Реферат з історії України

Виникнення українського козацтва

1. Феномен козацтва:

генезис, характерні риси

та особливості

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці

(1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до

завоювання».У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови

«Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій

святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення

полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною.

Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли

польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви,

тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М.

Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка

«Козака», який вдало боровся з татарами {з часом викристалізувалася

низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська»— ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами»?

або хозарами;

2) «чорно-клобуцька»— вбачає в них нащадків «чорних" клобуків» —

тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі

Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу

міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в

Тмутаракані;

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що

виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де

шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася

якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим

спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за

литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій

вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому

литовському князю;

6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських

автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення

монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під

влади місцевих князів;

7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським

степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у

пониззі Дунаю;

8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території

Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на

промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю

дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення

економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке

штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в

нових місцях проживання.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та

формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному

чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас

більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість

наблизитися до правильної відповіді.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною

дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що

роблять виникнення цього явища „можливим, та тих, які зумовлюють його

необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування

козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для

життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою

цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками,

бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до

самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV

ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових

земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням,

наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів

турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між

слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та

магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто

змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова

(кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські

озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). У

Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім

точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування

козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті

взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою, та

хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст. проте як нова соціальна

верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом

XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував

не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король

Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького

формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у

реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча

ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його

сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом

важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних

формувань; б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав,

привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований.

Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській

війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї

відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до

3, УСРР В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928 pp.)

УСРР — соціалістична держава. Економічна політика уряду була спрямована

на ліквідацію приватних підприємств, поміщицького і капіталістичного

землеволодіння. Методи проведення цієї політики були різноманітними:

націоналізація; фізичне знищення капіталістів і поміщиків, насильницьке

впровадження колгоспів, радгоспів, комун, в яких земельна власність —

спільна; продовольча диктатура; репресії.

Навесні 1921 p., виправдовуючи жорстокість при проведенні соціалістичної

економічної політики, В.Ленін назвав таку політику "воєнним комунізмом".

"Воєнний комунізм" — явище тимчасове, надзвичайне, породжене війною,

—так пояснювали свої дії В. Ленін і більшовики в 1919-1921 рр.

Сутність політики "воєнного комунізму"

Продовольча диктатура.

Заборона підприємницької діяльності, торгівлі.

Націоналізація землі, скасування приватної власності.

Скасування товарно-грошових відносин

Введення замість грошей карток на продовольчі та Інші товари для

працюючих.

Зрівнювальна система оплати праці (через картки).

Організація державними органами влади "трудових армій" для примусової,

безкоштовної праці.

Репресії, спрямовані проти ворогів влади більшовиків.

Така політика викликала невдоволення не тільки усередині країни, але й

за кордоном. Тим більше, що більшовики, які встановили свою владу,

пропагували ідею про неминучість в найближчому майбутньому світової

революції і створення світової соціалістичної держави.

Отож, досягнення в сфері міжнародних відносин як УСРР, так і РРФСР були

незначними.

Міжнародне становище УСРР (1921-1922 pp.)

УСРР до квітня 1922 р. — самостійна держава, що веде незалежну

міжнародну політику.

В квітні 1922 р. РРФСР — головний союзник УСРР — отримує право укладати

і підписувати міжнародні договори від імені України (і інших радянських

республік).

Продовжує діяти укладений ще в 1919 р. і підтверджений договорами

1920-1921 pp. воєнно-політичний союз між РРФСР і УСРР.

Згідно з умовами цих договорів військові сили, фінансова система,

управління економікою, шляхи сполучень, пошта, телеграф були спільними і

підпорядковувались об'єднаним наркоматам.

УСРР підписує мирні договори, встановлює дипломатичні відносини з

обмеженим колом країн Литвою, Латвією, Естонією (1921 p.), Туреччиною,

Німеччиною (1922 p.).

В грудні 1922 р. було створено нову державу — СРСР — Союз Радянських

Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли РРФСР, Україна,

Білорусія, Закавказька Федерація (яка, в свою чергу, складалася з

Арменії, Азербайджану, Грузії).

Внутрішнє становище УСРР в 1921 р було надзвичайно тяжким. Уряд

неодноразово використовував регулярну армію для придушення повстань

робітників і селян.

Внутрішнє становище УСРР (1921—1922 pp.)

• Економіка УСРР знаходиться у зруйнованому стані. Випуск промислової

продукції становить лише 10 % від довоєнного обсягу.

• Сільське господарство також зруйновано. Посівні площі скоротилися в

1,5 рази, відбулося різке падіння врожаїв. Починається голод.

• Зростає невдоволення політикою уряду, спалахують повстання.

• Починається реалізація плану ГОЕЛРО*. В ньому передбачено будівництво

електростанцій, заводів на теренах України. План ГОЕЛРО потребує

надмірних матеріальних витрат.

На X з'їзді РКП(б), який відбувся в березні 1921 p., В.Ленін оцінив

внутрішній стан РРФСР як катастрофічний. Аби виправити становище, що

склалося в країні, була запропонована і схвалена постанова "Про заміну

продрозверстки натуральним податком"**. Це рішення започаткувало нову

економічну політику (неп), яку більшовики запроваджуватимуть у 1921-1928

рр.

Сутність нової економічної політики (непу)

• Скасування воєнного комунізму.

• Введення замість продрозверстки натурального податку.

• Відновлення товарно-грошових відносин.

• Відновлення підприємницької діяльності, повернення підприємств

колишнім власникам.

• Припинення насильницького об'єднання селян у колгоспи, радгоспи,

комуни.

• Розвиток усіх видів кооперації.

• Скасування заборони на оренду землі і залучення найманих сіль

госппрацівників.

Нова економічна політика була сприйнята багатьма керівниками різних

рівнів, а також рядовими більшовиками як відступ від мети — суспільства

загальної рівності, як зраду ідеалів, за які точилася жорстока боротьба

у громадянській війні.

В.Ленін в своїх виступах роз'яснював це протиріччя. Ось декілька цитат з

виступів вождя більшовиків:

"Неп ми провадимо всерйоз і надовго, але, зрозуміло... не назавжди".

"З Росії непманської буде Росія соціалістична".

"Неп — вимушений захід, викликаний нашим станом злиднів і розорення...".

Особливості проведення непу в Україні

В українських селах неп було введено пізніше, аніж в Росії, — наприкінці

1921 р. — на початку 1922 р.

Введення непу в сільському господарстві України співпало з голодомором

1922 p., що відсунув нормалізацію становища в селах ще на рік-півтора.

Продподаток в Україні був вище, аніж в Росії і стягувався примусово,

часто за допомогою військових підрозділів.

Особливості непу в Україні були пов'язані з прагненням радянського

керівництва якнайдовше користуватися продовольчими ресурсами республіки

без істотних обмежень.

В цілому неп позитивно вплинув на стан економіки: почали працювати

заводи; була скасована карткова система; відновлено грошовий обіг;

крамниці почали сповнюватися промисловими і сільськогосподарськими

товарами. Нарешті зріс матеріальний рівень життя населення.

В грудні 1922 р. було завершено підготовчу роботу по створенню Союзу

Радянських Соціалістичних Республік. 30 грудня 1922 р. в Москві відбувся

І з'їзд Рад СРСР. В ньому взяли участь делегації Російської,

Української, Білоруської та Закавказької радянських республік. З'їзд

затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Було

обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР; його очолили 4 співголови

(від України — Г.Петровський). В 1924 р. була прийнята Конституція СРСР,

в 1925 р. — Конституція УСРР.

Культура і духовне життя в роки непу

Політика більшовиків у галузі культури

• Державний контроль над культурою, духовним життям суспільства.

• Боротьба зо всіма проявами вільнодумства, ухилами від політичної лінії

РКП(б), КП(б)У.

• Перебудова культури на ідеологічних засадах марксизму.

• Використання українізації для досягнення цієї мети на початковому

етапі.

Досягнення в галузі літератури і мистецтва

В літературі з'являються нові талановиті твори (М Драй-Хмари, М.

Зерова, М. Куліша, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Тичини, В. Ялового та

ін.).

Набуло подальшого розвитку музичне мистецтво (композитори Г. Верьовка,

П. Козицький, Л. Ревуцький та ін.; хорова капела "Думка").

В образотворчому мистецтві працювали художники О. Кокель, С. їжакевич,

Ф. Кричевський та ін., що прагнули правдиво відображувати сучасність.

В 1922 р. в Києві було відкрито театр "Березіль" під проводом видатного

театрального діяча Л. Курбаса.

В 20-ті роки в Україні діє 45 професійних театрів.

В 1922 р. увійшла до ладу Одеська, а потім Київська кіностудії. Було

відкрито біля 500 кінотеатрів. З'являються кіномитці світового рівня (О.

Довженко):

Досягнення в галузі освіти і науки

Продовжується розширення мережі шкіл і вищих навчальних закладів.

Завершується в основному боротьба з неписьменністю.

Створюються навчально-виховні заклади для сиріт і безпритульних.

Здійснюється, незважаючи на опір партійного і державного апарату,

політика українізації.

До 1925 р. плідно працювала Всеукраїнська Академія наук (потім вона стає

філією АН СРСР).

Серед членів Всеукраїнської Академії було багато видатних вчених:

ботанік В. Липський; математики Д. Граве і М. Крилов; хіміки Л.

Писаржевський та В. Костяковський; історик М. Грушевський та ін.

Наприкінці 20-х pp. тиск державного і партійного апарату посилюється.

Тривожною ознакою у культурному житті країни стає літературна дискусія

другої половини 20-х pp.

Літературна дискусія 1925-1928 pp.

• Ініціатори дискусії • ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської

літератури)

• Головна проблема дискусії • Шляхи подальшого розвитку української

літератури.

• Позиція М. Хвильового і його прибічників. • Українська культура

повинна розвиватися, спираючись на європейський досвід і досягнення.

• Підсумки дискусії. • В 1926 р. діяльність М.Хвильового була оцінена

пленумом ЦК КП(б)У як заклик до відокремлення України від Росії, тобто

сепаратизм, націоналізм, вороже ставлення до радянської влади.

• В націоналізмі і сепаратизмі було звинувачено також інших численних

митців слова (М.Рильського, М.Драй-Хмару, Є. Плужника, Г.Косинку та

ін.)

• В 1927 p. M. Хвильового було виключено з ВАПЛІТЕ; через рік академія

самоліквідовується.

Релігійне життя в Україні в 1920-1928 pp.

Позиція більшовиків щодо релігії

• Офіційно релігію не було заборонено; вона лише була відокремлена від

держави; але в реальному житті органи державної влади переслідували

релігію, пропагували атеїзм.

• В історичній перспективі, на думку більшовиків, релігія повинна

зникнути.

Ставлення до Православної Церкви було настороженим, ворожим.

• Священиків було піддано репресіям; численні храми, зруйновані в роки

громадянської війни, не відбудовані.

• Уряд підтримував різні сектантські угруповання, що підривали єдність

Церкви.

Створення УАПЦ (Української автокефальної"* Православної Церкви) •

Ініціатором створення автокефальної Церкви України стала Всеукраїнська

Церковна Рада, створена в 1918 р.

• В 1921 р. Всеукраїнська Церковна Рада обрала священика В.Липківського

митрополитом і оголосила про створення УАПЦ.

УАПЦ в роки непу • За короткий час авторитет УАПЦ серед населення зріс,

кількість її прибічників швидко зростала.

• УАПЦ не змогла створити належну матеріальну базу.

• УАПЦ не було визнано Патріархом Московським і Всея Русі.

• В УАПЦ було багато внутрішніх суперечностей, що стосувалися виборних

посад.

• В 1926 р. митрополита В. Липківського було заарештовано за

звинуваченням у націоналізмі. Всеукраїнська Церковна Рада була

розпущена. Почалися арешти діячів УАПЦ.

Скасування урядом УСРР Декрету про свободу совісті • В 1 928

р. було введено в дію Адміністративний кодекс УСРР, в якому був розділ

"Правила про культи". 3 його ухвалою Декрет про свободу совісті втрачав

чинність. Відношення до релігії з боку уряду стає непримиренним,

посилюються репресії проти священиків, починається масове закриття

храмів.

4, краї́нська Центра́льна Ра́да (УЦР), також Центральна Рада — спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.

Заснування

Російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 р. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено про створення громадського комітету.

В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка отримала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.

4 березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина»^[1] з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.

Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

Сесії

Будівля Педагогічного музею (1911)

Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду. Вона складалася з членів президії й секретарів УЦР та з двох представників від політичних фракцій. Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР. За час її існування відбулося 9 пленарних сесій:

1917 рік

• 19 квітня — 21 квітня;

• 6 травня;

• Кінець травня — початок червня;

• 16 червня;

• 3 липня — 14 липня;

• 18 серпня — 22 серпня;

• 11 листопада — 15 листопада;

• 25 грудня — 30 грудня;

1918 рік

• 20 січня — 29 січня;

• 27 квітня — 29 квітня — поширена сесія Малої Ради.

Ще до І Універсалу УЦР поповнилася представниками (130 чоловік), що їх делеґував ІІ Військовий З'їзд (23 червня 1917 р.), та 133 членами Ради Селянських Депутатів, обраних на Першому Всеукраїнському селянському з'їзді (15 червня 1917 р.).

I Універсал

Докладніше: I Універсал

23 (10) червня 1917 Українська Центральна Рада на II Всеукраїнському Військовому З'їзді проголосила I Універсал «До українського народу, на Україні й поза її сущому». Це була відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з I Універсалом, «не відділяючись від усієї России… народ український повинен сам господарювати своїм життям», закони повинні бути прийняті Всенародними Українськими Зборами. Автором I Універсалу був В. Винниченко. По проголошенню автономії 15 (28) червня 1917, був створений Генеральний Секретаріат.

ІІ Універсал

Докладніше: ІІ Універсал

16 (3) липня 1917 — УЦР прийняла свій II Універсал.

Зміст:

1. Центральна Рада повинна поповнитися представниками інших народів, що проживають в Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До твердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал був проголошений на сесії Української Центральної Ради.

ІІІ Універсал

Докладніше: ІІІ Універсал

Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією (III Універсал — 20(7) листопада 1917 р.). Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів. УЦР мала за собою більшість населення України, як це показали вибори до Всеросійських Установчих Зборів 25 листопада 1917 (українські партії здобули 75 % голосів, більшовики — тільки 10 %).

Вже з кінця листопада 1917 більшовики готували захоплення влади в Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовицький уряд Росії 17 грудня 1917 вислав Україні ультиматум, який УЦР відкинула, і тоді більшовицька армія почала наступ на Україну. Скликаний до Києва 17 грудня 1917 З'їзд Рад Селянських, Солдатських і Робітничих Депутатів висловив «цілковите довір'я і свою рішучу підтримку УЦР». Більшовицькі депутати переїхали до Харкова, де 25 грудня 1917 створили конкуренційний до УЦР і Генерального Секретаріату Народний Секретаріат УНР. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з Центральними Державами у Бересті.

IV Універсал

Докладніше: IV Універсал

Будівля Центральної Ради (2007)

У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом (22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою, а Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів. Після цього УЦР ухвалила ряд законів:

• 25 січня — про 8-годинний робочий день;

• 31 січня — про земельну реформу;

• 1 березня — про державний герб Української Народної Республіки;

• 2 березня — про грошову систему (під час перебування у Житомирі й Сарнах на Волині);

• 2 березня — громадянство в УНР та територіально-адміністративний поділ України.

Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня 1918, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.

Після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 німецькі війська звільнили окуповані більшовиками українські землі, але одночасно почався конфлікт між ними і УНР через втручання німців у внутрішні справи української держави.

Німецький озброєний відділ навіть вдерся 28 квітня 1918 на засідання УЦР і заарештував двох міністрів УНР.

Переворот

Докладніше: Гетьманський переворот

29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала П.Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.

За весь час існування УЦР її головою був М. Грушевський, а у 1918 р. його заступниками були С. Веселовський, М. Шраг, А. Ніковський, Ф. Крижанівський, секретарями М. Єреміїв, М. Чечель, А. Постоловський, Я. Левченко, Є. Онацький, Л. Чикаленко. За час УЦР діяли кількакратно змінені уряди під проводом В. Винниченка (28 червня 1917 р. — 30 січня 1918 р.) і В. Голубовича (30 січня 1918 р. — 29 квітня 1918 р.).

Засідання УЦР (Малої Ради) відбувалися у будинку Педагогічного Музею на ВеликоВолодимирській вулиці, а пленарні сесії УЦР у Троїцькому Народному Домі (театрі М. Садовського). Органом УЦР були «Вісті з Української Центральної Ради»; а уряду УНР «Вісник Генерального Секретаріату УНР» (виходив з листопада 1917 р.).

Склад

При кінці липня 1917 УЦР нараховувала формально 822 депутатів (за інформацією П.Христюка; за даними мандатної комісії VI Загальних зборів УЦР — 798, І.Нагаєвський називає цифру 848).

Члени УЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада сільських депутатів — 212, Всеукраїнська Рада військових депутатів — 158 (лист), Всеукраїнська Рада робітничих депутатів — 100, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів — 50, Української соціалістичної партії — 20, Російської соціалістичної партії — 40, Єврейської соціалістичної партії — 35, Польської соціалістичної партії — 15, представники від міст і губерній — 84, представники професійних, просвітніх, економічних і громадських організацій та інших меншостей (молдаван, німців, татар, білорусів) — 108. З цих 822 чоловік обрано Малу Раду в числі 58 чоловік, в якій національні меншості здобули 18 місць.

З ініціативи УЦР у Києві відбувся з 21 вересня по 28 вересня 1917 З'їзд народів Росії.

5, Рішительні пункти - нормативний акт російської верховної влади, виданий у формі указу у відповідь на прохання гетьмана Данила Апостола про унормування українсько-російських відносин за допомогою договору. 22 серпня 1728 р. ^[1] Видані у вигляді указу Петра II у відповідь на подану гетьманом петицію про повернення Гетьманщині прав, викладених ще в договір, статтях Б. Хмельницького (див. Березневі статті 1654).

Склад акту

Акт складався з преамбули і 28 пунктів.

• У Війську Запорізькому формально відновлювалася діяльність Генеральної військової ради, якій поверталися повноваження «вільними голосами обирати» гетьмана, але тільки за дозволом і згодою російського монарха (ст. 2); усувати гетьмана з посади стало виключно компетенцією імператора.

• На посади генеральної старшини і полковників добиралися по 2—3 кандидати, які подавалися на розгляд імператорові (ст. 3). * Нововведенням були гарантії гетьмана, що на найвищі посади в Козацькій державі можуть обиратися також іноземці, тобто росіяни.

• Полк, старшина і сотники обиралися козаками і затверджувалися гетьманом.

• Підтверджувалися права старшини на рангові маєтності козаків і селян — на володіння землею.

• Полковники прирівнювалися до російських генерал-майорів, їм передбачалося надавати за службу землі й маєтки, однак царські грамоти на власність віднині мали видаватися лише за особистим проханням гетьмана і переважно тільки на час служби (ст. 10, 12).

• Гетьманський уряд позбавлявся права на дипломатичні відносини з іншими країнами, йому лише дозволялося вирішувати в присутності царського уповноваженого дрібні прикордонні справи з Річчю Посполитою, Кримським ханством.

• Підвищувалася роль генеральної старшини у судових справах (ст. 1).

• Відновлювався старий принцип «де три козаки, там два третього повинні судити».

• Вперше в офіційному акті вжито поняття «малоросійські права» (преамбула).

• Рядових козаків повинні були судити курінні та інші отамани, селян — сільські отамани, міщан — війти «за своїми артикулами і від своїх людей».

• Наступною інстанцією визначались суди сотенні та міські (гродські), далі — полкові.

• Генеральний суд, який тепер складався з трьох українців і трьох росіян, не був найвищим арбітром, бо його рішення можна було оскаржити гетьману «яко президенту того суду». Якщо гетьман сумнівався щодо присуду, він збирав старшин, раду, котра мала повноваження не тільки скасовувати рішення Генерльного суду, а й накладати на суддів штраф на користь незаслужено покараного. Невдоволені ухвалою гетьмана чи старшин, ради отримували право скаржитися («бити чолом») імператорові або колегії закордонних справ, до якої 1727 перейшло управління Гетьманською Україною.

• Згідно з «Рішительними пунктами» 1782 було введено ще одну посаду генерального підскарбія, яку займав представник царя. Це давало Москві можливість контролювати фінанси України-Гетьманщини.

Заслугою Д. Апостола стало:

Розширення повноважень старшин, рад у галузі організації торгівлі і промислів (ст. 15), спроба поставити перепони на шляху закупівлі за безцінь чи відвертого захоплення українських земель росіянами (ст. 16 і 19). Чисельність найманого війська обмежувалася до 3 полків (окрім реєстрових козаків). Гетьман з військового боку мав підлягати російського генерал-фельдмаршалові (ст. 5, 6). Передбачалося перенести столицю Гетьманщини з Глухова «у більш зручне для України місце» (ст. 11) тощо. Деякі вимоги гетьмана (про новий статус біженців з Росії, про висилку з України розкольників) імператор відхилив, одну статтю (про майно старшини) залишив без відповіді, розгляд ще однієї (про кордони зі Слобожанщиною) відклав. «Рішительні пункти » 1728, при всій їх обмеженості, дали можливість Данилу Апостолу на певний час загальмувати процес деформації Гетьманщини як політичного утворення.

6, Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Київській Русі. Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

ередумови

Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.

Судячи з різних джерел (переказів, літописів, матеріальних пам'яток), християнське віровчення на землях, які в майбутньому увійшли до складу Київської Русі, з'явилося практично одразу після початку його поширення у світі, за часів святих апостолів. Процес поширення християнства був тривалим і поступовим. Так у III ст. з'являються згадки про Скіфську єпархію у складі єдиної вселенської кафолічної православної церкви, до складу якої входила значна частина земель майбутньої Київської Русі. Християнське життя єпархії дещо занепадає з приходом гуннів (в інших джерелах - болгарів), союзу племен змішаного праслов'яно-тюрко-угро-фінського походження і появи держави Велика Болгарія (Гуннія, Хазарія). Але Скіфська єпархія продовжує існувати до IX ст. (тобто фактично до прийняття християнства на Русі).

У будь-якому випадку можна говорити про те, що на момент прийняття християнства у суспільстві Київської Русі існувала велика кількість різних віровчень і напрямків, серед яких слід відмітити язичництво, християнство (грецького і латинського обрядів, все ще єдиної на той час вселенської кафолічної церкви), мусульманство (поширене у сусідній Волжській Булгарії, а отже без сумніву відоме і на Русі), іудаїзм (віра правителів Хазарії, а також спільнот у різних містах Русі, зокрема Києві). Таким чином, перед Володимиром Великим, постало складне завдання - вибрати одне з віровчень про єдиного Бога, кожне з яких мало значну частину своїх прибічників на землях Русі - християнства грецького або латинського, ісламу чи іудаїзму у якості державного віровчення.

Питання поширення християнства на землях Русі (в ті часи Скіфії) висвітлені у працях відомих церковних істориків, таких як Іоанн Золотоустий і Тертулліан ще задовго до його прийняття у Великому Князівстві Руському.

Хрещення Русі Володимиром Святим

Хрещення киян. Підготовчий ескіз фрески В.М.Васнецова, Володимирський собор у Києві

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 6 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош.

Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (Київська держава ) підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Про те, звідки прийшла ієрархія в Україну, є різні теорії. Перша, що ієрархія прийшла з Візантії (Є. Ґолубінський, М. Грушевський, Й. Пелеш, М. Міллер, Ф. Дворнік). Другу теорію (рим.) відстоюють Банімґартен, Жюжі та М. Коробка. Никонівський літопис говорить про посольства до Володимира від папи (988, 991, 1000) та до папи від Володимира (994, 1001). Третю теорію (охридську або македонську) висунув М. Приселков, а з українців її підтримують історики Т. Коструба, С. Томашівський, з росіян А. Карташов, Є. Шмурло, Г. Федотов, П. Ковалевський, німець Г. Кох. Вона ґрунтується на подібності мови. («Номоканон» прийшов в Україну в болг. ред.). Четверту теорію (тмутороканську) висунув Ю. Вернадський і за ним М. Чубатий. Обидва автори є тієї думки, що в межах Київської держави в часи хрещення Володимира вже існувала ієрархія в Тмуторокані.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі, Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч - раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політичного опанування Русі Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з далекими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.

7, Першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці (IX – перша половина VII ст. до н.е.), ”уславлені кобилодойці”. Згадують про них античні автори Гомер, Геродот, Каллімах, Страбон. Ассірійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем ”гамірра”. Вони зайняли значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Більшість вчених вважає що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Вони першими перейшли до кочового скотарства, перші почали виплавляти залізо.

Маючи своїх царів кіммерійці так і не змогли утворити повноцінну державу. У VII ст. до н.е. могутня хвиля скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я.

Підкоривши більшість місцевого населення причорноморських степів скіфи у II пол. VII ст. до н.е. утворили політично-консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. За Геродотом територія цього державного утворення розташовувалась у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочовики, населяли степові р-ни на схід від Дніпра та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим  Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди поблизу м. Ольвія, скіфи-землероби на Лівобережжі, скіфи-орачі на захід від Дніпра). На думку деяких вчених мігруючі племена мали іранське походження, а осілі з їхньою традиційною хліборобською культурою –належали до праслов’янського кореня.

В кінці V ст. до н.е. у скіфів утворилася рабовласницька держава на чолі з царем (“варварська демократія”).

III ст. до н.е. – період занепаду скіфської держави. Під тиском сарматських племен володіння скіфів значно зменшуються, їм вдалося зберегти лише вузьку смугу Ниж. Подніпров’я та Степовий Крим. Нова держава – Мала Скіфія, столиця м. Неаполь. Припинила своє існування Мала Скіфія на поч.ІІІ ст.  н.е.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори – від прикаспійських степів до Панонії.

Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов’янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північнокавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Придніпров’я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північ. Причорномор’я  почалося з кінця ІІ ст. до н.е. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їх попередників. У військовій справі вони відрізнялись від скіфів. Римський історик Тацит писав, що “коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору”. В бою користувалися арканами, довшими ніж у скіфів мечами, списами.