30. Суспільний лад Візантії у V – VII ст.

В ході розвитку феодальних відносин у Візантії все вільне населен­ня країни розділилось на різко відокремлені групи або стани з ви­значеними для кожної з них спадковими правами й обов’язками.Панівний клас Візантії був неоднорідний. Верхівку його стано­вили сенатори, привілейована знать. Це переважно земельні та фінансові магнати, високі дер­жавні й придворні сановники. їх налічувалося декілька тисяч і при­значались вони насамперед на високі світські та духовні посади. Сенатори користувались низкою пільг і привілеїв. їхні земельні во­лодіння не були такими великими, як у Римі, але вилучені з-під державного управління і контролю. Все населення цих володінь, у Тому числі вільне, вважалось підвладним власникові маєтку.Сенатори звільнялися від усіх місцевих поборів і повинностей, але не загальнодержавних. Вони тримали свої військові заго­ни, будували укріплення і невеликі фортеці, накладали на населен­ня штрафи, а згодом — мали свої в’язниці. Особи сенаторського стану були підсудні лише імператору та префектові столиці. До них не застосовувались тортури (крім випадків державної зради), покарання, що ганьблять, вироки смертної кари підлягали за­твердженню Імператора.Куріали становили другий, значно численніший і могутніший, аніжна Заході, привілейований стан. Це стан міських земельних власників, муніципальна аристократія. Вони входили до складу міськихкурій ,звідси і назва.У зв’язку з різноманітністю полісних функцій і майновим станом категорія куріалів була числен­ною.Духовенство — третій привілейований стан.Церква володіла численними маєтками, великими ділянками землі (їй належало близько деся­тої частини усіх земель), різними правами і привілеями. Духо­венство було звільнене від таких обтяжливих повинностей на ко­ристь держави, як молотьба і помел, хлібопечення, возова і доро­жня повинність, будівництво фортець і оборонних споруд, поставка будівельних матеріалів. Йому доручалось ведення багатьох дер­жавних справ.Однак церква дуже залежала від імператора. Патріарха призна­чав імператор, а вище духовенство — патріарх за згодою імперато­ра, зазвичай, з відданих їм людей. Єпископів обирали на з’їздах всіх єпископів із кандидатів, яких висували місцеві священнослужи­телі, клір. Затверджував їх патріарх. Єпископи управляли обшир­ними районами — митрополіями. У великих митрополіях їх нази­вали архієпископами. їм були підпорядковані єпископи менших митрополій, міст.Церква широко займалась благодійництвом: будувала громадські споруди, лікарні, заклади для сиріт і бездомних, людей похилого віку, матеріально допомагала бідноті.Ще одним привілейованим станом було купецтво.У Візантії широко розвивалась торгівля. Константино­поль називали „золотим мостом” між Сходом і Заходом, „майстер­нею всесвіту”. В ньому схрещувались найважливіші внутрішні та міжнародні торговельні шляхи. Не лише він, а й уся Візантія стала величезним торговельним і ремісничим ринком Середземно­мор’я.Процвітало і лихварство. Існувала навіть корпорація лихва­рів, яка при потребі позичала гроші навіть державній казні або й самому імператорові. Часто стягування податків із населення зда­вали на відкуп лихварям. За несплачені борги продавали майно боржників, часто їх самих — у рабство. За позичену суму іноді стягали до 50%. Лихварством займались також знать і церква.Непривілейованими, нижчими станами були ремісники та се­ляни. їх називали станом плебеїв. Ремісники становили значну частину міського населення. Ремісники, як і торговці, об’єднувались у корпорації двох видів, участь у котрих була обов’язковою: ремісників державних майстерень і незалежних ремісників. Корпорації мали свої керів­ні органи, статути, каси, однак регулювали і контролювали їх роботу державні чиновники. Професії ремісників були спадковими, за залишення своїх занять їм загрожувало покарання.Селянство поділялося на три основні групи: вільних дрібних землевласників, вільних колонів, які орендували землю у земле­власників, приписних колонів. Існували різні види общин — аж до родової. Основною була митрокомія — сусідська община з повним правом приватної власності селян на свої ділянки, тобто община приватних власників, у майновому плані достатньо диферен­ційована. Вона мала свої органи самоуправління — збори селян і виборних службових осіб, які здійснювали розкладку і збір податків, забезпечували виконання повинностей і спільних робіт. Більшу частину селянства становили колони. Існували їх різні категорії (залежно від майна, ступеня особистої свободи та ін.], але основним був поділ на віль­них колонів і приписних . Кількість остан­ніх постійно зростала. Покидати землі, де працювали, вони не мали права. Законодавство приписувало ловити і повертати до власників усіх приписних колонів-втікачів, як і рабів.Вільні колони працювали у власників землі на засадах орен­ди, сплачуючи оброк натурою чи грішми або одним та іншим. Такий колон сплачував ще й державні податки, виконував дер­жавні повинності. Зазвичай колони сиділи на приватній землі великих землевласників цілими общинами, міцно згуртованими.Риби перебували на найнижчому щаблі суспільної драбини.Найбільше застосовувалась рабська праця у державних майстер­нях чи копальнях, домашньому господарстві візантійської знаті,церковнихі монастирських господарствах.Була встановлена відповідальність за вбивство раба, полегшено процедуру відпускання рабів на волю. Діти від шлюбу вільних і рабів вважалисявільними. Однак раб не мав права судитися з паном, не міг виступати свідком проти пана чи інших вільних осіб.