48) Варшавський договір Директорії з Польським урядом (квітень 1920 р.). Наступ на Київ і його невдача. Ризький договір 1921 р. Та його наслідки для України.

21 квітня 1920 року міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду, її головні умови такі: 

1. Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями із сусідніми державами. Одночасно Польща визнавала Директорію суверенної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР.

2. Кордони УНР встановлювалися таким чином, що Річ Посполита в обмін за визнання незалежності України діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. 

3. Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 року (тобто першого поділу Польщі). 

4. Обидві сторони взаємно зобов'язувалися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них. 

5. Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української і польської національностей на територіях обох держав. 

6. Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конститу-антою (установчими зборами, які скликаються з метою розробки конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської національності в Україні. 

7. Укладалася військова конвенція, що становила інтегральну частину цього договору. 

8. Умова залишалася таємною і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди. 

9. Умова вступала в силу негайно по її підписанню. Як таємний, договір не підлягав ратифікації.        24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а з польського майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів, підводи тощо.        Отже, згідно з Варшавським договором армія УНР мала наступати на Україну разом з польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 p.). Тепер же нібито згоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.        Варшавський договір викликав величезне незадоволення. До того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й цивільні, члени партій і позапартійні. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Невдоволення викликало й те, що договір підписала дипломатична місія, а уряд був лише поставлений до відома.        Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Прокопович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевським. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки створити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад. Петлюра про цей договір знав. І. Огієнко згадував, що Петлюра, приїхавши з Варшави до Кам'янця-Поділь-ського, сказав так: «Я знаю, що багато з вас не вірить у наш новий союз. Цим я відповім приказкою. „Тату, он чорт лізе в хату",— кричить переляканий син. А батько спокійно відповідає: „Нехай чорт, аби не москаль». Так Петлюра ставився до Варшавського договору.        Відповідно до Варшавського договору вже 25 квітня почався похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. Поляки всіляко обмежували спроби розгорнути нові українські військові формування. За військовою конвенцією в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали на це згоди, Не побажали вони використати й частини УГА, що перейшли польський кордон і були інтерновані. А це були найбоєздатніші частини української армії.        Під час походу поляки взагалі поводилися дуже брутально. Реквізиції, пограбування населення, знущання, терор — усе це нагадувало колишні, здавалося б, тепер такі далекі часи.        Червона армія відступала майже без бою. Без бою був залишений і Київ, який об'єднане військо зайняло 6 травня 1920 року. Поводили себе поляки в Києві як давні та упевнені господарі: що хотіли, те й робили, зовсім не зважаючи на своїх союзників. А коли невдовзі довелося відступати, то поляки показали свою справжню сутність. Вони розстріляли заарештованих, висадили в повітря й підпалили багато будинків (серед них губернаторський із цінним архівом), зруйнували мости через Дніпро (зокрема славетний Ланцюговий).        Відступ польських військ скоро перетворився на панічну втечу, яка припинилася аж під Варшавою, де наступ червоних військ згодом також завершився повсюдним відступом.        12 липня від Англії на адресу Раднаркому, Польщі та Врангеля надійшла пропозиція про посередництво в переговорах. Радянський уряд відмовився від такого посередництва. Тоді 22 липня польський уряд звернувся до Радянської Росії з пропозицією розпочати мирні переговори. Але наступ червоних військ тривав. 4 серпня 1920 року Англія висунула вимогу зупинити наступ Червоної армії на польському фронті. В разі відмови вона погрожувала направити англійський флот проти Росії. І 7 серпня Раднарком розпочав у Мінську, а потім у Ризі мирні переговори з Польщею.        Делегація УНР до цих переговорів не була допущена, бо Англія та Франція вперто продовжували обстоювати свої позиції щодо України й диктували своє бачення політичних процесів і Польщі. Не знайшли урядовці УНР порозуміння і в Москві, звідки одержали відповідь Чичеріна, що Росія визнає тільки незалежну Українську радянську республіку, чию делегацію й допущено до переговорів. До того ж лукаво повели себе поляки. Вони також визнали УСРР, чим поставили своїх учорашніх союзників поза ризькими переговорами. Намагалася заявити свій протест проти визначення західними державами долі Галичини делегація ЗУНР, але її також не допустили до участі в переговорах.        Нарешті 12 жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір. Ним визначалися кордони між Польщею та Україною річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впадіння Горині в Прип'ять. З 19 жовтня до 9 листопада встановлювалося перемир'я. Ним успішно скористався Радянський уряд. 10 листопада червона кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті неподалік від Могилева-Подільського і змусила українські частини відступити за Збруч. Там українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому завершилася відкрита боротьба на території України. Через тиждень, 16 листопада, була розбита в Криму армія Врангеля.        Ніщо вже не могло завадити підписанню мирного договору. І він був підписаний 18 березня 1921 року між Польщею та Росією в Ризі. Польща визнала УСРР, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, а Східна Волинь — Росії. Доля Галичини остаточно не вирішувалася. Аж 1923 року Рада послів у Парижі ухвалила віддати Галичину Польщі з умовою надати цій території автономних прав, чого Польща не виконала. Договором заборонялося перебування на території Польщі урядів, організацій і військ, ворожих Росії. Тому уряд УНР та всі українські організації мусили діяти в Польщі на нелегальному становищі.        Впродовж такої напруженої боротьби за національне відродження не припиняли своєї діяльності й дипломати України, хоча недоліків у їхній роботі було чимало. Цікаво, що 3 липня 1920 року був оголошений протест Раднаркому РСФРР проти визнання Фінляндією уряду УНР. У серпні 1920 року був укладений оборонний договір між урядами УНР і Кубанської республіки. Петлюра покладав великі надії на прийняття УНР до Ліги націй, яка тоді вже була створена в Женеві. Але 17 грудня 1920 року Ліга націй відхилила клопотання України з цього приводу.        Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Вона була черговий раз розчленована на окремі шматки, що опинилися під владою сусідніх держав. Значна частина українських земель увійшла до складу УСРР, про яку ми й вестимемо далі мову.

Ризький договір був підписаний внаслідок закін­чення війни між Польщею і Росією. Цю війну почали більшовики з наміром поширити свою революцію на Західну Європу згідно зі своєю програмою. Коли їхній наступ було зупинено під Варшавою, а Польща знайшла повну моральну і матеріальну підтрим­ку Антанти, більшовики побачили свою неспроможність щодо воєнних замірів.

Всі наслідки громадянської війни: хвороби, голод, за­ходи еміграції на користь інтервенції і т.д. змушували більшовиків зважати на ці факти. Одним з головних був також факт вилучення Росії зі світової політики ще від 1918 року. Коли їхня інтервенція в Польщі зазнала невдачі, то цей факт вплинув на їхню зовнішню політику.

Таким чином, внутрішньополітичні та господарські труднощі при слабо закріплених більшовицьких впли­вах на великих просторах, заселених нерадянськими на­родами, а також зовнішня політична ізоляція, зумовле­на невизнанням Радянської Росії, призвели до передумов закінчення війни з Польщею.

Щодо України, то інспіроване Радянською владою насильне утворення Української Соціалістичної Радянсь­кої Республіки викликало довготривалий стан боротьби українського народу з Москвою. Ця боротьба не припинялася від першого збройного наступу більшовиків на Україну і тривала ще довго по ліквідації української регулярної армії.

Зовнішні та внутрішні труднощі робили пози­цію України критичною, а з них відкрита війна більшовицької Москви і Польщі з Україною була для неї згуб­ною. Ця війна, ведена з єдиною ціллю: повалити Украї­нську Незалежну Державу та встановити над нею свою окупацію, довела до Ризького поділу українських земель, в якім Польща і Росія свою ціль вповні осягнули.

Польща, так само як і Україна, була створена внаслідок першої світової війни, яка принесла розвал тих імперіалістичних держав, які окупували її землі протягом 125 літ. Її виникнення спиралось на таке ж природне право само­визначення народів, що й виникнення України.

Проте, умови для побудови польської держави були в більшій мірі сприятливіші. По-перше, всі три окупанти польських земель у війні були переможені, або, як Росія, ослаблені революцією зсере­дини. Крім того, жоден з них не загрожував і не перечив польській самостійності. Навпаки, ще перед закінчен­ням війни, як центральні держави, так і Росія, робили поля­кам політичні обіцянки. Одна з них (від 5.11.1916 р.) вважається початок творення польської держави. З другої сторони, держави Антанти висували справу відбу­дови Польщі як одну з точок повоєнного порядку. Один з пунктів Вільсона (13) передбачав створення польської держави з доступом до моря.

Словом, ситуація Польщі була на внутрішнім і зовнішнім відтинку в високій мірі сприятлива. Особливо, Франція була з політичних поглядів зацікавлена у по­станні сильної Польщі як союзникові зі сходу на місце колишньої царської Росії. Тому Польща дістала відповід­ну підтримку і військову допомогу.

Ризький мир, мирна угода, підписана 18 березня 1921 р. Вона ліквідувала польсько-більшовицьку війну, фактично анулювала Варшавську угоду поміж Польщею і урядом УНР від 21 квітня 1920 р.

Мир у Ризі був формальним завершенням мілітарних дій Польщі і Радянської Росії в боротьбі з Україною, а також і за українські землі між ними. Цей мир реалізу­вав польсько-російську політику відносно України, прак­тиковану не раз в історії цієї частини Європи. Тому суть Ризького миру, це порозуміння, скероване на реалізацію політичних цілей Польщі і Росії відносно України.

Отже, не закінчення воєнних дій між Польщею і Радянською Росією, а встановлення нового кордону між цими державами (під чим треба розу­міти ліквідацію української держави 1917-1921 рр, поділ українських національних етнографічних земель і пере­дача їх окупаційним системам договірних сторін) становить основу Ризького миру і його властиву суть, яка й визначає дійсний характер Ризького договору.

Причини, які призвели до підписання Ризького миру, можна вказати наступні:

• Мілітарна поразка української держави на фрон­тах з Польщею (втрата Східної Галичини) і з Росією (втрата Придніпрянщини);

• Безуспішність дипломатичних заходів українських урядів на користь незалежності української держави при майже неприхильнім ставленні Антанти, яка обстоювала реставрацію царської Росії на східно-українських зем­лях і сприяла польській окупації Східної Галичини.

• Недодержання Польщею Варшавської угоди, укла­деної між польським урядом і Директорією УНР.

• Найважніша основна причина — це імперіалістичні тенденції Польщі і Росії супроти України.

Мирні переговори між воюючими сторонами розпочались 17 серпня 1920 року у Мінську, а на початок ве­ресня були перенесені до Риги, де тривали з перервами до середини березня 1921 року. Радянська делегація складалася з представників РСФСР та УСРР (Е. Квірінг, Д. Мануїльський, Ю. Коцюбинський), загальне керівництво російсько-українською делегацією за розпо­рядженням московського Раднаркому здійснював керів­ник російської делегації А. Йоффе. БСРР довірила пред­ставляти свої інтереси делегації РСФСР.

С. Пет­люра вислав до Риги делегацію УНР на чолі з С. Шелухшим, але її до переговорів не допус­тили. Поляки погодились, що Україну на пере­говорах представлятиме український радянський уряд. 26 вересня 1920 року до Риги прибула делегація ЗУНР на чолі з К. Левицьким, яка добивалась вирішення питання самовизначення Східної Галичини через проведен­ня плебісциту. На 1-му етапі переговорів її на­полягання підтримували дипломати радянської України, однак вимоги екзильного уряду ЗУНР не були враховані при підписанні основних документів. 12 жовтня 1920 року радянські та польські повпреди уклали перемир'я та підписали попередній мир між державами.

За умовами Ризького мирного договору Польща визнала УСРР, натомість радянська сторона відмовилась від Східної Галичини. Згідно з умовами договору сторони зобов'язалися припинити воєнні дії; встанов­лювався новий кордон, за яким західно-українські та західно-білоруські землі визнавались за Польщею (кордон встановлювався на 150-200 км на схід від лінії Керзона, уся Східна Галичина та більша частина Волині й Західне Полісся відходили до Польщі). 14 березня 1923 року новий кордон по р. Збруч затвердила Рада амбасадорів у Парижі. Ризький мирний договір забороняв перебування на території Польщі «антирадянських організацій»; з іншого боку радянська Росія мала виплатити 30 млн. золотих рублів у рахунок визнання «історичної госпо­дарської значимості польських земель у складі Російської імперії».

Наслідки Ризького договору для України випливають з його основи, якою є порозуміння договірних сторін (Польщі і Радянської Росії) про визначення кордону між ними як підстави миру. Отже, можна виділити такі наслідки, як:

• Ліквідацію української незалежної держави 1918-1920 рр.

• Поділ українських національно етнографічних зе­мель.

• Окупацію Польщею і Росією українських земель.

Ризький мир визначає формальне проведення ліквідації української держави і її інституцій. Як Польща, так і Ро­сія, разом з мілітарною окупацією українських земель почали усувати все, що нагадувало самостійність цих зе­мель, чи було зв'язане з діяльністю українських урядів і переслідувати всі прояви українського національного життя з метою уніфікувати ці землі зі своїми. Польща на західних українських землях, зокрема в Галичині, почала зразу проводити репресії і арешти українців так, що за даними Міжнародного Червоного Хреста у в'язницях і таборах перебувало 23 тис. осіб, а до 1922 року число тих, що перейшли через в'язниці і табори, сягало до 100 тис. Крім цього слідувала заборона і переслідуван­ня української преси, звільнення зі служби українсь­ких урядовців, які відмовлялися давати присягу польській державі, усунення українських написів з місцевих уста­нов, а в бе­резні 1920 року Польща ввела для Східної Галичини нову назву "Східна Малопольска".

Подібну діяльність провадила Радянська Росія на східно-українських землях. Всі її намагання і дії були спрямовані на опанування цих земель через ліквідацію не­залежного існування України як держави і її законного уряду.

Ліквідація української державності була встановле­на з моменту захоплення українських земель. Ризький договір своїми постановами санкціонував цю ліквідацій­ну діяльність окупантів і забезпечував цим актом повну свободу за ними в їх подальшому свавіллю на цих зем­лях.

Ризький договір визначав лінію кордону поміж Польщею і Радянською Росією (включно з УРСР), яка проходила виключно через українсько-білоруські землі, далеко від національних територій Росії і Польщі.

Згідно з визначенням цього кордону, українські етнографічні землі стали поділені між Польщею і Радянською Росією.

Наслідком цього поділу український законний уряд УНР був позбавлений території і населення, отже відпа­ли два суттєві складники держави, які дісталися під оку­паційний режим Польщі і Росії.

Цей поділ переривав розвиток політичних, суспільних, господарських і культурних відносин української нації, для яких підставою є все в першій мірі власна державна організація. Він був проти природної і національно-куль­турної єдності українських земель та діяв на їх шкоду в нівелюючий спосіб.

Зокрема Ризький договір скасував конституційні за­кони української влади, універсали, законодавчі органи, міжнародні державні суди, соціальне законодавство, пра­во охорони національних меншин, аграрну реформу, гро­шову одиницю, державний герб (1.3.1918 р.), громадян­ство УНР (4.3.1918 р.), територіально-адміністративний поділ України, ухвалу закону про конституцію (все це діяльність Центральної Ради), договір і ратифі­кацію Берестейського миру (хоч він перестав діяти з інших причин), договір з Кримом, що мав стати авто­номною одиницею при Україні, з Доном, Кубанню і т.д.

Відносно ЗУНР скасовувалися закони: про са­мостійність, ухвалений 13 листопада 1918 р., суди, мову, акт з'єднання від 3 січня 1919 р., громадянство, школи і т.д.

Польща, крім згадуваної вже окупаційної діяльності в Східній Галичині і впровадження нової назви "Східна Малопольска", в березні 1920 року провадить дальший поділ Східної Галичини на три воєводства (3 грудня 1920 р.). В подальших заходах окупаційно-асиміляційної політи­ки Польща ліквідує поступово українське шкільництво, видає з певною метою закон про воєводську автономію з українським університетом до двох літ, не маючи наміру ніколи його здійснювати (IX. 1922), проводить перепис (IX. 1921 р.), вибори до польського сейму і сенату (XI. 1922), а в грудні 1922 року перший призов до польського війська і т.д.. Окремо можна ще згадати, що до першого січня 1923 року Польща сколонізувала на українських землях біля 445 тис. га.

У 7-й ст. договору Польща зобов'язувалася надати «особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів», крім того, «особи російської, української і білоруської національностей у Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки». Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського насе­лення 2-ї Речі Посполитої.

В кінці факт поділу українських земель і повалення української держави зафіксований в акті Ризького миру, приніс у своїх прямих наслідках українській нації полі­тично-національне, релігійне, культурне і економічне поневолення окупаційними режимами Польщі і Москви.

Багато вчених висловлюють таку думку, що вся діяльність окупаційних урядів на українських землях і постанови Ризького миру в справі України для українського народу юридично не були і не могли бути правосильні і українці ніколи їх не признава­ли і не признають, Український народ не брав, як договірна сто­рона, участі в цьому договорі через своїх представників, він його не приймав, він проти цього договору, його по­станов і його наслідків; він повів усяку доступну йому бо­ротьбу і, що найважніше, ні Польща, ні Росія не мали ніякого права, ні легального титулу ділити українські землі. Проте фактично Ризький договір закріп­лював і оформлював поділ України та передавав ук­раїнські землі окупаційним системам Польщі і Росії. Це й були головні наслідки Ризького договору для долі ук­раїнської нації, для України.

Договір був чинний до 17 вересня 1939 року, коли на виконання таємного протоколу до німецько-радянського пакту про ненапад 1939р. Червона армія перейшла державний кордон СРСР і зайняла Західну Україну та Західну Білорусь.

На основі Ризького договору від 18 березня 1921 р. Польща і більшовицька Росія ділили між собою українську етног­рафічну територію з її українським автохтонним насе­ленням і піддавали його своїй окупаційно-політичній си­стемі, вдаючись при тім до колонізаційно-асиміляційних експериментів і до фізично-біологічного нищення включ­но.

З цього погляду наслідки Ризького договору для ук­раїнського народу під більшовицькою окупацією від 1921 р. сягали не раз розмірів катастрофи.

Ризький договір — одне з чергових історичних на­сильств над українським народом його сусідів Польщі та Росії.

Цей договір підтвердив ще раз незмінну, традиційно-імперську політику цих двох держав супроти України.

Ця незмінно-загарбницька політика стосовно Украї­ни її західного і північно-східного сусідів показує і пе­рестерігає одночасно, що Ризький мир — не лише одна із злочинних операцій на життєздатному і здоровому організмі української держави в її далекому минуло­му, але це також одне з відкритих питань нашого май­бутнього.