64. Економічні реформи другої половини 60-х років хх ст., їх непослідовність.

Поразка Російської імперії в Кримській війні стала крахом її кріпосницької соціально-економічної системи. Раптово помирає Микола І. Престол перейшов у 1855 р. до його сина Олександра II, вихованого в ліберальному дусі. Відбувається значне пом'якшення всього політичного режиму. Преса заговорила про необхідність реформ, оживилася література та публіцистика. Олександр II дав амністію членам Кирило-Мефодіївського товариства, і більшість їх приїхала до Петербурга, де політична атмосфера була сприятливішою, ніж у провінції. В столиці осіли Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та ін., які гуртують навколо себе передових письменників і публіцистів. Таким чином, зорганізувався своєрідний центр українського національного руху. Коштом патріотично налаштованих українських поміщиків там була устаткована українська друкарня і розпочато видавництво літературних творів, а також українського журналу «Основа», редактором якого став член Кирило-Мефодіївського братства В.Білозерський. Щомісячний журнал, присвячувався громадським і літературним справам.

У центрі суспільно-політичного життя стає боротьба за звільнення селян від кріпацтва. Це стало головною проблемою, якій приділялося найбільше уваги як українською, так і російською літературою. В цей час російські журнали друкували гнівні антикріпосницькі поезії Т. Шевченка, а видатний російський письменник І. Тургенев переклав російською мовою «Народні оповідання» Марка Вовчка, що стали важким обвинуваченням кріпосництву. Кріпацтво уявляється як найбільше соціальне зло, яке негайно слід скасувати. При цьому українська публіцистика підкреслювала цю вимогу народу як найважливішу на шляху його піднесення та розвитку. Критикувалася позиція кріпосників, які намагались заблокувати реформи. Підтиском громадської думки російський уряд розгорнув підготовку до низки реформ, передусім кріпосницької. Ще в 1856 р. цар заявив, що краще скасувати кріпацтво зверху, ніж дочекатися, поки селянство ліквідує його знизу. З цією метою у 1857-1858 pp. були створені головний і губернські комітети, які здійснювали підготовку реформи. При головному Комітеті організувалася Спеціальна комісія, яка займалася обробкою і зведенням проектів губернських комітетів. До цієї комісії були введені також два українські громадські діячі, поміщики Чернігівської губернії Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан, які енергійно відстоювали інтереси селянства.

У процесі підготовки і проведення реформ чітко виділялися дві течії: одна обстоювала інтереси поміщиків і намагалася провести реформу так, щоб селяни дістали найменше землі і заплатили якнайбільший викуп за неї; друга певною мірою захищала інтереси селян. У кінцевому результаті перемогли представники першої. Реформа була проголошена у формі царського маніфесту 19 лютого 1861 р. Вона мала кріпосницький, антиселянський характер. Звільнення селян відбувалося протягом двох років, і в цей час вони ще працювали на поміщиків. Селяни діставали у власність значно менше землі, ніж обробляли, і то за викуп, який мали виплачувати протягом 20 років. Розмір селянського наділу залежав від якості ґрунтів. З цього погляду губернії були поділені на кілька груп. Лівобережні і правобережні були виділені в особливі групи. В цілому розміри наділів зменшувалися майже на 40%, на Чернігівщині — на 25%, на Харківщині — на 31%. Земля була оцінена дорожче від дійсної її вартості, і селяни переплатили майже на 45% більше від її справедливої ціни. Середній розмір наділу на одну душу чоловічої статі дорівнював 4,5 десятини (від 2,75 до 6 десятин). «Дворові», які обслуговували поміщицькі маєтки, зовсім не одержали землі і приписувалися до міщанського стану.

Селяни хоч й стали особисто вільними, проте не отримали всіх прав російських громадян: вони були поставлені під особливу опіку адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої кожен з них приписувався; їх могли карати різками, при цьому для інших громадян тілесна кара скасовувалася.

Однак на Правобережжі селяни отримали деяку добавку до своїх земель. Це було пов'язано з тим, що уряд, знаючи про підготовку польським шляхетством нового повстання, намагався привернути на свій бік селян, позбавити польських революціонерів підтримки українців. Державні селяни отримали всю свою землю, виплативши за неї викуп безпосередньо уряду. Це було однією із особливостей селянської реформи на Лівобережжі. Деякі особливості в проведенні реформи були і на Півдні України, де значна частина селян мала великі земельні наділи і легко викупляла їх.

Кріпосницька суть реформи, її бюрократичне проведення, феодальні пережитки та обмеження свободи викликали масове невдоволення селянства й інтелігенції. Були окремі селянські виступи, бунти, але царизм направляв каральні військові загони і жорстоко їх придушував.

У 60-70-х роках були проведені також судова, військова, освітня та земська реформи.