59) Визволення України від німецько-фашистських окупантів. Вклад народів України в перемогу над фашизмом.

Перемога прогресивних сил над нацистською Німеччиною та її спільниками мала всесвітньо-історичне значення. Досягнута вона була зусиллями СРСР, Англії, США та інших учасників антигітлерівської коаліції. Радянсько-німецький фронт був головним фронтом другої світової війни. Саме на цьому фронті у 1941-1945 рр. було розгромлено 607 дивізій вермахту, (на інших фронтах – 176). У ході Другої світової війни від її початку й до повного визволення українських земель Україна стояла в епіцентрі подій. Геополітичне розташування території України, її багатий економічний, сировинний потенціал, людські ресурси викликали жагучий інтерес і прагнення володіти нею. Через це саме в Україні відбувалися численні великомасштабні битви, її населення не мало спокою протягом усієї війни. У розгром гітлерівської Німеччини та її сателітів і досягнення перемоги вніс свій вагомий вклад і український народ.

Незабаром після нападу Німеччини функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини. Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Кремля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих успіхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське партизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ведення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій обмежувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації (особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далекосяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак, Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліссі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.

Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Сприймаючи війну як війну за свою рідну землю, він у неймовірно тяжкій борні виявив високий моральний дух, масовий героїзм і глибокий патріотизм. На всіх фронтах Великої вітчизняної війни, за даними головної редколегії зведеної Книги пам’яті України, протягом війни у Збройних Силах СРСР воювали 6 млн. вихідців з України. Половина з них – 3 млн - полягли в боях. Половина тих, що залишилися живими, стали інвалідами на все життя. За іншими підрахунками, протягом війни в складі радянських збройних сил воювали більше 7 млн. українських громадян. Із 7 млн. орденів і медалей, якими були нагороджені учасники війни 2,5 млн. нагород одержали бійці і офіцери - жителі України, 2072 її синів і дочок удостоєні звання Героя Радянського Союзу, в тому числі прославлений льотчик І. Кожедуб - тричі Герой Радянського Союзу, 32 чол. (із 115) - І. Бойко, М. Бондаренко, Д. Глинка, О. Молодчий, А. Недбайло, З. Слюсаренко та інші дістали звання двічі Героя Радянського Союзу. У складі вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтами і арміями, було чимало українців. Серед них Й. Апанасенко, М. Кирпонос, С. Тимошенко, А. Єременко, І. Черняховський, Р. Малиновський, Ф. Костенко, Я. Черевиченко, П. Рибалко та ін.

Гідний вклад у перемогу над нацистами внесли радянські партизани й підпільники України. Зорганізовані в 60 партизанських з’єднань, 2 тис. партизанських загонів і груп, численних підпільних організаціях, вони ні вдень, ні вночі не давали спокою фашистам. За ратні подвиги у боротьбі проти гітлерівців партизани й підпільники України одержали понад 63,5 тис. урядових нагород. 95 партизанів і підпільників України удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а С. Ковпак і О. Федоров стали двічі Героями Радянського Союзу. Одночасно з радянськими підпільниками і партизанами у русі Опору на окупованій території України, найсильніше на західноукраїнських землях, вела боротьбу і самостійницька течія, очолювана Організацією Українських Націоналістів. Саме під керівництвом ОУН(б) і діяла Українська повстанська армія. Оскільки ОУН-УПА вели боротьбу за самостійну соборну Українську державу, проти їхніх прагнень виступали і нацисти і комуністи. У цих умовах оунівці боролися й проти німецьких окупантів, і проти радянських партизанів.

Після зайняття України радянськими військами ОУН-УПА головне вістря своїх бойових дій зосередили проти радянських військ і органів влади. Активну участь брали трудящі України у створенні і розвитку злагодженого воєнного господарства, у забезпеченні фронту зброєю, боєприпасами, спорядженням, продовольством. Внісши в розгром ворожих сил і досягнення перемоги величезний вклад, український народ у ході війни зазнав небачених втрат, бідувань, страждань, лиха. За роки війни загинуло приблизно 8 млн. мешканців України, тобто кожен п’ятий. Велика Вітчизняна війна, будучи періодом крайнього напруження фізичних і духовних сил українського народу, його надмірних бідувань і незчисленних втрат, стала водночас героїчною і трагічною сторінкою у його житті. Війна залишила глибокий слід у його історії.

Для утвердження і зміцнення ідеї української державності та подальшого розвитку української нації неоціненне значення мало завершення в період війни возз’єднання українських земель у складі Українській РСР, незважаючи на те, якими методами воно було проведено сталінським керівництвом

Внесок українського народу в Перемогу над гітлерівськими загарбниками

У буремних звершеннях сучасної перехідної епохи, коли швидко знецінюються і забуваються ще недавно, здавалося б, непорушно-монументальні, епохальні події та історичні особи, ще виразніше вимальовується всесвітньо-історичне значення перемоги над блоком фашистських держав країн антигітлерівської коаліції, в якій вирішальна роль належала Радянському Союзу, а в його складі й Українській РСР.

Минула війна за своїми масштабами і наслідками якнайповніше відповідала її визначенню як світової. Другий міжнародний глобальний збройний конфлікт (1939–1945 рр.) набув більш всеохоплюючого характеру, аніж перший. Якщо в Першій світовій війні брало участь 38 держав з населенням понад 1 млрд. чоловік, то у Другій світовій – 61 держава з населенням 1,7 млрд. чоловік, тобто 80% усієї чисельності людства, а воєнні дії велися на території 40 держав.

До армій воюючих країн у 1939–1945 рр. було мобілізовано чи не удвічі більше військовослужбовців, ніж у 1914–1918 рр. Якщо у 1914–1918 рр. США, Англія, Франція, Італія, Німеччина, Росія разом узяті виробили 190 тис. літаків, 9,2 тис. танків, близько 140 тис. артилерійських гармат, 838 тис. кулеметів і 33,1 млн. гвинтівок, то у 1939–1945 рр. тільки США, Англія, Німеччина і СРСР виробили 653 тис. літаків, 287 тис. танків, понад 1 млн. артилерійських гармат, більш як 5 млн. кулеметів, 53 млн. одиниць стрілецької зброї.

Втягування в орбіту світової війни багатомільйонних армій, збільшення їхньої вогневої міці призвели до гігантських втрат і руйнувань. Вартість знищених матеріальних цінностей в усіх країнах, що брали участь у війні, перевищила 316 млрд. доларів. Тільки в Європі (без СРСР) руйнування оцінювалися в 260 млрд. доларів, що майже у 3,5 раза більше, ніж за роки Першої світової війни. Загальна кількість коштів, поглинутих Другою світовою війною, становить колосальну цифру – чотири трильйони доларів. Та найбільше вражають людські втрати. Божевілля обезлюднення, здається, ще ніколи не досягало таких апокаліптичних масштабів. Людство втратило приблизно 60 млн. чоловік, тобто у 6 разів більше, ніж у Першу світову війну.

З цієї моторошної кількості загиблих майже половину становлять втрати лише однієї з воюючих країн – Радянського Союзу. Одна з причин цього полягає в тому, що радянсько-німецький фронт був центральним, вирішальним протягом усієї Другої світової війни. На ньому було сконцентровано основні сили німецької армії – дві третини її особового складу та бойової техніки. Тривалість бойових дій на східному фронті була найбільшою порівняно з північно-африканським, західноєвропейським, італійським фронтами і втрати, яких зазнала німецька армія, були в 4 рази більшими, ніж на інших фронтах[5, c. 354-357].

Нищівний вал бойових дій двічі прокотився українськими землями, не оминувши жодного населеного пункту, понівечивши долі десятків мільйонів людей. Протягом 1225 днів і ночей Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких розгромлено десятки добірних з'єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав, знищено величезну кількість озброєння та бойової техніки противника, зроблено вагомий внесок у здобуття Перемоги.

Не применшуючи значення інших театрів воєнних дій Другої світової війни, ролі тих або інших країн і народів у її перебігу, ми ставимо перед собою завдання визначити місце України в цьому найбільшому воєнному конфлікті в історії людства.

Саме з Україною і навіть ширше – з усім південним напрямом як географічним її продовженням – пов'язані основні, вирішальні події на всьому 4500-кілометровому радянсько-німецькому фронті, який посів центральне місце у системі фронтів Другої світової війни. В 1941–1944 рр. тут були зосереджені головні сили вермахту – від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій. Важливо зазначити, що 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших зазнали поразки 176 ворожих дивізій. Виходячи з цього, можна твердити, що, оскільки український, південний напрям постійно був центральним на радянсько-німецькому фронті, то саме таким він був і на всьому європейському театрі воєнних дій, принаймні до кінця жовтня 1944 року. Саме в Україні вирішувалася доля війни в Європі.

Виношувані гітлерівською верхівкою плани розгрому Збройних сил СРСР, захоплення європейської частини його території, запровадження терористичного режиму з метою поневолення населення, захоплення та привласнення його багатств якнайповніше стосувалися України. Бо, і це можна цілком певно твердити, вона була найбільш ласим шматком, відвойованим німецькими окупантами «зі столу всесвіту», за висловлюванням Геббельса.

На Україну, її економічний потенціал, людські ресурси особливі надії покладали обидві воюючі сторони. Ні Сталін, ні Гітлер не мислили без України кінцевого успіху у війні. Це, до речі, й зумовило гранично запеклий характер бойових дій на території республіки. Через своє стратегічно важливе положення Україна неймовірно постраждала, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва війною. У роки війни загинув кожний п’ятий житель республіки. Її економіку та багато населених пунктів було повністю або значною частиною зруйновано.

Протягом 40 місяців – з 22 червня 1941 до кінця жовтня 1944 рр. – Україна була епіцентром воєнних дій. На її території, як і на всьому південному відрізку 4000-кілометрового радянсько-німецького фронту, його лінія ніколи не була стабільною, постійно відбувалися активні бойові дії. Український і південноросійський напрями постійно були центральними на східному фронті, на всьому європейському театрі воєнних дій аж до кінця 1944 р. Саме тут проводилася більшість великомасштабних операцій 1941–1944 років, які, зрештою, вирішили долю всієї війни. Доречно нагадати влучне висловлювання О.П. Довженка, який, перебуваючи на Південно-Західному фронті, записав у щоденнику, що з Україною пов’язано «добру половину всієї світової війни»[7, c. 234-236].

Вирішальної ролі Радянського Союзу, а в його складі й України, у розгромі фашизму заперечити неможливо. Англійський історик А. Тейлор у книзі «Друга світова війна», виданій в 1975 р. у Лондоні, пише: «Необхідно пам’ятати, що коли японці завдали удару по Перл-Харбору, німці уже були зупинені під Москвою, коли англійці перемагали під Ель-Альмейном, Сталінград перебував в облозі, і коли англо-американці висадилися у Сіцілії, росіяни вигравали битву під Курськом». А відтак Тейлор робить цілком логічний висновок: «Великобританія і Сполучені Штати придбали союзника, котрий виграв для них війну проти Німеччини».

За вирішальної ролі радянського народу та його армії зловісні сили німецького фашизму і японського мілітаризму були розгромлені. Для підтримання завойованого миру була утворена Організація Об'єднаних Націй, куди ввійшла Україна як одна з держав-засновниць. За сприяння ООН здобули незалежність колоніальні країни і народи, під її егідою закладені міжнародно-правові основи нового мирного і справедливого світопорядку.

Як писав бойовий генерал Дуайт Ейзенхауер, який став згодом Президентом США, «великі подвиги Червоної армії під час війни в Європі викликали захоплення всього світу».

Дуже вагомо і влучно підкреслив Президент України Л.Д. Кучма у доповіді на урочистому засіданні, присвяченому 54-й річниці Перемоги: «... ні у кого немає і не може бути монополії на патріотизм, на любов до своєї землі і своєї держави. Війна висунула єдиний, простий і водночас гранично ємний критерій – хто і що зробив для Перемоги. Без конкретної відповіді на це запитання патріотизм виходить декларативний, показний, який не може бути мірилом справжньої цінності політичних сил та їхніх лідерів. Так само, як і пересічних громадян».