Організований опір: 1942–1944 роки

Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренка та Сидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали проявляти незначну активність навесні 1942, встановивши радіозв'язок із Москвою. Їм на допомогу було скинуто на парашутах розвідників Червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941 (наприклад, О. Сабурова).

У 1943 році партизани контролювали лісові райони Північно-Східної України, завдаючи втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 рух радянських партизан в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 в Україні було 13 300 партизан (у 7 з'єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 — вже 43 500 (29 і 83). На початок 1944 їх кількість зросла до 47 800.

За наказом Українського штабу партизанського руху (УШПР) загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом північчю України. Вони проходили переважно територією слабо зайнятою німцями, через що збройних сутичок було мало.

У травні-жовтні 1943 загін Ковпака здійснив відомий рейд по Україні з Путивля через Волинь у Карпати із завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політичного і психологічного ефекту на Волині і в Галичині, де бої з німецькою армією вели загони УПА. Загони УПА спочатку пропускали радянських партизан на західноукраїнські землі в надії, що ті чинитимуть опір німецькій армії. Проте бійці загону Ковпака активно проявляли себе не в боях з німецькими каральними загонами, а в акціях мародерства та знищення антирадянсько налаштованого місцевого населення^[1].

1 серпня 1943 під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою коло села Заріччя загинув комісар загону генерал О. Руднєв). З метою захистити рідні терени і мирне населення від розбою та мародерства радянських партизан, УПА знищувало розпорошені після розгрому малі рештки загону Ковпака. За Армстронґом, з 3500 ковпаківців залишилося ледве 500. Проте рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо створив хаос у Галичині восени 1943 й радянська пропаганда чудово використовувала це для підняття бойового духу в Червоній Армії й для культивації віри в її перемогу серед населення на окупованих німцями територіях.

Рештки ковпаківців увійшли до складу Першої української партизанської дивізії під командуванням П. Вершигори, яка з кінця січня до липня 1944 пройшла рейдом з Волині (каральні операції проти мирного населення та бої з УПА), через північно-західну Галичину, Холмщину, Підляшшя та Білорусь.

У 1943 році також пройшли рейди менших загонів радянських партизан: М. Наумова (на півдні України), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь) та інші. На Волині також діяв загін В. Бегми. Партизанською професіональною формацією розвідувального типу був загін полковника НКВС Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942–1944 і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати в Рівному, убивство віце-губернатора О. Бауера агентом М. Кузнецовим у Львові тощо.

Український штаб проіснував до 1 червня 1945; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині. Важливі партизанські рейди в Україні в 1944 (крім згаданого П. Вершигори) здійснили загони: І. Артюхова, В. Шангіна, М. Шукаєва (осів у галицьких Карпатах, де зазнав поразки у боях з УПА, згодом подався у Словаччину).

Значну роль радянські партизани відіграли в боротьбі проти українського бандерівського руху, збирали відомості про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку українських патріотів. Щодо Української повстанської армії радянські партизани зайняли також позицію активної боротьби відповідно до своїх переконань та загальної політики комуністичної партії, спрямованої на придушення національно-визвольних рухів на теренах СРСР та Східної Європи. З цією метою від 1942 в кожному загоні партизан існував Особливий відділ НКВС, пізніше «СМЕРШу».

22 червня 1941 року, з нападом Німеччини на СРСР, починається Велика Вітчизняна Війна. Радянські війська починають активно відступати, адже були не готові протистояти такій могутній армії. Озброєними були лише прикордонні війська, інші ж використовували трофейну зброю.

Скориставшись відступом Червоної армії і наближенням союзної Німеччини 30 червня у Львові збираються Українські Національні Збори і проголошують відновлення Української Самостійної Держави. На цьому з'їзді формується Українське правління на чолі з Ярославом Стецьком.

Через кілька днів було створено Українську Національну Раду на чолі з К. Левицьким. Українці починають перебирати владу у свої руки. За короткий час було створено повний адміністративний апарат з обласними, районними і сільськими центрами, реорганізовано міліцію, відновлено господарське і кооперативне управління, ліквідовано колгоспи і повернено до приватної не управління, ліквідовано колгоспи і повернено до приватної власності, налагоджено поштовий і телефонний зв'язок та залізничний рух.

Але відповідь німців, які не були зацікавленні в створенні держави "нижчою расою", була негайною. Через кілька днів після відновлення Української Держави у Львові з'явилися загони СД і Гестапо і почали виконувати свою чорну місію. На відмову відкликати державний Акт, німці починають арешти. За грати сідають Ярослав Стецько з кількома членами уряду і голова ОУН Степан Бандера. На завойованих територіях нацисти починають терор, грабують міста і села, знищують людей. Все це вплинуло на зміну програми ОУН. З цього моменту вона вступає на новий етап визвольної боротьби, але тепер ще й з німецькими окупантами. В цей час розповсюджується підпільна боротьба. Українські націоналісти друкують підпільні газети, розсилають листівки з метою підняття українського народу на боротьбу.

Боротьба в 1941-1942 рр. йшла за програмою оговореною в вересні 1941 на I конференції ОУН:

а) перебрати адміністрацію на низах в свої руки і продовжувати процесс переходу до самостійності;

б) пропаганда гасел визвольної боротьби, захоплення друкарень і випуск преси, маніфестації народу в містах і селах;

в) боротьба з голодом, який виник через вивезення німцями продовольства;

г) акції проти масового вивозу людей на роботу до Німеччини;

д) пропагандистсько-роз'яснювальна підготовка до активної боротьби з німецьким окупантом і радянськими військами і диверсійними групами;

е) збір зброї та боєприпасів;

є) вишкіл нових кадрів для визвольної боротьби;

ж) поширити на українських землях тактику і методику проведення підпільної діяльності і активних визвольних дій.

Тим часом німці починають придушувати і знищувати будь-які прояви самостійності на території України,з іншого боку те саме роблять агенти НКВС. Під час цих акцій гинуть багато українських літераторів і митців, розстріляні відому політичні діячі і патріоти. Так в 1942р. була розстріляна Олена Теліга, за організацію "Союзу українських письменників", що підтримував самостійницькі ідеї. Від куль Гестапо також загинули: Сергій Шерстюк, Анна Максимець, Дмитро Мирон-Орлик, Василь Бандера.

Та такий жорстокий терор не зломив українського народу, і особливо

самостійницького руху, який приступає до створення збройної сили

українського народу.