3. Вишенський Станіслав Олександрович
Вишенський Станіслав Олександрович (24.08. 1944, м. Переяслав-Хмельницький Київської обл.) - поет. Член НСПУ (1990). Закінчив Київський педагогічний інститут (1969). Працював редактором «Українського ботанічного журналу (1980 - 84), видавництва «Веселка» (1984 - 91), літредактором журналу «Вавилон» (1992 - 93), головним редактором Київської філії видавництва «Фоліо» (1994 - 95), відповідальним секретарем журналу «Дошкільне виховання» (1995 -2004), головними редактором журналу «Книжковий клуб плюс» (2005 - 07).
Належить до покоління постшістдесятників (т. зв. Київська школа поетів-метафористів), тобто поетів-нонконформістів (Іван Семененко, Микола Воробйов, Василь Голобородько, Михайло Григорів, Валерій Ілля, Віктор Кордун, Василь Рубан та ин., які за комуністичного режиму, пішовши, так би мовити, в герметичне підпілля, хоч це ніби й парадоксально, врятували українську поезію від хронічного провінціалізму.
Творчість найрадикальнішого поета «Київської школи» Станіслава Вишенського заслуговує на найщиріше пошанування як поета, що найбільше сприяв високому розвиткові української поезії в ХХ ст. «Недрукованість», «напівлеґальність», «самвидавний» формат у часи комуністичного режиму стимулювали аскетичний нонконформізм поета. На думку одних критиків, акцентний і силаботонічний вірш Вишенського, з феєричними й напрочуд енерґетичними метафорами, сприймається значно краще, ніж його ж таки насичені логічними кодами-шифрами верлібри, - а разом із тим декотрі з поціновувачів саме верлібри відчитували в нього як пріоритетні й найцікавіші.
Загалом у віршах Вишенського синтезовано прадавні символи, лексику та світогляд з радикальним аванґардизмом. Радикалізм поета - це його дар отримати найпотужніший талант серед свого покоління, котрий значив те, що його власник мав сміливість весь час дотримуватись кількох речей: експериментувати (тобто постійно шукати себе), протиставляти себе самого себе самому і не йти на жодний соціальний компроміс. Суть його творчости, як вважає Андрій Підпалий, знаходимо у вершинній збірці «Симфори», тексти якої виникли як витворення, омовлення світу живого «иншого», рослин, комах, тварин тощо. Це омовлення зделогізувало мову і витворило ніби паралельний світ, ніби сни тих «инших» живих організмів. Новизна Станіслава Вишенського просто приголомшуюча, що є спробою омовлення галюцинацій Світу, своєрідною пан-космогонією українського сюрреалізму.
Зрештою, творчість Вишенського треба розглядати в органічному для неї контексті европейської та світової поезії ХХ ст. в перспективі подальших маґістральних шляхів та «манівців» розвитку літератури вже нашого ХХІ сторіччя.
Перші книжки поета побачили світ у самвидаві, зокрема «Змова дзеркал» (1969), «Пунктир навіженств» (1971) та «Симфори» (1975).
Твори:
«Світотвір». К., 1987;
«Альта» К.,1989;
«Колекція снігів». К.,1991;
«Альпініст на міражі». К.,1993;
«Синус покутя». К., 1999;
«Перевтомлені скафандром». Л., 2001;
«Змова дзеркал». К., 2005;
книжка прози «Метастази». К., 2003;
вибране «Полювання на мисливця» К., 2007.