9. Нікчемні та оспорювані правочини.

Стаття 215. Недійсність правочину

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених зако­

ном, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

1. Коментована стаття, визначаючи підстави недійсності правочину, вказує на необхідність дотримання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені ст. 203 ЦК. Отже, можна вважати, що умови чинності правочину одночасно є умовами його дійсності, які у загальному вигляді визначені у ст. 203 ЦК (див. коментар до ст. 203). Зокрема, це вимоги: 1) відповідності змісту правочину ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) наявність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; 3) вільного волевиявлення учасника правочину, що має відповідати його внутрішній волі; 4) спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 5) відповідність правочинів, які вчиняються батьками або усиновлювачами, правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Крім того, підставою недійсності правочину у випадках, встановлених законом, є порушення форми правочину. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не тягне недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою свідчень свідків зробити це у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіозаписи, відеозаписи тощо (див. коментар до ст. 218 ЦК). Підставою недійсності правочину може бути також недотримання спеціальних вимог закону щодо вчинення певних видів правочинів.

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними, згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними» від 28 квітня 1978 р. зі змінами від 25 грудня 1992 р., слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе і в інших випадках порушення пра-вочином особистих або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.

2. У коментованій статті розрізняються нікчемні та оспорювані правочини. Нікчемним або «абсолютно недійсним» визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають «мертвонародженими»). Отже, у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або зацікавлених осіб можуть бути визнані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч. 2 ст. 219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, який укладений з порушен­ням нотаріальної форми (див. коментар до ст. 219 ЦК).

3. Іншим видом недійсних правочинів є оспорювані (або «відносно недійсні») правочини. їхня відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускають такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом із тим, у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, обмеженою у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позов у суд. Суд може визнати такий правочин недійсним, у разі коли буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (див. коментар до ст. 223 ЦК).

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.