2.2. Особливості корпоративного управління у розвинутих країнах

У розвинутих країнах, де корпоративний сектор займає провідне місце, на його частку приходиться до 80% обсягів виробництва продукції.

Акціонування є звичним способом нагромадження капіталу корпораціями Великої Британії і США. Тому в США утворився найбільший у світі ринок капіталу, а Лондонська біржа — третя у світі за капіталізацією ринку після бірж Нью-Йорку й Токіо. Крім того, існує причинно-наслідковий зв'язок між перевагою акціонерного фінансування, розмірами ринку капіталу й розвитком системи корпоративного управління. Так, наприклад, США є найбільшим ринком капіталу й одночасно країною з найрозвиненішою системою голосування за дорученням і активністю незалежних інвесторів. Незалежні інвестори також відіграють важливу роль на ринку капіталу й у корпоративному управлінні корпораціями Великої Британії.

Учасниками англо-американської моделі є вищі керівники корпорації, директори підрозділів, акціонери (в основному інвестори), урядові структури, біржі, самостійні організації і консультаційні фірми, що надають послуги корпораціям і акціонерам з питань корпоративного управління й голосування за дорученням.

Англо-американська модель, що розвивалася в умовах вільного ринку, дозволяє поділ права володіння й контролю в корпораціях. Цей поділ дуже важливий з ділової й соціальної точок зору, тому що інвестори, вкладаючи свої засоби і, володіючи підприємством, не несуть юридичної відповідальності за дії корпорації. Вони передають функції з управління менеджерам і сплачують їм винагороду за виконання ними функцій агентів з ведення справ. Інтереси акціонерів і менеджерів не завжди збігаються. Корпоративне законодавство, що діє у країнах, які застосовують англо-американську модель, вирішує це протиріччя різними способами. Найважливіший з них — це обрання акціонерами Ради директорів, що стає їхньою довіреною особою і починає діяти на користь акціонерів при здійсненні функцій контролю за управлінням. Зауважимо, що за останні десятиріччя у корпораціях Великої Британії й США сталися зміни у структурі володіння акціями в бік збільшення числа інституціональних інвесторів у порівнянні з індивідуальними[7, c. 84-86].

Японська модель характеризується високим відсотком банків і різних корпорацій у складі акціонерів. Банківська система відрізняється міцними зв'язками між головним банком і корпорацією. Законодавство, суспільна думка і промислові структури підтримують «кейрецу» — групи корпорацій, об'єднаних спільним правом володіння позиковими засобами і власним капіталом. Ради директорів таких груп складаються переважно з «внутрішніх» членів, відсоток незалежних членів надзвичайно низький, а у деяких корпораціях вони взагалі відсутні. За безумовної важливості акціонерного фінансування у більшості японських корпорацій основними власниками акцій є інсайдери. Інтереси зовнішніх інвесторів у японських корпораціях практично не враховуються, тому відсоток іноземних інвесторів мінімальний, хоча навіть незначне число акціонерів з інших країн могло б зробити японську систему більш зручною для зовнішніх акціонерів й інвесторів. Японська система корпоративного управління є багатогранною і створюється навколо головного банку або фінансово-промислової мережі кейрецу. Основний банк і кейрецу - два різні елементи японської моделі організації корпорацій, що доповнюють одне одне. Практично усі японські корпорації мають тісні відносини зі своїм основним банком. Банк надає своїм корпоративним клієнтам кредити й послуги з випуску облігацій, акцій, веденню розрахункових рахунків і консалтингові послуги. Основний банк, як правило, є головним власником акцій корпорації. Для порівняння у США, наприклад, антимонопольне законодавство перешкоджає одному банку мати такий вплив. Зазначені функції, в основному, виконуються наступними структурами:

• комерційними банками - кредити й позички;

• інвестиційними банками — випуск акцій;

• - спеціалізованими корпораціями — голосування за дорученням й інші консультаційні послуги.

Німецька модель управління акціонерними товариствами істотно відрізняється від англо-американської і японської моделей, хоча деяка подібність із японською моделлю, на нашу думку, все-таки існує.

Так, банки є довгостроковими акціонерами німецьких корпорацій і, подібно до японської моделі, представники банків обираються у Раді директорів. Однак, на відміну від японської моделі, де представники банків залучаються до Ради директорів тільки в кризових ситуаціях, у німецьких корпораціях представництво банків у раді є постійним. Найбільші універсальні банки (тобто банки, що надають широкий спектр послуг) відіграють основну роль, а в деяких корпораціях є основними акціонерами. Існують три основні особливості німецької моделі, що відрізняють її від інших моделей управління корпораціями.

По-перше, німецька модель передбачає двопалатну Раду, що складається з виконавчої ради (правління), основу якої складають керівники корпорації й наглядової, що формується із представників робітників, службовців корпорації й акціонерів. Ці дві палати абсолютно розділені: ніхто не може бути одночасно членом Правління і наглядової ради корпорації. По-друге, чисельність наглядової ради встановлюється законом і не може бути змінена акціонерами. По-третє, у Німеччині й інших країнах, що використовують німецьку модель, законодавчо обмежені права акціонерів у частині голосування, тобто обмежується число голосів, що має акціонер на зборах і яке може не відповідати числу акцій, якими цей акціонер володіє[20, c. 133-134].

Більшість німецьких корпорацій віддає перевагу банківському фінансуванню, а не акціонерному, тому капіталізація фондового ринку невелика порівняно з обсягами німецької економіки. Німецькі банки та у меншому ступені німецькі корпорації є основними учасниками в німецькій моделі корпоративного управління. Як і в японській моделі, банк має багатовекторний вплив, що виявляється у наступному:

• банк виступає акціонером і кредитором;

• банк є емітентом цінних паперів і боргових зобов'язань,

• банк є депозитарієм й агентом, що має право голосу на загальних зборах акціонерів.

Більшість німецьких акцій — це акції на пред'явника (вони не реєструються). У Німеччині більшість акціонерів купують акції через банк, і банки, будучи депозитаріями, мають право голосувати на зборах. Процес полягає в наступному: акціонер дає банку доручення, за яким банк має право голосувати протягом установленого терміну — до 15 місяців. Корпорація висилає порядок денний і річний звіт у банк-депозитарій. Банк передає акціонеру ці матеріали, а також свої пропозиції з голосування. У випадку, якщо акціонер не дає банку спеціальних інструкцій з голосування, банк має право голосувати на свій розсуд. В Австрії, що використовує німецьку модель, дрібні акціонери не настільки активні. Це може бути зумовлене тим, що австрійський уряд прямо чи побічно є великим акціонером у більшості корпорацій.

На відміну від розвинутих моделей корпоративного управління, в Україні законодавчо не закріплена провідна роль у корпоративному управлінні спостережної ради. Ведучим у корпоративному управлінні акціонерного товариства на практиці є правління, а не спостережна рада, що створює основу для зловживання з боку правління своїми повноваженнями. Пропонується посилити роль спостережної ради.

На початку 90-х років ХХ століття американський корпоративний сектор, а потім і корпоративний сектор інших країн, пережив широкомасштабну трансформацію. Головним і єдиним напрямком діяльності компаній стає одержання прибутку - зараз, негайно, за будь-яку ціну. Усе, що не здатне приносити прибуток у даний момент, з'являється зайвим і негайно відривається. Ці нововведення в корпоративному управлінні, апробовані в американських корпораціях, дали великий економічний ефект. Встановлено, що американська модель усе більш поширюється в інших країнах світового співтовариства, як найефективніша. Вона є найбільш демократичною і прогресивною. Однак заслуговують на увагу окремі елементи корпоративного управління й інших країн. Так, у німецькій моделі становить інтерес участь банків в управлінні корпораціями, у японській моделі - участь держави. На регіональному рівні заслуговує інтерес формування корпорацій у штаті "Делауер" (США). З огляду на конкретні історичні, економічні, політичні, соціальні, культурні особливості країни і регіонів, рекомендовано використовувати досвід зарубіжних країн при формуванні вітчизняної моделі корпоративного управління[9, c. 57-58].