Функціональна структура державного управління
Функції державного управління в сукупності і взаємодії одна з одною утворюють складну, багаторівневу функціональну структуру державного управління.
Функціональна структура державного управління є сукупністю функцій державного управління й управлінських функцій органів державної влади у їх взаємодії. Ця структура забезпечує управлінський взаємозв’язок держави як суб’єкта управління із суспільною системою та внутрішню динамічність її як системи, що управляє.
Базовою конструкцією функціональної структури державного управління виступають функції державного управління, навколо яких і для яких формуються управлінські функції самих органів державної влади. У результаті кожна функція державного управління здійснюється через певний комплекс управлінських функцій цих органів, розподілений по «вертикалі» та «горизонталі».
На характер і конфігурацію функціональної структури державного управління впливають багато чинників, а саме:
сукупність цілей, завдань, функцій та повноважень держави, у тому числі соціальна спрямованість держави;
стан розвитку громадянського суспільства;
форма державного устрою;
форма правління;
розвиток місцевого самоврядування;
рівень самоуправління об’єктів управління;
рівень централізації й децентралізації.
Тому є реальні складнощі в тому, щоб у функціональній структурі державного управління підтримувати результативність і ефективність, з одного боку, гнучкість і адаптивність до цілей, що змінюються, - з іншого.
З метою забезпечення результативності й ефективності функціональної структури державного управління, в основу її формування слід покласти системно-функціональний аспект системного підходу.
Це надасть змогу посилити об’єктивізацію функцій управління, тобто прив’язку до управлінських потреб та інтересів об’єктів управління; чітко окреслити перелік управлінських функцій, закріплених за кожним рівнем органів влади чи органів місцевого самоврядування, виходячи з того, що ко- жен вищий рівень має брати на себе реалізацію тільки тих управлінських функцій органів, які не в змозі здійснити нижчі за організаційно-правовим статусом.
Організаційна структура державного управління та основи її побудови.
Організаційна структура державного управління
Сутнісні характеристики (риси) організаційної структури державного управління
Організаційна структура державного управління — це компонент системи державного управління, зумовлений її суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями і змістом, який об’єднує в собі певну сукупність державних організацій, їх персонал, матеріальні та інформаційні ресурси, що виділяються і витрачаються суспільством на формування та реалізацію державно-управлінських впливів і підтримання життєздатності самого суб’єкта управління.
Органи державної влади, що характеризуються однаковим організаційно-правовим статусом і однорідністю здійснюваних управлінських функцій позначають поняттям ланка державно-управ- лінської системи (міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації тощо).
Системним елементом організаційної структури виступає орган державної влади, пов’язаний з формуванням і реалізацією державно-управлінських впливів. Він є одиничною структурою влади, формально створеною державою для здійснення закріплених за нею її цілей і функцій. У державі, в якій встановлено конституційний поділ влади по горизонталі й вертикалі, організаційна структура державного управління набирає певної конфігурації.
Наступним елементом, що формує організаційну структуру є організаційні зв’язки між суб’єктами управління. Можна виділити три види зв’язків в організаційній структурі державного управління:
субординаційні (упорядкування зверху вниз, від керуючого до керованого);
реординаційні (знизу вверх, від керованого до керуючого);
координаційні (упорядкування на одному рівні, між двома і більше суб’єктами, що не виключає того, що в загальному вони можуть знаходитись на різних рівнях в ієрархічно організованій системі управління).
Субординаційні зв’язки в організаційній структурі державного управління можуть передбачати:
виключну компетенцію вищого за організаційно-правовим статусом органу щодо органу, нижчого за статусом;
безпосереднє і пряме лінійне підпорядкування;
функціональне або методичне підпорядкування;
право затвердження проекту рішення;
підконтрольність;
підзвітність.
Реординаційні зв’язки передбачають:
певну самостійність нижчого за організаційно-правовим статусом органу (з певного кола питань орган приймає рішення без їх попереднього узгодження з вищим за організаційно-правовим статусом органом, а останній вправі скасовувати чи призупиняти ці рішення);
право законодавчої, а також нормотворчої ініціативи;
право планово-бюджетної ініціативи;
право структурно-штатної ініціативи;
право представлення для призначення на посаду;
право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом брати участь у підготовці рішень органу вищого за статусом;
право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом на консультативне погодження з ним підготовленого вищим органом проекту рішення;
право й обов’язок не виконувати незаконний, особливо злочинний наказ.
Координаційні зв’язки базуються на взаємній зацікавленості різних органів державної влади (та органів місцевого самоврядування) в узгодженні своїх управлінських впливів або на один і той же об’єкт, або на різні об’єкти і можуть передбачати:
створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління;
проведення координаційних нарад;
регулярний обмін інформацією, насамперед плановою й обліковою;
прийняття одночасних спільних рішень.
Порядок відповідальності органів, які мають між собою координаційні зв’язки (або взагалі елементів механізму держави та елементів державного апарату), може бути передбачений як нормативними рішеннями вищих за організаційно-правовим статусом органів, так і спільним рішенням.
Визначальним фактором побудови організаційної структури державного управління виступає державний устрій.
Форма державного устрою — це спосіб територіально-політичної організації держави. Основними формами державного устрою є унітарна і федеративна держава. Існує ще м одель конфедерації.
Унітарна держава — єдина централізована держава, не розділена на самоврядні одиниці. Як форма державного устрою вона характеризується такими ознаками.
1. Єдина територія (існує адміністративний поділ, але адміністративні одиниці не мають політичної самостійності, хоча деяким може бути наданий статус автономії (самоврядування) — національної, територіальної, культурної).
2. Єдина конституція, що діє на всій території країни без будь-яких обмежень.
3. Єдина система вищих органів державної влади — глава держави, парламент, уряд, судові органи, юрисдикція яких поширюється на всю територію країни.
4. Єдина система права і судова система (у тому чис- лі — єдине громадянство).
5. Єдиний державний бюджет, фінансова, податкова та інші системи.
Унітарність передбачає централізацію всієї організаційної структури державного управління, прямий або непрямий контроль над місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування. При цьому централізм виявляється в різній мірі та в різних формах, аж до призначення центральними органами своїх представників для управління адміністративно-територіальними одиницями замість виборчих органів влади. Водночас у більшості сучасних демократичних держав є виборні органи місцевого самоврядування, яким держава делегує виконання частини своїх функцій: збір місцевих податків, благоустрій, будівництво, освіту, охорону здоров’я тощо.
Федеративна держава — союзна держава, яка складається з відносно самостійних з політичного та юридичного поглядів державних утворень як членів федерації.
Федеративна держава характеризується такими ознаками:
1. Має федеративно-територіальний поділ (територія складається з територій членів федерації; суб’єкти федерації можуть мати свій адміністративно-територіальний поділ).
2. Суб’єкти федерації володіють відносною юридичною, політичною» економічною самостійністю.
3. Суб’єкти федерації не володіють суверенітетом у повному обсязі і як правило, не мають права на односторонній вихід із федерації.
4. Суб’єкти федерації можуть мати власні конституції, положення яких не суперечать конституції федерації.
5. Суб’єкти федерації мають своє законодавство, мають право видавати законодавчі та інші нормативні акти (вони мають юридичну силу на території цього суб’єкта федерації, на відміну від федеральних законодавчих актів, що мають юридичну силу на території всієї федерації).
6. Суб’єкти федерації мають свої системи органів зако- нодавчої, виконавчої та судової влади (щодо федеральних систем вони є відповідними підсистемами; порядок їх організації, процедури й межі юрисдикції визначаються федеральною конституцією).
У федеративній державі передбачається розмежування компетенції між федеральними органами влади й органами влади суб’єктів федерації і висока самостійність останніх у побудові організаційних структур.
Зазвичай конституція федерації встановлює перелік повноважень, які належать до відання федерації, Усі інщі питання належать до відання її суб’єктів. У федеративній конституції може встановлюватись також перелік питань спільного відання. Обсяг прав і повноважень суб’єктів федерації залежить від історичних традицій, рівня розвитку та інших факторів. Рівність суб’єктів федерації є обов’язковою умовою федерації.
Конфедерація — союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але водночас створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (насамперед військовій, рідше зовнішньополітичній, економічній та інших сферах).
Часом термін конфедерація помилково використовується замість федерація. Конфедерація це країна або утворення схоже у своїй пірамідальній структурі на федерацію але з не таким могутнім центральним урядом. Конфедерація може складатися з країн-членів, що тимчасово делегують свій суверенітет, які у своїх повноваженнях можуть вважатися цілком суверенними і залишають право на вихід. Хоча конфедерація це «вільне подружжя» але, дійсно, різниця з федерацією не є виразною.
У конфедерації, як правило, немає власної території. Її територія складається з територій її суб'єктів, що зазвичай сусідять один з одним. Конфедерація не має незалежної податкової системи: усі податки і збори на її потреби поступають по так званій одноканальній системі від суб'єктів конфедеративного союзу. Відповідно класична конфедерація є досить "рихлим" політичним утворенням, позбавленим суверенітету, тоді як держави- суб'єкти конфедерації в повному об'ємі зберігають свої суверенні права, включаючи власне громадянство, грошову систему, законодавство, право на нулліфіикацию актів конфедеральных органів на своїй території, право вільного виходу з конфедерації (сецесія). Органи конфедерації не мають в розпорядженні необхідних матеріальних ресурсів (власні збройні сили, конфедеральні податки), щоб змушувати до виконання своїх рішень.
Модель конфедерації була розроблена в науці на прикладі США 1780-х років, Швейцарії ( до средини XIX ст.) і Германського Союзу(1815-1866), які потім перетворилися на федерації. В той же час відомі випадки перетворення федерацій в конфедеративні утворення (наприклад, утворення Співдружності Незалежних Держав на території колишнього СРСР). Таким чином, конфедерація служить перехідною формою складного державного устрою на шляху до тіснішого і згуртованішого союзу або навпаки.
США спершу булі засновані, як конфедерація підписавши Акт Конфедерації але пізніше перетворилися на федерацію, ратифікувавши сучасну Конституцію США у 1789 році. Громадянська війна в Америці може розглядатися, як війна між прихильниками федерального і конфедеративного єства цієї держави.
Європейський Союз не можна віднести до конфедерації, оскільки це насамперед економічний союз, який складається з ряду країн, які зберігають свій суверенітет.
Фактичною конфедерацією є Союз Боснія і Герцеговина, хоча за законодавством цей союз - федерація, її суб'єкти не мають права сецесії
Кожна держава має стою історію становлення й розвитку, в якій міграція населення, міжосібні обміни, етнічні процеси та інші явища сформували її сучасний національний склад, У цьому зв’язку забезпечення гармонійного й стабільного розвитку суспільства зумовлює необхідність враховувати національні компоненти при побудові організаційної струк- тури державного управління.
Основи побудови організаційної структури державного управління
Організаційна структура – один з основних елементів управління організацією. Вона характеризується розподілом цілей і завдань управління між підрозділами і службовцями організацій.
Організаційна структура управління – це форма організації системи управління, що визначає сукупність стійких зв'язків системи, забезпечує її цілісність і тотожність самій собі, тобто збереження основних властивостей за різних внутрішніх і зовнішніх зв'язків; спосіб організації і взаємодії елементів системи і зв'язків між ними, є певною характеристикою процесів, які відбуваються між елементами системи.
Основні вимоги до організаційної структури управління: мінімальна кількість управлінських зв'язків та усунення елементів дублювання, оперативність і гнучкість у роботі.
Важливого значення в умовах реформування набуває сутність організаційної структури державного управління.
Організаційна структура державного управління є державно-управлінською категорією, що характеризує відносини сукупності ланок апарату державного управління та організаційних зв'язків між ними, що виражають взаємодію і координацію елементів всередині системи.
Структура відображає склад елементів, внутрішню форму організації системи, її статику, в той час як організаційні відносини забезпечують ефективність структурних зв'язків. Взаємозв'язок та субординація елементів структури за необхідністю динамічні, оскільки мають іти вслід за рухом об'єкта управління, що змінюється.
Побудова організаційної структури державного управління, розміщення і взаємодія її елементів, вертикальні та горизонтальні зв'язки, форма зв'язків формуються під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх об'єктивних та суб'єктивних умов і факторів, а саме:
• конституційно визначеної форми держави;
• конституційно визначених функцій держави, а також цілей і функцій державного управління;
• демократизму і стилю державного управління;
• державної політики;
• стану і розміщення об'єктів управління;
• компетентності управлінських кадрів;
• інформаційного забезпечення державного управління.
Побудова організаційної структури здійснюється шляхом організаційного проектування, основою якого виступає стратегічний план, спрямований на досягнення цілей організації та реалізацію її місії. Організаційне проектування здійснюється зверху вниз і охоплює наступні етапи:
– визначення вертикальних рівнів управління;
– виконання горизонтального поділу організації, тобто закріплення видів діяльності за лінійними та штабними (функціональними) підрозділами;
– встановлення зв'язків між різними підрозділами;
– визначення повноважень і відповідальності посад;
– визначення посадових обов'язків, закріплення їх за конкретними посадовими особами (за допомогою формування посадових інструкцій).
В ієрархічній побудові організації ті рівні управління, які відображають її виробничо-господарську структуру, утворюють лінійну організаційну структуру управління.
Необхідність збору, переробки та використання інформації, встановлення зв'язків, забезпечення виробничо-господарської діяльності зумовили появу у системі управління функціональних служб (штабів), які формують функціональну організаційну структуру управління.
Сукупність лінійних і функціональних органів утворює організаційну структуру управління. Таким чином, організаційні структури управління поділяють на: лінійні, функціональні та комбіновані.
Результатом комбінування лінійних і функціональних структур з іншими критеріями цільового призначення організацій стала поява і використання в практиці управління організаціями структур наступного переліку: продуктові, споживчі, територіальні, раціональної бюрократії, дивізійні, лінійно-штабні, лінійно-функціональні, бюрократичні, проектні, матричні, програмно-цільові, конгломератні та ін.
Лінійна організаційна структура. Складається із взаємо- підпорядкованих органів у вигляді ієрархії, в якій кожен управлінець підпорядковується тільки одному зверхнику і всі зв’язки з вищими рівнями управління відбуваються через нього. Переваги структури: простота, чіткість і зрозумілість взаємовідносин ланок і працівників управління. Недоліки: може використовуватись тільки у відносно простих організаціях з постійними умовами, завданнями і функціями менеджменту.
Функціональна організаційна структура. Передбачає чітку ієрархію органів управління підрозділами, які забезпечують виконання конкретних функцій управління на всіх рівнях. Переваги: керівники спеціалізуються на окремих управлінських функціях, які виконуються спеціалістами. Недоліки: процес управління дробиться на множину окремих слабо пов’язаних підфункцій, з виникненням нескоординованих дій і дублювання.
Лінійно-штабна структура. При лінійних керівниках створюють штаби (служби), які спеціалізуються на виконанні специфічних управлінських функцій. Права приймати рішення вони не мають, а тільки в межах виділених їм функцій розробляють положення, які забезпечують підготовку якісних управлінських рішень, які приймаються і доручаються для виконання лінійним менеджером. Недолік – тенденція до збільшення числа і розширення штабних служб.
Лінійно-функціональна структура. За цієї структури функціональні служби уповноважені управляти роботою служб нижчого рівня, які виконують певні конкретні функції При цьому делегуються не лінійні, а функціональні повноваження.
Бюрократичні організаційні структури. На початку XX ст. німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) запропонував концепцію бюрократії як своєрідну нормативну модель – ідеал, назвавши її моделлю раціональної (традиційної) бюрократії. Для цієї моделі характерні наступні особливості:
– чіткий поділ праці, що забезпечує формування висококваліфікованих спеціалістів;
– ієрархічність рівнів управління, за якої нижчий рівень контролюється вищим;
– наявність взаємопов'язаної системи формальних правил і стандартів;
– формальна безособовість, згідно з якою офіційні особи виконують свої обов'язки;
– домінування кваліфікаційних вимог під час формування штатів організації.
Недоліками цієї моделі є негнучкість, неадекватне реагування на нові рішення, консервативне відношення до змін, конфліктність.
Дивізійні організаційні структури. Використовують в організаціях із широкою номенклатурою продукції (послуг), у яких швидко змінюються споживачі, а також у міжнародних організаціях. Серед дивізійних виділяють продуктові, споживчі й територіальні організаційні структури управління.
Споживча організаційна структура. Утворюється підрозділами, діяльність яких орієнтована на певні групи споживачів (покупців, клієнтів).
Територіальна організаційна структура. Формується за географічним розташуванням підрозділів організації у різних регіонах світу, держави чи її регіонів.
Адаптивні організаційні структури. Існує чотири основні типи: проектні, матричні, програмно-цільові, координаційні. Ці структури здатні швидко пристосовуватись до змін у ринковому оточенні.
Проектні – створюються для реалізації конкретних завдань (проектів) з виключною концентрацією зусиль групи на цьому проекті. Матричні – тимчасові групи, члени яких підпорядковані як керівнику групи (проекту), так і керівникам функціональних підрозділів, де вони працюють постійно. Програмно-цільові – керівник постійно пристосовується до нових умов, цілей і завдань, доручених групі для виконання цільових програм, які можуть змінюватись. Координаційні – використовуються за умов одночасної реалізації значної кількості програм, при яких функції керівників делегують кураторам служб або їх блокам.
Конгломератна організаційна структура формується шляхом об’єднання різних типів організаційних структур шляхом використання останніх у різних службах.
Контрольні питання до теми
Які види цілей ДУ ви можете назвати, в чому їх сутність?
Як Ви розумієте поняття: функія управління, функція ДУ , управлінська функція органів ДУ?
Які чинники впливають на функціональну структуру ДУ?
Як Ви розумієте поняття організаційна структура ДУ?
Які фактори впливають на побудову організаційної структури ДУ?
Які види організаційних структур в системі ДУ Ви можете назвати?
Список використаної і рекомендованої літератури
1. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления : Курс лекций. – 2-е изд. доп. – М. : Омега-Л, 2004. – 584 с.
2. Бакуменко В.Д. Формування державно-управлiнських рiшень : проблеми теорiї, методологiї, практики : Монографія. / В.Д. Бакуменко; Редкол. : В.М. Князєв, П.I. Надолiшнiй, М.I. Мельник та iн. – К. : Вид-во УАДУ, 2000. – 328 с.
3. Дерець В. Зміст управлінських відносин у системі органів виконавчої влади України // Юридична Україна. – 2005. – № 11. – С. 19-22.
4. Державне управління / За ред. А.Ф. Мельник. – К. : Знання-Прес, 2003. – 343 с.
5. Державне управління : Слов.-довід. / Уклад. : В.Д. Бакуменко (кер. творч. кол.), Д.О. Безносенко, І.М. Варзар, В.М. Князєв, С.О. Кравченко, Л.Г. Штика; За заг. ред. В.М. Князєва, В.Д. Бакуменка. – К. : Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.
6. Державне управління : теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.
7. Державне управління : філософські, світоглядні та методологічні проблеми : Монографія. / Кол. авт.; За ред. д-ра філос. наук, проф. В.М. Князєва. – К. : Вид-во НАДУ; Міленіум, 2003. – 320 с.
8. Дзвінчук Д.І. Менеджмент організацій : Конспект лекцій / Д.І. Дзвінчук, В.І. Малімон, В.П. Петренко. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2007. – 272 с.
9. Конотопцев О.С. Територіальна організація влади в Україні : Навч. посіб. для слухачів короткотермінових тематичних семінарів. – Х. : Вид-во ХарРІ УАДУ Магістр, 2003. – 36 с.
10. Малиновський В.Я. Побудова організаційних структур державного управління сучасної демократичної держави // Вісник УАДУ. – 2000. – № 4. – С. 280-288.
11. Малиновський В.Я. Державне управління : Навчальний посібник. – Луцьк : Вежа, 2000. – 558 с.
12. Малиновський В.Я. Оптимізація функцій органів виконавчої влади України : теоретико-методологічні засади. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02. – політичні інститути та процеси. – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2002.
13. Мартиненко В.М. Державне управління : шлях до нової парадигми (теорія та методологія) : Монографія. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ Магістр, 2003. – 220 с.
14. Нижник Н. Проблеми змісту державно-управлінських відносин та фактори його соціальної обумовленості в Україні // Вісник НАДУ. – 1996. – № 2. – С. 102-113.
15. Нижник Н., Машков О., Мосов С. Контроль у сфері державного управління // Вісник УАДУ. – 1998. – № 2. – С. 23-31.
16. Одінцова Г.С. Теорія та історія державного управління : Навч. посіб. / Г.С. Одінцова, В.Б. Дзюндзюк, Н.М. Мельтюхова та ін. – К. : Видавничий дім Професіонал, 2008. – 288 с.
17. Сурмін Ю. Енциклопедія державного управління України як національний стандарт знання галузі державного управління // Вісник НАДУ. – 2007. – № 3. – С. 5-13.
Номер кафедри відповідно переліку кафедр, наведеному в інформаційному віснику ректорату ХДАУ №15
Номер дисципліни відповідно тематичного плану під яким вони будуть включені до тимчасового каталогу
Номер теми лекції