№2.Ме́тод економі́чного ана́лізу — це науковий спосіб вивчення, становлення та розвитку господарських явищ і процесів. Він є сукупністю прийомів й способів дослідження господарської діяльності будь-якого економічного об'єкта шляхом виявлення та визначення взаємозв'язку і змін його параметрів, кількісного та якісного вимірювання впливу окремих факторів й їх сукупності на ці зміни.

[ред.] Класифікація методів економічного аналізу

Залежно від способу пізнання економічних систем, вони поділяються на три групи:

• загальнонаукові;

• економіко-логічні;

• економіко-математичні.

Загальнонаукові методи:

• Методи теорії пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція).

• Евристичні методи (Метод «мозкового штурму», анкетування, морфологічний метод, метод семикратного пошуку, Метод асоціацій та аналогій.)

Економіко-логічні методи

• Методи детермінованого факторного аналізу (методи елімінування, логарифмічний метод, інтегральний метод)

• Методи загального аналізу (методи порівняння і групування, методи середніх величин та індексів, методи балансового зв'язку, графічні методи, методи комплексної оцінки).

Економіко-математичні методи (Методи економічної кібернетики, Методи дослідження операцій, економетричні методи, методи математичного програмування, Методи кореляційно-регресійного зв'язку).

Класифікація методів економічного аналізу

Метод економічного аналізу є головним поняттям у теорії економічного аналізу. Кожна наука вивчає свій предмет за допомогою певного методу, визначення сутності якого є першим кроком при її вивченні

Під методом розуміють спосіб, підхід до явищ, які вивчаються, спланований шлях наукового пізнання дійсності та встановлення істини. Взагалі — це прийом, засіб чи образ дії, або ціла сукупність взаємопов'язаних способів та принципів дослідження процесів, предметів і явищ. Якщо предмет науки відповідає на запитання "Що вивчається?", то метод — "Як вивчається? Якими засобами?"

Існує чимало різних методів. Розрізняють загальні й поодинокі методи дослідження. Якщо перші звичайно використовують майже скрізь, то поодинокі придатні для розв'язання вузького кола завдань і, як правило, в межах однієї дисципліни.

Деякі методи мають своїх, так би мовити, двійників, які виконують їх функції у дзеркальній протилежності (наприклад, аналіз і синтез, індукція і дедукція). Загальні методи можуть мати як окремі форми прояву більш прості поодинокі методи та технічні прийоми (прийоми деталізації та елімінування як прояви аналізу).

Формування нових наук і дисциплін спричиняє появу і нових методів наукового пізнання або пристосування до потреб дослідження вже існуючих.

Під час аналізу використовують здебільшого добре відомі, випробувані практикою методи. Насамперед це стосується методу аналізу. Аналіз — це розбір, розкладання, розчленування предметів або явищ на складові частини, властивості, ознаки. Отже, виникає можливість для поглибленого вивчення складу, зв'язків, властивостей предметів і явищ. Сам процес розкладання слід проводити, ґрунтуючись на певних правилах, принципах.

Поділ предметів або явищ має враховувати існуючі закономірності, склад, внутрішні кордони, зв'язки, функції. Це перший принцип аналізу. Суворе дотримання цього принципу дає змогу відтворити предмет у первісному вигляді.

Послідовне, поетапне відокремлення частин, властивостей від предмета — вимога другого принципу. Окремі частини, компоненти цілого відіграють неоднакову роль у його функціонуванні. Серед них обов'язково знайдеться один або кілька, які формують сутність предмета, його якісну ознаку. Тому пошук цих найважливіших ланок у предметі зумовлює третій принцип — принцип основної ланки. Врахування системної побудови предмета або систем формує четвертий принцип ієрархії. П'ятий принцип визначає межі аналізу, ступінь його можливого поглиблення. Кінцева зупинка в дослідженні звичайно пов'язується з найбільш простими елементами системи, які при цьому зберігають загальні властивості всієї сукупності. Так, товар є найпростіший елемент економічної системи. І, нарешті, шостий принцип обумовлює вибір форми аналізу. Загальновідомі такі форми аналізу: хімічний, математичний, економічний, спектральний, структурний, психоаналіз.

Аналіз діяльності підприємства дає змогу пізнати його окремі сторони, процеси, елементи, існуючи зв'язки і факторні взаємодії, дати проміжні оцінки виробничим подіям та роботі окремих підрозділів. Однак для одержання головної картини після процеса розчленування цілого на складові необхідно відновити єдність за допомогою синтезу. Синтез — це з'єднання окремих частин і елементів явища в єдине ціле. Досліджуючи окремі економічні явища можна їх об'єднувати в межах більш складних процесів або груп, проводити узагальнення впливу різних факторів, робити заключну розгорнуту оцінку роботи підприємства [6, c. 32].

Аналіз і синтез тісно пов'язані один з одним, але в даному курсі акцент робиться на першому з них. Він розпочинає наукове дослідження і забирає головну частку часу та зусиль. Синтез використовують як допоміжний засіб для узагальнення проведеного аналітичного процесу, написання заключного висновку.

Більшість показників, що характеризують роботу підприємств, — підсумкові. В них взаємознищуються від'ємні і додатні відхилення. Розкладання підсумкових показників дає змогу побачити серйозні відмінності і різноманітність первісних показників. Тому виникає потреба йти від загальних показників до деталізованих, послідовно розчленовуючи загальні показники на складові. Такий аналітичний засіб називають деталізацією.

Розчленування складних явищ на більш прості, або складові, здійснюється за такими основними напрямками: утворюючими факторами, якісними ознаками, підрозділами та часом. При проведенні аналізу тією або іншою мірою деталізуються всі загальні показники, які характеризують діяльність підприємства. Проте це не означає, що в кожному випадку проводиться глибока деталізація кожного показника або фактора. З метою зменшення трудомісткості аналізу застосовують принцип головної ланки, який дає змогу із всієї сукупності інформації відокремити найбільш важливу, яка і піддається достатньо глибокій деталізації. Наприкінці слід зауважити, що деталізація є не що інше, як одна з форм прояву аналітичного методу.

Якісну оцінку предметів і явищ можна дати за допомогою порівняння. Порівняння — це метод, за допомогою якого предмет (явище), що вивчається, характеризується через співвідношення, вимірювання, зіставлення з іншими одноякісними предметами або явищами. Звичайно, порівняння проводять з відомими предметами, які виконують роль еталонів певних властивостей або ознак. Такими еталонами можуть бути норми, нормативи, планові показники, ціни, середні дані тощо.

У практиці економічного аналізу використовують різні види порівнянь. Найчастіше застосовують порівняння з поточними і перспективними планами, з фактичними показниками за минулий період, з показниками споріднених підприємств, з найвищими показниками в галузі, з середніми показниками, з показниками підприємств інших країн тощо. Порівняння може проводитися за абсолютними, відносними і середніми величинами.

Вибір об'єкта для порівняння дуже впливає на кінцеві оцінки. Тому для зіставлення треба брати такі об'єкти, які дали б змогу зробити глибоку і зважену оцінку предмета або явища, що вивчаються.

Порівняння може дати позитивні наслідки ще й в тому разі, якщо порівнюються предмети, явища, показники, які можна зіставити. Тому порівнюваність — одна із суттєвих проблем економічного аналізу. З цією метою застосовують ряд допоміжних прийомів [1, c. 28]:

1. Нейтралізація цінового чинника (перерахунок показників обсягу в однакову оцінку).

2. Нейтралізація можливих кількісних відмінностей (різні обсяги виробництва).

3. Нейтралізація відмінностей у структурі (наприклад, розрахунок індексів фіксованого складу).

4. Використання при порівняннях однакових періодів часу.

5. Перерахунок показників, що порівнюються, відповідно до єдиної методики.

6. Виключення інших відмінностей в умовах роботи підприємств, що порівнюються.

Для вивчення складних явищ застосовують метод моделювання, при якому будують зменшені предмети або умовні подоби (образи), які замінюють у нашій уяві дійсні предмети або явища.

Моделі можуть бути матеріальні (фізичні) й абстрактні. З-поміж останніх слід вирізняти описові (словесні), графічні й математичні. За допомогою моделей досліджують сутність предметів і явищ найбільш простим, а подекуди і дешевим способом. Моделі дають змогу зосередити увагу дослідників на найбільш суттєвих характеристиках предметів або явищ, сприяють швидкому накопиченню необхідних знань у різних умовах роботи. Моделювання добре поєднується з іншими методами і технічними прийомами.

Серед статистичних методів, що використовуються в аналізі, чільне місце посідає табличний метод.

Таблиці служать накопиченню, опрацюванню і зберіганню цифрової інформації. Форму таблиць і їхній майбутній зміст слід передбачати заздалегідь, тобто до початку аналізу явищ. Від усіх інших таблиць аналітична, як правило, відрізняється відносно нескладною будовою, компактністю і наочністю. Вона повинна мати не лише основну, а й додаткову для порівняння інформацію (планові і середні показники, дані за минулі періоди), а також проміжні підсумки, відхилення, відсотки.

У процесі збору цифрової інформації та заповнення таблиць виникає низка технічних складностей, якщо її занадто багато. З метою забезпечення компактності таблиць вихідну інформацію:

1) спрощують чи закруглюють (до тисяч, мільйонів та ін.);

2) скорочують або частково відкидають другорядні дані;

3) об'єднують у групи, проміжні підсумкові показники, передають через середні показники;

4) комбіновано показують частину показників у деталізованому вигляді, а інші розміщують разом в одному рядку (як інші);

5) поділяють на кілька самостійних сукупностей із наступним складанням кількох більш простих таблиць із вузьким змістом.

Таблиці можуть виконувати роль програми і переліку питань, що вивчаються. Між тим, не слід перебільшувати значення таблиць: це важливий, однак здебільшого технічний бік аналізу.

Динамічні ряди — це порівняння не двох, а кількох предметів, показників. Розрізняють інтервальні й моментні динамічні ряди. Аналіз їх дає змогу визначити:

1) напрям зміни показників (зростання, зменшення, сталість або нестабільний характер, його розхитаність);

2) наявність тенденцій у зміні показників;

3) середній рівень показників і варіації.

Серйозною проблемою для дослідження є порушення у динамічних рядах. Це пов'язано з неоднаковими інтервалами часу, а також із неоднорідними показниками, які потрапили до загальної сукупності даних. Нарешті, виникають перерви в динамічному ряду у зв'язку з браком інформації.

Широкого використання набули також вибірковий метод і групування, кореляційний метод, середні й відносні показники, а також графічні методи. Ці методи у поєднанні з комп'ютерами забезпечують більшу наочність наслідків аналізу.

Можна також виділити серед них шість основних методів економічного аналізу:

- горизонтальний аналіз;

- вертикальний аналіз;

- трендовий аналіз;

- метод фінансових коефіцієнтів;

- порівняльний аналіз;

- факторний аналіз.

Горизонтальний (часовий) аналіз — порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом.

Вертикальний (структурний) аналіз — визначення структури підсумкових фінансових показників з виявленням впливу кожної позиції звітності на результат у цілому.

Трендовий аналіз - порівняння кожної позиції звітності з рядом попередніх періодів і визначення тренда, тобто основної тенденції динаміки показника, очищеної від випадкових впливів і індивідуальних особливостей окремих періодів. За допомогою тренда формуються можливі значення показників у майбутньому, а, отже, ведеться перспективний, прогнозний аналіз.

Аналіз відносних показників (коефіцієнтів) - розрахунок відносин даних звітності, визначення взаємозв'язків показників.

Порівняльний (просторовий) аналіз - це як внутрішньогосподарський аналізі порівняння зведених показників звітності за окремими показниками фірми, дочірніх фірм, підрозділів, цехів, так і міжгосподарський аналіз і порівняння показників даної фірми з показниками конкурентів, з середньогалузевими і середніми загальноекономічними даними.

Факторний аналіз - це аналіз впливу окремих факторів (причин) на результативний показник за допомогою детермінованих чи стохастичних прийомів дослідження. Причому факторний аналіз може бути як прямим (власне аналіз), тобто роздроблення результативного показника на складові частини, так і зворотним (синтез), коли його окремі елементи з'єднують у загальний результативний показник.

Факторний аналіз може бути одноступінчатим і багатоступінчастим. Перший тип використовується для дослідження факторів тільки одного рівня підпорядкування без їх деталізації на складові частини. При багатоступінчастому факторному аналізі проводиться деталізація факторів а і b на складові частини з ціллю вивчення їх поведінки. Деталізація факторів може бути продовжена і далі. В даному випадку вивчається вплив факторів різних рівнів співпідрядності.

Необхідно розрізняти також статичний і динамічний факторний аналіз. Перший вид застосовується при вивченні впливу факторів на результативні показники на відповідну дату. Інший вид представляє собою методику дослідження причинно-результативного зв’язку в динаміці.

І нарешті, факторний аналіз може бути ретроспективним, який вивчає причини приросту результативних показників за минулі періоди, та перспективним, який досліджує поведінку факторів і результативних показників в перспективі.

Основними задачами факторного аналізу являються наступні.

1. Відбір факторів, визначаючих досліджуємі результативні показники.

2. Класифікація та систематизація факторів з ціллю забезпечення комплексного та системного підходу до дослідження їх впливу на результати господарської діяльності.

3. Визначення форми залежності між факторами і результатами показників.

4. Моделювання взаємозв’язків між результативним і факторним показником.

5. Розрахунок впливу факторів і оцінка ролі кожного з них в зміні величини результативного показника.

6. Робота з факторною моделлю (практичне її використання для управління економічними процесами).

Відбір факторів для аналізу того чи іншого показника виконується на основі теоретичних і практичних знань, придбаних в цій сфері. При цьому звичайно виходять з принципу: чим більший комплекс факторів досліджується, тим точніше будуть результати аналізу. Разом з тим необхідно мати на увазі, що якщо цей комплекс факторів розглядається як механічна сума, без обліку їх взаємодії, без виділення головних, то висновки можуть бути помилковими. В економічному аналізі взаємозв’язане дослідження впливу факторів на величину результативних показників досягається за допомогою їх систематизації, що являється одним з основних методологічних питань цієї науки.

Важливим методологічним питанням в факторному аналізі являється визначення форми залежності між факторами і результативними показниками: функціональна вона чи стохастична, пряма чи зворотна, прямолінійна чи криволінійна. Тут використовується теоретичний і практичний досвід, а також способи порівняння паралельних і динамічних рядів, аналітичних групувань початкової інформації, графічний і ін.

І нарешті, останній етап факторного аналізу – практичне застосування факторної моделі для підрахунку резервів приросту результативного показника, для планування і прогнозування його величини при зміні ситуації.

4. Графічний метод

Графіки мають велике ілюстративне значення, вони більш наглядно демонструють ті закономірності і тенденції, що містить числова інформація. Графічний метод також використовується для розрахунку деяких показників, наприклад, точки беззбитковості, внутрішньої норми доходності і т.ін. Широко застосовується графічний метод для дослідження організаційних структур управління.

5. Економікоматематичні методи

Економікоматематичні методи знаходять широке застосування в економічному аналізі.

Метод кореляційного і регресивного аналізу використовується для визначення тісноти зв'язку між показниками, що не знаходяться у функціональній залежності. Кореляційна залежність може бути виявлена як між двома кількісними ознаками, так і між багатьма величинами. В останньому випадку приходиться мати справу з множинною кореляцією.

Метод лінійного, динамічного й опуклого програмування застосовується для рішення багатьох екстремальних задач, з якими досить часто приходиться мати справа в економіці. Рішення таких задач зводиться до знаходження крайніх значень (максимуму і мінімуму) деяких функцій змінних величин.

Сітьові графіки застосовуються при використанні математичних методів сітьового планування і управління. Методи сітьового планування дозволяють наочно (графічно) виразити досить складні співвідношення між окремими видами робіт, заздалегідь виділити найбільш напружені ділянки робіт, відшукати критичну послідовність робіт (критичний час). Вони дозволяють, отже, скласти оптимальний план, мінімізуючий виконання робіт з часі і вартості.

№5. 1. Зародження і основні етапи розвитку економічної теорії

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на ушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430—355 рр. до н. е.), Платона (427—347 рр. .о н. є.), Аристотеля (384—322 рр. до н. е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. «Економікс» (домашнє господарство) —так називалася праця видатного мислителя стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обгрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок.

Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх ціх явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела богатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

Не відразу, суперечливо, але формується система погл ядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет’є у праці “Трактат політичної економії” (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів «пі літикос»—суспільний, державний і «ойкономія»—управління, домашнє господарство («ойкос» — дім, господарство, «номос» — закон).

Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантелістів. Воно зародилось у XVI—XVII с у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантелістів об’єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантелістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу. Вони не створили наукової системи. К. Маркс зазначав, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.

Перенесення аналізу із сфери обігу .у виробництво стало початком економічної науки, що пов’язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантелізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623—1687 рр.,Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На сню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа і праця. Ф.Кене в своїй праці «Економічна таблиця» (1758 р.) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання.

Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723—1790 рр.) і Давида Рікардо (1772—1823 рр.). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обгрун-вати походження прибутку. Результати досліджень, основні висновки класиків буржуазної політекономії високо цінює і сучасна економічна наука. Водночас слід зазначити, що через вузькість кругозору творців класичної буржуазної політекономії (так само, як і через недостатню розвиненість на той час самих капіталістичних відносин) вони не зуміли в повному обсязі розкрити суть даної економічної системи. Економічні інтереси й погляди дрібних товаровиробників міста й села капіталістичного суспільства покликали до життя дрібнобуржуазну політекономію в особі ЖСісмон-Ж Прудона й інших. У працях цих економістів викрито багато недоліків і суперечностей капіталістичного суспільства, але вони мріяли про їх усунення через повернення назад, до старих форм господарювання. На початку XIX ст. на суспільній арені з’явилася така револіоційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робіничого класу, К.Маркс і Ф.Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії. Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Ста­влення нового суспільства вони пов’язували з вищим розвитком матеріального виробництва, демократії й особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.

2. Сучасні економічні теорії

Економiчнiй теорiї, як i будь-якiй науцi, властива теоретико-пiзнавальна функцiя. Вона пояснює закономiрностi, процеси та явища економiчного життя суспiльства. Сьогоднi актуальним стає запровадження в економiцi нових форм людської дiяльностi, якi не тiльки передбачають дематерiалiзацiю, а й формують ноосферно-космiчну економiку (вiд грецьк. уоое-розум). Остання грунтуватиметься переважно на використаннi iнтелектуального потенцiалу людини i означатиме глибоку iнтеграцiю нацiональних господарств у спiльну систему мiжнародного подiлу працi. За таких умов загальнопланетарне мислення, загальнолюдськi iнтереси i цiнностi при вирiшеннi будь-яких проблем будуть прiоритетними.

Проте абсолютизувати загальний процес транснацiоналiзацiї виробничих вiдносин i продуктивних сил недоцiльно. В країнах ринкової економiки, що розвиваються, та в тих, що переходять до ринкової економiки, безумовно, ще довгий час нацiональне переважатиме над iнтернацiональним.

Контури нової парадигми в економiчнiй теорiї можуть бути означенi не лише на основi глибокого вивчення найсуттєвiших тенденцiй, закономiрностей i законiв розвитку економiки на глобальному рiвнi, а й за допомогою прагматичного узгодження суперечливої системи економiчних iнтересiв окремих країн, мiждержавних спiльностей, рiзних пiдприємств i органiзацiй. Звiдси випливає об’єктивна необхiднiсть пошуку окремими країнами та регiонами оптимального спiввiдношення рiзних форм власностi, який має грунтуватися на економiчних (а не iдеолого-полiтичних) засадах i регулюватися передусiм економiчними законами i господарською доцiльнiстю.

Будь-яке знання є цiнним не само по собi, а тим, що служить практичним цiлям суспiльства. Отже, економiчна теорiя не може обмежуватись простою констатацiєю фактiв чи описувати певнi економiчнi закономiрностi, її теоретико-пiзнавальну функцiю має доповнювати практична функцiя.

Один з принципiв реалiзацiї практичної функцiї економiчної теорiї полягає в цiлiсному баченнi економiчних процесiв. Так, неможливо вирiшити проблему, наприклад реформи цiн, не визначившись у питаннях побудови банкiвської системи, органiзацiї бюджету, податкової полiтики, рiвня монополiзацiї народного господарства тощо.

Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну мо­дель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості , виходячі з відомих їм економічних реальностей,і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було. Оцінюючи економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій,слід визнати, що певні їх висновки хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою і підлягають науковій переоцінці сьогодні. Що ж до методології, то вона не застаріла і немає ніяких підстав від неї відмовлятися. Однак і обмежуватися нею не можна. Необхідно подолати кастову замкнутість науки, догматизм, відособленість від прогресивних економічних учень світу.

Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно-економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними діючими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.

За своїм станом сучасна економічна теорія світу надзвичайно різноманітна. Провідними напрямами є неокласицизм і неокейнсіанство. Неокласицизм розвиває основні ідеї класичної буржуазної політекономії (А. Маршал — Ангія, Дж. Кларк—США), неокейнсіанство (засновник Дж. Кейнс — Англія) розробляє концепції державно-монополістичного регулювання економіки.

Зближення неокейнсіанської теорії зростання з неокласичними концепціями розподілу зумовило виникнення неокласичного синтезу.

Зростає також значення ліберального критичного напрямку нових теорій. Це – теорії “троякої революції”, “нового індустріального суспільства” , в яких піднімається питання про утворення єдиного індустріального суспільства. Йдеться також про необхідність посилення перерозподілу доходів.

Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно-економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними діючими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.

За своїм станом сучасна економічна теорія світу надзвичайно різноманітна. Провідними напрямами є неокласицизм і неокейнсіанство. Неокласицизм розвиває основні ідеї класичної буржуазної політекономії (А. Маршал — Ангія, Дж. Кларк—США), неокейнсіанство (засновник Дж. Кейнс — Англія) розробляє концепції державно-монополістичного регулювання економіки.

Зближення неокейнсіанської теорії зростання з неокласичними концепціями розподілу зумовило виникнення неокласичного синтезу.

Зростає також значення ліберального критичного напрямку нових теорій. Це – теорії “троякої революції”, “нового індустріального суспільства” , в яких піднімається питання про утворення єдиного індустріального суспільства. Йдеться також про необхідність посилення перерозподілу доходів.

№11. Тео́рія виробни́цтва базується на використанні факторних моделей, що пов'язують величину результату виробництва з обсягами виробничих факторів, та обумовили цей результат.

Виробництво — це процес використання праці та обладнання (капіталу) разом з природними ресурсами і матеріалами для створення необхідних продуктів та надання послуг. Виробничі послуги праці, капіталу, землі та підприємницьких здібностей називаються факторами виробництва.

Теорія виробництва пропонує багато видів виробничих функцій, які виражають різні залежності між величиною факторів, що використовуються і обсягом випущеної продукції.

Хоч виробничі функції є різними для різних галузей виробництва, вони мають спільні властивості: завжди існує межа збільшення обсягу виробництва шляхом постійного додавання одного з факторів виробництва (наприклад, неможливо нескінченно розширювати обсяг випуску продукції, збільшуючи кількість працівників, оскільки для них забракне устаткування; не можна без кінця купувати нове устаткування, бо у певний момент для нього не вистачить виробничих площ);

фактори виробництва є такими, що заміна одних ресурсів іншими у певній пропорції є можливою без скорочення обсягу виробництва.

Соціально-економічні відносини у виробництві визначаються насамперед панівними відносинами власності. Їх вивченню присвячені спеціальні розділи курсу основ економічної теорії. Мікроекономіка вивчає, головним чином, виробництво як продуктивну систему, здатну постачати на ринок певну кількість товару, витративши при цьому деякі кошти та споживши певні обсяги ресурсів.

Здатність виробництва продукувати товари при відповідних затратах факторів виробництва визначається передусім технологією, що використовується у ньому.

Технологія — це практичне застосування знань про способи виробництва продуктів і послуг. Вона матеріалізується:

у нових зразках обладнання; у нових методах виробництва; у новій організації праці; у підвищенні загальноосвітнього та професійно­го рівня підготовки працівників.

СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО. МАТЕРІАЛЬНЕ І НЕМАТЕРІАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

Фази суспільного виробництваНагадаємо насамперед відому істину про те, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або фаз:

а) власне виробництво;

б) розподіл;

в) обмін;

г) споживання.

Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості.

Насамперед тісний зв'язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче й особисте.

Виробниче споживання - це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільне необхідного продукту. Отже, даний вид споживання фактично означає виробництво. З ним пов'язане й особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб.

Таким чином, дещо відрізняючись за своїми функціями і роллю, власне виробництво й споживання взаємопов'язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв'язку слід виокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь процес суспільного виробництва має споживацький характер. Якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради особистого споживання.

Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим (пройти стадію розподілу) Розрізняють такі види розподілу:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового колективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу й окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.

Обмін виступає в трьох видах:

а) обмін діяльністю і здібностями;

б) обмін засобами виробництва;

в) обмін предметами споживання.

Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин.

Сфери виробництва

За характером економічної діяльності людей у суспільному виробництві розрізняють три великі сфери, або блоки галузей:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо.

Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію.

Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать:

транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;

спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних тощо). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.

В розвинутих країнах сфера послуг виробництву - велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий.

Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури.Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури.Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:

охорону здоров'я й фізичну культуру;

загальну середню, спеціальну середню, професійно-технічну й вищу освіту, систему підвищення кваліфікації тощо;

житлово-комунальне господарство;

пасажирський транспорт і зв'язок;

побутове обслуговування;

культуру й мистецтво.

Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна сила.

Така "роздвоєність" властива й торгівлі, транспорту, зв'язку:

вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей).

Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдосконалення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини. Тривалий час в економічній літературі дана сфера людської діяльності включалася до невиробничої сфери, поряд з такими її ланками, як держапарат, партапарат, управління громадських рухів, армія, міліція. Однак такі міркування неправомірні. В сфері соціальної інфраструктури створюються послуги, які задовольняють соціальні й духовні потреби людей, сприяють примноженню суспільного багатства.

Праця, що затрачена на певну соціальну послугу, є суспільно необхідною і корисною. Вона рівнозначна праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною. Все це дає підстави вважати, що соціальна інфраструктура є сферою нематеріального виробництва; її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.

Досвід розвинутих країн переконує, що соціальна інфраструктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70° о усіх найманих працівників і створюється понад 60% валового національного продукту. В нашій країні ці показники набагато нижчі.

Обсяг і якість соціальних послуг - важливий показник економічного прогресу суспільства й рівня життя населення. Тривалий час недооцінка ролі соціальної сфери спричинювала значне відставання у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості виробничої діяльності. Це проявляється у відставанні розвитку таких галузей, як охорона здоров'я, побутове обслуговування населення, в низькому рівні матеріально-технічної бази науки, вищої та середньої освіти тощо. Тому важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.

Важливою складовою суспільного виробництва є також його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь-який економічний процес має бути певним чином організований. Причому за умов посилення усуспільнення виробництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперування значення чіткої організації всіх ланок економіки зростає.

Суспільна організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам:

а) створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво;

б) забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адекватною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва.

Лише за цих умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності.

№14. Виробництво стає суспільним внаслідок поділу праці. Виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можу перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.

Суспільне виробництво поділяється на:

• основне виробництво

• виробнича інфраструктура

• соціальна інфраструктура

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виробляються предмети споживання й засоби виробництва(промисловість, сіьське господарство). Рівень розвитку основного виробництва — це рівень розвитку інших галузей.

Виробнича інфраструктура — це галузі, які обслуговують основне виробництво. Разом з основним виробництвом утворюють сферу матеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у розвитку робочої сили.

Основні фактори:

• Особистий фактор виробництва це трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати процес виробництва. Поняття праця використовується поряд з поняттям робоча сила. Вони розглядаються як різні економічні категорії.

• Робоча сила — це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей та професійних навичок, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів і сил природи з метою задоволення своїх потреб. До речового фактору належать усі засоби виробництва, тобто сукупність предметів та засобів праці, які використовуються в суспільному виробництві для створення матеріальних благ.

• Предмети праці — це те, на що спрямовано працю людини. Предмети праці поділяються на ті, котрі дані самою природою (руда, вугілля, газ і т.д.), а також ті, що є результатом попередньої праці людини (метал, бавовна).

• Засоби праці — це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці, тобто все те, що людина ставить між собою і предметами праці. До засобів праці належать будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання і т.п.

В свою черегу фактори виробництва поділяються на групи:

• Земля — чи більш широко - природні ресурси - це дар природи для наших виробничих процесів - земля, яка використовується для обробітку, для зведення будинків, заводів і прокладання доріг; енергетичні ресурси для забезпечення пальним машин і теплом наших помешкань; неенергетичні ресурси, наприклад, мідна і залізна руда чи пісок. Навколишнє середовище - повітря, яким ми дихаємо, і воду, яку п'ємо, - розглядаємо також як природні ресурси.

• Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами. Праця вимірюється часом, витраченим людиною на виробництві. Вважається, що в процесі праці відбувається споживання робочої сили, а також розвиток і вдосконалення самої людини завдяки нагромадженню знань, досвіду, підвищенню кваліфікації. Чим більш кваліфікована праця людини, тим вищий її капітал, а відповідно і дохід з цього капіталу.

• Капітал утворюють товари тривалого використання, вироблені для виробництва інших товарів. Сюди відносять верстати, дороги, комп'ютери, молотки, вантажівки, сталеливарні заводи, автомобілі, машини для миття посуду. (Іншими словами, це матеріальні та фінансові ресурси в системі факторів виробництва). Їх технічний стан постійно вдосконалюється і впливає на загальну результативність виробничого процесу і його ефективну доцільність.

• Підприємницькі здібності — це особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. І хоча носієм підприємницьких здібностей також виступає людина, їх не можна прирівняти до праці. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. Тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг.

Основні фактори суспільного виробництва

Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого й речового. Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це — працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури, охорони здоров*я, тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга).

Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати техніку виробництва.

Робоча сила — це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних І розумових здібностей, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ, Отже, щоб з'ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці.

Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.

У процесі трудової діяльності людина перетворює дані природою предмети відповідно до своїх потреб. Однак цей процес не слід розуміти однобічно. Йдеться про те, що не лише природа має слугувати людині, а й люди повинні слугувати їй, зберігаючи її багатства.

Крім того, кожний працівник, впливаючи на навколишнє середовище, змінює також власну природу, розвиваючи свої здібності, нагромаджуючи досвід, знання і вміння. В цьому розумінні праця не лише породила людину, а й забезпечила її розвиток і вдосконалення. навпаки, якщо людина не займається трудовою діяльністю, вона деградує як суспільне явище. Поза працею фактично не може бути й повноцінної людини.

Люди завжди жили й трудилися в суспільстві. Трудові колективи з їхніми творчими здібностями є головною продуктивною силою суспільства. Тому розвиток суспільного виробництва завжди починається з удосконалення-самих працівників виробництва, які потім збагачують увесь виробничий процес новими винаходами, забезпечують його постійний прогрес. З цього випливає такий висновок^ здатність до розвитку тієї чи іншої системи визначається насамперед тим, які вона створює умови для творчого розвитку самого працівника, насамперед його розумових та інтелектуальних здібностей, а також чи забезпечує умови реалізації цих здібностей безпосередньо в господарській діяльності. Одна з найважливіших причин економічної відсталості нашої країни полягає саме в тому, що командно-адміністративна система тривалий час не лише стримувала господарську ініціативу, а й створювала на шляху прогресу непереборні перепони.

Науково-технічний прогрес підвищує роль людини в суспільному виробництві і висуває нові вимоги до кожного працівника.

По-перше, зростають вимоги до кваліфікації і відповідальності працівників за функціонування могутньої і складної техніки. Сучасний робітник має бути висококваліфікованим. Отже, суспільство повинне виділяти значні кошти на підготовку кваліфікованих трудових ресурсів.

По-друге, технічний прогрес вимагає робітника творчого, тому праця має бути вільною. Так само як примітивні засоби праці зумовлюють рабську експлуатацію, сучасний НТП об'єктивно вимагає розкріпачення працівника, надання йому необхідних прав і свобод.

По-третє, праця в умовах НТП має бути також матеріально забезпечена. Сучасний робітник зможе нормально працювати лише в разі забезпечення його необхідними житловими та іншими побутовими умовами. Історичний досвід незаперечно доводить, що без вирішення соціальних проблем жодне суспільство не зможе досягти істотних результатів і в розвитку суспільного виробництва. Більше того, ігнорування соціальних проблем неминуче породжує кризову ситуацію в економіці. Про це переконливо свідчить той стан, в якому опинилася наша країна.

Нині для більшості людей їхня праця є засобом до життя. Це вимагає сумлінного ставлення до справи і, як правило, напруження фізичних та інтелектуальних сил. І все ж одержане при цьому матеріальне й моральне задоволення надихає людину на активну творчу діяльність. Ще У. Петті справедливо назвав працю батьком багатства. І справжня радість праці — в її результатах, у ній самій як джерелі підвищення добробуту кожного працівника і зростання суспільного багатства[3, c. 102-104].

Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети й засоби праці. Це — речові елементи виробництва, за допомогою яких люди і створюють матеріальні й духовні блага.

Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

• предмети, дані природою;

• сировина (створені людьми предмети праці);

• вторинні ресурси;

• штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, керамічні матеріали);

Збільшенню обсягу сировинної бази слугують такі фактори:

а) комплексне використання корисних копалин, повніше добування цінних елементів природи. Поступово долається таке становище, коли через недостатній розвиток технології багато рідкісних металів не видобувалися з корисних копалин і залишалися у відходах;

б) розвиток матеріалозберігаючих технологій. Вони дають можливість нарощувати виробництво кінцевого продукту за тих же обсягів видобутку сировини і матеріалів.

У сучасних індустріально розвинутих країнах ресурсозбе-реження стало вирішальним джерелом задоволення приросту потреб економіки в паливі, енергії, сировині й матеріалах. Отже, важливим завданням нашої країни є зниження матеріалоємності та енергоємності національного доходу. Для цього в Україні є значні резерви. Наприклад, у 1991 р. в машинобудуванні та металообробці у відходи спрямовувалося 24,9 % чорних металів. Водночас розрахунки показують, що в тому ж році зниження матеріальних затрат тільки на 1 коп. на кожний карбованець суспільного продукту (тобто на 1% ) дало б можливість одержати майже 3 млрд грн. національного доходу,

Однією з складових засобів виробництва є засоби праці: ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмет праці. Вони включають:

• знаряддя праці (машини, верстати, автомати та ін.);

• «безмашинну» техніку (електричне розрядження, хімічний та електричний процеси);

• «судинну» систему виробництва (трубопроводи, цистерни та інше обладнання);

• виробничі будови, споруди, шляхи.

Предмети й засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва. Вони приводяться в рух працівниками виробництва. Засоби виробництва і люди, які використовують їх, являють собою продуктивні сили.

У продуктивних силах завжди існують певні пропорції, в яких поєднуються фактори виробництва. З технічного боку, характер їхньої взаємодії виражається через технічну будову виробництва. Вона показує в натуральному вигляді, скільки засобів виробництва приводить у рух один працівник. Цей показник виражається кількістю машин, потужністю двигунів, обсягом сировини і матеріалів, що припадають на одного працівника[8, c. 31-32].

З розвитком технічного прогресу відносно менша кількість працівників використовує дедалі більшу масу засобів виробництва. Наслідком даного процесу стає вивільнення трудових ресурсів. Це свідчить про необхідність глибокого аналізу тенденцій технічної будови, з тим щоб виробити необхідні заходи щодо запобігання безробіття, своєчасного здійснення перепідготовки і перекваліфікації працівників, їхнього соціального захисту.

З економічного боку, характер поєднання факторів виробництва визначається їхньою суспільною формою. Коли власником засобів виробництва і робочої сили є одна й та ж особа, то існує пряме поєднання особистих і речових елементів продуктивних сил. Це характерно для індивідуальної трудової діяльності, дрібного товарного виробництва. В історії мало місце і пряме, відкрите насильне поєднання робочої сили із засобами виробництва: в рабовласницькому та феодальному суспільствах.

У капіталістичному суспільстві поєднання факторів виробництва відбувається шляхом купівлі-продажу робочої сили. Робітник як власник робочої сили продає її, а капіталіст купує. При цьому основу заробітної плати робітника становить вартість робочої сили, тобто вартість матеріальних і духовних благ, необхідних для самого працівника й утримання його сім'ї. Це було характерним переважно для домонополістичного капіталізму, ,3а сучасних умов у розвинутих країнах поєднання факторів виробництва здійснюється шляхом добровільного найму працівника. При цьому заробітна плата дедалі більшою мірою пов'язується" не лише з вартістю робочої сили, а й з кількістю та якістю праці. Тривалий час у вітчизняній економічній літературі панувала догма, що за соціалізму відбувається пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва. Доводилося це, виходячи з панування суспільної власності на засоби виробництва. На практиці ж одержавлення власності зумовило різні форми поєднання робочої сили, причому переважали насильницькі методи. Це проявилося в низькому рівні оплати, що спричинило втрату заінтересованості безпосередніх виробників у її результатах.

Таким чином, аналіз поєднання факторів виробництва із соціально-економічного боку має велике значення для характеристики економічного ладу суспільства. Ефективним слід визнати той суспільний лад, який забезпечує найвищий рівень народного добробуту[10, c. 44-45].

Суспільне виробництво ґрунтується передусім на природних факторах. У загальному плані виробнича взаємодія людини й природи здійснюється шляхом втягування у господарський обіг відповідних ресурсів та обміну речовин між людиною і навколишнім природним середовищем. У результаті праці природні ресурси набувають конкретних властивостей, які задовольняють певні потреби суспільства. Всі матеріальні блага, що споживаються людьми, а також засоби виробництва являють собою здебільшого модифіковані людською працею елементи природи.

Природні елементи (їх обсяг і різноманітність) впливають на функціонування економіки кожної країни. Не визначаючи цілком хід п соціально-економічного розвитку, вони є важливою умовою розміщення продуктивних сил, результативності виробництва та добробуту населення^

Природні фактори господарювання, якими володіє кожна країна, становлять її еколого-економічний потенціал. Він виступає у двох формах: ресурсного та регенераційного потенціалу.

Ресурсний потенціал являє собою сукупність елементів природи, що бере або може взяти безпосередню участь у суспільному виробництві. Беручи участь у кожному циклі суспільного виробництва, природні ресурси виступають як першоджерела засобів виробництва або заміщують їх. Від наявності природних ресурсів залежить забезпечення виробництва первинною сировиною та енергією і відповідно ефективність господарювання, хоча цей зв'язок не є прямим;, Досить згадати приклад колишнього СРСР, для якої висока забезпеченість природними ресурсами була одним із факторів тривалого екстенсивного розвитку економіки. ^Загалом же ресурсні обмеження негативно впливають на ефективність суспільного виробництва. Так, ускладнення видобутку сировини, збільшення віддаленості джерел її розташування, погіршення якості ресурсів вимагають більших матеріальних, фінансових і трудових витрат на виробництво готового продукту.

Природні ресурси поділяються на дві великі групи: відновні та невідновні. Даний поділ ґрунтується на розмежуванні природних ресурсів за ступенем їх відновлюваності та вичерпності. Велика група ресурсів (до них належать передусім мінерально-сировинні) практично не відновлюються і не мають замінників. На жаль, саме ця група ресурсів активно використовується у суспільному виробництві, та її запаси різко скорочуються. Так, за підрахунками спеціалістів, за останні 50 — 70 років у світі перероблено стільки сировини, скільки за всю попередню історію людства. Якщо світовий видобуток сировини подвоювався кожні 15 років, то для України цей показник становив близько 10 років. Щорічно у світі видобувається різних гірських порід майже 100 млрд т, виплавляється близько 800 млн т різних металів. В Україні щорічний видобуток гірських порід дорівнює близько 2 млрд т, мінеральної сировини — 1 млрд, кам'яного та бурого вугілля — 160 млн, залізної руди — 100 млн т.

Процес вичерпання доступних природних ресурсів, ускладнення умов їх видобутку, зниження цінних речовин у корисних копалинах призводить до зростання витрат та істотного природного обмеження ефективності суспільного виробництва Очевидним прикладом цього слугує те, що в Україні майже вичерпані розвідані копалини нафти й газу, і зміна ситуації з енергоносіями даного виду стала важливим фактором дестабілізації економіки держави.

Не менш складна ситуація склалася з відновлюваними ресурсами. Справа в тому що частина ресурсного потенціалу відновлюється під впливом природних процесів перетворення і нагромадження речовин та енергії. Однак за надмірної інтенсивності їх використання швидкість природного відновлення може не забезпечити їхнього відтворення. Факти свідчать, що на планеті використовується близько 70 % ґрунту, придатного для сільськогосподарського використання, майже половина приросту лісу, близько 10 % стоку річок. В Україні високий рівень розораності земель, орні землі становлять 85% площ степів та лісостепів, але значна частина земель загублена в результаті вітрової та водної ерозії. Дефіцит води дорівнює 4 млрд м3, використовується майже 65 % річного стоку Дніпра. Низька забезпеченість України лісом, а ті лісові ресурси, що є, значною мірою заражені хворобами та шкідниками[12, c. 132-134].

У зв’язку з інтенсивним використанням ресурсного потенціалу він має тенденцію до зменшення, хоча цьому процесові протистоїть освоєння та включення у господарський обіг нових природних багатств.

Регенераційний потенціал ґрунтується на можливості природних систем переробляти наслідки людської життєдіяльності і відновлювати обіг речовин у навколишньому середовищі. Природні системи та їхні елементи мають властивість відновлюватися та нейтралізувати шкідливі результати суспільного виробництва} Людство повинно рахуватися з тим, що збереження традиційної технологічної схеми «видобуток сировини — переробка — викид у навколишнє середовище відходів» призводить до дедалі більших порушень екологічної стійкості у навколишньому середовищі. Крім того, значною мірою люди негативно впливають на природу і в поза-виробничій діяльності.

В сучасних умовах залучення природних ресурсів у суспільне виробництво є малоефективним, а то й марнотратним. У кінцевий результат виробничої діяльності матеріалізується лише незначна частина первісно залучених у виробництво природних ресурсів. Це призводить до того, що, наприклад, до недавнього часу в атмосферу Землі щорічно викидалося близько 200 млн т окису вуглецю, понад 50 млн т різних вуглеводів тощо.

Регенераційна функція еколого-економічного потенціалу України реалізується досить складно. Внаслідок малопродуктивного багатовідходного виробництва інтенсивно забруднюються грунт і водоймища, дедалі більшою кількістю хімічних сполук насичується повітряний басейні Обсяг відходів добувної, енергетичної та металургійної промисловості досягає 12 млрд т і продовжує щорічно зростати на 1,7—1,9 млрд т. За 1986 — 1990 рр. у повітряний басейн республіки було викинуто всіма джерелами забруднення понад 80 млн т шкідливих речовин. Значно ускладнила еколого-економічну ситуацію в Україні аварія на ЧАЕС.

№17. Сутність економічної системи, її структурні елементи

Економічна система будь-якого суспільства, того або іншого способу виробництва є органічною складовою соціальної системи. Соціальна система як упорядкована цілісність охоплює соціальні спільноти й окремих індивідів, об'єднаних специфічними та різноманітними взаємовідносинами, а також зв'язками. Основою соціальної системи, тобто кожного суспільства, є економічна система. Причина найважливішої ролі економічної системи у житті суспільства полягає в тому, що економіка — це основа існування країни. Від стану економіки, ступеня її розвиненості залежить місце кожної держави у світовій спільноті, рівень обороноздатності, добробут народу.

Сутність економічної системи визначається і разом з тим залежить від конкретної історичної сукупності економічних відносин, яка відповідає певному рівню розвитку продуктивних сил і розвивається на основі дії об'єктивних економічних законів і суб'єктивних чинників. Інакше кажучи, економічна система — це обшир дії виробничих відносин і продуктивних сил, а їх взаємодія характеризує сукупність видів та організаційних форм господарювання.

Структурні елементи економічної системи:

• виробничі відносини;

• продуктивні сили суспільства;

• механізм господарювання.

Структурні елементи економічної системи є водночас її підсистемами. Основною, найважливішою ланкою економічної системи є виробничі відносини, які визначають глибинний пласт кожного способу виробництва. Розглянемо, наприклад, рабовласницький і феодальний способи виробництва. Щонайперше, чим вони відрізняються одне від одного, — це форма власності на засоби виробництва і на людину: рабовласник був повним володільцем засобів виробництва і раба ("знаряддя праці, що говорить"), якого він міг продати або навіть убити; за феодалізму поміщик, залишаючись власником землі та інших засобів виробництва, вже не мав права вбити свого кріпака, а в окремих країнах Західної Європи — навіть продати. Виробничі відносини, ядром яких є відносини власності (вони не тотожні, як вважають окремі автори, оскільки до виробничих відносин, крім відносин власності, належать відносини розподілу, планомірність тощо; так само, як Сонячна система складається не лише із Сонця, а й із дев'яти великих планет, їх супутників, великої кількості малих планет та ін.), виступають суспільною формою продуктивних сил. Виробничі відносини і продуктивні сили — це форма і зміст способу виробництва, а разом із надбудовою — формації.

Ступінь розвитку продуктивних сил суспільства — кваліфікаційний рівень виробників і розвиток техніки — визначає ефективність, результативність економічної системи, рівень продуктивності праці, зрештою, матеріальний добробут населення. Сучасні продуктивні сили потребують не лише збалансованості між галузями й підгалузями народного господарства країни, а часто й синхронності їх дій. Якщо, наприклад, з вовни чи бавовни виробили певну кількість прядива, а ткацькі фабрики країни не в змозі переробити його в тканину, то це означатиме порушення балансу між галузями, що неминуче призведе до матеріальних втрат. Продуктивні сили не лише визначають рівень продуктивності суспільної праці, а й змінюють навколишнє середовище, причому як у бік поліпшення, наприклад, у результаті побудови дамб, гребель для запобігання повеням, насадження лісів тощо, так і деколи у бік погіршення екологічного стану у разі виникнення небезпеки техногенних катастроф.

Третій структурний елемент економічної системи — механізм господарювання — це функціональний бік виробничих відносин, який відображає взаємодію останніх з продуктивними силами і надбудовою. До нього належать глибинні, докорінні, сутнісні відносини — відносини власності і поверхневі — організаційні структури та конкретні форми господарювання. Отже, господарський механізм — це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем, адже йдеться про механізм господарювання кожного способу виробництва, про форму реалізації пануючої власності на засоби виробництва, про виявлення і поєднання економічних інтересів суспільства. Крім організаційних структур продуктивних сил, що виступають у конкретних формах суспільного поділу праці, господарський механізм включає методи управління, значення яких дедалі більше зростає, надбудовні відносини — правові, політичні, соціальні і відповідні їм організаційні структури. Також механізм господарювання — це механізм дії та використання економічних законів.

Економічна система кожного способу виробництва — первіснообщинного, рабовласницького, феодального або капіталістичного — породжує іманентні їй економічні закони і механізм функціонування та розвитку. Економічні закони — це закони суспільних дій людства. Вони виявляються як основна тенденція, що торує собі шлях крізь усю сукупність явищ і процесів. Економічні закони — це типові, стійки, повторювані, причинно-наслідкові зв'язки і залежності. Саме вони визначають магістральні напрями розвитку будь-якої ділянки народного господарства країни.

На відміну від юридичних законів, ухвалюваних парламентами, економічні закони об'єктивні. Багато вчених об'єктивність виникнення й існування економічних законів пояснюють тим, що вони не залежать від волі й свідомості людей. І хоча економічні закони насправді від людей прямо не залежать, немає відповіді на питання, від чого вони залежать. Відомий учений, академік А. Чухно з цього приводу слушно зауважив, що не можна будь-яке явище, у тому числі економічне, пояснювати тим, що воно від чогось не залежить, бо немає жодного пояснення або відповіді. Насправді, чого варте, припустімо, твердження: "Наразі у Києві ранок, тому що це не залежить від його жителів". Є ж причина, чому коли у Києві ранок, у Буенос-Айресі вечір, або коли в Україні осінь, в Аргентині — весна (обертання Землі навколо своєї осі й навколо Сонця). Тепер коня поставлено не позаду воза, а там, де він має бути — попереду.

Причина об'єктивності економічних законів полягає в тому, що вони випливають з умов матеріального та нематеріального буття суспільства і пануючих у ньому виробничих відносин. Отже, будучи об'єктивними, економічні закони не залежать від волі або свідомості людей.

Принципи будови економічної системи, як і джерела її руху, є прямим наслідком сутності, змісту економічної системи. Можна виокремити такі три принципи її будови:

• ієрархічність;

• рухомість;

• суперечливість.

Розглядаючи ієрархічну будову економічної системи, серед її елементів виокремлюють найважливіші, з одного боку, і менш важливі — з іншого. Цілком зрозуміло, що найважливіший елемент економічної системи — виробничі відносини. Визначальна роль виробничих відносин в ієрархії економічної системи пояснюється тим, що стрижень цих відносин — відносини пануючої власності на засоби виробництва зумовлюють лад кожного суспільства; все інше — наслідки пануючої у певній країні форми власності (капіталістичної, феодальної або рабовласницької). Саме відносини власності зумовлюють соціально-економічну природу способу виробництва, його загальні та специфічні економічні закони, характер зв'язків між усіма суб'єктами економічної системи — індивідами, колективами, організаціями і підприємствами; такі зв'язки є різними інформаційними потоками.

Саме завдяки принципу ієрархічності економічна система суспільства має органічний і цілісний характер, усі її елементи розміщуються згори донизу залежно від їх значущості, ролі, яку вони відіграють в економічних процесах. Без цього цілісна сукупність елементів економічної системи була б неможливою, це був би хаотичний рух елементів. Принцип ієрархічності передбачає субординацію, тобто підпорядкування менш важливих елементів економічної системи суспільства основним. Зрозуміло, що вертикальний тип субординації жорсткіший, ступінь підпорядкованості набагато глибший, ніж за горизонтальної залежності, коли відносини пом'якшуються, набуваючи характеру партнерства. Існуючий механізм субординації елементів економічної системи суспільства є визначальним, оскільки всі її елементи співіснують у глибокому, органічному взаємозв'язку та взаємодії, причому зворотний зв'язок, імпульси і сигнали знизу за важливістю можуть не поступатися тим, що надходять згори.

Другим принципом побудови економічної системи суспільства є її рухомість. Річ у тому, що кожне суспільство не є застиглим, воно постійно перебуває у русі, процесі змін і перетворень. Адже сама економічна система змінюється, вдосконалюється, у суспільстві відбуваються різні політекономічні процеси, які примушують вдаватися до певних дій, іноді навіть асиметричних. Це стосується і найблагополучніших країн Західної Європи і Північної Америки, коли зміна ціни на нафту може призвести до руйнівних наслідків для всього господарського механізму, як це сталося у 70-х роках ХХ ст. Ще більшою мірою це стосується країн третього світу, які нещодавно звільнилися від колоніальної залежності від держав-метрополій. Годі й казати про Україну, де у 90-х роках відбулося два просто-таки геологічні злами — перехід від адміністративно-командної системи до ринкової, з одного боку, вихід з Радянського Союзу внаслідок його розпаду та здобуття незалежності — з іншого. Тож не дивно, що економічна система нашої країни зазнала відчутного потужного удару, що спричинив надзвичайно затяжну економічну кризу.

Третім принципом побудови економічної системи є суперечливість. Криза в нашій державі може слугувати характерним прикладом тих складних проблем, які виникли у народному господарстві України через карколомне підвищення цін на російські енергоносії, що спричинило руйнацію нашої економіки на початку 90-х років. Ми бачимо наявність абсолютно різних складових всередині економічної системи, і це не може не створювати, а відтак і поглиблювати ріжного ґатунку "нестиковки", розбіжності.

Найглибшою суперечністю економічної системи суспільства є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами. Об'єктивний економічний закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил втілюється повністю лише інколи. Упродовж тривалих періодів історії цей закон, за висловом К. Маркса, здійснюється через своє нездійснення. Тут суперечність між виробничими відносинами суспільства і його продуктивними силами оголена. Найглибша причина цієї суперечності полягає у сталості, консервативності виробничих відносин, змінити які означає по суті змінити спосіб виробництва, наприклад, феодалізм на капіталізм, що є дуже складним процесом. Продуктивні ж сили зазнають безперервних імпульсів до розвитку, тому що саме виробництво, усі його галузі потребують систематичного оновлення засобів праці, зростання професійного, кваліфікаційного рівня виробників, невпинного науково-технічного прогресу.

Суперечність поміж виробничими відносинами і продуктивними силами розв'язується за допомогою змін насамперед у царині власності — тут головне поле або гальмування соціально-економічного розвитку країни, або, навпаки, її потужного піднесення. Наприклад, після запровадження непу в СРСР у 20-х роках ХХ ст. завдяки дозволу продавати на ринках власну продукцію за вільними цінами і наймати робітників та встановленню фактично ринкових відносин за найкоротший термін країна ожила, почало швидко зростати виробництво, у тому числі предметів народного споживання, відтак значно поліпшився життєвий рівень народу, зміцнився рубль. І, навпаки, із запровадженням у 30-х роках колгоспно-кріпацького ладу країна на довгі десятиріччя занурилась у вир дефіцитів всього і вся. Під сучасну пору кардинальні зрушення у виробничих відносинах, насамперед відносинах власності, створюють усі можливості для економічного розквіту України.

Окрім найважливішої ділянки — відносин власності, є (хоч і не такої ваги) ділянка розподілу, де також спорадично виникають проблеми і суперечності, які потребують якнайшвидшого розв'язання, інакше спонукальні мотиви до кращої праці, підвищення її продуктивності, що недавно діяли безвідмовно, починають не спрацьовувати. Тому у разі виникнення потреби слід своєчасно змінювати форми і системи заробітної плати робітників, оплату праці інших трудівників. Так само й інші елементи економічної системи також потрібно систематично удосконалювати.

Коли відживає своє вся система виробничих відносин, якщо навіть капітальним "ремонтом" уже нічого не можна досягти, це свідчить про глибоку невиліковну кризу самої економічної системи суспільства, і цю систему доводиться замінити іншою. За цих умов кардинальних змін зазнають не лише відносини власності, розподілу, всі виробничі відносини. У таку добу вся надбудова — держава, право, політика — має бути замінена іншою, новою, себто такою, що відповідає новому базису. Без такої відповідності економічні процеси у суспільстві стримуються, гальмуються, створюється новий спектр суперечностей, що негативно позначається на всьому народногосподарському організмі. Наприклад, в Україні існує нагальна потреба перейти від прямого державного управління низкою виробничих галузей до опосередкованого, оскільки надмірне державне втручання призводить до збільшення кількості суперечностей у суспільстві, створює нові проблеми. Наразі в країні розпочато докорінну реформу управління, яке має відповідати істотним новаціям у народному господарстві. Глибока структурна перебудова народного господарства потребує адекватної корекції методів державного управління, яка здійснюється нормальним цивілізованим шляхом, без революційних сплесків, руйнування усього і вся.

СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ

Будь-яка економічна категорія є поняттям, але не завжди будь-яке поняття стає економічною категорією.

Економічні категорії відбивають виробничі (економічні) відносини. Проте в практиці господарювання існують поняття, пов'язані з економічною політикою, з надбудовними явищами. Вони також використовуються в економічній науці, але не є еко­номічними категоріями за своєю сутністю.

Сутність економічної категорії визначають за такими критеріями: в економічні категорії мають відображувати не природні власти­вості речей і предметів, а суспільні виробничі відносини як голов­ний предмет економічної категорії;

• категорії економічної теорії мають об'єктивний характер, через те що вони відбивають об'єктивну дійсність, відносини, що існують поза нашою свідомістю;

• значна частина категорій економічної теорії має історичний ха­рактер. Це означає, що вони відповідають певним історичним умо­вам і відображують різні ступені економічного життя людства.

Економічна категорія як теоретична абстракція повинна мати певну структуру наукового опису: головна функція виробничих (еко­номічних) відносин, що відокремлюються в певну якісно визначену категорію; основні специфічні ознаки категорії; форми і зміст кате­горії, місце категорії в системі суспільного відтворення.

Систе́ма (від дав.-гр. σύστημα — «сполучення») — множина взаємопов'язаних елементів, відокремлена від середовища і яка взаємодіє з ним, як ціле. В системному аналізі використовують різні визначення поняття «система». Зокрема, за В.М. Сагатовським[2], система — це скінченна множина функціональних елементів й відношень між ними, виокремлена з середовища відповідно до певної мети в межах визначеного часового інтервалу. Згідно з Ю.І. Черняком[3],[4], система - це відображення у свідомості суб'єкта (дослідника, спостерігача) властивостей об'єктів та їх відношень у вирішенні завдання дослідження, пізнання. Відома також велика кількість інших визначень поняття "система"[5][6], що використовуються залежно від контексту, галузі знань та цілей дослідження.

Поняття, що характеризують будову та функціонування систем[6],[1],[5]

Елементом системи називають найпростішу складову частину системи, яку умовно розглядають як неподільну. Поняття неподільності є умовним та визначається залежно від конкретних завдань. Наприклад при розгляді літака, як системи, немає потреби враховувати атомну будову його елементів.

Підсистемою називають складову частину системи, у якій можна виокремити інші складові.

У сукупності елементи й підсистеми називають компонентами системи. Поділ системи на окремі елементи й підсистеми є неоднозначним та залежить від мети й конкретних завдань дослідження.

зв'язком називають співвідношення між компонентами системи, засновані на взаємозалежності і взаємообумовленості. Поняття «зв'язок» характеризує чинники виникнення й збереження цілісності та властивостей системи. З формального погляду зв'язок визначають як обмеження кількості ступенів вільності компонент системи.

Зв'язок можна охарактеризувати за напрямом, силою, характером (видом). За першою ознакою зв'язки поділяють на спрямовані й неспрямовані. За другою — на сильні та слабкі. Іноді для цього вводять шкалу сили зв'язків для конкретної задачі. За характером (видом) вирізняють зв'язки підпорядкування, породження (генетичні), рівноправні (байдужі), управління. Деякі з цих класів можна поділити більш детально: наприклад, зв'язки підпорядкування можуть бути типу «рід — вид», «частина — ціле»; зв'язки породження — типу «причина — наслідок». Зв'язки можна класифікувати також за місцем розташування (внутрішні й зовнішні), спрямованістю процесів у системі в цілому чи в окремих її підсистемах (прямі і зворотні) та за деякими більш конкретними ознаками. Зв'язки в конкретних системах можуть бути одночасно охарактеризовані за кількома з названих ознак. Метою системи називають її бажаний майбутній стан. Залежно від стадії пізнання об'єкта, етапу системного аналізу у цей термін вкладають різній зміст — від ідеальних устремлінь, що виражають активну свідомість окремих осіб або соціальних систем, до конкретних цілей-результатів. У першому випадку можуть формулюватися цілі, досягнення яких є неможливим, але до яких можна безупинно наближатися. У другому — цілі мають бути досяжними в межах певного інтервалу часу і формулюються іноді навіть у термінах кінцевого продукту діяльності. Часто розрізняють суб'єктивні та об'єктивні цілі. Суб'єктивна ціль — це суб'єктивний погляд дослідника (керівника, власника) на бажаний майбутній стан системи. Об'єктивна ціль — це майбутній реальний стан системи, тобто стан, до якого буде переходити система при заданих зовнішніх умовах і кері-вних впливах. Суб'єктивні й об'єктивні цілі системи у загальному випадку можуть розрізнятися. Зокрема, вони не збігаються, якщо система є погано дослідженою або якщо суб'єкт, який визначає цілі, недостатньо обізнаний із закономірностями функціонування системи чи ігнорує їх.

Структурою системи називають сукупність необхідних і достатніх для досягнення цілей відношень (зв'язків) між її компонентами. При цьому в складних системах структура відображає не всі елементи та зв'язки між ними, а лише найбільш істотні, що мало змінюються при поточному функціонуванні системи й забезпечують існування системи та її основних властивостей. Структура характеризує організованість системи, стійку упорядкованість її елементів і зв'язків. Структурні зв'язки є відносно незалежними від елементів і можуть виступати як інваріант при переході від однієї системи до іншої, переносячи закономірності, виявлені й відбиті у структурі однієї з них, на інші.

Стан системи — це сукупність значень її параметрів (властивостей) у певний момент часу. Його визначають або через вхідні впливи й вихідні сигнали (результати), або через макропараметри, макровластивості системи (тиск, швидкість, температура, уставний фонд тощо).

Якщо система здатна переходити з одного стану до іншого, то говорять, що вона має певну поведінку. Цим поняттям користуються, коли не відомі закономірності (правила) переходу з одного стану до іншого. Тоді зазначають, що система має якусь поведінку, та з'ясовують її характер, механізми, алгоритми тощо.

Рівновага — це здатність системи за відсутності зовнішніх впливів, що збурюють (чи при постійних впливах), зберігати свою поведінку як завгодно довго.

Під стійкістю стану системи розуміють ситуацію, коли малим змінам зовнішніх впливів відповідають малі зміни вихідних параметрів системи чи її властивостей.

Поняття розвитку, як і поняття рівноваги та стійкості, характеризує зміну стану системи в часі. Воно допомагає пояснити складні термодинамічні й інформаційні процеси у природі та суспільстві. Вирізняють еволюційний та стрибкоподібний (революційний) розвиток. У першому випадку характеристики з часом змінюються повільно, структура системи залишається незмінною. У другому — спостерігаються різкі стрибкоподібні зміни окремих параметрів системи, можуть змінюватися її будова й характер зв'язків між компонентами.

Адаптацією називають процеси пристосування системи до зовнішнього середовища, унаслідок яких підвищується ефективність її функціонування. Ці процеси можуть супроводжуватися зміною структури та характеристик системи.

Різновиди:

Мікросистема (рос. микросистема, англ. microsystem, нім. Mikrosystem n) – матеріальна система з мікрочастинок (атомів, нуклонів).

Відкрита система — система, яка постійно обмінюються речовиною і енергією з зовнішнім середовищем. ( Л. фон Берталанфі)

Зв'язки з іншими поняттями та дисциплінами

Системи вивчає та використовує знання про системи і системність світу системологія, технічні та інформаційні системи управління та моделювання (математичне, інформаційне, технічне)відносять до кібернетики, системи-об'єкти та їх класифікацію розглядає систематика, системи та системне проектування розробляються в межах інженерних напрямків та спеціалізації технічних дисциплін, соціальні та політекономічні системи розглядають на синтетичних рівнях відповідних продуктивних напрямків. Штучне виділення об'єктів розгляду на рівні псевдосистем є методологічним прийомом для можливості адекватного модельного опису на системному рівні формалізованого опису об'єктів за функціональними ознаками.

Будь-який неелементарний об'єкт можна розглянути як підсистему цілого (до якого відноситься даний об'єкт), виділивши в ньому окремі частини і визначивши взаємодії цих частин, службовців якої-небудь функції.

Пов'язані з цілями та функціями

Ефект синергії — односпрямованість (або цілеспрямованість) дій компонентів посилює ефективність функціонування системи.

Пріоритет інтересів системи більш широкого (глобального) рівня перед інтересами її компонентів (ієрархічність).

Емерджентність — цілі (функції) компонентів системи не завжди збігаються з цілями (функціями) системи.

Мультиплікативність - і позитивні, і негативні ефекти функціонування компонентів в системі мають властивість множення, а не додавання.

Цілеспрямованість — діяльність системи підпорядкована певній цілі.

Альтернативність шляхів функціонування та розвитку. Робастність - здатність системи зберігати часткову працездатність (ефективність) при відмові її окремих елементів чи підсистем.

Пов'язані зі структурою:

• Цілісність - первинність цілого по відношенню до частин: появи у системи нової функції, нової якості, органічно випливають зі складових її елементів, але не властивих жодному з них, взятому ізольовано.

• Неадитивності - принципова несвідомих властивостей системи до суми властивостей складових її компонентів.

• Структурність - можлива декомпозицію системи на компоненти, встановлення зв'язків між ними.

• Ієрархічність - кожен компонент системи може розглядатися як система (підсистема) більш широкої глобальної системи.

Пов'язані з ресурсами та особливостями взаємодії із середовищем:

• Комунікативність - існування складної системи комунікацій із середовищем у вигляді ієрархії.

• Взаємодія і взаємозалежність системи і зовнішнього середовища.

• Адаптивність - прагнення до стану стійкої рівноваги, яке передбачає адаптацію параметрів системи до мінливих параметрами зовнішнього середовища (проте «нестійкість» не у всіх випадках є дисфункціональному для системи, вона може виступати і як умови динамічного розвитку).

• Надійність - функціонування системи при виході з ладу однієї з її компонент, збереженість проектних значень параметрів системи протягом запланованого періоду.

• Інтерактивність.

Інші:

• Інтегративність - наявність системоутворювальних, системозберігальних факторів.

• Еквіфінальность - здатність системи досягати станів, що не залежать від вихідних умов і визначаються тільки параметрами системи.

• Спадковість.

• Розвиток - характеризує зміну стану системи у часі. Це поняття допомагає пояснити складні термодинамічні й інформаційні процеси у природі та суспільстві.

• Порядок.

• Самоорганізація.

№20.Особливості моделей змішаної економіки.

Загальна лінія на розвиток системи змішаної не означає одноманітності та стандартизації. Реально в різних країнах та регіонах складаються різноманітні моделі змішаної економіки. Вони відрізняються один від одного своїм специфічним поєднанням різних форм власності, ринку та державного регулювання, капіталу та соціальності, економічної і постекономічне сторін. Ця особливість залежить від багатьох факторів: рівень і характеру матеріально-технічної бази, історичних і геополітичних умов формування суспільного устрою, національних та соціокультурних особливостей країни, впливу тих чи інших соціально-політичних сил і т.п. Більш того, в змішаній економіці, як правило, може домінуватиме та чи інша сторона параметрів.

Оцінимо деякі найбільш характерні моделі змішаної економіки, що склалися в світі. Американська модель - це ліберальна ринково-капіталістичного лістіческая-модель, що передбачає пріоритетну роль приватної власності, ринково-конкурентного механізму, капіталістичних мотивацій, а також високий рівень соціальної диференціації. Германська модель - модель з-них ринкового господарства, яка розширення конкурентних почав пов'язує зі створенням особливої соціальної інфраструктури, що зм'якшує недоліки ринку і капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб'єктів соціальної політики. Шведська модель в її класичному вигляді - це соціальна модель, для якої характерний високий рівень соціальних гарантій, що базуються на широкому перерозподілі доходів і поширенні різноманітних «вільних асоціацій». Японська модель - модель регульованого корпоративного капіталізму, в якій сприятливі можливості накопичення капіталу сполучаються з активною роллю державного регулювання у сферах програмування економічного розвитку, структурної, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики і з особливим соціальним значенням корпоративного (внутрішньофірмового) почала.

Формування змішаної економіки простежується і в умовах перехідних економік, до чого тут складаються різні моделі. Наприклад, під час перетворення китайської економіки, ринковий механізм та недержавний сектор економіки значно посилили свою роль в роки реформ. Однак державне регулювання у формі «напрямного планування» і соціальні гарантії продовжують займати пріоритетне значення в соціально-економічній політиці. Дана модель може бути визначена як переважно соціалістична модель змішаної економіки.

Можливості формування змішаної економіки має також в Росії. Вони пов'язані насамперед з порівняно розвиненим індустріальним базисом, що поєднується з окремими елементами постіндустріалізму, з виниклим різноманіттям форм власності і господарювання, з наявністю традицій регулювання та соціальності, а також з інтенсивним розвитком в роки реформ ринку та підприємництва. Бо все це нашаровуються технологічна многоуклад-ність і перехідний суспільний характер сучасної вітчизняної економіки, що підсилюють її змішаний характер. Вочевидь, що в нашій країні, з урахуванням її великий специфіки, повинна скластися россійская модель змішаної економіки.Як свідчить практика, співвідношення між формами власності та елементами господарського механізму капіталізму й соціалізму в різних країнах різне. З огляду на сказане, розрізняють консервативну, ліберальну і соціал-реформістську моделі змішаної економіки. Консервативну модель змішаної економіки відстоюють американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та деякі інші. Вони вважають, що втручання держави в економіку повинне обмежуватися лише створенням сприятливих умов для розвитку приватного сектора і активізації ринкових важелів, тобто забезпеченням правил гри на ринку і проведенням відповідної бюджетної та податкової політики. Цим вимогам в якійсь мірі відповідає економічна система США. Ліберальну модель змішаної економіки розробляють знову ж таки американські економісти Дж. Гелбрейт, Д. Белл, А. Тофлер, та інші. На їх думку, в сучасному суспільстві забезпечується раціональна взаємодія державного і приватного секторів економіки, впроваджуються системи макроекономічного планування, програмування і прогнозування, відбувається переорієнтація приватного сектора економіки на вирішення соціальних проблем. Згідно з цими ознаками до ліберальної або змішаної економіки можна віднести економічну систему, що має це сьогодні в Японії, Німеччині та інших країнах.

Японська модель – модель регульованого корпоративного капіталізму, в якій сприятливі можливості накопичення капіталу сполучаються з активною роллю державного регулювання у сферах програмування економічного розвитку, структурної, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики і з особливим соціальним значенням корпоративного (внутрішньофірмового) почала. Формування змішаної економіки простежується і в умовах перехідних економік, причому тут складаються різні моделі.