Мова і мовлення. Функції мови

Як відомо, основою людського суспільства є мова. Мова – це особлива система знаків із закодованими у ній результатами пізнання людиною дійсності (система правил), система специфічних національних особливостей, характеристик. Мова є головним засобом спілкування людей, одним із компонентів духовної культури суспільства, продуктом соціального розвитку. Мова абстрактна, відтворювана. Вона нерозривно пов’язана з мисленням і служить не тільки засобом вираження думок, а й знаряддям думки, засобом оформлення думки.

Мова виконує багато функцій:

• мова служить для спілкування між членами суспільства. Функцію цю називають комунікативною (від лат. спілкування);

• мова дає нам змогу повідомляти щось – це інформативна функція;

• за допомогою мови людина формує й організовує свої знання про навколишній світ і про себе саму. Це пізнавальна або гносеологічна функція;

• завдяки експресивній (від лат. вираження) функції мовець виражає своє ставлення до повідомлюваного, проявляє свою індивідуальність;

• вплив мови на слухача – імпресивна (від лат. враження) функція;

• функція формування і висловлення думки;

• регулятивна функція виконує роль плану поведінки, вчинків тощо.

Розрізняють ще магічну, культуроносну, естетичну, репрезентативну, ідентифікаційну та інші функції мови.

Мова існує у формі конкретних мов (національних, штучних та ін.). Кожна національна мова може мати свої форми вияву. Так, українська національна мова виявляється у таких формах: літературна мова, територіальні та соціальні діалекти, мова фольклору, просторіччя.

Л е к с и к о г р а ф і я (гр. lexikós – пов’язаний із словом, gráphō – пишу) – розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників різних типів.

Українська лексикографія має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків та копій південнослов’янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. У Київській Русі були поширені словники - ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з ХІІІ ст.

Л е к с и к о г р а ф і я (гр. lexikós – пов’язаний із словом, gráphō – пишу) – розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників різних типів.

Українська лексикографія має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків та копій південнослов’янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. У Київській Русі були поширені словники - ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з ХІІІ ст.

Першим словником, що фіксував лексику нової української мови, був невеличкий словничок, доданий до першого видання «Енеїди» І.Котляревського. З уваги на те, що читачами “Енеїди” були й росіяни, перше видання твору супроводжувалося поясненнями незрозумілих або малозрозумілих слів шляхом перекладу їх російської мовою (було перекладено 972 слова). У третьому виданні словник містив 1125 слів. Словник І.Котляревського став зразком для такого типу лексикографічних коментарів, що додавалися до різних видань протягом перших десятиріч ХІХ ст.

До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить “Словарь української мови” в чотирьох томах, виданий за редакцією і найактивнішою авторською участю Б.Грінченка в 1907 – 1909 рр. За угодою з редакцією журналу “Киевская старина”, яка протягом тривалого року збирала лексичний матеріал, Б.Грінченко з 1902 р. почав редагувати словник, робота над яким стала справжнім подвигом письменника і мовознавця. Цей словник було відзначено премією Російської Академії наук. У тлумачному словнику Б.Грінченка українські слова (понад 70 тис.) перекладаються й пояснюються російською мовою. Українські слова дібрано з творів українських письменників, з фольклору і діалектного мовлення. Словник Грінченка не втратив свого значення й нині. Ним користуються також, коли виникає потреба з’ясувати значення слів застарілих і особливо діалектних.

Докорінна зміна статусу української мови в пореволюційний період спричинилася до активізації лексикографічної праці. З 1921 р. у складі ВУАН почав функціонувати Інститут української наукової мови, завдання якого полягало насамперед в укладанні різногалузевих термінологічних словників, виробленні норм української наукової термінології. Протягом 1926 – 1935 рр. було видано близько 70 термінологічних словників. Це були переважно двомовні російсько-українські словники.

Словник – це реєстр слів (словосполучень, фразеологізмів, морфем або яких-небудь інших типів мовних одиниць), розташованих у певній послідовності. Принципи розташування словникових одиниць і характер інформації про них безпосередньо зумовлюється типом і призначенням відповідної лексикографічної праці. У словнику може тлумачитись значення описуваних одиниць, з’ясовуватись їх походження, наводитись інформація про правильність написання або вимови, подаватись переклад на іншу мову, висвітлюватись енциклопедична інформація про позначувані словами предмети, явища, наукові поняття тощо. Словники виходять за межі власне мовознавчого або іншого вузькофахового призначення. Їм належить важлива роль у розвитку національної духовної культури як цінного джерела інформації і засобам підвищення комунікативної культури носіїв мови.

Розрізняють два типи словників – енциклопедичні та лінгвістичні (філологічні). Між ними існують докорінні відмінності щодо реєстру слів і тих ознак, за якими вони характеризуються.

В енциклопедичному словнику описуються не слова як одиниці лексичного складу мови, а наводяться відомості про позначувані ними предмети і явища в найширшому розумінні – наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події тощо. Необхідно відзначити, що до реєстру енциклопедичного словника входять іменники (загальні й власні) та іменникові словосполучення, тобто одиниці з функцією предметних номінацій, у той час як лексикографічні праці лінгвістичного спрямування мають своїм завданням охопити слова різних частин мови: іменники (тільки загальні назви, крім спеціальних випадків), прикметники, дієслова, прислівники, займенники, прийменники, сполучники, частки, вигуки.

З-поміж енциклопедичних словників розрізняють такі: Українська радянська енциклопедія» в 17 томах, «Український радянський енциклопедичний словник» у 3 томах, «Українська радянська енциклопедія» в 13 томах і спеціальні енциклопедії (медична, педагогічна, кібернетики тощо).

У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова. Вона охоплює такі аспекти, як тлумачення прямих і переносних значень, з’ясування семантичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відомості про написання, вимову або походження тощо. З метою власне мовознавчого опису приймається і послідовно витримується система спеціальних ремарок, які розкривають граматичні, семантичні, стилістичні та інші характеристики реєстрових одиниць.

Сучасна українська лексикографія представлена двома основними типами лінгвістичних словників – дво- чи кількамовними (перекладними) і одномовними.

У перекладних словниках до кожного слова, яке перекладається, подається відповідне слово (словосполучення) іншої мови. Якщо таке слово багатозначне, то спочатку подається переклад основного значення, а потім додаткових. Цей тип словників поділяється на українсько-іншомовні та іншомовно-українські відповідно до завдань перекладу з української мови на інші мови та з інших мов на українську. За кількісним складом української лексики найповнішими є академічний шеститомний “Українсько-російський словник”, однотомний “Болгарсько-український словник” (уклад. І.А.Стоянов, О.Р.Чмир – 1988), двотомні “Польсько-український” (за ред. Л.Л.Гумецької, 1958, 1960) і “Чесько-український” словники, “Німецько-український словник” В.І.Гаврися (1981), “Українсько-англійський словник” Ю.С.Жлуктенка (1987), “Французько-український словник” Б.І.Бурбела (1989) та багато інших.

Одномовні словники укладаються з тією чи іншою конкретною метою, тому вони поділяються на такі:

Орфографічні словники подають нормативне (загальноприйняте) написання слів. Слова тут розміщуються за алфавітом і з позначенням наголосів. У разі потреби подаються складніші граматичні форми іменників (родового й орудного відмінків однини, називного і родового множини), кількісних числівників, родові закінчення прикметників, порядкових числівників і деяких займенників, форми 1 і 2 осіб однини і 3 особи множини дієслів. Інші форми слів подаються тоді, коли в них сталися певні зміни звуків, або тоді, коли з тих чи інших причин виникають певні труднощі в їх написанні.

Орфоепічні словники (“Орфоепічний словник” М.І.Погрібного – 1986р., словник-довідник “Українська літературна вимова і наголос” за ред. М.А.Жовтобрюха – 1973) подають українську літературну вимову і наголос.

Тлумачні словники, в яких з’ясовуються основні, прямі та переносні значення слів певної мови, належність їх до певних стилів тощо. Найповнішим на сьогоднішній день є «Словник української мови» в 11 томах (1970-1980), який містить понад 134 тис. слів української мови, значення яких пояснюються. Словник підготував колектив наукових працівників Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні АН України.

В етимологічних словниках з’ясовуються походження слів, їхні найдавніші корені, а також розвиток значень слів, зміни в їх будові. У 1989 р. вийшов друком 3-й том семитомного «Етимологічного словника української мови» (літери К-М), підготовленого в Інституті мовознавства АН України за ред. академіка О.С.Мельничука.

Фразеологічні словники, у тому числі словники ідіом, в яких пояснюються значення і вживання стійких словосполучень слів.

Термінологічні словники подають значення термінів з певних галузей знань (словники фізичних, радіотехнічних, геологічних, математичних та інших термінів). Кожна з наук, що плідно розвивається, не може обійтись без свого галузевого (термінологічного) словника чи словників, які бувають одномовними, двомовними чи кількамовними, наприклад: «Словник лінгвістичних термінів» (Д.І.Ганич, І.С.Олійник, 1985), «Біологічний словник» (за ред. К.М.Ситника, 1986), «Російсько-український словник наукової термінології: Суспільні науки» / Й.Ф.Андерш, С.А.Воробйова, М.В.Кравченко та ін., 1994 р.; «Російсько-український словник: Біологія, хімія, медицина» / С.П.Вассер, І.О.Дудка, В.І.Єрмоленко та ін., 1996 р.; «Російсько-український словник: Математика, фізика, техніка, науки про землю та космос» / В.В.Гейченко, В.М.Завірюхіна, О.О.Зеленюк та ін., 1998р.

Морфемні словники, в яких слова, що розміщені за алфавітом, розділяються на морфеми – префікси, корені, суфікси, закінчення. Такі словники присвячені розгляду структури слів. Це двотомний словник-довідник І.Т.Яценка «Морфемний аналіз» (1980, 1981) і «Морфемний словник» Л.М.Полюги) 1983).

Історичні словники подають у текстах і пояснюють слова, які вживалися в мові раніше і зафіксовані в її писемних пам’ятках. Фундаментальною працею української лексикографії є двотомний «Словник староукраїнської мови» ХІV – ХV ст. (1977-1978), підготовлений колективом мовознавців Інститутом суспільних наук АН України у Львові і виданий у Києві.

Крім перерахованих в українській лексикографії відомі й інші типи словників.

Науковий стиль реалізує передусім мислетворну і номінативну функції мови. Він представлений у наукових книгах, журналах, статтях, навчальній літературі. Основне призначення цього стилю – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація та систематизація знань. Оскільки науковий стиль обслуговує професійно-наукову сферу, головною метою науковця є об’єктивний, зрозумілий, доказовий, точний і неупереджений виклад інформації, яка має вливати не на почуття, а на розум і свідомість читача.

У науковому стилі виділяють такі підстилі:

1. Науково-навчальний підстиль характерний для підручників, навчальних посібників, довідників (характеризується наявністю визначень, правил, пояснень, а також системою вправ).

2. Науково-публіцистичний, метою якого є доступний виклад інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців. Тут обмежується вживання вузькогалузевої термінології.

3. Виробничо-технічний забезпечує інформацією різні виробничі й господарські сфери. Йому притаманна вузькогалузева термінологія.

Серед специфічних мовних засобів наукового стилю виділяються спеціальні наукові символи, умовні скорочення, таблиці, списки, інформація, подана в графічному вигляді. Текстам притаманна чітка внутрішня структура, членування його на окремі пункти, параграфи, абзаци, часте цитування з обов’язковим посиланням на адресат.

У синтаксисі дозволяється лише прямий порядок слів, переважають пасивні конструкції і складнопідрядні речення з ознаками мети, причини, наслідків результату.

Лексика характеризується наявністю термінів (атом, атомна вага, кібернетика), слів і понять з абстрактним значенням (молекула, електрика, електричний струм). Слова вживаються лише в прямому значенні, неприпустиме їх різне тлумачення, емоційне забарвлення, метафоричність.

Природа мови складна й багатоманітна. Мова, крім загальновживаної сфери, має численні “підмови”. До сфер комунікації, що вводять у літературну мову спеціальні поняття, належить фахове мовлення, яке у мовознавчих дослідженнях здебільшого кваліфікують як спеціальну лексику.

Спеціальна лексика – це назва кількох груп, класів лексичних одиниць, які обслуговують сферу фахової комунікації. До неї належать насамперед терміни, номенклатура та професіоналізми.

Відмінність між терміном і професіоналізмом виявляється під час їхньої характеристики. На відміну від системних термінів професіоналізми обмежені територією та професійним колективом. Виконуючи функцію спрощених назв, що дублюють терміни, професіоналізми нерідко виникають із своєрідно переосмисленої загальновживаної лексики.

Сучасна вітчизняна наукова термінологія є невід’ємною частиною лексичної системи мови. Вона складається з галузевих терміносистем (математичної, фізичної, будівельної, гірничої, металургійної, економічної та ін.), що становлять певну сукупність взаємозв’язаних терміноелементів для вираження наукових понять.

У термінознавстві одним із актуальних питань є виділення терміна з-поміж суміжних категорій спеціальної лексики. Термін - це слово або словосполучення спеціальної сфери вживання, що є назвою спеціального поняття й вимагає чіткої дефініції. Термін виконує дві функції:

• номінативну, тобто служить назвою певного поняття;

• відображає зміст поняття (дефініція).

Термінологію витлумачують як науку про терміни, частину словникового складу мови, що охоплює спеціальну лексику, систему позначень наукових і професійних понять будь-якої галузі знань.

Систему термінів нерідко називають термінологією (від середньовічного лат. terminus та старогрецького logos). Сьогодні під термінологією розуміють науку про терміни, частину словникового складу мови, що охоплює спеціальну лексику, систему позначень наукових і професійних понять будь-якої однієї галузі знань.

Нині різко зростає потік науково-технічної інформації, що відповідно сприяє розвитку технічної термінології. Поняття технічна термінологія в широкому значенні – це сукупність лексичних мікросистем, пов’язаних з технікою і виробництвом; у вузькому значення – це термінолексика окремих галузей техніки, промисловості.

Формування технічної термінології сучасної української літературної мови припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст. Тоді українською мовою видавали невелику кількість популярних статей, брошур, нарисів, серед яких траплялися й праці з питань техніки. У переджовтневі часи технічна термінологія не була сформована й не могла сформуватися в сучасному вигляді, оскільки тоді ще не склалися потрібні умови: не існувало вищої технічної школи, де б мовою викладання була українська, не існувало українських наукових осередків, які б досліджували технічні проблеми, і майже зовсім не видавали українською мовою спеціальної літератури з технічних питань.

Українська термінологія пройшла у своєму розвиткові чотири етапи:

1. Донауковий, коли терміни та номени були зафіксовані в спеціальному мовленні, у мовленні ремісників.

2. Науковий, коли українська термінологія формувалася паралельно з формуванням наукового мовленнєвого стилю, починаючи з ХVІІІ ст. (наприклад, у творах Г.Сковороди).

3. Радянський, коли нерівноправно співіснували російська та українська термінології.

4. З 1989 року після прийняття Закону «Про мови…» почався бурхливий розвиток і становлення української термінології.

Наукові поняття в українській науково-технічній галузі позначаються як вербальними, так і невербальними засобами.

До невербальних належать символи (графічні, математичні, фізичні знаки, хімічні формули тощо), наприклад: H₂SO (сірчана кислота), Br (бром), Zn (цинк), cos (косинус), R (опір). Невербальні засоби можуть функціонувати окремо (тоді вони є номенклатурними знаками) або входити до термінологічної одиниці як терміноелемент, зумовлюючи появу термінів із словесно-символічним планом вираження, наприклад: ß-розпад, α-випромінювання, V - подібний двигун. Слід зазначити, що невербальні засоби використовуються фахівцями технічних галузей під час спеціальної комунікації набагато ширше, ніж в інших сферах діяльності людини, що пояснюється їхньою економічністю та зручністю.

Терміни в українській науково-технічній термінології за своєю структурою поділяються на однослівні, терміни-словосполучення та абревіатури.

Більшість термінів-слів у сучасній українській термінології утворена морфологічним способом словотвору, суть якого полягає у з’єднанні афіксальних морфем з коренем або похідною твірною основою і одне слово за певними словотвірними моделями.

До морфологічного способу належать:

1. Суфіксація:

• вимика-ти – вимик-ач

• вимирюва-ти – вимірюв-ач

• електропровідний – електропровідн – ість.

2. Префіксація:

• пере-зарядити

• пере-творити

• ви-крутити

• ви-міряти

• з-рівноважити

• над-виробництво

• під-система.