Китайці Англійці

А

Рис. 4.1. Схеми дискурсивного стилю

З позицій китайських культурних традицій саме їх­ній стиль ділового дискурсу (поетапне введення нової інформації та уникання прямих формулювань) допома­гає запобігати зіткненням під час переговорів і дає змо­гу партнерам «зберегти лице». Замість жорсткого і то­му, з китайської точки зору, грубого і некрасивого «ні» китайці віддають перевагу тактиці вичікування за чай­ним столом, допоки хтось із партнерів не втратить тер­піння і не поступиться.

Ідіоетнічне, культурно обумовлене у спілкуванні людей стосується мовного коду, соціальних ролей, тен­дерних, вікових особливостей, ситуативних аспектів то­що. Зовнішні особливості комунікації, зокрема темп мовлення, різноманітні ритуали привітань і прощань, відстань між мовцями, паралінгвістичні засоби, які супроводжують комунікацію, тощо, великою мірою ет- нозорієнтовані. Це слід мати на увазі в міжкультурній комунікації, оскільки вони можуть стати причиною ко­мунікативних невдач, провалів у спілкуванні, «куль­турного шоку» або непорозумінь, на подолання яких потрібен певний час і зусилля. Іноді звертання на «ти» замість «Ви» може глибше вразити співрозмовника, аніж будь-яка граматична помилка.

У межах культури певної спільноти невербальні елементи комунікації мають не менш важливе значен­ня, ніж вербальні. Навіть, здавалось би, нейтральний елемент людської життєдіяльності — стиль ходіння — відрізняє осіб різних культурних спільнот. В. Ла Барр зазначає: «...жителі Бенгалії ходять інакше, ніж жите­лі Пенджабу: бенгальці високо піднімають ноги, сильно згинають лікті й коліна при ходінні; пенджабці ходять, тримаючись дуже прямо, як ляльки, все тіло у них ску­те при ходінні. Південні китайці ходять інакше, ніж сингалезці, хоча ті й інші ходять босоніж; американські індіанці значно відрізняються ходінням від американ­ців не індіанського походження...».

Відстань під час спілкування між мовцями теж є культурно значущою. Так, американці часто скаржать­ся, що араби підходять до них занадто близько при роз­мові; англійці, у свою чергу, вважають, що американці стоять заблизько до співбесідника, говорять надто го­лосно і не дивляться співбесіднику в вічі. Більшість єв­ропейців під час особистого спілкування стоять значно ближче один до одного, ніж це прийнято, наприклад, у японців, китайців, австралійців. У японців узагалі від­стань між мовцями повинна бути не менше 1,5 метра. Тому пересічні носії японської культури можуть сприй­мати європейців як нахаб, а європейці японців — як хо­лодних і бундючних людей.

Носії культур Південно-Східної Азії не дивляться у вічі співрозмовникові, оскільки в їхній культурі це є

проявом неповаги до співбесідника. Не знаючи цієї особливості, європейці вважають азіатів хитрими і не­чесними. Данці звикли затримувати погляд на співбе­сідникові довше, ніж це прийнято в англійців, тому англійці вважають їх невихованими, а данці сприйма­ють англійців холодними і недружелюбними: саме цим вони пояснюють швидке відведення погляду анг­лійцями.

Комунікативно значущими є також сила голосу, темп мовлення, якими відрізняються різні культури. Голосно розмовляють представники південноєвропей- ських країн і при цьому активніше жестикулюють. Та­ка манера комунікації особливо притаманна циганам. У людини іншої культури складається враження, що ци­гани постійно сваряться, а насправді вони нормально спілкуються. Темп мовлення північноєвропейських народів (шведи, фіни, норвежці, данці) значно повільні­ший, ніж у південноєвропейських народів (італійці, іспанці, французи, греки, турки). Відповідно, наприк­лад, у данців сформувався стереотип французів та іта­лійців як нечемних і невихованих людей, які не розмов­ляють, а «стріляють з кулемета».

Щодо симптомів, то вони закладені в людині від на­родження (червоніти, бліднути, сміятися, стискати зу­би тощо). Однак у різних культурах вони різні. До того ж симптоми можуть уживатися для маскування істин­них намірів, почуттів тощо. Тому представник іншої культури може бути глибоко вражений, а часом і шоко­ваний у певній ситуації. Наприклад, у книзі «Гілка са- кури» журналіст-міжнародник В. Овчинніков згадує, як після смерті свого японського знайомого він навідав вдову. Вона зустріла його у розкішному білому одязі з радісною усмішкою на устах. Це шокувало журналіста, який знав, як вона кохала і поважала свого чоловіка. Лише з часом, вивчивши національно-культурні звичаї японців, журналіст зрозумів, що він зіткнувся не з вия­вом байдужості, а з дотриманням національно-культур­них традицій: білий одяг в Японії є символом смерті й трауру; за будь-яких обставин господиня повинна зус­трічати гостя з усмішкою.

Як і значення слів будь-якої ідіоетнічної мови, пара- лінгвістичні засоби мають національні особливості. Тобто жести, міміка, постави тіла, вирази обличчя тощо національно-культурно обумовлені.

Жести при прощанні та зустрічі. Українці та пред­ставники багатьох інших етносів, прощаючись, маха­ють рукою так, що долоня повернута від себе і кисть ру­ки рухається вперед і назад; англійці хитають кистю руки з боку в бік; італійці рухають кисть руки, як і ук­раїнці, але повернутою до себе долонею; українець цей жест може «прочитати» як ‘іди сюди!’, тобто існує мож­ливість комунікативного непорозуміння; чоловіки-ади- гейці, зустрічаючись один з одним, піднімають підбо­ріддя догори; в українській культурі це може бути ви­тлумачене як вияв погорди.

Специфічним є привітання у німців — постукування пальцями по столу, за яким сидять друзі або добрі зна­йомі. Зустрічаючи викладача, німецькі студенти мо­жуть ще тупотіти ногами (на знак доброго до нього став­лення). А шаркання ногами — це знак несхвалення, несприйняття лектора.

Жести вираження власної оцінки того, що відбува­ється. Американський жест пальцями «О’кей» означає ‘усе в порядку’, ’добре’. Цей самий жест для француза оз­начає ‘нуль’, щось непотрібне, цінність якого нульова; для японця — ‘гроші’; для мальтійця — це сексуальна образа, натяк на нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Жест великим пальцем в українській та інших куль­турах означає ‘все чудово’. Однак для більшості європей­ців — це ‘перший номер’, початок рахунку до п’яти, тоб­то від великого пальця до мізинця правої руки. Українці, як правило, рахують на пальцях лівої руки, починаючи з мізинного. На Заході для одиниці використовують вка­зівний палець, а п’ятірку символізує великий. Для пів­нічного грека піднятий великий палець є образою і озна­чає щось приблизно ‘А пішов ти ..!’.

Отже, такі «універсальні» ознаки міжособистісного спілкування, як максими, а також невербальні засоби комунікації є національно зумовленими. Знання їх специфіки і правил використання в межах певної куль­тури — важлива умова успішної міжкультурної комуні­кації. Чим більше людина знатиме про правила мовної та комунікативної поведінки носіїв іншої мови і культу­ри, тим ефективніше зможе спілкуватися з ними, вико­ристовуючи різноманітні мовні засоби, прийняті в ін­шій культурно-мовній спільноті. Без уміння розуміти і поважати чужі звичаї неможливо жити в сучасному сві­ті, в якому спілкування людей різних країн і континен­тів стає все тіснішим і активнішим.

Запитання. Завдання