Висновки
В основі дихотомії права лежать два чинники: характер суспільних відносин та суперечливий характер системи права на рівні юридичних норм, інститутів та галузей. Право, єдине за своєю суттю та суспільним призначенням, використовує різні методи до різних предметів регулювання. Звідси – розподіл права на підсистеми публічного та приватного права, при тому, що вони залишаються взаємозалежними частинами єдиного цілого.
Розподіл права на публічне та приватне характерний насамперед для системи романо-германського права, в країнах загального права цей розподіл не розповсюджений. Це пояснюється, зокрема, рецепцією римського права у системі права держав, що належать до континентальної системи права.
У системі загального права заперечується поділ права на публічне та приватне. Одночасно спостерігається тенденція наближення англійського права до континентальної системи; певним доказом цього є загальновизнане розмежування ролі судді стосовно публічних обов’язків та захисту приватних прав. Те ж саме можна сказати про американське право. Аналізуючи праці американських юристів, можна прийти до висновку про визнання ними такого розмежування (особливо це стосується сфери оподаткування).
Поділ права визначається за різними критеріями (інтересу, захисту інтересів, методу). Базуючись на них, можна визначати характер норми права, інституту, галузі права, їх приналежність до приватної чи публічної сфери, хоча це може бути досить умовним віднесенням.
Приватне право спрямоване на організацію регулювання діяльності приватних осіб та управління існуванням індивідів чи груп осіб, незалежних при визначенні своїх власних інтересів. Приватне право є індивідуалізованим та ефективно захищає приватні інтереси в межах політичного, громадянського суспільства. Якщо приватне право набуває у державі широкого розвитку, то це може означати, що громадянське суспільство в такій державі функціонує за ліберальними, демократичними принципами. За допомогою норм приватного права держава організовує нормальне функціонування суспільства, регулює цивільну діяльність, впорядковує законодавство на принципах рівноправності та демократії. В межах диспозитивних норм приватного права особа вільна сама вибирати модель своєї поведінки, звісно за умов суворого дотримання норм права, існуючих на території даної держави. У приватному праві усі повинні дотримуватись встановлених правил за порушення яких застосовується юридична відповідальність, зокрема майнова, а також можливе застосування адміністративних чи кримінальних санкцій. Основними принципами приватноправового регулювання можна назвати такі: вільний вибір поведінки суб’єктів, їх діяльність по виконанні приватних, власних інтересів та те, що держава встановлює лише межі допустимої поведінки. Для приватного права характерний диспозитивний метод правового регулювання, притаманні такі способи, як дозвіл, координування тощо.
Завданням публічного права є регулювання життєдіяльності не окремого індивіда, а всього суспільства в цілому, регулювання відносин держави і особи. Хоча кожен індивід має свою власну цінність і громадянське суспільство повинне піклуватися про нього, проте забезпечення інтересів окремих осіб не може бути задачею публічного права. За допомогою норм публічного права громадянське суспільство і держава мають змогу забезпечувати взаємодію між усіма своїми членами, визначати свої завдання, функції, основні напрямки свого розвитку, загальні чи конкретні цілі діяльності. Отже, норми публічного права покликані забезпечити ефективне існування держави і громадянського суспільства в ній.
Інтереси суспільства і держави найчастіше не співпадають з особистими інтересами окремого громадянина, а в деяких випадках навіть суперечать один одному. Тому норми публічного права спрямовані також, окрім організації життя громадянського суспільства, на вирішення колізійних питань взаємовідносин приватних осіб і держави, віднайдення рішення проблеми, яке б задовольнило інтереси і особи, і суспільства, і держави.
Тому на відміну від приватного права публічне право має не індивідуальний, а загальний характер і сутність, а його основною задачею є забезпечення суспільних інтересів у різних сферах життя. Публічне право базується на примусовій владі держави, надає пріоритет державним інтересам над індивідуальними, а також передбачає можливість реалізації цих інтересів навіть всупереч волі та інтересам окремих членів суспільства. Так як держава існує в суспільстві для того, щоб врегульовувати протиріччя між суспільством та його членами, між приватними та державними (колективними) інтересами, то за період існування держави в суспільстві є доречним та виправданим поділ права на публічне та приватне.
На відміну від приватного права, публічні галузі права використовують методи субординації, імперативного зобов’язання, а також встановлення жорстких рамок поведінки суб’єктів і надання їм чітких інструкцій у діяльності, без свободи вибору.
Публічне та приватне право за своєю суттю є якісно різними підсистемами права з власними методами правового регулювання, суб’єктним складом, характером норм, з яких складається кожне право, цілями та задачами, інтересами. Публічне право часто використовує примус і забезпечує державні (публічні) інтереси, приватне право надає можливість виявити ініціативу суб’єктів і забезпечує індивідуальні (приватні) інтереси. Значення розподілу права на публічне та приватне полягає в тому, що відкривається можливість теоретично обґрунтувати побудову системи права у конкретній державі, визначити основні структурні правові елементи, окреслити місце і роль права в житті кожного громадянина.