4. Загальна характеристика галузей приватного права
Приватне право — це сукупність правових норм різних галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою переважно диспозитивного методу регулювання.
До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет (на відміну від норм публічного права) у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежить від волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, недержавних суб'єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб'єктів.
Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, виокремленні від державної влади і тому є «приватними».
Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках, або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати.
До приватного права відносять галузі: господарське право, сімейне право, цивільне право тощо.
Поняття господарських відносин як предмету регулювання господарського права займає одне із центральних місць у системі понять і категорій цієї правової галузі й відповідної юридичної науки. Господарський кодекс України визначає господарські відносини як такі, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, і класифікує вказані відносини на господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньо-господарські. Дослідження теоретичних і практичних аспектів господарських правовідносин постає як одне із важливих наукових і практичних завдань господарсько-правової науки. Адже використання цієї категорії спрямоване на осмислення механізмів правового регулювання господарської діяльності і з практичної точки зору забезпечує чітке юридичне закріплення взаємних прав, обов'язків і відповідальності учасників.
З точки зору господарсько-правової концепції господарські правовідносини трактувалися як єдині за своєю сутністю, при чому розглядалися вони або як господарські відносини, які врегульовані правом, або як вид суспільних відносин, в яких зв'язок між учасниками господарювання полягає в реалізації їхніх юридичних прав та обов'язків. Розуміння значення категорії господарських правовідносин і практичної ролі, яку вони відіграють у сучасних ринкових відносинах, потребує використання загальнонаукового методу сходження від абстрактного до конкретного. Адже дана категорія включає абстрактно-правові відносини і, конкретно, господарські правові відносини. В юридичній літературі поняття господарських відносин характеризується переважно як суспільні відносини, що виникають в процесі організації і здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Сімейне право регулює певну сукупність суспільних відносин — сімейні відносини. Ці відносини характеризуються спільними ознаками, що дає підстави розглядати їх як цілісне утворення в загальній системі суспільних відносин. Важливо зазначити, що до сімейних належать різні за своєю природою відносини. Це відносини, які складаються між членами сім'ї, а також особами, які хоча і не є членами сім'ї в повному розумінні, але пов'язані між собою певними сімейними правами та обов'язками (наприклад відносини між батьком, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, і самою дитиною).
Сімейні правовідносини виникають в результаті впливу сімейно-правових норм на суспільні відносини, що ними регулюються. Виникненню сімейних правовідносин передує видання норм, які регулюють дані суспільні відносини (нормативні передумови); наділення суб'єктів правоздатністю, що дозволяє їм бути носіями прав і обов'язків, передбачених в правових нормах (правосуб'єктні передумови); наявність відповідних юридичних фактів, з якими норми пов'язують виникнення даних правовідносин (юри-дико-фактичні передумови). Об`єктами в сімейних правовідносинах можуть бути особисті майнові блага, дії, речі. Найчастіше об`єкт сімейних правовідносин комплексний. В нього включаються два або навіть всі ці елементи. До особистих немайнових благ в сімейному праві відносяться: прізвище, ім`я, професія рід занять та ін.
У правовій науці категорія “цивілістика” розглядається під двома кутами зору. По-перше, як узагальнююче поняття, що позначає сукупність суспільних відносин цивільно-правового змісту, пов'язаних з цивільним правом, проблемами нормативного регулювання майнових та особистих немайнових прав фізичних і юридичних осіб та практикою цивільних правовідносин (включаючи сімейно-правові, цивільно-процесуальні та приватні міжнародно-правові відносини); по-друге, як галузь юридичної науки, предметом якої є: норми цивільного права; цивільні правовідносини як юридична форма відповідних суспільних відносин, що регулюються цивільним законодавством; юридичні факти; судова, судово-господарська і адміністративна практика застосування цивільно-правових норм [15].
Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необхідність його поділу на публічне і приватне. Сучасна система права України теж виходить з поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу. Там, де відносини ґрунтуються на владнорозпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірі, встановлених законом, є обов’язком публічно правовим [1]. Необхідність його виконання обумовлена суспільним інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлено у здійсненні державою обов’язків, зокрема щодо забезпечення екологічної безпеки, здійснення захисту суверенітету і територіальної цілісності території України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (статті 16 та 17 Конституції) тощо [1]. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєдіяльність у відповідності до власних інтересів [16, с. 178].
Однак поділ права на приватне та публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) в сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК (ст.82), коли йдеться про публічний договір (ст.633 ЦК ), договір приєднання (ст.634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити, чий інтерес має перевагу, приватний чи публічний [2]. У зв’язку з цим доцільнішим було б визнати, що критерієм поділу права на приватне та публічне, перш за все, є формальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, що властивий системі приватного та системі публічного права. Такий підхід випливає з самої природи регульованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це передбачено у ст.1 ЦК, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Хоча, безумовно, при цьому не можна нехтувати і такою категорією як інтерес, оскільки будь-яке правове регулювання має місце заради задоволення тих чи інших потреб
людини.
Отже, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов’язані з державними або суспільними інтересами [6, с. 72]. Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації. Приватне право сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників.
Цивільне право як приватне право (в об’єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників [15].
Проте між приватним і публічним правом немає і не може бути різкого розмежування. Так, в приватному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути, наприклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо. Навпаки, в публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних засадах цивільного права. Зокрема публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, тобто, на власний розсуд, реалізуючі свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.
У свою чергу, публічне і приватне право (система права) поділяються на галузі права. До галузей публічного права традиційно відносять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права – цивільне, трудове право тощо. Проте система права України не є незмінною, вона трансформується, а тому проблема співвідношення цивільного права з нормами, що регулюють інші суспільні відносини, питання підпорядкування і системної належності різних груп норм, які покликані регулювати однорідні приватноправові відносини, в сучасних умовах є вельми актуальною.
На мою думку, при вирішенні цієї проблеми слід погодитися з С.С. Алексєєвим, який вважає, що у загальній системі права, де існують три основні ланки галузей – профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характеризуються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спеціальних галузей, спостерігається формування своєрідних сфер комплексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки соціальності» і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Але в сучасних умовах вони ще не в повній мірі виявили свою юридичну специфіку і не накопичили свій самобутній матеріал, а лише є комплексом елементів з різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специфічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все, базових – цивільного і адміністративного, галузей процесуального права. Тому для більш адекватної в науковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі.
Отже, приватне право має цілу низку притаманних йому особливостей, зокрема:
- предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та його використання (динаміки);
- відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;
- відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в майновому розумінні.
Аналізуючи розвиток приватного права в Україні, можна стверджувати, що його основою є саме цивільне право, яке найбільш повно ввібрало в себе всі його ознаки та є фундаментом усього приватного права України. Слід зауважити, що з огляду на багатозначність поняття "цивільне право", його розглядають з погляду чотирьох основних напрямків: як галузь
права; як галузь законодавства; як науку; як навчальну дисципліну.
Цивільне право як галузь приватного права — це сукупність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному кодексі України, інших законодавчих та інших нормативно-правових актах, які регулюють на засадах юридичної рівності, диспозитивності майнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад), які мають самостійний організацїйно-майновий статус, діють вільно і на власний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим (боржником) за допущене порушення.
Отже, до загальних ознак приватного права можна віднести такі:
- його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб'єктами;
- його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес;
- за своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації (а державно-правовий порядок створюється засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання);
- суб'єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватно правові відносини можуть регулюватися, і відповідні права та обов'язки сторін можуть встановлюватися декількома суб'єктами за за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб'єктивних прав і обов'язків;
- використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальний відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правого регулювання ж загальнодозвільний )суб'єкти правомочні в приватноправовій сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом);
- відносини між суб'єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.
Таким чином, до приватного права відносять галузі: господарське право, сімейне право, цивільне право тощо. Ознаками приватного права і методу децентралізації є: регулювання відносин із багатьох центрів, якими є окремі суб'єкти; обмеження діяльності держави у цій сфері лише захистом того, що встановлено центрами; додатковий характер норм права — їх застосовують лише в разі, якщо суб'єкти самі не врегулювали відносин; нездійснення суб'єктивних прав не є правопорушенням.