Емма андієвська

Народилася у Донецьку, а згодом жила в Києві. Від 1943 перебувала в Німеччині,де й здобула вищу освіту. Жила деякий час у Парижі, Нью-Йорку, а на початку 60-х років переїхала назад до Німеччини, до Мюнхена, де й живе до сьогодні. Перебуваючи в Нью-Йорку, подружила з іншими членами групи й брала участь у її творчих проектах. З кінця вісімдесятих поетеса знайшла нове покликання, а саме почала активно займатися живописом, у якім досягла чималих успіхів. Її картини виставляються переважно в галереях Німеччини, але й були виставки також у США, Канаді та Україні.

Емма Андієвська – автор дев’ятнадцяти поетичних книжок, з яких останні шість видано в Україні. Поетичний дебют («Поезії»,1951) був настільки яскравий, що критики визнали її першим українським сюрреалістом. Далі були: «Народження ідола» (1958), «Риба і розмір» (1961), Кути опостінь» (1963), «Первні» (1964), «Базар» (1967), «Пісні без тексту» (1968), «Наука про землю» (1975) та інші.

Проте її творчий доробок не обмежується лише поетичною творчістю. До цього часу вийшли чотири збірки малої прози і три романи. Перший (як філософські нотатки) – «Джалапіта» (1962), решту – «Роман про добру людину» (1977) і «Роман про людське призначення» (1983) – було перевидано в Києві. За цей останній роман Андієвська отримала літературну премію Антоновичів.

Віршовий і прозовий доробок Андієвської настільки великий, що не може не вражати. Поетичний світ Андієвської складається із сюрреалістичного краєвиду, досконало озвученого багатою інструмента цією і вкоріненого в реальних описах природи, яку вона схоплює з різних площин. Багатоплановість цих образів надає відчуття одночасності подій, що в’яжеться з поняттям «круглого часу», за законами якого будуються її багато епізодичні та однолінійні «ланцюгові романи».

З погляду «чистого мистецтва», де домінує прагнення досконалої форми, професіоналізму, «нью-йоркці» мали рацію: слабка, рихла форма, роль якої у Радянському Союзі недооцінювалася, не здатна уповні виразити найзмістовніші смисли. Емма Андієвська є яскравим представником невгамовних авангардистів у тому сенсі, що прагла якомога більше знати і вміти, перебуваючи в мистецько-літературному просторі нової (після Другої світової війни). Неабияку роль тут відіграло подвійне мистецьке обдарування – зображувати пензлем і словом. Певно, сюрреалізм як провідна загальномистецька світова течія 20-х – 40-х рр. ХХ ст. виявилася найбільш прийнятною для її індивідуального самовираження. Сполучення реалістичної форми зображення химерних змістів предметного світу, суспільних взаємин, світових катаклізмів тощо цілком відповідало загальному творчому налаштуванню мисткині, її світобаченню і світовідчуттю.

Загальний погляд на поезію Емми Андієвської дає відчуття налаштованості майстрині на мистецько-філософське відображення реальної дійсності, в який випало жити. Кожний знак, що репрезентує ті чи інші змісти, має свою, індивідуально витворену форму, яка максимально наближена до відповідних феноменів дійсності.

Твори Андієвської нелегко даються читачеві. Тут варто прислухатись до порад фахівців, як-от критика Данила Гусара Струка. Зокрема вчений пише: «Перше деякі загальні поняття. Коли ми підходимо до будь-якого літературного твору, треба пам’ятати, що це зовсім окрема одиниця, майже незалежна від автора чи авторського задуму. Літературний твір існує сам собою, керований своїми законами щодо композиції, форми, мови тощо. Він набирає значення щойно у своїх стосунках з читачем. І, самозрозуміло, це «значення» мінливе, воно залежить від симбіози, яка твориться, коли читач читає твір. Це не означає, що в даному творі немає свого змісту. Він є. Адже твір існує сам собою, але цей зміст міняється відповідно до індивідуального сприймального апарату, яким володіє певний читач, тобто діапазоном його відчуття, багатством його особистих переживань, його начитаністю, і, зрештою, його знанням поетичної мови.

Читаючи Е.А., треба пам’ятати, що автор пише не тою мовою, котрою ми користуємось для звичайної комунікації, а мовою метафоричною, насиченою асоціаціями і натяками. Це по-перше. А по-друге, це те, що часто (а в модерній поезії майже завжди) автор намагається передати несхопне відлуння Істини, що існує тривимірно: в уяві поета, а виражається одновимірно у слові. Журналіст Річард Нідгем: «Поет сміє бути ясним тільки трохи і не більше, він наближається до точного означення з острахом, як до берега моряк, який остерігається обдерти своє судно об щось гостре…». А літературний критик Т. Гюльм зауважує: «Образи поезії – це не лише декорації, але сама суть інтуїтивної мови». Це все можна і слід віднести до до творів Е.А. Часто людина добре знає мову, але не може впоратись із твором поетичним («Я про образи, а ти про гарбузи»). Так само буває у стосунках із людьми, що не одразу з кимось можна порозумітися. Так і з поезією: попри кількаразове читання, так і не доходять симбіози сприймання. Задля полегшення, слід випрацювати своєрідні ключі для сприймання її поезії: перший – перспектива, або відстань, що є у сприйманні й відтворенні світу. Другий – назва вірша, що репрезентує тему, яку вона опрацьовує, як джазовий музика. Третій ключ – це світ сну: більшість її поезій схожі на сновидіння. Поетка якось казала, що має свою власну «абетку снів». То у такий спосіб твориться її сюрреалістичний світ:

У око окунь – як плавуча клуня –

торкається, і світ – на скалки: сутінь,

лиш мокрого вогню семипудові сита

ідуть по обрію…

(докладніше див. у чотиритомнику «Українське слово»).

Емма Андієвська також неабиякий прозаїк. Як у художньому світі при малюванні картин тривимірність передається на двовимірній площині, так у прозовій творчості Емми Андієвської одночасна багато часовість нашого світу передається в одно часовій лінії розповіді. Щоб подолати цю розбіжність між тривимірністю і двовимірністю, художники винайшли закони перспективи; щоб подолати розбіжність між багато часовістю дій і можливістю тільки одно часової розповіді, Андієвська вдається до ланцюгового нанизування і зумовленої ним довгої фрази. Наприклад, в Романі про добру людину розглянемо пару ланок такого ланцюгового нанизування. Ось епізод, коли Риточка Бурундяй стукає в двері до професора Кави, входить і звертається до нього в дуже важливій справі. У той маленький проміжок часу від стуку в двері до Риточкіної мови Андієвська, згідно з поняттям одно часовості дій й круглого часу, втискає численні і часто підсвідомі думки Риточки в калейдоскопічному внутрішньому монолозі, який часово забігає до тридцяти років назад: Проте цих міркувань Стецько не встиг належно розвинути, бо двері закамарка задзижчали від гострого, хоч і манірного стукоту з підскоками на кінці, і, не чекаючи дозволу, Риточка Бурундяй, солоденько усміхаючись … втанцювала до середини. Хвицьнувши крилатою спідницею за звичкою бурхливої молодості, аж блиснули короткі, второчковані червоним штанята, показуючи заради більшої наочності ніжку аж до пояса,.. проспівала, вкладаючи весь свій чар у переливи голосу, що ладний одного маху взяти найнеприступнішу фортецю: Пане професоре…

Це головне речення, рамка від розповідача. Охоплює воно (з пропусками) ті інші кільця ланцюга, зв’язані з Риточкою і вставлені в головну рамку за вищезгаданим принципом багато часовості дії, а вмотивовані внутрішнім монологом.

Загалом, поезія і проза Емми Андієвської адресовані вдумливому, налаштованому на сприймання новаторських форм, читачеві.

ОКСАНА ЛЯТУРИНСЬКА (1902 – 1970)

Певно, варто почати з вислову акад. Петра Кононенка: «Оксана Лятуринська є поетка Божою милістю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона й досі не стала славною і широко знаною скрізь».

Майже так само про неї говорив один із найавторитетніших вчених і критиків Юрій Шевельов, який назвав її однією з найвидатніших постатей української літератури в одному ряді з Лесею Українкою та Іваном Франком.

Народилася на Волині; юні роки збіглися з буремними подіями становлення УНР, боротьби за її незалежність, зрештою – гіркотою поразки, необхідністю еміграції тощо.

На вигнанні, як відомо, з творчими людьми стається по-різному: хтось озлоблюється або зневіряється, хтось морально розкладається, виправдовуючи себе тугою за втраченою батьківщиною та інше. З Оксаною Лятуринською не сталося нічого подібного, бо доля її звела з тими, для кого Україна, за образним висловом Петра Кононенка, була Сонцем, що дає життя всьому, що є під ним: Юрієм Дараганом, Олегом Ольжичем, Олексою Стефановичем, Юрієм Липою, Оленою Телігою, Євгеном Маланюком та ін.

Отже, у колі цих непересічних особистостей формувалося її мистецьке, етико-естетичне кредо: «Вищою метою життя є щастя вільної, благородної, духовно багатої особистості в суверенно гордій державі, а шлях до неї – Любов і Краса, Царство Свободи й Гармонії.

Формально О.Л. належала до т.зв. «спізненого покоління», для кого визвольна війна була скінчилася ще 1921 року, але попри все – залишалася Надія. Нею єдиною вони й жили. А ще – Віра. Віра в те, що Україна, омріяна, вільна Україна починається не десь там, за прикордонною смугою, а у власному серці. Осмислити гіркотні причини поразки, що мали стати уроками для наступних поколінь, необхідність, не жаліючи себе, невтомно працювати на майбутнє рідної землі і власного народу – ці завдання були головними і не піддавалися перегляду.

Помилково було б розглядати творчість О.Л. поза дискурсом доби й безпосереднім оточенням. Поетеса мала б інше творче обличчя у іншому колі майстрів пера. Знаменита збірка «Княжа емаль» народилася в тому самому духовному просторі, що й «Суворість» Юрія Липи, «Зодіак» Юрія Мосендза, «рінь» Олега Ольжича. І, поза всяким сумнівом, не останню( а, може, й провідну) роль для неї відіграли теоретичні праці Дмитра Донцова – основника сучасної концепції українського націоналізму, бо це, як відомо незаангажованій людині, є концепція Любові до свого, що потребує догляду і захисту.

По виході збірки «Княжа емаль» (1941) авторка додає до неї ще дві – «Гусла» та «Веселка», і поєднує у своєрідний триптих, трикнижжя (видано в Торонті 1955-го). Важливо, що поетка рано визначилася з тим, що категорії історичного, морально-етичного та естетичного мають складати одне ціле. Більш того, з огляду на форму вираження думок і почуттів – поетична словесність – вона робить естетичну категорію краса поетичною домінантою. Категорія прекрасного пронизує всі її поетичні тексти, це альфа і омега її творчості загалом. Бути гідним членом етнічної спільноти, відстоювати її свободу й незалежність з мечем у руках – це прекрасно; полягти в битві з ворогом, який топче рідну землю, знищуючи все, що витворено віками достойними предками – це подвійно прекрасно; зберігати й передавати нащадкам духовні скарби попередників у формі звичаїв, обрядів, пісенності, народної хореографії, декоративно-ужиткового мистецтва тощо – це те, що слід робити невідкладно щодня, бо у цьому запорука нашої невмирущості у часі й просторі. Зрештою, не впадати у зневіру, як би там не складалося, а невтомно працювати на своїй ділянці на справу Відродження – це запорука нашої стійкості, твердості і незламності – ось основні мотиви художньої образності Оксани Лятуринської.

Поза сумнівом, поетеса була добре обізнана з творами Дмитра Донцова й передусім із працею «Дух нашої давнини», бо слідом за теоретиком вона усвідомлювала роль правдивої історичної науки: не можна визначити своє місце в історичному поступові, роздивитися, зрозуміти, де ми, куди йдемо і що нас чекає попереду, не знаючи що сам е було з нами у попередні часи. З цього приводу про неї влучно висловився Олег Олжич: «Лятуринська – це втілена в творчість історична пам’ять народу», а Володимир Державін додав: «Вона засадничо шукає органічного зв’язку з напівмістичною та релігійною символікою нашої пісні», що, як зауважив Коровицький, і навіть «через млу сторіч чаклує душу».

Дослідники її творчості зазначають, що вона, пишучи про минувшину, не виглядає архаїчно, вміє бути одночасно в двох вимірах – минулому й сьогоденні. Історія, матеріальна й духовна культура волинської землі у неї гармонійно поєднується в семантичному просторі із семантикою її словесності. Волинь в історичному часі – тема настільки глибока, що здається невичерпною.

Лятуринська, як наголошував Шевельов, «має не тільки свій стиль, а і свій світ». Навіть більше: вона має гармонію в своєму світі, і то – гармонію не куплену ціною оминання недогідного, а здобуту інтенсивною роботою її духу: з одного боку, пізнанням сутності (змісту і форми) великого світу Природи і Людей, а з іншого – самопізнанням, осмисленням свого місця й ролі в цьому світі. І все це – естетичними засобами. Дух Лятуринської обіймав тисячолітній простір і час, а себе і сучасників вона бачила крізь призму реалій та уроків історії Вітчизни від доби язичництва до Київської Русі, і від Гетьманщини до ХХ сторіччя.

ВАСИЛЬ ГРЕНДЖА-ДОНСЬКИЙ (1897 – 1974)

Виняткове місце в закарпатській українській літературі посідає Василь Гренджа-Донський, за висловом Юрія Мушкетика, «письменник №1 Закарпаття». Чим же завоював таке визнання цей майстер слова?

1. Ясною національною орієнтацією, переконанням, що закарпатські русини є невід’ємною частиною українського народу, і тому вже перші свої твори він почав писати народною розмовною мовою, а не панівною угорською. І з цієї позиції він ніколи не сходив. Свою публіцистичну діяльність розпочав як редактор щоденника «Русин» і завершив редагуванням «Українського слова» та щоденника Карпатської України «Нова свобода». Шлях від русинства до українства для нього був природним і прямолінійним.

Майже вся його творчість пов’язана з природою рідних Карпат, їх людьми… Та він не замикався у вузькому колі крайових проблем, а прагнув вивести Закарпаття на широкий простір Великої України.

2. Високим художнім рівнем своїх поезій. Не здобувши вищої освіти, письменник самотужки підняв себе до висот словесника-професіонала, який знався на всіх тонкощах поетичного мистецтва, прози та публіцистики. Богом даний талант, помножений на силу волі, явили світові неперевершений феномен оригінальної літератури. Він мав талант такої потужної сили, що попри будь-які несприятливі умови, знаходив яскравий і переконливий вияв.

3. Багатогранність творчості: його спадщина вражає не лише обсягом, а й розмаїтістю. Навіть за грубими підрахунками його доньки Зірки Гренджа-Донської, її батько за півстоліття написав і видав понад 1000 віршів, 13 поем та віршованих оповідань, спогадів та документальних матеріалів, 80 драматичних творів, 36 казок для дітей, понад 200 публіцистичних статей, перекладів понад шістдесяти творів різних авторів. Протягом життя видав власним коштом 32 книжки, серед яких сім – у співавторстві. 12-титомне видання його творів вийшло друком лише по його смерті. Такою кількістю й багатством і різноманітністю не може похвалитися жодний письменник Закарпаття, та й в Україні подібних знайдеться небагато. При тому варто зауважити, що він ніколи не був т. зв. «професійним» письменником: «на хліб» заробляв щоденною службою у різних установах і лише у вільний час міг дозволити собі заняття літературою.

4. Патріотичністю творчості у всій складності й багатозначності цього слова. Його твори завжди були звернені до широких мас, в яких він бачив не не просто «собі подібних», а співгромадян, що живуть в одному з ним духовному просторі, сповідують ті ж самі ідеї, мають такі самі прагнення і сподівання, що й він. Письменник часто звертався до минувшини, але неодмінно пов’язуючи її із сьогоденням. Як публіцист був своєрідним хронографом, відображаючи правдиво і точно революційні події, пов’язані зі становленням Карпатської України напередодні Другої світової. Він був присутній на Соймі Карпатської України 14 березня 1939 року і подав з нього ґрунтовний репортаж. Три дні по Сойму угорські гондеди (жандарі) його арештували й на його очах розстріляли невинних оборонців ідеї новоутвореної республіки.

21 березня ув’язнений письменник, передчуваючи свою кончину, творить віршове посланняя дружині, яке нині є вже хрестоматійним взірцем поєднання громадянської та інтимної лірики.

Далі його доля склалася вкрай незвичайно, як у сучасному трилері: оскільки вістки про його арешт не було, рідня і друзі вважали його мертвим; а в словацькій пресі навіть з’явився некролог «За Гренджою-Донським». Та він не помер. З тячівської тюрми він потрапив у горезвісний на той час концтабір «Варюлопош», де його били-катували, але не зламали… І сталося диво! Своєю мужньою поведінкою він добився не тільки свого звільнення, а й своїх друзів.

У серпні 1939-го нелегально емігрував до Словаччини, де знайшов політичний притулок, а згодом дістав і громадянство. У столиці цієї країни Братиславі він прожив другу половину свого життя – повних 35 років. Та Словаччину ніколи не вважав за батьківщину. Найбільше його гнітила ізоляція від українського суспільства.

На теренах радянської України його вважали буржуазним націоналістом, ворогом трудового народу, бо він так і не написав жодного дифірамбу Леніну чи Сталіну, а в 30-х роках був співробітником радикально націоналістичного журналу «Українське слово».

Нині ім’я Гренджі-Донського є одним із найшановніших на Закарпатті, його по праву вважають класиком сучасної патріотичної поезії.