Роль і значення літератури у самоорганізації українства
Як відомо, визвольні змагання українців на початку ХХ ст. (1917 – 1922) зазнали поразки, внаслідок чого червоній Москві вдалося встановити більшовицько-комуністичний лад, що за своєю природою споріднений із традиційним для московітів духом татаро-монгольської тиранії, зверхності й нетерпимості до волелюбних виявів завойованих силою й підступом народів. Загальновідомо також, що «щасливе» життя в єдиній «родині братніх народів» під назвою СССР протрималося лише близько сімдесяти років, протягом яких понад двадцять років найсвідоміші українці зі зброєю в руках виборювали право жити в незалежній державі. Боротьба ж за допомогою Слова не припинялася ні на мить; і провідну роль у цій боротьбі відіграло письменництво українського закордоння.
Інтелектуальне і, передусім, гуманітарне життя українців у довоєнний і повоєнний періоди виявилось смертельно загроженим. На щастя, воно було підтримане силами політичної еміграції з Центральної України та творчою інтелігенцією (насамперед, письменниками) діаспори. Хоча творчість емігрантських письменників у ті періоди залишалася назовні відокремленою, але внутрішньо, а також у мові, наближення двох струменів материкової та зарубіжної української літератури дедалі більше набувало тенденції на зближення.
У ці роки ще раз виявилася традиційно особлива для українців роль літератури, яка щоразу за скрутних історичних обставин заступала ті ділянки духовного життя, що їх у інших народів зазвичай заповнюють публіцистика і філософія.
Як було вже сказано, зміст нашого навчального курсу в основному складається з двох розділів: 1. «Література й долі письменників Празької школи» і 2. «Нью-Йоркська група: творчі здобутки в заокеанському просторі».
Празька школа
Це ім’я як поняття – неоднозначне. Об’єднання української творчої інтелігенції в центрі Европи періоду 20-50-х рр. ХХ ст. – явище унікальне й, фактично, невичерпне для його дослідників. Достатньо назвати імена Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Олекси Стефановича, Юрія Клена, Юрія Липи, Леоніда Мосендза, Оксани Лятуринської Олега Ольжича, Олени Теліги та ін., щоб досвідчений читач відчув повноту й глибину явища на ймення Празька школа.
Витоки й початки
«Празька школа» – це передусім духовна єдність «спізненого» (за висловом Є.Маланюка) покоління, що не підкріплювалася ні статутами, ні програмами, ні конвенціями (домовленостями), а лише авторитетом лідера, визначного майстра, в якого вчаться, якого наслідують. Таким лідером для «пражан» став публіцист Дмитро Донцов.
Загалом же у виникненні феномена Празької літературної школи мали місце, звичайно, ситуативні чинники: відносно сприятливі умови життя в Чехословаччині (зокрема, можливість емігрантам з України безкоштовно здобути вищу освіту, наявність навчальних і наукових закладів, зрештою, певної читацької аудиторії). У Празі перетиналися різні етнічні культури: чеська (найбільш численна), німецька, австрійська, єврейська, українська та інші. Помітний вплив на українських літераторів, що визначилися у полі- етнічному культурному просторі Чехословаччини, мали німецькомовні автори (Г.Майрінк, Ф.Кафка, М.Брод, Р. Фукс, Ф.Верфель, Е.Кіш та ін.), насамперед Р.М.Рільке з його зацікавленістю праслов’янською культурою. Особливий статус Р.М.Рільке, який народився у Празі, пояснюється подібністю доль і творчих індивідуальностей: незахищеністю емігрантів перед світом зла, відчуттям своєї інакшості в чужомовному оточенні, інтенсивними духовними пошуками,які призводили до того, що Прага для Є.Маланюка озивалася рядками Р.М.Рільке («строфами Рільке тут шумлять сади…»)» (Там само).
Національно-етнічна поліфонія як свого роду «європейськість» простежувалася у спробах українських письменників прилучити національну культуру до здобутків світової.
Як уже було зазначено, провідну роль у формуванні ідеології «пражан» відіграв Дм. Донцов. Саме літературне та теоретико-ідеологічне явище на ймення «вісниківство», започатковане визначним ідеологом українського націоналізму ним у 1922 році, вирішальног вплинуло на формування змістового наповнення і спрямування творчості членів Празької школи.
«Дійсні талант і призначення Дмитра Донцова, – пише нинішній ректор Національного Університету Києво-Могилянська Академія Сергій Квіт, – виявилися у редагуванні ним найпопулярнішого ще з дореволюційних часів журналу «Літературно-Науковий Вісник» з 1922 по 1932 рік, а після зміни назви часопису на «Вісник» – по 1939 рік. (…) Він згуртовує навколо журналу цілу плеяду видатних письменників, ідеологів та есеїстів, стає основоположником яскравої групи «вісниківців» (Квіт Сергій. Чорнявий студент із Таврії // Донцов Дмитро. Націоналізм. – Винниця: ДП «ДКФ», 2006. – С.10).
Про одну з найяскравіших постатей Празької школи, Олену Телігу, пишеться: «Особливий вплив на Олену Телігу, безумовно, справив Донцов – загальновизнаний ідеолог новітньої української думки. У редагованому ним журналі «Вісник» протягом багатьох років свого життя на вигнанні друкувала свої вірші. «Донцовсько-телігівська співзвучність» виявилася і в її статтях, у поглядах на громадське життя, питання моралі й естетики, влане, співзвучність формувала світогляд» (Кравчук Роман. «Вогняні межі» Олени Теліги //Наш клич: Квартальник Спілки Української Молоді м.Києва. – 1–2 ч., 1992. – С.84).
Початково по війні (1917 – 1921) творчість емігрантів купчилася по таборах полонених, де видавалося декілька газет та журналів («Веселка» за участі Ю.Дарагана, Є. Маланюка, М.Чирського, М.Гриви та ін. Згодом соціалістично налаштовані письменники старого покоління купчаться навколо журналу «Нова Україна», видаваного М.Шаповаловим у Празі (з 1922 р.).
Найвищого мистецького рівня українська поезія в Чехії досягла завдяки впливу Юрія Дарагана (1994 – 1926), вояка Армії УНР. Замкнений у вишуканих образах вояцької князівської і сучасної батьківщини (зб. «Сагайдак», 1926), Дараган позначив шляхи, якими далі прямують його наступники: княжий Київ, Мазепа, доба сувора, героїчна, стиснутий у вибагливі форми ліризм. Це було несподіване поширення духу класицизму, завоювання ним зовсім некласичних форм, – одне з нових облич української поезії.
Ідеалами радикального спротиву більшовизму позначена творчість Максима Гриви (+1931), що оспівав настрої партизана Чернігівщини (Ой, ще пальці будуть прилипати до насичених кров’ю мечів…), як і Микола Чирський (1902 – 1942), що залишив по собі декілька десятків драм, комедій тощо. У дусі драгоманівської школи він пише про духа сталеві й холодні леза, котрі заховані у піхви тіла, що їхнього блиску ніхто не простежить. Але були у цього автора й прекрасні ліричні твори.
Самобутність празького кола особливо вивляється у поезії Олекси Стефановича (нар. 1900), який свідомо шукає «складного» вислову, від сучасності йде в княже минуле, від велетня Іллі Муромця, князя Угоря й гетьмана Богдана – знов до героїв визвольних змагань сучасності; через описи Волині й Полісся до релігійної поезії.
Уся в княжій добі й навіть – через посередництво найархаїчнішого фольклору – в доісторичній добі – Оксана Лятуринська (нар.1902). Її поезії – це вростання в минуле душі, що їй дано крізь млу сторіч велику чаклувати звагу.
У становленні «пражан» не варто, звичайно, ігнорувати ідеологічні й етнічні чинники, що відмежовували їх, з одного боку від радянофілів, з іншого – від представників інших спільнот. Створене пражанами мало яскраве національно виражене обличчя, але їм не вдалося створити моноліту за ознаками художньої образності та стилістики. Хоча вони й не прагли цього. Поза сумнівом, вони створили оригінальне самобутнє феноменальне явище на ймення «Празька літературна школа».
Провісниками народження цього літературного феномену стали поетичні збірки «Сагайдак» (1925) Ю.Дарагана, «Стилет і стіл ос» (1925) Є.Маланюка, «Світлість» (1925) Ю.Липи, «Акварелі» (1926) Г. Мазуренко. Актуалізація Ю.Дараганом і Є. Маланюком художніх знаків боротьби виявилась суголосною настроям колишніх учасників національно-визвольних змагань. Згадувані меч, шаблі, стріли, сагайдак, стилет асоціювалися з волею і силою, відбивали героїку боротьби.
Якщо Ю.Дараган визначив коло стійких мотивів, то Є.Маланюк – ідейне підґрунтя нового творчого процесу. Муза Є.Маланюка була налаштована на боротьбу за українську державу, повернення українського духу, укріплення України в коло цивілізованих і розвинених країн світу. Назвою першої своєї збірки «Стилет і стилос» поет окреслив функції поетичного слова у його розумінні: стилоса (палички для написання текстів у римлян), що за своєю силою впливу, акумульованої в ньому енергії , був рівнозначний стилету (кінжалу). В Україні завжди були, є і будуть поети націонал-патріоти, і знаючи складну українську історію, Маланюк припускав розтягнення в історії процесу набуття українцями справжньої незалежності; і тому символічний образ стилету промовисто говорить про те, що ця боротьба може розтягтись у часі на невизначений термін.
Серед збірок, виданих у 1925 році, оригінальністю й самобутністю відзначається збірка Ю.Липи «Світлість». Ці вірші позначені відчуттям всюдиприсутності Бога, юнацьким сподіванням підкорити світ.
Свій чіткий відбиток залишила сувора доба на наступній збірці Ю.Липи «Суворість» (1931),що підтверджувала появу поета-воїна, кристалізацію домінантних ознак його стилю. В «Суворості», в цім суворім виборі і влучнім доборі окремих поезій, – відзначав Є.Маланюк, – відбилася постать автора найповніше і найяскравіше: цю книгу створила впевнена рука майстра, свідомого своєї відповідальності перед Словом і перед Добою». Сувора доба не лишала часу для сентиментальних звірянь, романтичних мрій, потребуючи дії, слова-зброї.
Остання поетична збірка Ю.Липи «Вірую!» (1938) підтвердила сформованість поетичного кредо автора, чіткість його «вірую», окресленого як Бог і непримиримість». Віра у провидіння, аскетизм, самозреченість вирізняли цього поета і були виявлені у текстах тепер максимально.
У ході розгляду на практичних заняттях ми розглянемо особливості кожного майстра слова Празької школи. А зараз перейдемо до вивчення «творчих облич» окремих персоналій.
Наталя Лівицька-Холодна (1902)
Народилася на Слобожанщині, на хуторі неподалік м. Золотоноша на Полтавщині. Її батько був міністром уряду УНР і на початку 20-х рр. разом з родиною Наталя була змушена податися на еміграцію. У 1922 році родина Левицьких опинилася у Чехословаччині, 1924 року там вийшла заміж за маляра Петра Холодного. 1927 р. Родина Левицьких-Холодних виїздить до Варшави з метою завершення освіти Наталі. Там, у Польщі, Н.Л.-Х. активізує поетичну діяльність й ініціює створення українського літературного гурту «Танк». Далі їхню родину закружляв вир соціально-політичних подій: Перша світова війна, пошук місця соціомистецькому просторі Європи, і як наслідок – перебування протягом деякого часу в таборах для переміщених осіб і –еміграція до США.
Творчість Н.Л.-Х. – складне і багатозначне явище, що позначено авторською неповторністю й самобутністю, її поезії важко сплутати з творами інших авторів. Її словесність – це майже безперервна фіксація різнорідних станів душі жінки-поета: починаючи від романтизованої, з проблиском щастя молодості, і – кінчаючи темною, з проваллями старості й розпачу трагедії.
Перша зб. «Вогонь і попіл» (1934) містить дещо гіперболізовану й екзальтовану містику кохання.
Друга – «Сім літер» (1937) зосереджена на громадсько-політичній проблематиці.
Зб. «На грані» (1944 – 1967) віддзеркалює темні й болючі настрої й переживання поетеси та її вкрай песимістичні погляди у майбуття.
Зб. «Перекотиполе» (1967– 1976) – відчуття перебування у передостанньому часі. В «обличчі старості собачої, що дивиться в душу…пустої бочки від сміття» розмова з Богом приносить поетесі прояснення душі. Однак строфи занурення в долю жінки, яка, не зважаючи на старість, відчуває красу й тримається руху життя, виходять найбільш довершено. З ходом років все, що було особисте, стає загальним; що було буденним, стає універсальним.
Н.Л.-Х належить до тих поетів, стиль яких встановлюється від першої збірки. Він у неї традиційний, зрівноважений, з регулярною ритмікою. Рими чіткі й вишукані. Найпомітнішою властивістю поезій Н.Л.-Х. є музичність, але не в сенсі інструментарії, а в сенсі мелодійності і легкості, як у народних піснях.
Н.Л.-Х. є, мабуть, найяскравішим представником «жіночого» варіанту поетичної творчості. Вона понад 60 років, наче в щоденнику, нотувала глибину жіночої любові і чутливості до життєвих суперечностей. Саме цим її поезія унікальна, а її місце в літературі – особливе.
НЬЮ-ЙОРКСЬКА ГРУПА (НЙГ)
Поезія українських майстрів слова, які волею провидіння буремних часів початку й середини ХХ століття опинилися за океаном є, поза всяким сумнівом, помітним феноменом в історії не лише української, а й світової літератури.
Це – співдружність творчих особистостей, об’єднаних спільністю поглядів і творчих прагнень, що передбачає можливість якомога певного самовияву. Павло Тичина про них: «Вони із нами вже не схожі, хоча цілком від нас ідуть». Майже всі учасники НЙГ були членами літ. об’єднання українських письменників на еміграції «Слово».
З формального погляду, це група однодумців і друзів, які поставили перед собою грандіозне завдання: піднести рівень українського слова на світову висоту, дати світові взірець словесності, гідний великого народу. Таке завдання могло бути реалізовано лише у вільному світі, яким були і є Сполучені Штати Америки.
Первісну сімку групи склали: Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Женя Васильківська, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Емма Андієвська та Віра Вовк. Цих поетів єднає не лише схильність до таких політичних течій, як сюрреалізм і екзистенціалізм, але й ряд дискурсів, які витворилися в процесі формування і становлення групи. Період перших п’ятнадцяти років, від середини 50-х до поч. 70-х, виявляє й дискурсивну, й естетичну гомогенність (однорідність), навіть якщо на індивідуальному рівні поети по-різному виражали свою причетність до модерністських принципів. Ця гомогенність і групова солідарність великою мірою відсутні з середини 70-х.
Коли б глянути на групу в ширшому аспекті й до первісної сімки приєднати молодші за поетичними дебютами голоси, а саме Юрія Коломийця, Олега Коверка, Марка Царинника, Романа Бабовала й Марію Ревакович, тоді на перший план висуватимуться тематично-формальної спорідненості й естетичної послідовності, головно в рамках континууму: авангард, модернізм, постмодернізм.
Є фактори, які об’єднують усіх членів групи. Це передусім додержання принципу повної свободи вислову й рішення реалізувати себе творчо головно українською мовою. Вибір української як засобу мистецького вислову не був таким очевидним, як воно на перший погляд видається, особливо якщо йдеться про контингент молодших голосів. Поети були аж надто свідомі, що вибираючи рідну мову, апріорно засуджують себе на дуже вузьку читацьку аудиторію. Незважаючи на це, обрали собі за місію писати українською, але писати інакше, як досі показувала їм рідна традиція.
Чи були ці поети патріотами? Так були, однак в еміграційному просторі, де патріотична риторика знаходила завзятих прихильників, а нахил до песимістичного екзистенціалізму вважався недоречним, Нью-Йоркська група заявляла про свою патріотичність тільки опосередковано, а саме вибором мови. Тобто, патріотикою нікого не вразиш, і схилити до себе українського закордонного а зрештою й материкового читача можна лише естетично якісною і принципово новою поетичною словесністю.
У півстолітній історії групи можна виокремити три чітко окреслені за характером діяльності фази: 1) фаза формування й закріплення (1956 – 1971); 2) фаза розпорошення й індивідуалізації (1972 – 1984); 3) фаза перегрупування і збереження спадщини (1985 – 1999). А інакше – стадії: класична, мовчазна і підсумкова.
Початки Нью-Йоркської групи визначаються по-різному. Якщо сприймати її головно як коло друзів, то вирішальною стає зустріч 1953 року Богдана Бойчука з Юрієм Тарнавським. Поети співпрацюють з молодими мистцями, 1955 року спільно організовують ряд мистецьких виставок і літературних вечорів. Згодом знайомляться з Женею Васильківською, тісно співпрацюють з газетою Свобода на сторінці «Студентське слово», а також зі студентським журналом Горизонти. Приблизно в цей час Бойчук і Тарнавський знайомляться з Еммою Андієвською і Богданом Рубчаком, який з Чікаго активно, хоча й заочно, включається в нью-йоркський літературний процес. 1957 року Юрій Тарнавський одружується з американкою Патріцією Нель Воррен, яка в неймовірнім темпі оволоділа українською мовою й почала нею писати поезії під псевдонімом Патриція Килина. Цього ж самого року до Нью-Йорка прибуває й Емма Андієвська з Мюнхена на дещо довший час, аж до початку 1959 року, а в грудні 1959 приїжджає Віра Вовк з Ріо-де-Жанейро, щоправда лише на кілька місяців, але достатньо, щоб познайомитися й подружитися з членами групи. Так зароджується коло первісної сімки.
Якщо б розглядати групу як літературне явище, то початків слід шукати в книжкових дебютах 1956 року Тарнавського та Рубчака, до яких невдовзі (1957) приєднався Бойчук своєю першою збіркою. Жодних маніфестів не складалося. Але з’явилася назва, з’явилося видавництво, а що найголовніше, 1959 року з’явилися Нові поезії, які щороку пропонували поетичні надбання членів і друзів групи, а також представляли зразки перекладної творчості.
Неабиякої ваги подією виявилося видання спільними силами річника Нові поезії, а також забезпечення через редакторську працю Бойчука в Сучасності ще одного періодичного видання для публікації поетичних і прозових творів. Журнал Сучасність, котрий виходив щомісяця, став важливим і фактично другим органом групи для пропагування нових творчих надбань. Поетичні дебюти Царинника, Коломийця, Коверка й Бабовала в другій половині шістдесятих також спричинилися до пожвавлення літературного процесу. Проте із закриттям Нових поезій у 1971 році та відходом Бойчука з редколегії Сучасності два роки пізніше чимраз ясніше стає, що група поволі дезінтегрується. Женя Васильківська залишила групу й літературне життя ще 1962 року, Патриція Килина з ранніх сімдесятих переключається у світ комерційної прози й згодом зовсім відходить від українського літературного середовища.
Сімдесяті роки й ранні вісімдесяті окреслюються ніби прогалиною або своєрідним перепочинком між двома відносно активними періодами. Сповільнюється або зовсім припиняється листування між окремими членами групи, також відносно мало в цьому періоді виходить поетичних збірок.
З політичними змінами в Радянському Союзі в другій половині вісімдесятих відновлюються й поширюються контакти з літераторами з України. Під кінець вісімдесятих на хвилі гласності й перебудови зароджується ідея видавання літературно-мистецького журналу спільним зусиллям Нью-Йоркської групи і Спілки письменників у Києві. І так з появою журналу Світо-вид в 1990 році відроджується груповий голос, щоправда в іншому вже складі, проте однаково енергійний та ідеалістично спрямований. Беручи активну участь у літературному процесі незадовго перед розвалом Радянського Союзу і по здобуттям незалежності, Нью-Йоркська група відіграла чималу роль у процесі зближення діаспорної і материкової літератур. Причому йшлося не меншою мірою про збереження і пропагування своєї власної спадщини. Світо-вид давав можливість молодим творчим силам в Україні публікувати свої твори, одночасно приділяв багато місця творам членів групи і спонукав їх до подальшої творчої праці.
Певні непорозуміння з приводу належності / неналежності до НЙГ мають напівгумористичний відтінок у висловах двох непересічних поетес: Віра Вовк: «…вважаю себе самоврядною групою «Ріо-де-Жанейро» з автономією думки і смаку, що має філіал у Йью-Йорку»; Емма Андієвська: «НЙГ – це дуже обдаровані й симпатичні люди, але я ніколи не належала до жодних творчих спільнот і до нью-йоркської також себе не зачисляю. Групу мусить єднати якісь спільні принципи, котрих я з ними не маю. Я – кіт, який ходить сам».
Учасники НЙГ відмежовуються від Празької школи з причин полярності естетичних та ідейних засад: «Пражани були запряжені у вози націоналістичної ідеології і протиставили себе модерністським течіям тогочасного літературного процесу в Європі, зокрема у слов’янських країнах». Із «шістдесятниками» їх єднало хіба що націленість на нове.
Загалом же, творче обличчя Нью-Йоркської групи – новаторське, авангардне, експериментальне: 30 – 40 років тому написані твори й сьогодні сприймаються суголосними естетичному духові доби.
ЮРІЙ ТАРНАВСЬКИЙ (1934)
Один із найавторитетніших майстрів українського слова та критик Валерій Шевчук називає Юрія Тарнавського одним із найяскравіших поетів Нью-Йоркської групи, який вдало уникає політизації своїх поезій, прагнучи повернути літературі її справжнє обличчя.
В одному з інтерв’ю українському мовознавцеві Івану Фізеру Тарнавський розповів історію створення Нью-Йоркської групи (НЙГ): «20 грудня 1958 року Бойчук з дружиною Ганною, Патриція Килина і я зустрілися в нью-йоркській кав’ярні «Piacock» на 4-тій вулиці, щоб справу видання журналу Нові поезії; просиділи 3 – 4 години, міркуючи як назвати видавництво і зійшлися на назві Нью-Йоркська група». А в журналі Терем Б. Бойчук пише: «Все на світі має початок і кінець, а от як почалося об’єднання НЙГ я не пригадую. Але зрештою таки пригадав: «Ті декілька чоловік (7), що згодом стали групою, вирішили, що настав слушний час проголосити, що ми є ті творчі особистості, з яких починається сучасна українська література. Отже, вилізли «босоніж на Олімп» ми це й проголосили».
Насправді ж, це сталося раніше, ще до тої пам’ятної зустрічі з Тарнавським у нью-йоркській кав’ярні: 18 лютого 1955 року в літературно-мистецькому клубі на 2-й авеню, коли молоді художники уладили свою першу виставку малярських творів. Подібні зібрання по тому були ще не раз, що дає підстави Тарнавському стверджувати, що саме на цих богемних тусовках й було засновано НЙГ.
Юрій Тарнавський народився 03.02.1934 р. в містечку Турка Самбірського повіту на Бойківщині у родині вчителів. Хлопець ріс і виховувався в духовній атмосфері польської культури, де мовне середовище було відповідне, але вдома всі розмовляли українською. У віці 4 – 5 років Юрій умів вже добре читати. І це не дивно, бо батько (директор школи) та мама (вчитель) приділяли освіті сина чимало уваги.
Пригадуючи роки війни, Ю.Т. називає топонім, що пов’язує його безпосередньо з Україною. Це – Турка, де їхня родина оселилася з осені 1941 року. Саме там у ці часи він захопився читанням української літератури. У липні 1944-го, коли німецькі війська відступали з України, померла мати. Саме тоді родина Тарнавських вирішила виїхати на Захід. Спочатку вони дісталися до Угорщини, а звідти на товарних вагонах – до Австрії; зрештою вони потрапляють до табору переміщених осіб у Штрасгофі, потім – до табору в Лінці, а вже по тому – до сільця Окфордельгайд, де й пробули до березня 1945-го. Тут Ю,Т. ходив до німецької школи, а потім вони переїхали до одного з таборів Баварії. Там Ю.Т. Вступив до гімназії. У юнака настає час інтенсивного культурно-мистецького життя, читання та заняття спортом. Учителем мови був письменник Дмитро Нитченко, який згодом виїхав до Австрії й писав під псевдонімом Дмитро Чуб. «Саме ця людина, – як писав у своєму щоденнику Ю.Т., – долучила мене до літератури, бо цей вчитель випромінював любов до словесності». Наприкінці 1954 –го Ю.Т. домігся виїзду до Америки. У січні 1952-го він екстерном складає випускні іспити в гімназії, а 29 січня родина сідає на корабель у Бремені і своє 18-річчя майбутній поет зустрічає посеред Атлантичного океану. 9 лютого 1952 року вони зійшли на берег у Нью-Йорку, а осіли у Нью-Арку (штат Нью Джерсі) в негритянському кварталі. Юрій пішов працювати на шкірну фабрику й водночас вступив на креслярські курси нью-аркського Коледжу Інженерії, згодом – на регулярний курс політехніки цього ж коледжу за фахом інженера-електроніка. Вдень вчився, а ввечері і суботу – працював.
За визнанням Ю.Т., фах інженера з електроніки – це засіб заробляння грошей, з котрими моє духовне єство не мало нічого спільного. Я прирік себе на роздвоєння, бо мав непогамовну жагу до словесної творчості. Америка була і залишається для нього чужою і негостинною, він мріє про Європу.
Там в Америці через художника Богдана Певного він познайомився з молодими українськими мистцями Воронкевичем і Пачовським, які були близькі до Українського Літературно-Мистецького Клубу. Це час захоплення сучасною філософською літературою, кіно, театром, музикою, балетом, тобто – час становлення Ю.Т. як особистості.
Є цікаве й водночас по-мистецьки амбітне зауваження з мотивації своєї творчості: «Писати я почав тому, що не знаходив у літературі того, що відчував»
Наприкінці 1953 року у студентському додатку до газети «Свобода» був надрукований його перший твір, а першою прозовою книжкою була «Притча про митаря та фарисея» (1954). Згодом виходять ще декілька прозових речей та низка критичних статей та рецензій (1955 – 1956). На віршування найбільший вплив у цей період справила латиноамериканська поезія, яка згодом породила збірку «Життя в місті» (1956) – екзистенція перебування творчої особистості в чужій і некомфортній Америці з усіма її суперечностями. 1956-го Ю.Т. зустрівся з Патрицією Ворен, одружився. Під впливом Тарнавського, Патриція за короткий термін опановує українську, прибирає псевдо Килина і стає неабиякою українською поетесою.
Кінець 50-х позначився захопленням творами Пабло Неруди та Гарсія Лорки, що виливається у збірку «Пополудні у Покіпсі» (1960).
Щодо компромісного ставлення до свого фаху, то в 60-ті рр. Ю.Т. знаходить щасливий вихід – захоплюється кібернетичним мовознавством (підрозділ прикладної лінгвістики).
Англомовна проза: «Смуток», «Гіпократ» (1957 – 1958), Лірична збірка «ідеалізована біографія» (1964). Читацькі захоплення цього часу: Шарль Бодлер, Артюр Рембо та ін. французькі поети: «Вони відкрили мені нові можливості у поезії, базовані виключно на семантиці, закодованої мово- музики в модуляціях звукових хвиль… Тому ці вірші не можна зрозуміти у звичному сенсі цього слова, їх треба сприймати…Отака поезія Ю.Т. – розрахована на сприймання чуттям, а не розумом.
1959 р. Ю.Т. бере участь у Паризькій конференції: це – перше повернення в Європу.1962 – знову Франція, Швейцарія, Італія і звов Франція, де Ю.Т. вивчає мистецтво і архітектуру. А 1964-го – відвідує Іспанію, про яку метафорично пише: «Це був немов поворот на Батьківщину, в якій я колись був, та на певний час забувся». Поет так був захоплений архітектурою та образотворчістю цієї країни, що задекларував: «Навіть якби у моєму житті була лише Іспанія, я міг би сказати, що варто було б жити».
1966-го Ю.Т. завершує англомовний роман «Невинний Париж», однак як на цю, так і на інші подібні видання, грошей не знаходилося.
У сучасній Україні виходять друком його твори, їх із захопленням сприймають наші інтелектуали, а ім’я Юрія Тарнавського сприймається як знак-символ вишуканої віршової творчості.
ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСИ СТЕФАНОВИЧА
Його доробок належить до величезного здобутку Празької школи, де провідною ідеєю було утвердження української незалежної державності.
О. Стефанович є філософом за своєю мистецькою природою, заглиблюється думкою і чуттям у сутність Української Ідеї, зокрема украраїнської державності, звертається до першовитоків і проектує їх на сучасну добу:
Доби славної та великої
піднесемо ми корогви:
буде хвала тому рикові,
тому левиному – «Іду на ви!»
Так через усю 20-річну творчість поета проходить образ язичницького бога Перуна, що є символом ідеї української державності:
Пливе, прадавньої снаги,
грози прапредківської повен.
І часто-часто його човен
у наші стука береги.
Коментар: пливе Перун у часі, по річці пам’яті й щоразу, коли наростає народне зрушення щодо відновлення втраченої державності,
човен Перуна «у наші стука береги», нагадуючи про славу України-Русі, підносячи бойовий дух її синів.
Олекса Стефанович народився на Волині 5 жовтня 1899 р. у с. Милятині неподалік Острога. Батько був священником, тому й син за традицією закінчив духовну семінарію.
Ідеї більшовизму були чужими Стефановичам, тому 1922 року Олекса опиняється в Чехословаччині, де продовжує навчання на філософському факультеті Карлового університету та відвідує літературно-мистецькі курси в Українському вільному університеті. Зрештою переселяється до Праги. Там захищає докторську дисертацію з літературознавства.
1944 року, коли до Праги підійшли радянські війська, О. Стефанович емігрує до Німеччини, де перебуває до 1949 року, а потім його пристанищем стає американське місто Буффало, де він і помер 4 січня 1970 року.
ВІРА ВОВК (СЕЛЯНСЬКА) (1926)
Мешкає в Ріо-де Жанейро (Бразилія). Її зараховують до Йью-Йоркської групи. Вона з нею тісно співпрацює, але своє членство заперечує.
Надзвичайно продуктивна творча особистість. Має близько 50 книжок, здебільшого різнорідних, ніби з різних світів, але чим більше вчитуєшся в них, тим ясніше розумієш, що маєш справу зі свідомо створеним симбіозом різнорідності.
Деякі аспекти творчості
Перша збірка «Юність (1951 – 1954), але почала друкуватися ще 1941-го у журналі «Малі друзі». Відтоді з’явилося 12 збірок. «Юність» – багатоаспектне за змістом видання, але є те, що робить її цілісною,то це домінування назв рослинного світу. Вражає також різнорідність географічного тла (Індія, Китай, Неаполь, Рим), а також екзотика культурного тла (Мона Ліза, Горацій, німецькі замки, приятель Ліо Чи Мінг), але водночас відчувається й тяжіння до рідного їй світу Гуцульщини. Цікаво відзначити, що назви рослин не були призначені для поетичної персоніфікації, а для цього прислужилися назви «небесних фігур»: по росах ходять зорі, зір намисто, загоріло моє горе на рубці неба, ковзається місяць на поляні.
Думка поетеси діяльна, метафорична, символічна, спрямована на асоціативний відгук читача.
Згодом поряд із «небесною лексикою» з’являється лексика музична – опис слухових дій (плаче, скрипоче, шумить, дзвенить, журчить тощо), і хоч вони посідають друге місце після «зоряної» лексики, неабияку увагу привертають слово назви музичних інструментів та їх частин: струни, флейта, арфа, скрипка, трембіта, сопілка. Подібна лексика утворює оригінальні метафоричні конструкції, персоніфікації та синестезії, коли в одному обравзі передаються асоціації інших: Рука забуває час на клавішах, горять Господнім голосом органи, рука … наміча спіралями звуків нові планети у всесвіті.
Характерною особливістю творчості Віри Вовк є використання біблійних мотивів, спочатку вони були частиною тла, а згодом набули самодостатності:
Очі неба – пречисті, сині, де сідають
як сонця й зорі, – Господа сліди.
Дещо про розповідні твори письменниці
Вона – передусім поетеса, а проза є лише частиною її доробку як відбиток її поезії, особистого духовного світу.
«Легенди» (1954), Казки (1956) є продовженням її поезій. Твори «Духи й дервіші», «Вітражі» та «Святий гай», ніби належать іншому світові: «Духи і дервіші (1956) – серія біографічних нарисів та рефлексій авторки – молодої і захопленої розмаїттям світу. Твір «Вітражі» визначено як роман і є ліричною розповіддю від першої особи – головного героя Марка Вишні.
«Святий гай» (1983) – можна вважати продовженням «Легенд» і «Казок», «Вітражів» та «Мандрів». У «Святому гаю» – вісім металевих скульптур на тлі природи, що слугують вихідним пунктом для творчої ідеї.
ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ
Внутрішні й зміст поезії і прози авторки, немов, спрямовано до драми. Драматургічне зерно міститься скрізь – в поезіях і прозі. Драматичні твори мають своє спеціальне призначення: в них можна віднайти синтез творчості загалом.
«Смішний святий» (1968), «Триптих» (1982)., у цих творах – світ класичної Греції і германської міфології, так само як і гуцульський, бразильський, біблійний і сучасний світ українців. Все це переплітається, доповнюючи одне одного.
«Смішний святий» – драма, що написана верлібром, який Віра Вовк вже кілька років уживала. Тут знаходимо типові елементи перетворень, метаморфози сюрреалізму, тут – вічні людські спокуси, іронічні ситуації.
«Триптих до циліндрових картин Юрія Соловія» (1982) – повна назва драми як містичного дійства зоревого медіуму і музичного чаклунства. Це, фактично, заангажована література з авторським коментарем про сучасне мистецтво, це репрезентація вічного конфлікту між добром і злом.
ПЕРЕКЛАДИ ВІРИ ВОВК
Це ще один аспект творчості авторки. Її переклади – філософсько-мистецькі інтерпретації, які посіли помітне місце в нашій літературі. Автор у такий спосіб поширює і популяризує українську літературу у світі. До сьогодні вона має близько 20 томів перекладів, головно португальською та німецькою мовами, має дві хрестоматії та кілька антологій, та окремі праці про Сковороду, Шевченка, Лесю Українку, Коцюбинського, Франка та Стефаника. Так само вона має численні переклади українською мовою з таких мов: англійської, іспанської, німецької, португальської, французької, польської, італійської, македонської, церковнослов’янської та румунської.