31.Психологія народів і мас

Вона виникла на рубежі ХІХ-ХХ ст. і складає передісторію наукової соціальної психології. Загальна проблематика: масовидні явища, великі соціальні групи людей, механізми масового впливу та інші соціальні явища “крупного калібру”. Масові явища завжди привертали увагу політиків, представ-ників громадської думки. На зломі ХІХ-ХХ ст. предметом ретельного вивчення багатьох вчених різних країн стали явища навіювання, наслідування, поведінки особистості в натовпі, взаємодії лідера та маси. Найбільш відомими роботами з цієї проблематики є роботи французьких дослідників Г. Тарда і Г. Лебона. В книзі Г. Лебона «Психологія мас і народів» він виокремлює такі чинники, що зумовлюють напрямок суспільного руху: душа раси, вплив вожаків, наслідування, навіювання і взаємне зараження. “Психічна інфекція” – це ключове поняття, яким Г. Лебон визначає психологічний механізм взаємодії мас. Головними ознаками маси, на думку Лебона, є знеособленість, втрата інтелекту та особистої відповідальності, домінування почуттів.

ПИТ.32 ПСИХОЛО́ГІЯ НА́ТОВПУ — розділ соціальної психології, який вивчає поведінку груп людей і відмінності у поведінці групи та окремих їїіндивідів. Мова йде про раптові соціальні зміни, спричинені діями великих груп людей, що не було б притаманним окремому учаснику дій. Такі події часто призводять до конфліктів. Вчені соціологи розробили кілька теорій для пояснення характерних ознак психології натовпу та психології окремого учасника натовпу. До представників цього розділу психології відносяться: Карл Густав Юнг, Гюстав Ле Бон, Уілфред Троттер, Габріель Тард, Зігмунд Фрейд, Еліас Канетті і Джулія Констінтін.

Прикладом групових течій соціологічного психологізму є психологія натовпу французького вченого Гюстава Лебона (1841-1931).

Настання «ери натовпу» Лебон розглядає як початок занепаду цивілізації.

У центрі уваги Лебона — констатація очевидного факту, що поведінка людини на самоті або у звичайних умовах суттєво відрізняється від її поведінки в групі людей, у натовпі, де діють сили гіпнозу й навіювання. Він трактує натовп як групу людей, охоплених спільними настроями, прагненнями й почуттями і виділяє такі характерні риси натовпу:

зараженість спільною ідеєю;

відчуття непоборності власної сили і всемогутності;

втрата почуття відповідальності;

нетерпимість, догматизм, схильність до навіювання;

готовність до імпульсивних дій та бездумного слідування за лідерами, тощо.

Всі натовпи він поділяє на дві великі групи: «різнородні» (або гетерогенні, типу вуличних натовпів, які збираються стихійно і випадково на місці якоїсь події: аварії, зіткнення машин, нещасного випадку та інше) і «однородні» (або гомогенні, типу релігійних сект, східних каст або класів).

Наслідком перебування людини у натовпі є втрата нею індивідуальності, інтелекту, розумових задатків, — тобто її деперсоніфікація, знеособлювання.

Приналежність людей до певної соціальної групи типу натовпу є достатньою для витворення в них свого роду колективної душі, завдяки якій вони зовсім інакше себе почувають, діють й мислять, аніж кожна людина окремо;

33.ПСИХОЛОГІЯ РЕЛІГІЙНИХ СПІЛЬНОСТЕЙ Психологія релігії - релігієзнавча дисципліна, яка вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

Розробники. Як окрема галузь знань оформилася в середині XIX ст. у зв'язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідріха-Ернста-Даніеля Шлейєрмахера (1768-1834) "Психологія" (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людини своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога. Подальший розвиток психології релігії пов'язаний із працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вунджа (1831-1924), американського філософа Вільяма Джеймса (1842-1910).

Предмет психології релігії можна визначити як вивчення сукупності психологічних явищ, пов’язаних із релігією та релігійністю.

Дослідження релігії з точки зору психології провадиться на двох рівнях: це, по-перше, теоретичний аналіз релігійної психіки як індивіда, так і групи; по-друге, емпіричне дослідження психології віруючих. Зрозуміло, що у реальній практиці психолога релігії обидва рівні тісно пов’язані один із одним.

Психологія релігії користується методами соціальної психології, серед яких можна виділити такі:

• Спостереження. Особливо ефективний цей метод тоді, коли інформацію про релігійних людей отримують, вивчаючи їхню поведінку в звичних для них умовах: під час богослужіння, молитви тощо. З другого боку, можливості цього методу обмежені тим, що він фіксує зовнішні прояви релігійності, залишаючи поза увагою найцікавіше — внутрішні переживання людей, перейнятих релігійною вірою.

• Дослідження документів. Багато дослідників релігійної психології ґрунтують свої міркування на щоденниках і автобіографіях релігійних містиків, аскетів, відлюдників, "ясновидців". Цей метод надає рідкісну нагоду проникнути у внутрішній світ віруючої людини, хоча, з другого боку, без критичного ставлення до подібного матеріалу, можна отримати й хибні результати. Для атеїстично налаштованого психолога релігії особливий інтерес становлять свідчення людей, які з тих чи інших причин відійшли від релігії. Подібні свідчення багато чого можуть розповісти про умови й психологічні, світоглядні чинники виникнення релігійної віри і, навпаки, відходу від неї.

• Опитування (у формі анкети чи інтерв’ю). Завдяки цьому методу здобуваються дані про реальну мотивацію поведінки опитаних віруючих, їх соціально-психологічні й світоглядні орієнтації.

• Експеримент. Головна вимога до цього методу —- його природність. Інакше кажучи, жодні штучні втручання в релігійну діяльність уважаються не припустими. Наприклад, декілька різних осіб чи груп слухає проповідь певного змісту, яку виголошує проповідник з тими чи іншими особливостями. За відмінностями, які виникли між слухачами проповіді та тими, хто її не слухав, робляться аналітичні висновки щодо ефективності використаних у проповіді пропагандистських прийомів, особистісних якостей оратора тощо.

Для психології релігії типовими є два види ставлення до релігії як такої: або неупереджений підхід, або підхід теологічний. З першої точки зору, слід принципово відмовитися від з’ясування питання про істинність чи хибність релігійних уявлень, як такого, що виходить за межі компетенції психології як науки. З теологічної точки зору, саме існування релігійних вірувань, зустріч у них людини з Богом, пояснюється дійсною наявністю надприродного (священного, божественного) — чи то поза межами природного світу, що оточує людину, чи то в глибинах самої людської душі.