9. Мова художнього твору

Письменник змальовує життя у формі картин і образів, які повинні дати конкретно-чуттєве відтворення дійсності і мати естетичне значення. Читаючи художній твір, ми відразу сприймаємо картини дійсності, а лише через посередництво, слово, словосполучення слів, художній текст. І вже через цей художній текст перед нами постають певні картини дійсності, виникають певні уявлення, образи.

Письменник, користуючись словами, намагається викликати в читачів живі уявлення, щоб відтворити дійсність у конкретно-чуттєвій формі.

Не завжди окремі слова викликають певні уявлення. Тому сполучення слів, вживання їх у тому чи іншому контексті є важливим засобом збудження в читача асоціацій, що веде його від слів до конкретних уявлень. Крім того, для мови художніх творів властиве вживання слів не тільки в прямому значенні, а і в переносному. Власне це специфічна ознака художніх творів. Письменник користується переносними (або образними) висловами, щоб викликати у читача певні асоціації, збудити уявлення.

Образне змалювання дійсності і збудження емоцій засобами мови залежить від ряду чинників: добір слів (зокрема шукання синонімів для передачі тих чи інших відтінків предмета, якості, дії); вживання різних граматичних форм ; вживання спеціальних лексичних ресурсів (діалектизмів, професіоналізмів, архаїзмів тощо); синтаксичні засоби, що надають висловам відповідної експресії і інтонації; звукова організація мови; добір віршової форми тощо.

Таким чином, у мові художніх творів комунікативна функція поєднується з естетичною. Слова і словосполучення мають обов`язково викликати конкретно-чуттєві уявлення і збуджувати естетичні почуття – це є основною функцією мови художніх творів.

У творах художньої літератури нам доводиться розрізняти мову автора і мову персонажів, які відмінні між собою й виконують у творі різну роль.

Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої характеристики, авторських відступів і ліричного героя. У ній виразно виявляється образ автора, його ставлення до дійсності.

Засоби мови, що ними користується письменник, підпорядковуючи їх добір своїй меті, визначають мову твору, накладають на неї відбиток авторської індивідуальності. Ця індивідуальна особливість авторської мови, письменницька своєрідна манера висловлюватись є тим, що називається авторським мовним стилем.

Важливим засобом характеристики, типізацій й індивідуалізації героїв є їхня мова. За допомогою мови, персонажі спілкуються, висловлюють свої думки, переживання, почуття, прагнення. Відмінність мови героїв виявляється в складі лексики, фразеологічних зворотах, характері інтонації тощо. Створюючи певний образ, письменник намагається знайти в мові різних людей характерні риси і художньо це відтворити.

Літературна мова і мова художньої літератури – поняття не тотожні. Літературна мова – це не лише мова художніх творів, а й мова публіцистики, преси, науки; це, власне, сукупність тих загальних нормативних правил. які виступають “аксіомами” нормального мовлення, критерієм “правильності” словесного оформлення думки.

Мова художньої літератури базується на основі літературної мови, але вона не обмежується лише цим запасом слів, висловів і граматичних форм, які встановлені як норми. Хоча письменники дбають про чистоту мови, але іноді у своїх творах відходять від цих норм, використовуючи просторіччя, діалектизми тощо.

Художня своєрідність мовленнєвої організації літературного твору знаходить свій вияв у специфічному підборі або ж творенні слів і форм, їх синтаксичного сполучення, що вводяться в текст твору й увиразнюють емоційно-смислову, комунікативну спрямованість його мови.

До засобів словотворчого увиразнення мовлення належать слова або форми слів, наявність яких у тій чи іншій мові не фіксована словниками. Сюди ми відносимо неологізми, зарозумілу мову.

Засобами лексико-синонімічного увиразнення мовлення є слова та форми слів, що відступають від узвичаєної норми слововживання та словосполучення. Серед них можна виокремити: слова з історичним забарвленням (архаїзми, історизми), слова іншомовного походження (варваризми, макаронічна мова, екзотизми, старослов`янізми), стилістично забарвлені слова (діалектизми, жаргонізми, професіоналізми, арготизми (сленг і вульгаризми), поетизми, термінологізми, канцеляризми.

Поряд із засобами лексичної синонімії письменники, працюючи над мовленнєвою організацією свого твору, дуже часто вдаються до так званої контекстуальної, тобто нефіксованої словниками, синонімії.

Контекстуальними синонімами називаються слова та вирази, які позначають предмет, вживаючись при цьому в невластивому для них або, інакше кажучи, непрямому, переносному значенні.

У конкретно-чуттєвому відображенні дійсності, яке дають твори літератури, важливу роль відіграють спеціальні засоби образності мови. Слово, вжите в зміненому, або переносному, значенні, називається тропом (грецьк. – зворот).У сучасній літературній науці виділяється велика кількість тропів: метафора, іронія, гіпербола, літота, епітет, порівняння, метонімія, синекдоха, перефраз, евфемізми тощо.

Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група так званих стилістичних фігур мовлення – це особливі побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини.

Усі наявні стилістичні фігури мовлення можуть бути поділені на:

• фігури, пов`язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази (інверсія, анаколуф, епіпенс, асиндентон);

• фігури, пов`язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази (повтор, зіставлення, протиставлення слів більших або менших мовних величин);

• фігури, пов`язані з відхиленням від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази – риторичні фігури (звертання, запитання, заперечення, оклик).