15. Художній метод, напрям, течія та стиль у літературі

Художній (або творчий) метод – це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу. Саме поняття “метод” означає спосіб пізнання. Поняття художнього методу віддзеркалює спосіб образного пізнання дійсності.

Дослідники не мають одностайної думки щодо природи художнього методу. Одні вчені визначають його як сукупність художніх прийомів і засобів; другі – як принципи естетичного відношення мистецтва до дійсності, треті – як систему світоглядних засад творчості. Однак зводити суть художнього методу до одного якогось визначення було б помилковим. На формування художнього методу, як правило, впливають усі ці три фактори.

Кожний художній метод (за винятком хіба що модернізму) має відповідний літературний напрям. Літературний напрям – це система художніх світобаченнь, що його сповідує група письменників, об`єднаних спільним розумінням художньої творчості, спільним принципом поетичного зображення життя, що застосовують його в своїй творчості і захищають його теоретично.

У річищі одного великого літературного напряму часто утворюються різні літературні течії. Терміном літературна течія позначають ті різновиди, розгалуження літературного напряму, які виникають у процесі його розвитку.

Відмінність течії від літературного напряму полягає в тому, що письменники, пов`язані з тією чи іншою течією, усвідомлюють і обстоюють її ідейні та художні принципи, займають у літературній боротьбі певні позиції.

З поняттям літературної течії тісно пов`язана і літературна школа, яка свою назву пов`язує з іменем її видатного представника і пов`язана спільними засобами та прийомами творчої роботи. Однак аналіз літературного розвитку свідчить про зайвість цієї категорії: адже практично кожна течія і групувалася навколо особистості чи спадщини видатного митця.

Треба зазначити, що поняття “напрям”, “течія”, “школа” не є уніфікованими в сучасному літературознавстві. В одних дослідників напрям і течія виступають як синонімічні категорії, в інших – напрям є складовою частиною течії, у третіх – навпаки.

Художній метод – це не абстрактно-поняттєвий, але живий, образний регулятор творчої діяльності. Методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають, збагачують один одного. Різні художні методи поєднуються і в окремому літературному напрямі, і в індивідуальному стилі письменника.

Індивідуальним втіленням художнього методу є стиль, який віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова.

Стиль – це сукупність художніх особливостей літературного твору. В широкому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого митця, чи групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби.

Стиль письменника пов`язаний не лише з обраним художнім методом, а й із творчою індивідуальністю митця. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст.

У поняття стилю літературного твору входять не лише мовні засоби, сюди відносять і теми, образи. композиція твору, його художній зміст, втілений словесними засобами, але не такий, що вичерпується словами. Все це – носії стилю. До них можна віднести також сюжет і жанр.

І хоча стиль пов`язаний з категорією художньої форми, з оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, , необхідно вбачати в стилі також і зв`язок зі зімістом твору, з його ідеєю, проблематикою, письменницьким світоглядом.

В історії розвитку літератури можна виокремити такі літературні напрями: барокко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм, модернізм, постмодернізм.

Барокко – літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині ХVІ століття, поширився на інші європейські країни, де існував впродовж ХVІ – ХVІІІ століть. Терміном “барокко” послуговуються також для характеристики стилю архітектури, музики, скульптури та живопису.

У борокковому напрямі вбачається синтез мистецтва двох епох – Відродження та Середньовіччя (Готики). Справді, барокко звертається до змісту й форми готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків.

Бороккова література рухлива й динамічна. Їй притаманна трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю – це піщинка у Всесвіті. Життя її – скороминуще, в ньому панують випадок і фатум.

Поетика літературного барокко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно поєднує трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним, примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи.

Термін “барокко” дає можливість об`єднати всередині цього літературного напряму чимало течій і шкіл: італійський маринізм (школа поета Джамбаттісти Маріно), іспанський ґонґоризм (школа пов`язана з іменем поета Ґонґори -і-Арґоте), французька преціозна література (салон маркізи де Рамбульє), англійська “метафізична школа” (Джон Донн та ін.), німецька “друга сілезька школа” (Х.Г.Гофмансвальдау). До українського літературного барокко треба віднести творчість М.Смотрицького, С.Полоцького, М.Довгалевського, І.Величковського, С.Яворського, Ф.Прокоповича.

Класицизм (лат. – взірцевий, довершений) – літературний напрям, що виник у ХVІІ столітті у Франції й поширився в літературах Європи до початку ХІХ століття. Класицистами називають митців, у творчості яких панує культ “класиків” (передусім – античних письменників) та розуму, а весь напрям пов`язаний із суворою нормативністю й регламентацією.

Один з основних принципів класицизму – наслідування античних митців. Спадщина письменників Стародавньої Греції та Риму розглядалась як певна художня норма. Теорія класицизму намагається звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури та літературного твору. Так, вона створює та суворо регламентує ієрархію жанрів. Жанри в класицизмі поділяються на “високі” (трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема) та “низькі” (комедія, сатира, епіграма, еклога, авантюрний роман). Взагалі жанрова система класицизму орієнтувалася на античну, і класицистам вдалося відродити практично всі жанри літератури давніх греків та римлян. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися. Зокрема, жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія. Чи не найбільш відомим принципом естетики класицизму є принцип трьох єдностей для драматургії : єдність місця, єдність часу, єдність дії.

До французьких класицистів належали Малерб, Лафонтен, Буало, Реньє, Корнель, Расін, Мольєр та ін. Дещо меншою мірою класицизм поширився в літературах Німеччини (М.Опіц, Й.Готшед, “веймарські класицисти” Міллер і Ґете), Англії (Д.Драйден, А.Поп, Р.Стіл), Італії (В.Альф`єрі), Росії (М.Ломоносов, О.Сумароков, Г.Державін). Класицисти створили чимало теоретичних праць і літературних маніфестів свого напряму. Справжньою біблією класицизму є праця Н.Буало “Мистецтво поезії” (1674), в якій нормативна естетика відбилася найбільш повно й послідовно.

Наприкінці ХVІІ – на початку ХІХ століття зустрічаємо класицизм і в українській літературі. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри – травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного барокко (церковнослов`янська і народна мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

Сентименталізм (франц. – почуття, почуттєвість) – літературний напрям другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття, що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття до героїв у читачів.

До здобутків цього напряму можна віднести нові жанрові форми (подорожні нотатки, епістолярний роман, сімейно-побутова повість, міщанська драма, сльозлива комедія тощо), зміна композиційної будови твору, психологічний аналіз, інтерес до життя простої людини, почуттєва сторона людського існування тощо.

Сентименталістські тенденції спостерігаються в літературі Англії (поезія Дж. Томсона, Е.Юнга, Т.Рея), Франції (романи Р.Марево і А.Прево). Найбільш яскравими письменниками-сентименталістами були С.Річардсон (“Памела”, “Клариса”), Л.Стерн (“Сентиментальна подорож”) Й.В. Ґете (“Страждання юного Вертера”), Ф.Шілелер (“Розбійники”) та ін.

Деякі типологічні ознаки цього напряму спостерігаються у творчості українських письменників поч. ХІХ ст., зокрема І.Котляревського “Наталка Полтавка” та Г.Квітки-Основ`яненка “Маруся”, “Сердешна Оксана”.

Романтизм – літературний напрям, що виник наприкінці ХVІІ століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половин ХІХ століття. Романтики виступили проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Поет та й взагалі митець для романтиків – це людина не лише вільна, а й цілком особлива та незвичайна. Основна увага у цьому літературному напрямі приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об`єктивному а суб`єктивному.

Романтизм значно збагатив систему літературних жанрів. Саме в цьому напрямі народжується жанр історичного роману, ліро-епічної поеми, фантастичної повісті, відбувається небувалий розквіт ліричних жанрів.

На батьківщині романтизму, у Німеччині, існували дві романтичні школи – йєнська (брати Ф. та А. Шлегель, Л.Тік, Новаліс) та гайдельберзька (брати Я.та В. Грімм, Л.Арнім). Англійський романтизм презентований так званою “озерною школою” (В.Вордсворт, С.Колрідж), а також творчістю Дж. Г.Байрона, П.Б.Шеллі, В.Скотта. Представниками французького романтизму були Р.Шатобріан, В. Гюго, Ж.Санд. Розвивається романтизм і в Україні (А.Метлинський, Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, Є.Гребінка). Відомі такі стильові течії українського романтизму: фольклорна, фольклорно-історична, громадянська, інтимно-особистісна.

Реалізм (франц. – матеріальний, предметний) – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.

ХІХ століття дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П.Меріме, О.Бальзак, У.Теккерей, О.Пушкін, Л.Толстой, М.Гоголь, Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І.Франко.

Натуралізм (лат. – природа) – літературний напрям, що утверджується у французькій літературі в останню третину ХІХ ст., який характеризується прагненням до фотографічного й безпристрасного відтворення дійсності й фатальною біологічною і соціальною зумовленістю людської долі й поведінки.

Е.Золя створює справжню школу письменників-натуралістів, що отримала назву “меданської групи”. До цієї групи входили Ґі де Мопассан, Поль Алексіс, Анрі Сеар.

Натуралізм стає мистецтвом фактографії та документальності. Межа між мистецтвом і дійсністю зводиться до мінімуму, а то й взагалі інколи знищується умовність мистецтва. Життя людини у творах натуралістів – це життя насамперед біологічного організму. Твори натуралістів відзначаються детальним описом середовища, речей, усього, що оточує людину.

Модернізм (франц. новітній, сучасний) – сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл ХХ століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство , тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість.

Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів класичного реалізму й натуралізму. Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. Їхнім творам може бракувати рельєфного сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії.

- Імпресіонізм (франц. – враження) – художній метод, засвоєний на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Основний стильовий прийом імпресіонізму – зображення не самого предмета, а враження від нього.

- Символізм (грецьк. – знак, прикмета, ознака) – літературний напрям кінця ХІХ – початку ХХ ст., основною рисою якого є те, що конкретний художній образ модифікується у багатозначний символ.

- Гуманізм (франц. – одностайний) – літературна течія у французькій літературі початку ХХ ст., що об`єднала представників французької літературної молоді.

Гуманісти проголосили себе противниками символістів і прагнули до соціальної тематики, правдивого відображення життя, а також до простоти стилю.

• Імажизм (франц. – образ) – школа в англійській та американській поезіях 1910-х років. Імажисти намагаються відтворити не саму реальність, а переживання, враження, які виникають асоціативно. Звідси й тематика їхніх творів: природа, предмети, ефемерні почуття та емоції.

• Футуризм (лат. – майбутнє) – авангардистська течія в літературі і мистецтві 10 – 30-х років ХХ ст. Авангардисти проголошують примат форми над змістом, вимагають повного “звільнення літератури від власного “я” автора, тобто від психології”.

• Акмеїзм (грецьк. – вершина, найвищий ступінь чого-небудь, міць) – модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об`єднала М.Гумільова, А.Ахматову, О.Мандельштама та ін.

• Експресіонізм (франц. – вираження, виразність) – напрям у літературі та мистецтві, що розвивається з 1905 по 1920-ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині та Австрії. Митець, на думку експресіоністів, не повинен копіювати дійсність, вірогідно відтворювати її. Сам світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини, яка стала свідком драматичних подій подій і тяжких потрясінь початку ХХ ст., людина приречена на страждання в ньому. Звідси – проникливий біль за людину, за її відчуженість від суспільства, прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби й кохання.

- Дадаїзм (франц. – в дитячій мові іграшковий, дерев`яний коник) – авангардистська течія в західноєвропейській літературі та мистецтві, що існувала в 1916 – 1922 роках. Дадаїсти стверджують алогізм як основу творчості. Спираючись на алогізм, безглуздий набір слів та звуків, дадаїсти створюють свій специфічний світ – світ словотворчих трюків, гри, містифікації.

• Сюрреалізм (франц. – надреалізм) – авангардистський напрям у літературі та мистецтві, що виник у Франції на рубежі 1910 – 1920-х років. Сюрреалізм базується на вірі у всемогутність сну, у ворожу будь-якій цілісності гру мислення. Разом із цим, сюрреалізм оголошує війну розумові, матеріалізмові, логіці, моралі – усе це гальмує та закріпачує творчі можливості.

• Екзистенціоналізм (лат. – існування) – течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни. Екзистенціоналізм розглядається як умонастрій з притаманними йому світоглядними мотивами.

• “Театр абсурду” – найбільш значне явище театрального авангарду другої половини ХХ ст. Під назвою “театр абсурду” не існує ні організованого напряму, ні мистецької школи, він лише характеризує спільні риси творчості драматургів.

Драми “абсурдистів” нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями.

- “Новий роман” – назва школи, яка склалася у середині 50-х років у Франції (Ален Роб-грійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак). Новоромантики оголосили традиційний, “старий” роман рутинним явищем у сучасному мистецтві. Відштовхуючись від традиційних форм, вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливого експерименту, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів.

• “Сердиті молоді люди” – назва групи англійських письменників, що виступили у 50-ті роки ХХ століття (Клінгслі Еміс, Джон Вейт, Джон Рейн, Джон Осборн). Спільним ёдля романів і драм “сердитих молодих людей” є місце дії – англійська провінція, авторська настроєність та інтонація твору – завжди особиста, іронічна, навіть цинічна. Головний герой “сердитих” – це, скоріше, “антигерой”: мало симпатичний, галасливий, розчарований своїм сірим буденним життям, “повстає” проти суспільства, в якому йому не знаходиться місця.

• “Розбите покоління” (або бітники) – назва групи американських письменників, що виступили в 50-ті роки ХХ століття (Джек Керуак, А.Гінсберг, Л.Ферлінгетті, Г.Корсо, К.Голмс, К.Соломон). Протиставляючи розумові “природну правду” імпульсу, письменники-битники відмовлялися від традиційної формальної організації твору. В їхніх романах відсутні сюжет як послідовність подій і дія, розірвана композиція, а манеру викладу (оповідь ведеться від першої особи) надмірно хаотична.

• Соціалістичний реалізм – напрям, який за радянських часів вважався “основним методом радянської літератури та передової літератури світу”. Соціалістичний реалізм панував у радянській літературі з 1934р. до кінця 1980-х. У статуті Спілки радянських письменників було проголошено, що соціалістичний реалізм “потребує від митця правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвиткові. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення має поєднуватись із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму”.

Соціалістичний реалізм є уроком тоталітарного керування мистецтвом, жорстокого ідеологічного втручання в нього, уроком вульгаризації літератури та літературознавства, створення “залізної завіси” між різними художніми системами.