11. Віршування

Віршування, як відомо, становить окрему ланку художньо-творчої діяльності, своєрідну систему організації мистецько-мовних засобів, якими витворюється поетичне слово, мовлення. Віршування – це також чітко окреслена галузь літературознавчих знань. Однозначним синонімом до терміна віршування виступає латинський за походженням термін версифікація.

Отже, віршознавство (або версифікація) – розділ літературознавства, частина поетики, наука про віршові нормативи літературних творів, покликана осмислювати внутрішню будову вірша, власне, його метрику, строфіку та фоніку.

Система віршування – це сукупність віршів, побудованих на підставі якогось одного принципу. Існуючі системи віршування поділяються на дві великі групи: віршування квантитативне (кількісне) і квалікативне (якісне). Різні системи віршування являють собою певний етап історичного розвитку віршованої форми.

Метричне віршування – побудоване на принципі рівночасності, рівнотривалості ритмічних одиниць. Класичним прикладом цієї системи є античне віршування. Найпростішим елементом ритмотворення в античній метриці вважалася мора (лат. – затримка, проміжок часу) як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (), довгий – двом (—);обидва різновиди формували стопу (однакова комбінація коротких і довгих складів).

Стопи в античному віршуванні були дуже різноманітні, бо могли включати від двох до чотирьох різних складів. Значною була і загальна кількість їх (28):

2-складові стопи	3-складові стопи	4-складові стопи
- хорей чи трохей — , - ямб —, - спондей — —, - пірихій  ;	- дактиль — , - амфібрахій  — , - анапест —, - молос чи тримакр — — — - трибрахій , - амфімакр чи кретик — —, - бакхій — —, - антибакхій чи палімбакхій — — ;	- дихорей чи дитрохей — — , - діямб — —, - диспондей — — — —, - дипірихій чи прокелевсматик , - антиспаст  — — , - хоріямб —  —, - іонік великий (спадний) — — , - іонік малий (висхідний) — —, - пеон 1 — , - пеон 2 — , - пеон 3 — , - пеон 4 —, - епітрит 1 — — —, - епітрит 2 —  — —, - епітрит 3 — —  —, - епітрит 4 — — — 

Іноді використовувалася 5-складова стопа – дохмій — —  —, однак частіше вона розпадалася на стопи хорея і амфімакра.

У ліриці часто вживали строфи, які становили поєднання рядків різних розмірів. Такі вірші називаються логаедами.

Найвідомішим, найуживанішим розміром античного віршування був гекзаметр (грецьк. – шестимірник), у рядках якого обов`язково робили цезуру (лат. – розтин) – паузу, що ділила рядок на два піввірша.

Досить часто гекзаметр поєднувався з пентаметром (грецьк. – п`ятимірник) п`ятистопним віршем. Двовірш з гекзаметра й пентаметра звався елегійним дистихом.

Силабічне (лат. – склад) віршування, яке ґрунтується на принципі ізосилабізму (грецьк. – рівний склад), передбачає рівноскладовість. Поділ віршового тексту на ритмічні одиниці, які рівні між собою за кількістю складів. Окрім рівної кількості складів (часто – 13, рідше – 11) при невпорядкованому вільному розташуванні ненаголошених та наголошених, силабічний вірш характеризується також парним римуванням, метричною константою.

Суть силабічного віршування полягає в тому, що за одиницю ритму береться сам по собі склад безвідносно його якості (наголошений – ненаголошений, довгий – короткий, відкритий – закритий). Для визначення розміру вірша встановлюють кількість складів до останнього наголосу в кінці колона, тобто частини вірша, поділеного цезурою. Склади після останнього наголосу до уваги не беруть.

Силабо-тонічна система віршування заснована на принципі рівномірності, вибудованої на однаковій кількості стоп у вірші.

Серед дво- і трискладових стоп розрізняють основні та допоміжні

Основні метри	Допоміжні метри
хорей  , ямб , дактиль  , амфібрахій  , анапест  .	спондей  , пірихій , молос чи тримакр   , трибрахій  амфімакр  , бакхій  , антибакхій  . Допоміжні стопи не становлять основи для ритмічної схеми вірша. Вони простежуються лише спорадично.

У силабо-тонічному вірші наголоси відіграють ритмічну роль. У зв`язку з цим у віршах поруч з граматичними і логічними розрізняємо ритмічні наголоси, тобто такі, які вимагає ритм.

Силабо-тонічний вільний вірш. При такій варіації віршування певна кількість стоп у віршах не витримується. Як наслідок цього – кожен вірш може мати свою довжину, свою кількість стоп.

Найбільшою ритмічною одиницею поетичного твору є строфа (грецьк. – оберт, зміна) – фонічно викінчена віршова сполука, яка виділяється за такими ознаками, як клаузула, рима, римів інтервал, розмір, синтаксична завершеність мовного періоду, літературний канон.

За кількістю віршів у строфі всі строфи поділяються на прості (дво-, три- та чотиривіршеві строфи) і складні (всі, що мають більше, ніж чотири вірші).

Твори, що не поділяються на строфи, називаються астрофічними. Проте є група поезій, у яких поділ на строфи є ледь помітним, нечітким. Такі твори називаються строфоїдами, в них групи, подібні до строф. Вони мають довільну кількість віршів, свій власний спосіб римування.

Непересічною канонічною формою світової літератури є сонет (прованс. – пісенька) , який відомий у всіх розвинених світових літературах. За час свого активного застосування у поезії сонет виявив себе у двох різновидах – у класичному або італійсько-французському сонеті і в шекспірівському або англійському. Складна строфічна форма віршового твору, що складається з 15-ти сонетів, де чотирнадцять сонетів утворюють кільце, отримала назву вінок сонетів. Вінок сонетів включає 210 віршів, з яких 14 використовуються трикратно.

Народним віршуванням називають засоби творення ритмізованої мови, які склалися в усно-поетичній народній творчості. Найістотнішою ознакою народного вірша вважається злитість тексту і мелодії, їх одночасне виникнення і формування. Тому вивчення поетики і ритміки народної пісні неможливе без вивчення мелодії та музичного ритму.

Як головні, у народному віршуванні можна окреслити три типи: розмовний вірш (райошник) – вживається в прислів`ях, приказках, віншуваннях; речитативний вірш – вільний астрофічний вірш народних голосінь, дум і поодиноких старовинних обрядових, історичних і баладних пісень; пісенний вірш, що використовується в ліричних, танцювальних і обрядових чинах.

Визначаються також своєрідні українські народні типи ритмів:

• коломийка (коломийковий розмір, коломийковий вірш);

• шумка;

• коляда;

• ритм думи.

Коломийковий вірш віршовий розмір, що характерний для поширення пісень-коломийок, які виконувались за усталеною мелодією, часто як жартівлива приспівка до танцю.

Шумка – віршовий розмір, характерний для однойменного музичного твору, який передбачає 6 або 8 складів у вірші.

Велике розмаїття будови народних пісенних строф зумовлене повторенням окремих їх частин, пісенних колін та приспівами-рефренами на початку, всередині і наприкінці вірша або строфи. Рима у народних піснях найчастіше парокситонна, рідше окситонна і подекуди дактилічна. Римуються здебільшого не тільки закінчення віршових рядків, а й силабічні групи посередині їх, що створює так звану внутрішню риму.

Тонічне віршування (грецьк. – наголос) побудоване за принципом однакової кількості наголосів у віршах при відсутності поділу їх на стопи. В основі тонічного вірша лежить особлива ритмічна одиниця – доля, яка, на відміну від стопи силабо-тонічної системи, будучи частиною вірша, має в собі неоднакову кількість складів: наголошений (опорний) склад кожної долі може бути оточений рядом ненаголошених складів, які розташовуються у ній довільно.

Розрізняють два типи тонічного віршування: народне (засвоєне на ритмі мовлення, що залежить від логічних наголосів) та літературне (залежить від наголосу і засноване на рівномірному чергуванні високих (наголошених) і низьких (ненаголошених) складів).

Різновидами тонічного вірша є акцентний вірш, дольник (паузник) і тактовник.