40. Суспільний лад Візантії у V-VIII ст.

Панівний клас Візантії був неоднорідний. Верхівку його становили сенатори, привілейована знать. Це земельні та фінансові магнати, високі державні й придворні сановники. Їхні земельні володіння були вилучені з-під державного управління і контролю. Вони звільнялися від усіх місцевих поборів і повинностей, але не загальнодержавних. Стан сенаторів поділявся на 2 основні групи – столичну і провінційну.

Куріали становили другий привілейований стан. Це стан міських земельних власників, муніципальна аристократія.

Духовенство – третій привілейований стан. Церква дуже залежала від імператора. Патріарха призначав імператор, а вище духовенство – патріарх за згодою імператора, зазвичай, з відданих їм людей. Ще 343 р. духовенство було звільнене від сплати податків за заняття ремеслами і торгівлею, єпископам надано право судочинства, єпископський суд прирівняно до державного.

Ще одним привілейованим станом було купецтво. У Візантії широко розвивалась торгівля ( предметами розкоші, тканини, вина, золоті та срібні вироби, папірус, тощо). Всю цю торгівлю значною мірою контролювало купецтво. Процвітало і лихварство. Існувала навіть корпорація лихварів, яка при потребі позичала гроші навіть державній казні або й самому імператорові. Лихварі та багаті купці мали земельні володіння, палаци, купували почесні звання і користувалися різними привілеями.

Непривілейованими, нижчими станами були ремісники та селяни. Їх називали станом плебеїв. Ремісники об’єднувались у корпорації 2 видів: ремісників державних майстерень і незалежних ремісників. Професії ремісників були спадковими, за залишення своїх занять їм загрожувало покарання. Селянство поділялось на три основні групи: вільних дрібних землевласників, вільних колонів, які орендували землю у землевласників, приписних колонів.Немало було і селян –общинників. Існували різні види общин – аж до родової. Основною була митрокомія – сусідська община з повним правом приватної власності селян на свої ділянки. Однак більшість сільського населення становили не общинники, а колони. Спочатку колони – орендатори земельних ділянок були вільними людьми, але римський імператор Константин у IV ст. прикріпив їх до землі. Існували їх різні категорії, але основним був поділ на вільних колонів ( елевтерів) і приписних ( енапографів).

Раби перебували на найнижчому щаблі суспільної драбини. Найбільше застосовувалась рабська праця у державних майстернях, копальнях, домашньому господарстві знаті, церковних і монастирських господарствах.

41. Державний устрій Візантії у V-VIII ст.

Візантійська імперія V-VII ст. була централізованою воєнно-бюрократичною монархією. Імператор очолював державу з титулом імператора ромеїв, а з VII ст. – базилевса ( царя). Він зосереджував усю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, був владикою, паном усіх підданих. Він керував церквою, скликав церковні собори, призначав вищих церковних ієрархів, був єдиним джерелом влади і закону, верховним воєначальником, “обранцем Божим”. Проте імператор не вважався власником держави. Священною вважалась не особа, а місце, яке особа займала. У Візантії не існувало певного порядку престолоспадкування. Вважалось, що імператора обирає народ і армія ( в особі сенату).

Дорадчим органом при імператорі був Сенат, або Синкліт. Вони поділялись на розряди, кожен з яких мав різні права. Сенат обговорював питання , запропоновані імператором, готував законодавчі пропозиції. За дорученням імператора Сенат виконував функції вищої судової та апеляційної інстанції. Сенат забезпечував виборність імператорів.

Очолювала центральне державне управління Державна рада – консисторій. Цей орган щодо імператора мав дорадчий характер і скликався останнім при необхідності.До органів центрального управління відносились і вищі службові особи держави: магістр офіцій, префекти преторія ( два), префект столиці, квестор, коміти фінансів (два), магістри армії (два). Велика роль належала відомству імператорських покоїв, яке забезпечувало безпеку і всі особисті потреби імператора та його родини. Очолював його препозит двору.

У територіальному відношенні Візантія поділялась на 2 крупні адміністративні одиниці – префектури. Ті в свою чергу на діоцези, а ті – на провінції.

У Візантійській імперії діяло 3 види державної служби – цивільна, придворна, військова. Основною була цивільна. Долю країни вирішували цивільні власті, цивільна знать, , а не армія. Очолювали цивільну систему управління 2 префекти преторія. У їхньому підпорядкуванні було управління містами, організація збору і збереження натуральних податей, казна префектури тощо. Вони ж були суддями вищої інстанції для всього населення. Діоцези очолювали вікарії, яких за рекомендаціями префектів преторія призначав імператор. Провінції очолювали президи або ректори, призначувані імператором.

Важлива роль у державно-політичному житті країни належала своєрідним спортивно-політичним партіям. Існувало 4 основних партії: левки (білі), русії (червоні), прасини (зелені), венети ( сині). Партії постійно боролись за політичні впливи, зайняття тих чи інших державних посад, проведення тих чи інших реформ. Навіть на зовнішню політику вони впливали: венети виступали за прозахідну політику і торгівлю, прасини – за просхідну.