35.”Золота булла” 1356р. В Німеччині.

У 1314 р. на виборах імператора в колегії курфюрстів за Людвіга Баварського було подано п'ять голосів, за Фрідріха Габсбурга - лише два. Прихильники Людвіга проголосили його обраним і коронували в «законному» Аахені, друзі Фрідріха вважали обраним його і коронували в «незаконному» Бонні. Навіть перемога Людвіга над Фрідріхом в битві при Мюльдорфі (1322 р.) не зняла напруги. Папа Іоанн XXII в 1323 р. висунув звинувачення проти Людвіга в «беззаконному присвоєнні титулу короля й імператорських прав і в наданні допомоги міланському єретику Вісконті». Розпочалася різка полеміка між папою і Людвігом. Іоанн XXII двічі відлучав Людвіга від церкви і ще до його смерті висунув іншого кандидата. Після смерті Людвіга Баварського папство разом з Францією чинить спільний тиск на колегію курфюрстів з метою обрання імператором людини, відданої інтересам Авіньйона. Завдяки величезним сумам, витраченим на підкуп, німецькі курфюрсти обрали в 1346 р. імператором Карла IV, якого сучасники назвали «попівським імператором».

При імператорі Карлі V в 1356 p., який одночасно поставав і богемським (чеським) королем, була прийнята т. зв. Золота булла, яка отримала свою назву від привішеної золотої печатки. Вона остаточно закріпила владу в Німеччині великокнязівської олігархії. Три духовних (архієпископи Майнцський, Кельнський і Трірський) та 4 світських (король Богемії, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонський, маркграф Бранденбурзький) князі обирали імператора, мали право суду над ним і могли зміщувати. Рішення приймалося простою більшістю голосів. Вплив римського (авіньйонського) престолу обмежувався тим, що для коронації імператора, обраного курфюрстами, папське коронування імператорською короною більше не вимагалося.

Розділ XX Золотої булли конкретизував права курфюрстів у цій державі. «На вічні часи» затверджувалися їхні права на повну державну самостійність. Ці права, як випливало з інших розділів документа, включали верховний суд, монетну і соляну регалію, право вести приватні війни тощо. Містам заборонялося створювати союзи проти курфюрстів.

Обрання імператора, як правило, вимагало великих сум, що витрачались на підкуп членів колегії виборців. Можливості такого імператора відтворити централізовану державу були мінімальними. Саме тому про станово-представницьку монархію в Німеччині можна вести мову тільки з великою натяжкою. І рейхстаг, і місцеві ландтаги були органами, чиї рішення мали характер рекомендацій. На реальну політику імператора і курфюрстів вони не робили скільки-небудь серйозного впливу. На відміну від французьких Генеральних штатів і, особливо, від англійського парламенту, станово-представницькі органи в Німеччині ніколи не претендували на роль державної влади.

36. Кароліна 1532 р. В Німеччині – кодекс кримінального та кримінально-процесуального права.

Щодо кримінально-процесуального і кримінального матеріального права, то найбільше значення мала кодифікація 1532р., проведена за Карла V і на його честь названа Кароліною. Праця над нею тривала довго, внаслідок чого створено три редакції: у 1521р., 1524р. і 1529р., але тільки четверту , завершену 1530 р. , схвалив сейм і у 1532 р. увів у дію, причому як загально-німецький збірник законів.

Кароліна налічує 219 статей, з яких 103 присвячено нормам кримінально-процесуального права і 76 – нормам кримінального права, тобто подано перелік злочинів і система покарань ( ст.104-180).

Злочинами Кароліна вважає: бунт, повстання, вбивство, згвалтування, фальшиву присягу, зраду, підпал, самосуд, отруєння, аборт, самогубство, крадіжку, втеча в’язня тощо. Найпоширенішим видом покарань була смертна кара – у простій і кваліфікованій формах( колесування, четвертування, спалення та ін). До тілесних відносились відрізання вух чи носа, виколювання очей, обрубування пальців рук і ніг, кастрація, биття батогами чи киями. Існували ще ганьблячі покарання ( виставлення біля “ганебного” стовпа, безчестя, позбавлення прав) та вигнання із землі чи країни взагалі. До майнових покарань належали штрафи, конфіскація майна.

Злочини антидержавні та релігійні карались особливо жорстоко. За державну зраду, бунт, повстання, зречення віри, зраду свого сеньйора чи пана, одного з подружжя або близьких родичів винного могли тягнути до місця страти кіньми, перед стратою рвати розпеченими кліщами тощо.

Карались і сприяння злочинцеві, співучасть. Розрізнялись три види сприяння: 1) допомога, подана злочинцеві до скоєння злочину; 2) допомога у момент скоєння злочину(рівне зі злочинцем покарання); 3) допомога після скоєння злочину ( зі співчуття, користолюбства чи родинних почуттів). Покарання були різними: жорстокішими або м’якшими.

Судочинство мало інквізиційний характер. Розгляд справи був негласним, переважно письмовим. Встановлювалась формальна теорія доказів: свідчення одного свідка вважалося неповним доказом, повним – не менше двох свідків. Іншими доказами були присяга, документи, підозріла поведінка. Якщо не було прямих доказів вини, то брались до уваги непрямі: громадська думка або зовнішні ознаки поведінки у суді.

Обвинувачення могло пред’являтися з приватної ініціативи та з ініціативи державної влади. Процес поділявся на попереднє слідство та судовий розгляд. Іноді, за дозволом судді, допускався захист обвинуваченого.

Вироки були трьох видів: обвинувальні, виправдовувальні та зі залишенням під підозрінням . Судова процедура супроводжувалась різними символічними актами та обрядами.