27. Виникнення, структура, роль суду присяжних в Середньовічній Англії.

Відповідно до Вестмінстерського статуту, прийнятого в інтересах станів у період кризи ХІІІ ст.., було встановлено, що королівські судді з’являються для слухання справ безпосередньо в графстві. Там вони розглядали справи за участю місцевих присяжних.

Кримінальні звинувачення в рядових злочинах повинні були висуватися особливими зборами жителів графств – у кількості 24 людини. Вони мали назву Велике журі. Це журі дістало назву “обвинувального”, бо воно було органом віддачі особи під суд. При опитування суддею членів журі в кількості 24 особи думки 12 з них вистачало для притягнення звинуваченого до відповідальності.

Подальший розгляд справи здійснювався суддями, ними виносився і вирок із залученням 12 осіб – Мале журі. Члени цього журі брали безпосередню участь у розгляді справи по суті й виносили вердикт – винності чи невинності підсудного. При цьому вимагалась одноголосність присяжних. Міру покарання обирав коронний суддя. Згідно з законом Едуарда І (1293р.) , для присяжних був встановлений ценз – 40 шилінгів річного прибутку. Згодом участь присяжних була визнана необхідною і при вирішенні земельних суперечок королівськими суддями.

28. Утворення Німецької феодальної держави. Етапи та особливості її розвитку.

Процес феодалізації в Німеччині йшов повільніше, ніж у Франції чи Польщі. Закріпачення селянства затягувалося, товарно-грошові відносини не набули поширення. Значна частина селян-общинників зберігала особисту свободу і незалежність від феодалів, земельні наділи цієї категорії селян оброблялися частково з використанням праці наймитів. Незавершеність феодалізації Німеччини знайшла своє відображення й у її політичній організації. Найбагатші феодали, особливо церковні, не мали ще достатнього адміністративного апарату для позаекономічного примусу (тобто власної армії і поліції). Посада графа і уся система місцевого управління ще не феодалізувалися - у багатьох місцевостях королівства зберігалася родоплемінна судова і військова організація. Не склалася остаточно і феодальна ієрархія.

Навіть на початку X ст. на території Німеччини зберігалися племінні герцогства: Саксонія і Тюрінгія, Швабія , Баварія. Герцоги для зміцнення власного становища використовували свій статус племінних вождів. Це вело до збереження племінної роздробленості, гальмувало історичний розвиток Німеччини.

У німецькому суспільстві формуються сили, заінтересовані в сильній королівській владі. Це були, по-перше, власники середніх і крупних аллодів (феодальних помість), що потребували цієї влади для закріпачення селян-общинників. Другою силою стала церква і монастирі. Будучи заінтересованими в розширенні церковного землеволодіння вони згоджувалися підтримати королівську владу в обмін на визнання нею інтересів церкви.

Ці об'єктивні передумови посилення королівської влади були використані королями саксонської династії (919-1024). Уже Генріх І добився визнання зверхності своєї влади над усіма племінними герцогами, включаючи і Арнульфа Баварського. Однак позиції Генріха І важко назвати міцними. Племінні герцоги визнавали його королівський титул у обмін на невтручання у внутрішні справи їхніх володінь. Спроба сина і спадкоємця Генріха І короля Отгона І (936-973) обмежити самостійність герцогств викликала їх повстання. Для зміцнення свого авторитету і створення дієвого адміністративного апарату королівська влада шукає союзу з церквою. Отгон І та його син Оттон II щедро роздають землю єпископам і монастирям. Церква перетворилася на великого феодала-імуніста. На території церковного імунітетного округу заборонявся будь-який суд, крім церковного. Церковні установи отримали право вищої юрисдикції над залежним населенням.

Одночасно церкві надавалися широкі державні повноваження, вона фактично перетворювалася на виконавчий і судовий орган Німецької держави. Єпископствам і абатствам, що безпосередньо підпорядковувалися королю, надавався т. зв. королівський банн над територією, яка виходила далеко за власні межі їхніх земельних володінь. Під королівським банном розумілася уся сукупність державних функцій і повноважень (судових, адміністративних, військових та ін.), що теоретично належали королю, а фактично - установам церкви. Німецька система мала одну суттєву перевагу: король зберігав право затвердження на усі вищі церковні посади, сама церква лише висувала на його розгляд ті чи інші кандидатури (така система називається інвестурою). Оскільки римо-католицький клір пов'язаний обітницею целібату (безшлюбності), єпископи і абати не могли мати законнонароджених спадкоємців, яким би прагнули і могли передати свою владу і повноваження.

Вищі церковні сановники в Німеччині використовувалися королем для дипломатичної, адміністративної, судової і навіть військової служби. Нерідко на чолі підрозділів королівського війська стояв єпископ чи абат. Королі отримували готовий апарат управління, не зазіхаючи на спадкове закріплення землі і влади, церква - усі вигоди від здійснення владних функцій. Ця церковна організація, поставлена на службу королівській владі, отримала назву Reichskirche, тобто державної або імперської церкви.