7. Імперія Франків за Карла великого. Верденський договір 843 року.

За Карла Великого держава Франків досягла найбільшого розквіту. В результаті його завойовницьких походів до складу держави увійшли території, що нині складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.

Показником зростання міці держави Франків було проголошення Карала Великого у 800 р. імператором. В його руках зосередилась значна влада, проте вона не була абсолютною. Річ в тому, що з др. половини VII ст. в державі Франків почала складатися нова система політичного управління, яка передбачала особисту участь верхівки класу феодалів в управлінні державою. Таке розширення участі знаті в управлінні державою призвело до поступового обмеження відносної самостійності володаря франків: імператор Карл повинен був фактично ділити свою владу із знаттю і без її згоди не приймав жодних важливих рішень. Знать – найбільші світські феодали та представники вищого духовенства – утворювали постійну раду, яка діяла при імператорі. Майже щорічно скликалися з’їзди всієї знаті.

В ході даних процесів відбувалося формування і органів державного управління, особливостями яких було:

1) здійснення адміністративно-судової влади над населенням території посадовими особами, які очолювали господарське управління феодом. Тут проявлявся принцип: земельна власність дає політичну владу.

2) земельні пожалування надавалися як винагорода за службу. Крім того, за власником феоду закріплювалось право утримання для себе частини зборів з населення.

3) відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Спеціальних відомчих апаратів ще не було. Посадові особи отримували військові, судові та фінансові функції.

Єдність імперії Карла була умовною і виступала здебільшого тільки в загальнополітичному змісті. Реально ж вона складалась із різноманітних областей. Кожна з таких областей зберігала в більшій або меншій мірі свої адміністративні та політичні традиції, різнилися складом населення, ступенем феодалізації тощо.

Послаблення влади короля вело до більшої незалежності графів, герцогів, єпископів, абатів. Вони почали привласнювати податки, мита, судові штрафи тощо. Зміцнілим великим феодальним магнатам вже не було потрібно сильної єдиної держави. На фоні розвитку процесів феодальної роздробленості лише церква найбільш послідовно відстоювала збереження єдності імперії. Проте, навіть церква після смерті Карла Великого не змогла стримати процес розпаду держави Франків.

Після кількох років політичних суперечок сини Карла уклали у 843 році Верденський договір. Кожен із братів одержав по рівній частині колишньої території Франкської держави: Карлові дісталися землі майбутньої Франції; Людовіку – частина Німеччини та Австрії; Лотарю – частина Німеччини, Італії, Провансу.

8. Утворення Французької феодальної держави.

Утворення стало прямим наслідком становлення феодальних відносин у Франкськой імперії, розділ якої був зафіксований в 843 році Верденським договором, укладеним між внуками Карла Великого. За цим договором Карлу Лисому, що став першим французьким королем, дісталися землі на захід від Рейну. Проте Франція була єдиним королівством лише чисто номінально, оскільки її територіальний розпад продовжувався. До XI ст. вона являла конгломерат численних сеньйорій різних розмірів з дуже різним в етнічному відношенні складом населення (кельти, баски, нормандці і ін.). До цього часу у Франції в результаті територіальної роздробленості державна влада була «розщеплена» між королем і безліччю інших феодалів. Влада феодалу поширювалась лише на його домен. Поза ним влада належала крупним землевласникам. Політична влада була розподілена між королем та феодалами різного рівня, пов’язаними між собою васальними відносинами, і набула приватноправового характеру.

Історія середньовічної держави у Франції може бути розділена на наступні періоди:

1) сеньйоріальна монархія (IX-XIII ст.). У IX-X королівська влада є слабкою. Характерна економічна та політична децентралізація. З ХІІ ст. затвердився порядок передачі трону в спадщину (до того король обирався верхівкою знаті і духовенства, хоча і по династичному принципу). Спочатку влада короля була дуже обмеженою. Значну роль відігравала Велика рада або Королівська курія – з’їзд найзнатніших феодалів. Без неї король не мав права приймати важливих рішень. На раді вирішувались питання як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

ХІІ-ХІІІ ст. – починають визрівати нові економ відносини у зв’язку із розвитком міс та товарно-грошового господарства. З’явилась нова тенденція – посилення королівської влади. З ХІІІ ст. центр влади зміщяється в бік короля і він тепер виступає як сюзерен всіх феодалів.

2) станово-представницька монархія (XIV-XV ст.). Ліквідована в певній мірі роздробленість (хоча і залишаються фактично незалежні сильні феодальні володіння) і посилилась влада короля. Почали скликатись збори представників від різних станів – духовенства, дворянства, представників третього класу – купців, ремісників, землевласників. Крім питань зовн і внутр політики даний орган приймав рішення щодо оподаткування. Введені постійні загальнодержавні податки. Регулярне надходження коштів дало можливість сформувати професійну найману армію і централізований бюрократичний апарат управління. Люди, які склали апарат управління, як правило, були не знатного роду, зобов’язані королю своїм призначенням на службу і тому від нього залежні. З їх допомогою король усунув знать від важилів управління державою. Король добився можливості встановлювати закони без погодження із знаттю.

3) абсолютна монархія (XVI-XVIII ст.). Продовжувався процес боротьби з феодальною роздробленістю. Відбувається інтенсифікація виробництва. Міста розвиваються і перетворюються в ремісничі центри. Зростає спроможність селян виробляти більше продукції. Це стимулює поширення ролі обміну продукцією, виробленою в селі і місті, пожвавлює товарно-грошові відносини.

В цей же час старі феодальні стани занепадали, а із стану городян сформувався клас буржуазії. Клас феодалів слабшав, в той час, як клас буржуа зміцнював свої позиції. Проте дворянство ще мало значні привілеї і командні посади в країні. Буржуазія ще не могла претендувати на домінуючу політичну роль у державі, проте в економічній сфері та у державному апараті відігравала значну роль і могла протистояти дворянству. Використовуючи протиріччя між цими 2 класами, королівська влада домоглася значної самостійності. Вся повнота законодавчої, виконавчої, військової та судової влади зосередилась в руках короля. Право на трон передавалось спадково. Королю підпорядковувся весь централізований державний апарат: армія, поліція, суд, амін-фінансовий апарат.