7. Закони царя Хаммурапі.

Ці закони є найвідомішим і найдавнішим джерелом законів усієї Месопотамії. Закони були записані на глиняних табличках. Коли Хамурапі вдалось перемогти всіх ворогів, він наказав висікти закони на чорному базальтовому стовпі. Текст законів Хаммурапі, крім вступу і закінчення, налічує 282 статті. У вступі Хаммурапі зазначає, що бог сонця з'явився йому уві сні і подарував йому свої закони. В заключення наголошує на необхідності дотримуватись усіх цих законів і погрожує суворими покараннями за порушення.

У законах Хаммурапі регулюються суспільні відносини в галузі цивільного, зобов'язального права, спадкового права, шлюбні відносини, трудових відносини, питання кримінального та кримінально-процесуального права. В законах явно простежується ідеологія рабовласницької держави; раб – особа без прав, за рабовласниками закріпляються всі права і привілеї, а їх життя, майно і честь суворо охороняється.

Звод законів має певну внутрішню систему: весь текст можна поділити за змістом на певні групи, хоча ні розділів, ні параграфів, ні нумерації в тексті немає: 1. Суд і судочинство, 2. Власність і володіння, їх захист, 3. Шлюб і сім'я, 4. Захист особи , 5. Праця і знаряддя праці.

За задумомо Хаммурапі закони повинні були встановити панування справедливості, знищити беззаконня. Насправді ж його закони не такі вже справедливі. Вони передусім були створені в інтересах заможної знаті, і оберігали в першу чергу, їх добробут.

Причини появи законів Хаммурапі:

1. Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх держав і міст. Це викликало потребу встановити єдині закони на території всієї держави і дати чиновникам і суддям єдине законодавство, яке б регулювало суспільні відносини.

2. Прагнення знаті і жерців закріпити свої права і привілеї, забезпечити недоторканість свого майна від зазіхань інших.

3. Прагнення царя згладити гострі соціальні протиріччя, що на той час виникли у суспільстві. Оскільки процес розорення общинників, перехід їх у стан рабів та продаж їх за межі країни вів до зменшення ополчення та підриву обороноздатності держави, а крім того зменшував царські прибутки, оскільки саме селяни і міщани платили основну масу податків. Тому Хаммурапі своїм законодавством хотів пом'якшити соціальні протиріччя, стримати процес розорення працівників, ліквідувавши, зокрема, боргове рабство, стримати апетити лихварів та знаті, ліквідувати сваволю і корупцію урядовців і суддів.

8. Цивільне право Вавілону

Право власності. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. Розрізняють такі форми власності на землю: 1. Державна або царська, 2. Храмова, 3. Община, 4. Приватна, 5. Земля "ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або ділянки, що здавали в оренду за платню натурою чи грішми. Прибутки з неї йшли у державну скарбницю, якою теж розпоряджався цар. Він міг наділяти цією землею різних осіб — надавати її у власність чи передавати на правах користування.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Цар міг наділяти храми землею і на правах користування. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу храми часто практикували надання своєї землі в оренду великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалася поряд з самою общиною. Общинну землю розподіляли між поселеннями, де її поділяли на дрібні наділи, які надавали для обробітку окремим сім'ям. Розподіл земель відбувався щорічно, очевидно, за жеребкуванням. Община могла забрати цю землю назад. Общинники користувалися цією землею тимчасово. Вони не могли її продати, дарувати, передати у спадок, заставляти чи віддавати за борги. Сама община за погодженням з усім колективом могла свою землю продавати чи дарувати. Община продавала землю за гроші чи за якісь привілеї, вигоди, або взамін отримувала землю в іншому місці.

Власність общини на землю була непорушною, як і на урожай общинних полів, садів. Винний у вчиненні шкоди через недогляд за дамбами повністю відшкодовував общині завдану шкоду. Якщо ж він відмовлявся відшкодувати збитки або не міг цього зробити, то його разом з майном належало продати і виручені за продаж гроші віддати общині.

З епохи Хаммурапі збереглося особливо багато документів про продаж землі — полів, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі зазвичай ставили документи-камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони підтверджували право особи на дану землю. Копії цих каменів зберігали у храмах. Згодом їх уже не ставили на полях, а зберігали тільки у храмі. Земля, передана царем, ставала приватною спадковою власністю. На власника, однак, покладали виконання певних повинностей на користь царя (доглядати іригаційні споруди, будівництво доріг, мостів); на користь общини (платити збори лісом, травою, соломою, зерном); на користь сусідів (дозволяти сусідам користування пасовищем, криницею, проїзд через свою землю).

Землю дозволялось громадянам купувати один в одного без особливих ускладнень і формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, сторони ставили свої підписи. Земля "ілку" —це не тільки сама земля, а маєток — з будівлями, рабами, полями, садами. Така земля була царською. Цар давав її у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась не у власність, а в користування — на час служби. Все майно "ілку", а також земля, були вилучені з цивільного обороту: їх не можна ні продавати, ні купувати, ні заповісти дружині чи дітям, батькам і т.д. Якщо хтось насмілився купити майно чи землю "ілку", то угода вважалась недійсною, табличку з текстом угоди розбивали, покупець втрачав все заплачене, а "ілку" повертали його користувачеві. Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і щоб уникнути пошуку шляхів її обходу, закон забороняв також обмін.

Володілець "ілку" був зобов'язаний особисто виконувати державну службу. Якщо воїн наймав когось іншого, щоб той замість нього пішов у військовий похід, то він був приречений до страти. Найнятий воїн міг забрати собі його будинок. Якщо воїн потрапив у полон, а майно "ілку" було передане на умові несення такої ж служби іншій людині, то в разі повернення воїна з полону йому повертали й "ілку". Якщо ж воїн, що потрапив у полон, мав дорослого сина, який міг нести службу замість батька, то майно передавали синові. Коли ж син малолітній, то його матері виділяли третину поля і саду на виховання дитини. Якщо воїн покидав свої поле, сад і дім і не господарював там, а хтось інший заволодів цим майном і став нести ту ж саму службу протягом трьох років, то навіть у випадку повернення воїна майно йому вже не повертали. "Ілку" залишали тій особі, котра господарювала там упродовж трьох років.

Стосовно власності на рабів, то тут існували такі ж її форми, що і на землю. Отже, відповідно були царські раби, храмові, приватні, у колективній власності общини, прикріплені до майна"ілку". Рабів у епоху Хаммурапі було багато, їх вільно продавали й купували на ринках.

Приватну власність охороняли суворо. Винному у крадіжці раба загрожував смертний вирок. Того, хто сховав у своєму домі раба-утікача або допомагав рабові втекти, теж страчували. Людина, яка затримала раба-утікача, повинна повернути його власникові, за що отримувала винагороду у розмірі 2 сиклі срібла

Злодія, що викрав майно богів чи царя, чекав смертний вирок, як і того, хто приймав з його рук вкрадене. Якщо ж вкрадено вола, вівцю, осла, свиню чи човен, що належали храмам чи цареві, то винний повинен повернути вартість вкраденого у 30-кратно-му розмірі; якщо ж вкрадене належало мушкену — то в 10-кратному. За несплату вартості вкраденого злодія страчували.

Згідно зі ст. 9 власнику надавали можливість вимагати повернення втраченої речі у будь-якої людини, якщо ця річ у неї перебувала незаконно. Посилання на те, що річ куплена, повинно бути підтверджене продавцем і свідками купівлі. Власник речі, в свою чергу, повинен був мати свідків, які б підтвердили, що спірна річ справді належить йому. Якщо допит свідків і їх присяга в присутності жерця або у храмі доводили правдивість позивача, то власнику повертали його річ, а продавця карали як злодія. Покупець мав право одержати назад свою платню від продавця. Якщо покупець не міг назвати продавця і привести свідків, то його вважали злодієм і засуджували до страти. Власника речі, який не мав свідків для підтвердження своїх прав на дану річ, за брехню і наклеп страчували.

Коли людина купувала або принаймні брала на зберігання що-не-будь у дитини чи раба, до того ж без свідків і договору, то її вважали злодієм і засуджували до страти