6. Державний устрій Вавілону.

Монарх. На чолі міст-держав у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. Вони походили з родоплемінних вождів. Являли собою органи держави, які з допоміжним апаратом знаті утворили, так звану, публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, але великий обсяг іригаційних та будівельних робіт потребував жорсткого централізованого регулювання. Тому державна влада набула характеру деспотії. Влада правителя тут була абсолютною: видавав закони, був верховним воєначальником, найвищим суддею, часто - верховним жерцем, називаючи себе намісником богів або ж і самим богом. Накази царя були не просто наказами світського правителя, а наказами бога. Між окремими правителями постійно точилася боротьба за владу, відбувались війни. Цар Хаммурапі за свого правління здійснив низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, завдяки яким підкорив всі інші держави Межиріччя і зробив Вавилон столицею всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші.

Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, централізованої держави у містах-державах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів. Створення єдиної централізованої держави зумовило розростання і розгалуження адміністративного апарату як у центрі, так і на місцях.

Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища заможних і авторитетних людей.. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом і усіма господарськими роботами (іригаційними, землеробством, фінансами). Йому підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, або заступав царя в інших державних справах.Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці.

Держава була поділена на провінції. Їїї спочатку очолювали намісники царя – місцеві володарі, а потім царські урядовці — губернатори. Провінції поділяли на округиі. Округи та міста очолювали призначені царем чиновники. Общини очолював старійшина. Місцеві чиновники підбирали місцеву адміністрацію, доглядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, чинили суд. Немале значення у державі мали писці, які оформляли відповідні правові документи, вели реєстраційні книги, записи про виконання повинностей і сплату податків.

Судова організація. Спочатку всі спори і конфлікти розглядали жерці на підставі того, що лише їм надано вміння визначати волю богів. Поступово судочинство переходить до світської влади за часткової участі жерців. Суд чинили урядовці царської адміністрації. Справи вони розглядали колегіально з присяжними (представники місцевої знаті, впливові городяни), кількість яких коливалася від 3 до 10 осіб. За Хаммурапі з'явилися професійні судді, котрих переважно призначав сам цар. Вони здійснювали судочинство теж колегіально: по 3, 4, 8 суддів. Судді мали кілька помічників, які були консультантами, порадниками. При судах служили "воїни судді" —охоронці суду і виконавці рішень суду. Існували також посади писців-секретарів. Їхні функції зводились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів.

Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у сусідніх племен вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапі виникло професійне піше і кінне військо. З'явились найманці. За службу воїни отримували від царя у володіння земельні наділи із рабами. Усім, хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. Частина населення (знаті), яка не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил.