37. Управління провінціями в Стародавньому Римі.

Іншим було управління провінціями — позаіталійськими територіями, завойованими Римом. Залежно від того, чи ці території (племена, держави) здавались Риму добровільно, чи були завойовані силою зброї, жителі їх або ставали підданими Риму (зберігаючи свободу, але не набуваючи прав громадянства), або перетворювались у рабів. Їхні землі в обох випадках переходили у власність Римської держави. Ці землі частково віддавали під колонії римським громадянам, частково їх передавали у користування місцевому населенню, яке сплачувало за них значні податки і побори (грішми та натурою). Щораз частіше стягування податків надавалось у відкуп приватним особам, так званим публіканам, які не забували при цьому і про власні інтереси.

Провінції спочатку очолювали вищі римські магістрати, котрі отримували їх в управління за жеребом (консули, претори та ін.). Але оскільки вони не могли постійно перебувати у провінціях, то від їх імені часто там управляли легати, квестори, військові трибуни та інші магістрати.

Згодом, з III—II ст. до н.е., порядок управління провінціями визначав сенат, який нерідко посилав у новозавойовані території спеціальні комісії з числа сенаторів для організації управління. Очолювали провінції спеціальні римські намісники з колишніх вищих магістратів, котрим присвоювались титули проконсулів (якщо він був у Римі консулом), пропреторів, процензорів.

Кожен намісник оголошував відповідні правила і засади свого управління провінцією в особливому акті. Намісникові належала вся повнота влади: він був верховним адміністратором, воєначальником і суддею (лише римські громадяни могли оскаржити його вироки і рішення у Рим). При намісникові, який сам формував увесь місцевий апарат управління, знаходився присланий з Риму квестор, котрий відав фінансовими питаннями.

Основу управління підкореними територіями і народами становив широко відомий у пізніші часи принцип усіх колонізаторів: — "розділяй і володарюй". Створюючи привілеї одним, пригноблюючи і утримуючи за їх допомогою інших у покорі, він правив усіма.

38. Суд і процес в республіканському Римі.

У найдавніший період особливих судових органів і спеціального порядку розгляду спірних справ не існувало. Розгляд спірних та судових справ уже в VII ст. до н.е. перейшов у відання спеціально створеної жрецької колегії понтифіків. Жерці вирішували справи, посилаючись на волю богів, дотримуючись складних релігійних обрядів, жертвопринесень, віщувань. Щоправда, значення колегії понтифіків як судового органу дедалі зменшувалось, а з виникненням магістратури преторів основні судові функції перейшли до них.

Якщо порушувались інтереси суспільства, держави, то і в найдавніший період органи держави застосовували каральні засоби, які вважали необхідними — смертну кару, вигнання, конфіскацію майна, штрафи тощо. З бігом часу судочинство, судовий процес, підходи до службової ролі права змінюються. Зокрема, з'являються поняття встановлення права, тобто розв'язання конфлікту властями або застосування відповідною владою встановлених правил.

Поступово встановлюються дві категорії справ: а) справи, пов'язані з порушенням публічних, державних інтересів і б) справи, що стосуються окремих осіб. Виникають і дві галузі римського права: публічне і приватне.

Отже, до утворення магістратури преторів розгляд справ проводився консулами, частково понтифіками. Не слід забувати, що колегія понтифіків (3, потім 6 осіб) — це не суто жрецький орган, бо жрецтва як численної, ізольованої верстви (на зразок східних деспотій) у Римі не існувало. Жрецькі колегії були своєрідними магістратурами, тільки релігійними, що теж обирались або затверджувались на Народних зборах.

Як засвідчують джерела, консули, котрі спочатку належали виключно до стану патриціїв, стосовно плебеїв чинили сваволю. Тому 509 р. до н.е. на вимогу останніх видано закон Валерія, за яким смертні вироки, винесені консулами у межах міста, могли бути оскаржені до центуріатних Народних зборів. За межами міста вироки консулів були остаточними. Розслідуванням справ займалися квестори.

З середини IV ст. до н.е. функції судочинства перейшли до преторів, а слідчі — до постійних слідчих комісій при них. Зі зростанням населення збільшувалась кількість спірних та судових справ і претори, навіть коли їх стало більше, та курульні едили не могли охопити обсяг навантаження. Тому при преторах формуються колегії професійних судів — спочатку невеликі, по декілька осіб, потім щораз численніші — по декілька десятків і навіть по 150-200 осіб. Суддями претори призначали осіб з числа внесених у спеціальний список. Спочатку вони мали належати тільки до сенаторського стану, згодом призначали й інших заможних громадян, які мали майно вартістю не менш ніж 300 тис. сестерцій.

Поряд з преторами, едилами і суддями спори вирішувались і деякими іншими органами. Зокрема, в давніші часи існували ще арбітри, котрі, очевидно, розглядали спори між родичами і сусідами (наприклад, про межі ділянок, розподіл майна). Вони здійснювали суд на місці знаходження майна, з приводу якого виникали спори. Арбітр відрізнявся від офіційного судді тим, що його обирали самі сторони, не звертаючись до офіційних властей (претора), і велике значення у вирішенні справи мало його особисте переконання. Справи він міг вирішувати на власний розсуд, покликаючись або на закон, або на звичаї, традиції чи власну думку.

Деякі спори між римськими громадянами і перегринами та між самими перегринами розглядали так звані рекуператори у колегіальному складі (5-7 осіб). Іноді суд рекуператорів встановлювався за договорами Риму з іншими державами. Існувала ще судова колегія децемвірів, яка в період республіки вирішувала справи про те, чи дана людина є вільною чи рабом (на початку імперії вона припинила існування). Діяла також колегія центумвірів, що складалася з 105 членів — по три від кожної триби і ділилася на декілька секцій. У компетенцію цього органу входили деякі категорії справ про право власності та спадкування. Суд над членами сім'ї продовжував чинити домовладник. Розправу над рабами чинили їхні господарі або (в особливо небезпечних випадках) служителі поліції безпеки, що знаходились у розпорядженні вищих магістратів. Для придушення повстань використовували гарнізонні війська або армію.