Особливості викладання словотвору в середніх навчальних закладах

Нова програма з української мови передбачає окремий розділ для вивчення словотвору. Однак коло питань, що визначені програмою, в основному обмежується лише знайомством з деякими елементами словотвору (твірні і похідні основи) та окремими способами словотвору (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний і словоскладння). Безумовно, ознайомлення з основними словотворчими елементами (твірна основа, суфікс, префікс) є необхідною умовою вивчення системи словотвору. Праці вітчизняних та зарубіжних мовознавців (Н. Арутюнової, Г. Винокура, В. Виноградова, Є. Земської, І. Ковалика, Г. Марчанда, О. Смирницького, М. Шанського, І. Улуханова та ін.) дають можливість виділити два основні напрями у визначенні похідної основи: структурний (морфологічна членованість) та семантичний (похідна основа називає предмет через посередництво твірної, мотивуючої основи). Сам по собі ні структурний, ні семантичний підхід не є достатнім для визначення похідності основи. Тому доцільно застосовувати їх комплексно, як доповнюючі один одного. Так, структурна членованість основи дерев’– ян(ий) вказує на її похідність, а те, що семанткиа її мотивується словом дерев(о), підтверджує цю думку. Коли ж структурна членованість основи (пшен–иця, кал–ина, мал–ина) не підтверджується семантичним критерієм (основи цих слів називають об’єкти безпосередньо, не маючи при собі мотивуючих основ), то такі основи слід визнати непохідними [13, c. 147].

Досить часто трапляються випадки, коли похідний характер основи не викликає сумніву, а важко визначити основу, що послужила твірною. Такі труднощі пов’язані з тим, що похідна основа може структурно мотивуватись однією основою, а семантично – іншою. Наприклад: запрошення, купання структурно співвідносяться з дієприкметниковими основами запрошен–, купан–, а семантично – з дієслівними запрос(ити), купа(тись). Факти, таким чином, змушують інколи визначати дві твірні основи для однієї похідної – структурно мотивуючу та семантично мотивуючу [12, с. 76 – 77].

Поняття про способи словотвору можна давати лише на основі знайомства з конкретними стереотипними зразками (словотворчими моделями), за яким творяться слова, оскільки кожен спосіб словотору – це узагальнення цілого ряду різних, хоч і подібних за характером, конкретних зразків словотвору. Учні можуть засвоїти поняття про суфіксальний, префіксальний та суфіксально-префіксальний способи словотвору, але це нічого не дасть для практичного оволодіння можливостями словотворчої системи мови, якщо вони не засвоять конкретних зразків того, як творяться ті чи інші класи чи розряди слів. Спершу учні мають засвоїти, наприклад, що в результаті додавання суфікса –ар до дієслівної основи твориться іменник на позначення особи-діяча (писар), а додаванням цього ж суфікса до іменникової основи утворюють іменники на позначення особи за її стосунком до якогось об’єкта (шахтар). Так само учні можуть встановити, що за допомогою додавання суфіксів –ик, –ець, –очок до іменникових основ чоловічого роду творяться іменники чоловічого роду на позначення зменшеності, пестливості. Лише після вивчення таких окремих фактів можна зробити узагальнення про суфіксальний спосіб словотору. Те саме слід сказати і про інші способи словотвору. Таким чином, основна мета шкільного курсу як практичного курсу мови – це засвоєння окремих зразків, за якими творяться слова, оскільки засвоєння хоча б одного такого зразка (особливо – продуктивного) рівнозначне засвоєння цілого ряду нових слів [13, с. 136].

Постановка в програмі питання “Навички словотворчого розбору” на практиці може бути зрозуміла лише як морфемний аналіз (аналіз за морфемним складом), тим часом для оволодіння (хоча б часткового) словотворчою системою мови важливо встановити, як, за якими зразками можуть творитися нові слова. Встановлення того, як утворені окремі слова, є лише початковим етапом пізнання, далі обов’язково повинне йти встановлення найбільш поширених зразків, за якими можуть творитися слова, та навички практичного творення слів за такими зразками (словотворчими моделями).

Більшість лінгвістів вважає словотвір окремим розділом науки про мову. В радянському мовознавстві цю думку вперше висловив Л. Щерба, однак досі питання про завдання й межі словотвору лишається проблематичним. Такий стан значною мірою пояснюється тісним зв’язком словотвору з іншими розділами мовознавчої науки, особливо з морфологією. Як окрема галузь мовознавства словотвір склався внаслідок відокремлення, відщеплення різних за своїм характером (морфологічних, синтаксичних, фонетико-акцентуаційних, лексико-семантчиних) процесів від уже існуючих розділів мовознавства і об’єднання їх на основі спільності наслідку цих процесів: творення нових слів. У завдання словотвору входить, таким чином, дослідження найрізноманітніших мовних явищ, які мають характер стереотипу, зразка, за яким творяться нові слова. Засвоєння таких стереотипних зразків творення слів – дуже важливий фактор розвитку мови [16, с. 9].

Відмова від вивчення семантичної ролі словотворчих елементів не є підставою для виділення словотвору в окремий розділ, а лише обмежує (при послідовному дотриманні цієї умови) дослідження планом вираження, що може бути виправдане лише конкретною метою (вивчення напрямів словотвору, ступенів похідності дериватів, продуктивності та регулярності певних словотворчих ресурсів; структурна типологія мов та ін.). У цілому ж вивчення словотворчої системи мови повинне здійснюватись у напрямі від певних матеріальних одиниць (основ, суфіксів, префіксів, інфіксів, філексій; лексем; синтагм і т.ін.) плану вираження до їх системного значення, тобто плану змісту чи, навпаки, – від певних одиниць у плані змісту до словотворчих ресурсів як носіїв цих значень у плані вираження. На нашу думку, перший напрям більш доцільний, оскільки при цьому дослідження ведеться не як інтуїтивне з’ясування значень, під які підводяться певні одиниці плану вираження, а від строго окреслених мовних одиниць до їх значення.

Кожний словотворчий акт можна визначити як поєднання двох (у складноскорочених словах і абревіатурах – двох і більше) елементів, які взаємно уточнюють, конкретизують один одного. На цьому ґрунтується визначення словотворчої моделі як структурного зразка, за якими творяться слова. Зміна в моделі (ав) хоча б одного з елементів (ас, св) чи додавання нового елемента (авс) означає зміну всієї моделі. Таким чином, слова учитель, учень, учительство розглядаються як створені за різними моделями (О д. + тель, О д. + ень, О ім. + ство). У свою чергу слова з тим самим словотворчим афіксом можуть бути утворені за різними моделями: бородач, вусач (О ім. + ач); копач, ткач (О д. + ач); багач (О прикм. + ач); прадід (пра + О ім.); прадавній (пра + О прикм.). Інколи слова, зовні досить подібні, творяться за різними моделями. Наприклад, високохудожній (за моделлю присл. + прикм.), високогірний (за моделлю О прикм. + о + О ім. + ний). У межах однієї моделі лишаються (як її варіанти) структури з фонетичними та морфологічними змінами (наголос, чергування, вставні голосні, кінець основ, інтерфікси та ін.), якщо вони мають ідентичний план змісту: москов–ський і орл–ов–ський; Рига – ри–зький, казах – казах–ський і козак – коза–цький (модель О ім. + ський), бандура – бандур–ист, піаніно – піан–іст (модель О ім. + ист).

Словотворчі структурні елементи, що мають тотожне значення, але абсолютно різні в плані вираження (оскільки дослідження ведеться від плану вираження до плану змісту), доцільніше вважати окремими синонімічними одиницями, а не варіантами тієї самої одиниці. Відповідно до цього і моделі, що відрізняються такими елементами, – різні. Так, слова, скрипаль (модель О ім. + аль), сопілкар (модель О ім. + ар), бандурист (модель О ім. + ист) утворені за різними моделями, що мають синонімічну функцію (творення особових іменників за відношенням до предмета, на який вказує основа). Семантична близькість дериватів у цьому разі є результатом: семантичної близькості твірних основ; тотожності (синонімічності) функцій словотворчих моделей [15, с. 41 – 42].

Працюючи над розвитком мови учнів, доцільно подавати словотворчі моделі синонімічними рядами, вказавши основне значення такого ряду та відтінки значень кожної моделі. Так, наприклад, можна подати всі словотворчі моделі віддієслівних іменників, що мають значення особи-діяча чоловічого роду: О д. + тель (учитель), О д. + ач (копач), О д. + ник (зварник), О д. + ак (вожак), О д. + ар (лікар), О д. + стун, О д. + ух (пастух), О д. + ець (стрілець). Основне значення всіх моделей – особове, агентивне. При цьому слід зауважити, що деякі з цих моделей (О д. + ач, О д. + ник, О д. + ак (підіймач, провідник, різак) мають ще і значення знаряддя, засобу дії.

Від лексикології всі способи словотвору, крім лексико-семантичного, який є об’єктом лексикології, відмежовуються на тій підставі, що вони є явищами граматичної підсистеми мови. Що ж до лексико-семантичного способу словотвору, то тут можливий лише один загальний критерій відмежування. Об’єктом словотворчого аналізу стають явища гомогенної омонімії, тобто розщеплення багатозначного слова на два окремі, наприклад, осел, змія (види тварин) – осел, змія (про людину певних якостей); машина (про всяку машину) – машина (автомобіль); насінння (всякої рослини) – насіння (соняшникове); підбити (птаха) – підбити (хутром). Завданням словотворчого аналізу стають визначення типових зразків, за якими здійснюється розщеплення одного слова на два окремі та вивчення їх дії. Такими типовими зразками можуть бути регулярні, загальні (тобто під впливом багатократно діючих мотивів) розщеплення одного слова на два, оскільки встановити певні структурні моделі лексико-семантичного способу словотвору неможливо. Практично на даному рівні мовознавчої науки можна оперувати логіко-психологічними термінами, які використовують лексикологія та семасіологія при вивченні зрушень у значеннях слів (найменування частини за цілим, виду за родом, поляризація значень, асоціативне перенесення найменування за об’єктивною чи суб’єктивною схожістю або суміжністю змісту і под.) [11, c. 62].

У словотворі як явищі граматичної підсистеми мови слід вивчати лише граматичні (системні, типові) значення словотворчих одиниць, уникаючи при цьому численних денотативних (речових) значень. Але лексичне значення твірних основ не повинне лишатись поза увагою дослідника, оскільки воно може в окремих випадках впливати на словотворчу активність цих основ. Так, наприклад, не творяться безсуфіксні віддієслівні іменники (модель О ім. + □) від основ дієслів на означення фізичного стану (положення тіла): сидіти, стояти, лежати, хоча структурні й граматичні особливості цих дієслів дозволяють таке творення [11, с. 63].

Кожний словотворчий афікс виконує подвійну функцію:засобу творення окремого слова; засобу творення цілого класу (розряду) слів.

Наприклад, суфікс –ач, конкретизуючи денотативні значення коренів, виступає як засіб творення різних слів (копач, діяч, сіяч, читач, глядач), але разом з тим він бере участь у творенні цілого розряду слів (особових іменників на означення діяча). Індивідуально-лексичне (конкретизоване афіксом кореневе) значення слова є об’єктом лексикології. Значення ж афікса як елемент значення класу (розряду) слів повинне бути об’єктом словотворчого аналізу. Це однаковою мірою стосується як афіксів гетерогенних, що здійснюють функціональну транспозицію, тобто переведення слів з одної частини мови до іншої (наприклад, додавання суфікса –тель до дієслівної основи переводить її до класу іменників), оскільки обидва типи афіксів виконують граматичну класифікаційну функцію, хоч і з різним ступенем граматичної абстракції. У мовознавчій літературі існує і дещо інше розуміння граматичної та лексичної функції афіксів. С. Дорошенко граматичною функцією вважає лише здійснення функціональної транспозиції, участь же у творенні розрядів слів у межах однієї частини мови вважає лексичною функцією. Якщо послідовно дотримуватись такої точки зору, то необхідно було б визнати відсутність граматичної функції у гомогенних афіксів [13, с. 81].

Розрізнення значення словотворчого афікса та значення словотворчої моделі допомагає чіткіше визначити граматичну функцію афіксів. Так, наприклад, в українській мові необхідно розрізняти єдине значення суфікса –ар (особове), з одного боку, та два різні значення різних словотворчих моделей з цим суфіксом: назви діяча (модель О д. + ар: лікар, косар); назви особи за відношенням до об’єкта, позначуваного основою (модель О ім. + ар: вівчар, корчмар), – з іншого боку, оскільки цей суфікс приєднується в першому випадку до дієслівної основи, а в другому – до іменникової.

Словотворчі афікси та моделі крім основного (інваріантного) значення можуть мати часткове (варіантне). Визначити, яке із значень основне, можна лише на основі залучення максимальної кількості мовного матеріалу. Тому для визначення системних значень словотворчих ресурсів мало придатна запропонована Г. Зенковим організація матеріалу на основі спільності мотивуючих основ у рамках єдиного способу словотвору». Наприклад, з’ясувавши значення словотворчих афіксів і словотворчих моделей на основі порівняння семантики дериватів, об’єднаних мотивуючою основою (ходити – хід, ходіння, ходовий і т.д.), ми не можемо бути певні, що це значення словотворчих афіксів на широкому мовному матеріалі (організованому на основі єдності моделі), можна перейти до зіставлення і порівняння цих значень і встановити певні відношення між ними (наприклад, відношення повної чи часткової синонімії моделей О д. + ник і О д. + ач: провідник, копач). Конкретне дослідження може обмежуватись і матеріалом одного афікса чи моделі, і матеріалом кількох афіксів або моделей, і матеріалом цілого словотворчого класу слів (певної частини мови), оскільки словотвір кожної частини мови являє собою особливу, специфічну систему [8, с. 290].

Словотворчий афікс, здійснюючи переведення слова з одного класу (розряду) до іншого, позбавляє твірну основу граматичних значень класу (розряду) слів, до якого вона належала, на користь граматичних значень класу (розряду) слів, до якого входить дериват. Так, наприклад, іменникові суфікси, приєднуючись до дієслівних основ, позбавляють їх граматичних значень виду, часу, особи, стану, перехідності – неперехідності на користь граматичних значень роду , відмінка, конкретності – абстрактності, особи – неособи і т.д. (пор.: біг–ає – 3 ос. однини, тепер. час, неперхідне, недок. вид; біг–ун – чол. рід, наз. відмінок, однина, конкретн., особовий). Дослідження цього процесу є одним із завдань словотворчого аналізу, а тому важливо встановити всі різновиди сполучень того самого афікса з різними за своїм значенням і своєю морфологічною природою основами. Причому потрібно враховувати приналежність твірних основ не лише до різних частин мови, а й до різних граматичних розрядів у межах однієї частини мови. Так, може виникнути потреба розрізняти іменникові основи чоловічого, середнього та жіночого родів, основи перехідних і неперехідних дієслів (чи дієслів доконаного і недоконаного виду), основи якісних і відносних прикметників. Які саме граматичні характеристики твірної основи беруться до уваги, визначається не апріорно, а емпірично для кожного конкретного випадку. Так, абстрактні іменники з суфіксом –ість творяться від основ лише якісних прикметників (наприклад: старість, щирість). Від основ перехідних дієслів творяться безсуфіксні іменники (за моделлю О д. + □) з конкретним значенням (діяча, результату дії): баламут, цід, вар, а від основ неперехідних дієслів – безсуфіксні іменники з абстрактно-процесуальним значенням: біг, сміх [13, c.272].

У віддієслівних іменниках на –ння, –ття (модель О д. + ння, ття) при збереженні дієслівного видового суфікса –(у)ва– як залишок видових значень дієслова частково зберігається семантика незавершеності, багатократності (пор.: зміщення – зміщування, розбиття – розбивання).

У двоелементній словотворчій моделі один з елементів (твірна основа) часто має складну морфемну будову: пере–їзд–ити – пер-їзд (модель О д. + □); с–пис–ува–ти –– с–пис–ува–ння (модель О д. + ння). Деякі мовознавці, виходячи з того, що в словотворчому акті основа виступає як єдине ціле, заперечують можливість застосування морфемного аналізу на словотворчому рівні. Інші, виходячи принципово з того ж положення, пропонують в окремих випадках зважати на деякі структурні особливості основи (в тому числі на її морфемний склад), які впливають на її функціонування у словотворі. Так, наприклад, в українській мові префіксація дієслівних основ служить своєрідним каталізатором при творенні віддєслівних безсуфіксних іменників (за моделлю О д. + □): припливати – приплив, але плив від пливти – не існує; подивитись – подив, але див від дивитись – не існує. Приєднаня префікса по– до дієслівних основ недоконаного виду, що вже мали один префікс (повизбирувати, повикидати) виключає можливість творення від цих основ іменників на –ння, –ття (за моделлю О д. + ння, ття).

Але особливості морфемного складу твірної основи (які саме – визначається емпірично) можуть не лише впливати на її функціонування в словотворі, а й бути носіями певних граматичних значень, що стають інколи об’єктом дослідження у словотворі. Таким чином, у межах однієї моделі можливо розрізняти кілька її різновидів залежно від морфемної структури твірної основи. (Різновиди О д. префіксальна + □ і О д. безпрефіксна + □; «О д. – ува+ння, ття і О д. + ння, ття в межах моделей О д. + □ і О д. + ння, ття).

Українській мові, як і іншим слов’янським, найбільш властивий морфонологічний спосіб словотвору. Решта способів поширена значно менше. Лексико-синтаксичний спосіб обмежується всього однією моделлю: присл. + прикм. (широковідомий) та її варіантом присл. + дієприкм. (вищезгаданий).

Морфолого-синтаксичний спосіб характеризується такими моделями: прикм. → ім. (варіант її – дієприкм. → ім.): черговий (прикм.) – черговий (ім.), поранений (дієприкм. ) – поранений (ім.); ім. (ор. відмінок) → присл. (ранком); ім. → прийм. (край села) і т.д.

Але різниця між лексико-синтаксичним та морфолого-синтаксичним способами досить умовна. Наприклад, такі словотворчі моделі, як прийм. + ім. → присл. (влітку, вдень, вночі), прийм. + ім. → прийм. (на краю села) ніби синтезують особливості лексико-синтаксичного та морфолого-синтаксичного способів словотвору. Тому є можливим об’єднання цих явищ у межах одного синтаксичного способу словотвору [11, c. 64].

Складноскорочені слова (абревіатури) являють собою стягнені синтагми, тому немає підстав вилучати їх із синтаксичного способу словотвору. Вся їх різноманітність може бути систематизована і описана в термінах синтаксичних структур. Наприклад: модель прикм. + ім. (Донбас, райвідділ), модель прикм. ім. (наз. відмінок) + прикм. ім. (род. відмінок) (ТАРС) і т.д.

Такі моделі в разі потреби можна деталізувати цифровими показниками кількості фонем (чи графем), що ввійшли в скорочене слово від кожного з елементів структури, і розглядати, таким чином, у межах однієї моделі кілька її варіантів. Наприклад: варіант прикм. (3) + ім. (3) (райком, колбуд), варіант прикм. (3) + ім. (райвідділ, райрада) – модель прикм. + ім. [9, с. 63].

Основоскладання – теж один із різновидів синтаксичного способу словотвору, і його зручно описувати в термінах синтаксичних структур. В українській мові для творення іменників використовуються моделі типу корінь + корінь: О ім. + о + О д. (водовоз, пароплав), О присл. + О д. (тихохід, скоропис). Для творення прикметників використовується модель типу основа + повний прикметник: О прикм. + о + прикм. (безпроцентновиграшний). Зовні від прикметників, утворених за цією моделлю, майже не відрізняються прикметники, утворені за допомогою комбінації синтаксичних і морфологічних засобів: О прикм. + о + О ім. + н(ий) (високогірний, широкоплечий). Основоскладання тут виступає в комбінації з суфіксацією подібно до того, як використовується префіксація в суфіксально-префіксальному типі словотвору (пор.: однорукий, безрукий – при неіснуючому рукий; високогірний, підгірний – при неіснуючому «гірний»). Особливо активна модель О числ. + О ім. + (ов)(н)(ий), в якій перший елемент – числівникова основа (однорукий, триповерховий).

Редуплікація в українській мові – явище досить обмежене. Дещо ширше вживається редуплікація як граматичний засіб у сфері усного мовлення. Як засіб словотвору редуплікація майже не використовується. Безсумнівним можна вважати лише творення деяких прислівників від часток за допомогою повної редуплікації (пор.: тільки, от, ледь і тільки-тільки, ледь-ледь, от-от, ось-ось). Можливий такий варіант запису словотворчої моделі: частка Х 2 → присл. Тому при вивченні словотворчої системи української мови випадки редуплікації можна описати просто переліком.

У сучасному мовознавстві основною одиницею словотвору справедливо вважається словотворча модель (або словотворчий тип, що являє собою не лише структурну, а й семантичну єдність словотворчих елементів). Введення поняття словотворчої моделі не лише не зробить важчим вивчення словотвору в школі, а, навпаки, полегшить його. Можливо, при цьому доцільно користуватися терміном зразок, що більш знайомий учням. Так, учні легко можуть визначити однозначність (синонімічність) словотворчих моделей О ім. + янин (киянин, львів’янин), О ім. + ич (москвич), О ім. + ець (пітерець) і практично застосовувати ці моделі. Так само учні можуть засвоїти, що якісні прикметники від іменникових основ творяться за допомогою суфіксів –ав–(–яв), –аст–(–яст), –ист, –овит (жилавий, зірчастий, голосистий, талановитий), а від дієслівних основ – за допомогою суфіксів –лив–, –л–, –уч–(–юч–) (рухливий, гнилий, болючий), тобто, що моделі, які відрізняються одним (О ім. + авий, О ім. + астий) або й обома (О ім. + авий і О д. + ливий) елементами, можуть бути синонімічними.

Роботу над розвитком мови в розділі “Словотвір” було б доцільно базувати на понятті словотворчої моделі. Учні спочатку свідомо повинні засвоїти певну модель і її значення (наприклад, модель О д. + ник має значення особи-діяча), а потім вправлятись у її застосуванні, тобто у творенні нових слів за цією моделлю. При цьому учні будуть намагатись приєднувати суфікс –ник саме до дієслівної основи, що, безумовно, полегшить завдання.

Для переконливості розглянемо один із випадків, коли поняття словотворчої моделі значно полегшує вивчення словотвору. В іменниках з суфіксом –ець розрізніяються чотири типи значень: діяча (співець, плавець), об’єкта дії (обранець, посланець), носія ознаки (сміливець, умілець), здрібнілості (камінець, пакілець). Учні легко засвоюють ці значення, але підводять під них окремі іменники лише інтуїтивно, за допомогою власного лінгвістичного чуття (як носія мови). Не важко уявити, що засвоєння цього матеріалу людиною, для якої українська мова – нерідна, було б при такій його подачі надзвичайно складним: потрібно було б просто запам’ятовувати всі слова на кожен тип значення. Застосувавши ж поняття словотворчої моделі, ми чітко визначимо, що кожне з цих значень є значенням окремої моделі:

1. співець – той, що оспівує;

гравець – той, що грає;

МОДЕЛЬ О д. + ець, значення особи-діяча.

2. посланець – той, кого послано;

обранець – той, кого обрано;

МОДЕЛЬ О дієприкм. + ець, значення особи – об’єкта дії.

3. сміливець – той, що сміливий;

умілець – той, що умілий;

МОДЕЛЬ О прикм. + ець, значення особи – носія ознаки.

4. камінець – малий камінь;

пакілець – малий пакіл;

МОДЕЛЬ О ім. +ець, значення здрібнілості [9, с. 63 – 64].

Етимологічний аналіз дозволяє встановити таку відповідність окремих значень окремим словотворчим моделям навіть у випадках, коли десемантизувався зв’язок з твірною основою і на словотворчому рівні слова розглядаються як непохідні (кравець, швець – діяч; молодець, старець – носій властивості; стілець, хлопець – здрібнілість). Жодне з чотирьох значень не можна розглядати як результат полісемії суфікса –ець: це значення різних моделей. У той же час не слід вважати, що ми маємо ряд омонімічних суфіксів з різним значенням, оскільки в усіх випадках функція суфікса –ець єдина: творення іменників чоловічого роду. Засвоївши чотири словотворчі моделі і значення кожної з них, учні свідомо можуть утворювати слова за цими моделями. Причому це досить легко вдасться й тим, для кого українська мова – нерідна.

Отже, практичне вивчення словотворчої системи мови (яким є шкільний курс) повинне ставити за мету засвоєння якомога більшої кількості словотворчих моделей та навичок практичного їх застосування, оскільки шкільна програма з української мови передбачає досить обмежену кількість часу на вивчення словотвору, то знання про основні способи й одиниці словотвору, здобуті під час опрацювання цього розділу, слід використовувати при вивченні окремих частин мови та розрядів слів (особових, конкретних і абстрактних іменників; якісних, відносних, присвійних прикметників і т. ін.) у межах однієї частини мови, встановлюючи їх словотворчу специфіку.

Р О З Д І Л ІІ