18. Відсторонення від роботи

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

(Стаття 46 із змінами, внесеними згідно із Законом № 6/95-ВР від 19.01.95)

1.  Відсторонення від роботи означає тимчасове зупинення виконання працівником обов'язків за посадою чи роботою, обумовлених трудовим договором. Дія трудового договору при цьому не припиняється, але на певний час працівник до роботи не допускається, заробітна плата не нараховується і не виплачується.

2. Крім випадків відсторонення, що може здійснювати на підставі коментованої статті власник або уповноважений ним орган, відсторонення проводиться також на вимогу уповноважених на це органів. До таких органів відносяться: органи по нагляду за охороною праці, по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості, органи державного енергетичного нагляду, державного санітарного нагляду, державної автомобільної інспекції, пожежного нагляду, прокурор, слідчий.

3.   Бригадири, майстри, начальники дільниць, змін та інші господарські керівники, які не вжили заходів до відсторонення від роботи осіб, що перебувають на роботі в стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння, повинні притягуватись до дисциплінарної, а у випадках, передбачених законом, — до кримінальної відповідальності.

4.  Відділи охорони праці і техніки безпеки мають право вимагати відсторонення від роботи осіб, які не мають допуску до виконання даної роботи або грубо порушують правила і норми з охорони праці.

Власник або уповноважений ним орган повинен не допускати працівників до роботи без відповідного спецодягу, спец-взуття та інших засобів індивідуального захисту, а також у несправному, невідремонтованому, загрязненому спецодязі і спецвзутті або з несправними засобами індивідуального захисту.

6.  Спори, пов'язані з відстороненням працівників, можуть розглядатись у судовому порядку. Якщо відсторонення відбулося за постановою прокурора або слідчого, ці спори вирішуються у порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується в загальному порядку.

7. Працівнику, незаконно відстороненому від роботи за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, виплачується заробітна плата за весь час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік.

19. Поняття робочого часу та його види за трудовим законодавством

Трудове законодавство не містить визначення поняття робочого часу, його визначено у науковій літературі.

Робочий час — це встановлений законом, колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобов'язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором. Необхідна тривалість робочого часу працівника відображає норму його робочого часу та обчислюється кількістю годин, які працівник повинен відпрацювати протягом певного календарного періоду.

Норма робочого часу визначається робочими днями або робочими тижнями. Робочий тиждень — це встановлена законом чи на його підставі тривалість робочого часу в межах календарного тижня. На практиці застосовується 2 види робочого тижня: 5-денний або 6-денний. Робочий день — це тривалість роботи працівника протягом доби за графіком чи розпорядком роботи.

Тривалість робочого часу може бути предметом централізованого, локального, колективно-договірного та індивідуально-договірного регулювання. КЗпП визначає максимально допустимі норми робочого часу для всіх працівників. Разом з тим законодавець надає право роботодавцям при укладенні колективного договору, встановлювати меншу норму тривалості робочого часу (ч. 2 ст. 50 КЗпП). Норма робочого часу також може визначатись і на індивідуально-договірному рівні (при укладенні трудового договору).

20. Розрізняють основний та неосновний робочий час. Основний — це встановлена законом або трудовим договором тривалість робочого часу, яку безумовно повинен відпрацювати працівник. До цього виду робочого часу належить: нормальний, скорочений та неповний робочий час. Неосновним робочим часом вважається законодавчо закріплене відхилення від основного робочого часу. Це передусім — надурочні роботи, тривалість робочого часу у вихідні, святкові та неробочі дні.

 Найбільш поширеним видом робочого часу є нормальний робочий час. Це час, визначений законом як норма робочого тижня для працівників, зайнятих у звичайних умовах праці незалежно від виду, характеру, форми виконуваної роботи та обліку робочого часу. Відповідно до ст. 50 КЗпП нормальний робочий час не може перевищувати 40 годин на тиждень. Разом з тим ч. 2 ст. 50 КЗпП передбачає, що при укладенні колективного договору на підприємствах (в установах, організаціях) норма робочого тижня може бути зменшена. Закріплений на рівні колективно-договірного регулювання робочий час і буде нормальним для даного підприємства.