Тема 10. Міжнародна валютна система

1. Золотий стандарт

Історично першою світовою валютною системою у строго науковому значенні цього поняття була система золотого стандарту, або золотого монометалізму. Елементи системи золотого стандарту існували у Великій Британії ще наприкінці XVIII — на початку XIX ст., проте як власне світова система вона остаточно сформувалася у другій половині XIX ст. і дістала юридичне закріплення на міжнародній конференції в Парижі 1867 р.

Головні ознаки системи золотого стандарту: функціонування золота як грошей; фіксація золотого вмісту національних валют, їх безпосередня конвертованість у золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів.

У період дії золотомонетної форми золотого стандарту золото перебувало в обігу у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому ринку, а й нарівні з розмінними паперовими грішми — на внутрішньому ринку. Це забезпечувало фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. їхня відмінність полягала в тому, що на світовому ринку золото як засіб платежу переважало.

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення наявних запасів золота — його експорт та імпорт. За допомогою міграції золота покривалося пасивне сальдо платіжних балансів, що забезпечувало стабільність валютних відносин.

Системі золотого стандарту належала важлива роль у розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала загальність світових грошей, їхню повну конвертованість, стабільність купівельної спроможності та валютних курсів, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) врівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін.

Водночас система золотого стандарту була надто жорстка, недостатньо еластична, дорога, залежна від видобутку монетарного золота. Найбільша її вада полягала в тому, що функціонування золотого стандарту перешкоджало проведенню окремими державами власної валютно-грошової політики. Безпосередньою реакцією на збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотого запасу, а це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання.

Вади золотомонетної форми, з одного боку, і прагнення до валютно-фінансової стабільності, з іншого, спричинили перехід до модифікованої форми золотого стандарту — золотодевізного (золотозливкового), суть якого полягала в тому, шо поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе національні валюти ряду західних країн, зокрема Великої Британії, Франції, Бельгії та Нідерландів. На відміну від класичного золотого стандарту валюти цих країн обмінювалися вже не на будь-яку кількість золота, а на золоті зливки не менш як 12,4 кг кожний.

2. Бретон-вудська система

Друга світова війна фактично зруйнувала систему золотодевізного стандарту, що спонукало до розробки валютно-фінансової системи, адекватної новим умовам функціонування світового господарства та міжнародних економічних відносин. Така система після тривалої підготовчої роботи була створена та інституційно оформлена в 1944 р. в м. Бреттон-Вудс (США) рішеннями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовими підписаного на конференції Заключного акта стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР).

Статут МВФ визначив основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основу становила система золотовалютного стандарту, яка в подальшому трансформувалася в систему золо-тодоларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 70-х років XX ст. і відіграла суттєву роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи полягали в такому:

1. В новій системі зберігалася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці в міжнародному обігу. Бреттон-Вудська угода (стаття IV, розділ І Статуту М ВФ) проголосила: "Паритети валют усіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за їхнім золотим вмістом на 1 липня 1944 року". Однак фактично це положення валютної угоди не виконувалося. На практиці зв'язок усіх валют із золотом був опосередкованим. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. Оскільки паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, зв'язок цих валют з монетарним товаром здійснювався за системою "золото—долар—національні валюти". У цьому ланцюгу долар виступав як знак золота, як різновид світових грошей.

2. Бреттон-Вудська валютна система як система золотого стандарту базувалася на принципі фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційно курси валют установлювалися шляхом визначення їх золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися щодо долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди.

3. Долар, функціонуючи в режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота відповідно до визначеного паритету на основі фіксації ринкової ціни на золото: золотий вміст долара дорівнював 0,888 г; ціна 1 унції (31,1 г) золота — 35 доларів.

4. Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Торговельні операції з золотом могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксованої ціни. Контроль за додержанням цієї норми, спрямованої на забезпечення стабільності валютної системи, було покладено на МВФ. У разі, коли та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла вдатися до таких дій. По-перше, використати частину свого золотовалютного резерву для проведення стабілізувальних операцій на валютному ринку. По-друге, звернутися до МВФ з проханням про надання цільової позики. Нарешті, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.