2.4 Мішана економіка

Змішана економіка (англ. mixed economy) — Економіка, у якій ряд рішень з розподілу ресурсів приймається приватними компаніями та господарствами,— а деякі приймаються урядом країни.

Термін описує сучасну економіку багатьох розвинутих демократичних країн, адже нині немає «чистої» ринкової економіки: більша частина господарства знаходиться у приватних руках. Проте важливі її сфери: залізниця, паливно-енергетичний комплекс, освіта, охорона природи, соціальний захист — належать державі та уряд впливає на економічні та соціальні процеси. При цьому піклування деяких держав про розвиток соціальної сфери настільки сильне, що їхню економіку називають соціально-ринковою.

Характерні риси:

• Гармонійне поєднання позитивних якостей ринкової і централізованої систем

Основні характеристики:

• функціонування економіки на засадах плюралізму форм власності — приватної, колективної, державної та розмаїття форм господарювання — оренди, акціонування, кооперації, партнерства;

• розвиток державного підприємництва і формування державного сектору економіки;

• макроекономічне прогнозування, планування і програмування розвитку економіки загалом та її окремих галузей;

• розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі формування державного бюджету та державних фінансів, здійснення податкової політики і соціального регулювання;

• модифікація ринкового ціноутворення внаслідок запровадження внутрішньофірмових (трансфертних) цін і державного регулювання цін на ресурси і продукти;

• державне регулювання науково-технічного та інноваційного розвитку;

• регулювання державою та профспілками умов, оплати та ринку праці;

• соціалізація економічної системи капіталізму на засадах соціального страхування і соціального захисту населення, соціального партнерства;

• підтримання конкурентних умов господарювання і запобігання монополізму.

Розвиток приватної власності в умовах змішаної економічної системи гармонійно доповнюється поширенням колективної форми власності та модифікується внаслідок підприємницьких дій самої держави. Результатом цього є різноманітність форм власності й господарювання, притаманна сучасним розвиненим економікам.

Отже, змішана економічна - це система, що базується на гнучкому механізмі державного втручання у соціально-економічні процеси, при чому як ринок так і держава не переважають один над одним.

Змішаною називається економіка, у якій держава відіграє важливу роль у спрямуванні інвестиційної діяльності приватних підприємств за допомогою так званої промислової політики,у регулюванні бізнесу відповідно до національних інтересів.

2.5 Керована державою економіка

Перехідною економікою прийнято вважати економіку, яка має такі риси:

- вона діє в період між докризовим роком і роком виходу ключових параметрів економічного розвитку (ВВП, обсягів виробництва, рівня оплати праці, продуктивності та ін.) на траєкторію довгострокового зростання;

- економіка перебуває в процесі трансформації, тобто переходу від одного стану соціально-економічної системи до якісно іншого стану;

- її розвиток відбувається шляхом виникнення на етапі переходу нових інститутів, зв'язків і відносин, відповідно до нового соціально-економічного устрою.

Розрізняють п'ять типів перехідних економік: 1) керована державою перехідна економіка з високими сталими темпами економічного зростання (Китай);

2) поглинання капіталістичною високорозвиненою економікою (ФРН) відносно відсталої адміністративно-командної економіки (НДР);

3) короткострокові зниження темпів виробництва (3-5 років) та тривале досягнення докризового рівня (5-8 років), які не супроводжуються незворотними якісними змінами в технологічній, організаційно-економічній і кваліфікаційній сферах (Естонія, Польща, Угорщина, Чехія);

4) депресивного типу з відносно помірними темпами внутрішнього зростання та високим бюджетним фінансуванням науки, освіти, охорони здоров'я, оборони за рахунок коштів, отриманих від нафтової і газової сфер, намаганням впливати на інші країни шляхом інвестування коштів, отриманих від експорту паливно-енергетичних ресурсів (Росія);

5) глибоко депресивного типу з тривалим зниженням темпів виробництва (7-9 років) та досягненням докризового рівня за 15-25 років, що супроводжуються незворотними якісними змінами в технологічній, організаційно-економічній і кваліфікаційній сферах (Україна, Грузія, Киргизія та ін.)

Вигоди від зовнішньої торгівлі

Розподіл вигод від зовнішньої торгівлі визначається тим, на якому рівні запроваджуються світові ціни на ті товари, що ними країни торгують між собою, і якими є обсяги торгівлі. Оскільки і рівень цін, і обсяги продажів на світовому ринку є результатом досягнення рівноваги між попитом і пропо­зицією, то з'ясувати це питання нам допоможе апарат кривих попиту і про­позиції.

Меркантилізм — це економічне вчення та економічна політика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізму та становлення капіталізму.

Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірюється кількістю золота та срібла, якою вони володіють.

Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їхню думку, були торговці, їхня праця розгля­далась як основний фактор виробництва. Отже, джерелом багат­ства є сфера обігу, а не сфера виробництва; багатство ототожнюва­лося з грошовим капіталом. Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утримувати армію, зміцнювати становище пра­вителя, сприяють проведенню колоніальних війн, виникненню фаб­рик (мануфактур), утворенню нових робочих місць.

Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни можуть збільшува­ти своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто внаслідок перерозподілу.

Однією з головних передумов меркантилістської теорії було те, що економічна система функціонувала в умовах неповної зайня­тості, внаслідок чого приплив додаткового золота з-за кордону міг в поєднанні з, надлишковою робочою силою збільшити виробництво. Якщо б зайнятість населення була повною, приплив золота з-за кордону спричиняв би зростання інфляції і не знаходив ефектив­ного використання.

Заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропонували струнку теорію міжнародної торгівлі, показали її значення для економічного зростання країн, розробили можливу модель її роз­витку, вперше описали те, що у сучасній економіці зветься платіж­ним балансом. ,

Обмеженість меркантилістів полягає у тому, що вони вважали, що збагачення країн можливе не тільки внаслідок перерозподілу вже існуючого багатства, але й за рахунок його нарощування.

Теорія абсолютної переваги.

Виграш від зовнішньої торгівлі внаслідок спеціалізації

Під абсолютною перевагою розуміють здатність країни виробляти той чи інший товар ефективніше, тобто з меншими витратами, у порівнянні з будь-якою іншою країною.

Теорія порівняльної переваги

Під порівняльною перевагою розуміють здатність країни виробляти той чи інший товар з дещо нижчими альтернативними витратами у порівнянні з іншими країнами.

Торгівля при постійних витратах заміщення. Максимізація виграшу від зовнішньої торгівлі за умови повної спеціалізації

Навіть тоді, коли країна не має абсолютної переваги у виробництві жодного товару, торгівля залишається взаємовигідною для кожної із сторін.

Парадокс Леонтьєва: теорія співвідношен­ня факторів виробництва Хекшера — Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку про­дукцію, тоді як капіталонасичені — працемістку.

Сам Леонтьєв та інші економісти робили численні спроби пояс­нити цей парадокс. Отже, незва­жаючи на відмінності у техніці розрахунків, усі дослідження в ос­новному підтвердили наявність парадокса Леонтьєва, вчені почали вводити в модель Хекшера — Оліна й інші, крім капіталу та праці, фактори виробництва, такі як технологія, кваліфікація робочої сили.

Той факт, що продукція може вироблятися різними методами, є одним із пояснень парадокса Леонтьєва.

Той факт, що робоча сила не є однорідним товаром, є ще одним поясненням парадокса Леонтьєва.

Наступним поясненням парадокса Леонтьєва є те, що США імпортують значну кількість сировини, видобування якої вимагає знач­них затрат капіталу. Якщо американські експортні товари потре­бують значної кількості такої сировини, це робить експорт США капіталомістким.

Американець Джеймс Хартіген повторив розрахунки Леонтьєва на базі даних тих самих років, але виключив галузі, які значною мірою залежать від капіталомісткої сировини. Результати показали, що парадокс зник, теорія Хекше­ра — Оліна виявилася справедливою.

Ще одне пояснення парадокса Леонтьєва у 1971 р. дав американ­ський економіст Роберт Белдвін, який врахував існуван­ня американського імпортного тарифу. Цей тариф вводився для того, щоб захистити від іноземної конкуренції працемісткі галузі амери­канської промисловості, перешкоджаючи тим самим імпорту працемістких товарів. Перерахунки, зроблені Белдвіном, показали, що відміна тарифів зменшує ефект парадокса Леонтьєва на 5 %, але не скасовує його зовсім.

Зміст теорії Хекшера — Оліна такий: країни експортують продукти інтенсивного використання над­лишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного викори­стання дефіцитних для них факторів.

Щоб довести правильність цього твердження, необхідно насам­перед визначити, що розуміють під надлишком факторів вироб­ництва та інтенсивністю їх використання.

Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між ЇЇ кількістю та рештою факторів у неї більше, ніж у решті країн світу.

Продукт вважається працемістким, якщо частка затрат на робо­чу силу в його вартості більша, ніж у вартості інших продуктів.

Теорія міжнародного життєвого циклу продукту стверджує, що деякі види продукції проходять цикл, що складається із чотирьох етапів — впровадження, зростання, зрілість та занепад; виробництво цієї продукції переміщується з країни в країну залежно від етапу циклу.

На першому етапі (впровадження) розробляються нововведен­ня у відповідь на виявлену потребу. Як правило, головна роль тут належить промислово розвиненим країнам (ПРК).

На другому етапі (зростання) країна нововведення паралельно із вітчизняним виробництвом нового товару може розпочати його випуск за кордоном. Крім того, випуск цього ж товару може почати й іноземний конкурент, причому він може зробити це за (допомогою незначних змін у товарі, обминаючи патентний захист або придбавши які-небудь експертні документи. Але у будь-якому випадку виготовлена продукція майже повністю залишається у тій (країні, де створено нове підприємство.

На третьому етапі (зрілість) світовий попит на новий про­дукт починає вирівнюватись. Задум та технологія виробництва нового товару стають настільки відпрацьованими, що додаткові знан­ня вже не настільки необхідні для зниження витрат. Продукт стає більш звичним та стандартизованим, тому його виробництво у країні з високим рівнем технології (ПРК) втрачає зміст.

Виробництво товару переміщається в інші країни, які можуть використовувати стандартну вже технологію, знижуючи собівартість одиниці продукції. Нижча собівартість дає можливість збільшува­ти збут у слаборозвинених країнах (СРК).

Нарешті, на четвертому етапі (занепад) технологія та облад­нання настільки вдосконалюються, що для виробництва товару вже не потрібна особлива кваліфікація, і тому воно переміщається у СРК, які мають надлишок дешевої робочої сили.

Розроблена в результаті проведеного дослідження всеосяжна тео­рія конкурентної переваги країн, яка підтверджується достатньою кількістю фактів, розглянута у фундаментальній праці Майкла Портера "Конкурентна перевага країн", опублікованій у 1991 р.

Згідно з цією теорією відповідь на запитання: "Чому країна до­сягає міжнародного успіху в тій чи іншій галузі?" передбачає чотири властивості країни загального характеру, що формують середовище, у якому конкурують місцеві фірми. Це середовище може спри­яти виникненню конкурентної переваги, а може і перешкоджати цьому. Ось ці чотири властивості.

1. Факторні умови, тобто ті конкретні фактори (наприклад, квалі­фікована робоча сила певного профілю або інфраструктура), які не­обхідні для успішної конкуренції у даній галузі.

2. Умови попиту, тобто який на внутрішньому ринку попит на продукцію чи послуги, що пропонуються даною галуззю.

3. Споріднені галузі та галузі, що підтримують, тобто наявність або відсутність у країні споріднених галузей чи галузей, що підтримують, конкурентоспроможних на міжнародному ринку.

4. Стратегія фірми, її структура та конкуренти, тобто умови у країні, які визначають те, як утворюються та управляються фірми, і характер конкуренції на внутрішньому ринку.

Ефективним теоретичним підґрунтям для розробки механізму стабілізації міжнародної торгівлі у період подолання глобальної кризи є нова теорія міжнародної торгівлі і нової економічної географії Пола Кругмана, лауреата Нобелевської премії з економіки 2008 року, що не ставить під сумніви результати класичних теорій, а лише доповнює їх. Йдеться про вплив монополістичної конкуренції та ефекту масштабу на ефективність міжнародного товарообміну. Крім того відмічено, що мобільність факторів і зростаюча економія від масштабу призводить до перетоку факторів у певні економічні регіони. Це дасть можливість концентрації та активізації ділової активності окремих економічних регіонів з метою стабілізації міжнародної торгівлі.

Субсидії — це грошові виплати, скеровані на підтримку національних товаровиробників. За характером виплат вони поділяються на: прямі; непрямі; внутрішні субсидії; експортні субсидії. Одним з методів субсидування експорту є демпінг — вивезення товарів за цінами, нижчими, ніж на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікав­лених фірм. З правових режимів найчастіше використовуються режим найбільшого сприяння та національний режим. Особливості першого з них розглянуто раніше. Національний режим — це режим економічних відносин між державами, за якого кожна зі сторін встановлює для іноземних фізичних та юридичних осіб такий самий режим, як і для своїх.

 Експортні квоти вводяться або у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, які встановлюють частку кожної країни в загальному експорті конкретного товару, або урядом країни для запобігання вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;

Імпортні квоти запроваджуються національним урядом для захисту місцевих товаровиробників, досягнення збалансованості експорту й імпорту, регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, а також у відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

«Добровільне» обмеження експорту — це форма контингентів на експорт, які запроваджуються самим експортером під загрозою застосування імпортером санкцій такого характеру, економічні чи політичні наслідки яких будуть неприйнятими для експортера. «Добровільне» обмеження експорту: по-перше, не є добровільним; по-друге, фактично, є обмеженням імпорту товарів, перенесеним з кордонів імпортуючої країни на кордони країни-експортера; по-третє, є однією з розповсюджених форм обмежувальної ділової практики.

 

Антидемпінгові заходи в системі державного регулювання            Конкурентна  боротьба на світовому ринку породила  специфічні міри нетарифного обмеження, і насамперед  антидемпінгові, що часто використовуються   країною-імпортером   для   надання   тиску   на експортери інших країн із метою захисту свого ринку від  іноземної продукції.      Основним критерієм демпінгу (відповідно до визначення комісії ЄС)  є  порівняння  фактичних  цін  завезених  товарів  із  цінами внутрішнього  ринку  в  країні  експортера  і  установлення  факту продажу товару по штучно заниженій ціні.      Іншими  словами, розмір демпінгу визначається як різниця  між експортною ціною і ціною, прийнятої за базу порівняння.      Прикладом  демпінгу може служити ввіз товару  постачальником, чия  держава звільнила його від податку на експорт (через державні субсидії), що дозволило йому знизити ціну.      Антидемпінгові  міри  зводяться до  стягування  з  експортера компенсації  за  збиток  національної промисловості  і  виробнику, звичайно  на  користь останнього, часто у виді додаткового  збори. Для  констатації демпінгу використовуються два основних  критерії: ціновий, або вартісної, і критерій економічного збитку.

Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в економіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів.

Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.

Традиційно виділяють три розділяючи бар’єри : бар’єр відстані, бар’єр часу та асортиментний бар’єр.

1)       Бар’єр  відстані, який обумовлює необхідність транспортування через віддаленість споживачів.

2) Бар’єр часу, що обумовлює необхідність накопичення запасів з врахуванням нерівномірність процесів виробництва та споживання. 

3)       Асортиментний бар’єр, який передбачає необхідність трансформації вузького та індивідуалізованого виробничого асортименту в торговельний з великою кількістю різноманітних товарів, що виробляються великою кількістю різних виробників.

Розробка ринкової стратегії є найважливішим напрямком маркетингової діяльності фірми. Залежно від поставлених цілей і наявних засобів для їхнього досягнення можна виділити декілька видів ринкових стратегій: стратегія  завоювання чи розширення частки ринку; стратегія інновації; стратегія диференціації продукції; стратегія зниження витрат виробництва; стратегія вижидання; стратегія індивідуалізації споживача. Реалізація ринкової стратегії припускає вибір засобів і методів досягнення поставлених цілей: вибір цільових ринків, методів і часу виходу на них; визначення перспективної ефективності виробництва та збуту шляхом розробки програм маркетингу.

Стратегія завоювання частки  ринку чи її розширення до певних показників здійснюється шляхом випуску і впровадження на ринок нової продукції, формування нових запитів у споживачів, проникнення в нові сфери застосування продукції. Розширення частки ринку традиційної продукції в умовах, коли всі товарні ринки так чи інакше поділені, можливо лише за рахунок виходу з ринку конкурента, придбання в конкурента його  частки чи його частини ринку, зниження під впливом конкуренції частки конкуруючої фірми, руйнування конкурента й усунення його з ринку. 

Стратегія інновації припускає створення виробів, що не мають аналогів на ринку. До таких виробів відносяться, насамперед, принципово нові продукти, орієнтовані на нові потреби.

Стратегія інноваційної імітації припускає можливість копіювання нововведень, розроблених конкурентами, і насамперед принципово нових ідей, закладених у новій продукції. Таку стратегію проводять фірми, що не володіють значними ресурсами і виробничими потужностями.

Стратегія диференціації продукції припускає модифікацію й вдосконалення традиційних виробів, що випускаються міжнародною фірмою за рахунок реалізації в продукції нових технічних принципів, внесення у виріб таких змін, що можуть викликати нові  потреби чи створити нові сфери використання товару. 

Стратегія зниження витрат виробництва пов'язана з масовим впровадженням ефективних технологій, з встановленням контролю над прямими і накладними витратами, зі  зниженням витрат на НДОКР, рекламу, обслуговування;  із жорстким  контролем за часткою ринку, із забезпеченням лідерства на ринку, з  сприятливими умовами доступу до ресурсів, з орієнтацією  на широкі групи споживачів на багатьох національних ринках.

Характерно, що великі міжнародні корпорації, звичайно, технологічні нововведення з метою зниження витрат на виготовлення продукції, або орієнтуються на товарну диференціацію. Невеликі фірми більш активно проводять політику інновацій.

Стратегія вижидання використовується, коли тенденції розвитку кон'юнктури і споживчого попиту невизначені. У цих випадках велика фірма воліє утримуватися від впровадження продукту на ринок і вивчити дії конкурентів. При виникненні стійкого попиту на новий товар велика фірма, що володіє необхідними ресурсами, у короткий термін розвиває масове виробництво та збут і придушує фірму-новатора.

Стратегія індивідуалізації споживача особливо широко застосовується виробниками устаткування виробничого призначення, орієнтованими на індивідуальні замовлення покупців, на унікальні  проекти чи специфікації. При виконанні складних і унікальних проектів частина їхнього фінансування здійснюється замовником.

Ефективність стратегії маркетингу залежить від інформації, на основі якої ця стратегія розвивається. Тому необхідно мати таку систему інформації, що відповідним чином надає оперативні і перевірені зведення, що мають принципове значення для ухвалення рішення.

Система інформації не повинна бути застарілою