Розповсюджувати та тиражувати без офіційного дозволу кнеу заборонено

© Н. О. Тимочко, 2005

ІSBN 966-574-759-2 © КНЕУ, 2005

Навчальне видання тимочко Наталія Олександрівна економічна історія україни

Навчальний посібник

Редактор Л. Гордієнко

Художник Т. Зябліцева

Технічний редактор Т. Піхота

Коректор А. Голуб

Верстка Н. Андрієнко

П ідписано до друку 09.06.05. Формат 60×84/16. Папір офсетний № 1. Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 11,85. Обл.-вид. арк. 13,33. Наклад 120 пр. Зам. № 04-2876.

Київський національний економічний університет

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)

0 3680, м. Київ, просп. Перемоги, 54/1 Тел./факс: (044) 537-61-44; 537-61-41 E-mail: publish@kneu.kiev.ua

Друк ПП «Гарант Сервіс»

03067, м. Київ, вул. Машинобудівна, 46

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи (серія ДК, №1256 від 10.02.2003)

Тел./факс: (044) 206–20–75; 206–20–76

1. Економічна історія України: Навчальний посібник / Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А. та ін. – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2004 -496 с. 2. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д.Лановика. –К.: Вікар, 1999. -737 с. 3. Субтельний О. Історія України, -К., 1991. 4. Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна історія України і світу. Курс лекцій: Навчальний посібник. –Суми: Видавництво „Університетська книга”, 2000. -310 с. 5. Экономическая история капиталистических стран. Учебное пособие для экономических факультетов / Бабуликов и др. –М.: Издательство МГУ, 1986 г. 6. Юхименко П.І. Економічна історія: Навчальний посібник. –К.: Вікар, 2004. -344 с.

Содержание : Економічна історія - Н. О. ТИМОЧКО, О. А. ПУЧКО, Л. М. РУДОМЬОТКІНА ТА ІН. http://library.if.ua/books/85.html

хідні слов’яни. Економічний розвиток Київської Русі. Економічні причини і наслідки феодального роздроблення Київської Русі. Загарбання українських земель іноземними державами. Особливості господарського розвитку українських земель у складі Великого Князівства Литовського та Королівства Польського Східні слов’яни — споконвічні насельники Східноєвропейської рівнини. Тут було багато племен. Племена, що займали територію вздовж Середнього Дніпра, називалися полянами, у басейні р. Десна — сіверянами, по р. Прип’яті — древлянами, на Волині — дулібами, або бужанами (волинянами), між Дунаєм і Дністром — тиверцями, в пониззі Дніпра і вздовж Південного Бугу — уличами. З часом всі східнослов’янські племена дістали назву «Русь». Жили вони в різних природних умовах, і це відбилося на їхньому соціально-економічному розвитку. До початку нашої ери східні слов’яни вже пройшли довгий шлях розвитку, перейнявши культуру багатьох своїх попередників. Ця культура була досить висока вже у неолітичних трипільських племен, які жили близько трьох-чотирьох тисячоліть перед нашою ерою. Їм були відомі розведення свійської тварини і зародки землеробства. Для обробітку землі застосовували кам’яні й рогові мотики, вирощували пшеницю, ячмінь, просо, збирали врожай з допомогою серпів, мололи зерно на кам’яних зернотерках. Східні слов’яни давно вже користувалися залізом, яке почало застосовуватись у Східній Європі приблизно за тисячу літ до цього. У перші століття нашої ери вони жили патріархально-родовою общиною, де всі засоби виробництва були спільною власністю, і існувала колективна праця. Землеробство було панівною галуззю господарства. Мотижна форма давно вже віджила, і на зміну їй прийшло орне землеробство, в обробітку землі застосовували рало і плуг. Головною системою землеробства тепер у лісостепових і степових місцевостях став переліг. При перелозі ділянка землі обробляється і засівається кілька років (5—6) поспіль, аж до виснаження ґрунту, після чого її залишають і переходять на нову, щоб повернутися через 20—30 років. На півночі, в лісистих місцевостях довго панувала вирубна система землеробства. Вона полягає в тому, що землеробу попереду треба знищити ліс і чагарник, спалити їх і на розчищеній ділянці сіяти. Орна система землеробства дозволила збільшити площі посівів, перетворити хліб на головний продукт харчування. В зв’язку з цим поглиблювався суспільний поділ праці, почався процес відокремлення ремесла від сільського господарства, що в свою чергу привело до розвитку обміну. Прогрес у сфері виробничих сил, який позначився передусім на розвитку головної галузі господарства — землеробстві, привів до зміни суспільних форм життя, до занепаду старої, патріархально-родової організації. Патріархально-родова община почала розкладатися. Поширення нових знарядь праці й поява орного землеробства полегшили обробіток землі. Тепер не було потреби в спільній праці великого колективу. Тому від патріархально-родової общини почали відокремлюватись малі, індивідуальні родини. Виходячи з общини, вони обертали на приватну власність свої присадибні ділянки, знаряддя праці, худобу й інше майно. Виникає нова суспільна організація — сусідська або територіальна община, інакше — сільська община. В сусідській общині зв’язки між окремими родинами ґрунтуються вже не на кровних, родинних відносинах, а на господарській основі. У таку общину могли входити родини різних патріархально-родових общин, хоч, зрозуміло, тут були й близькі за походженням родини. Територіальна община була останнім ступенем у розвитку первіснообщинного ладу. Сусідська община називалась на півдні «верв», а на півночі і північному сході — «мир». Домінуючою вона стала близько VІ—VІІ ст., хоча у племен, що жили на середньому Придніпров’ї і Придністров’ї, вона виникла ще раніше. Для територіальної общини характерний дуалізм, подвійність. З одного боку, тут є общинна власність, з другого, — приватна. Общинною власністю були всі землі, за винятком садиб, поля, ліси, пасовища, водойми. Час від часу, а потім через певні проміжки відбувався переділ польових угідь між окремими родинами. У неподільній власності залишалися тільки пасовища, ліси, водоймища. Поява приватної власності на засоби виробництва і пов’язана з цим економічна незалежність окремих родин, самостійне ведення ними господарства мала наслідком майнову нерівність. Це спричинялося багатьма причинами: складом родини, кількістю худоби тощо. Із загальної маси родин почали виділятися економічно найміцніші родини. Такими передусім були родини старої родоплемінної знаті — родових старійшин і вождів. Під час воєн з іншими племенами вони забирали собі кращу частину здобичі, в тому числі полонених, обертаючи їх у невільників-рабів. Майнову нерівність посилював також розвиток торгівлі, що сприяло нагромаджуванню цінностей у руках окремих родин. Володіючи багатством, рабами, родоплемінна верхівка почала ставити в залежність від себе общинників. Робилося це різними способами: позики хліба, худоби або реманенту. А іноді знать силоміць захоплювала землю і майно збіднілого общинника. Згодом знать, нехтуючи традиціями общини, почала обертати свої землі, земельні угіддя в повну власність. Так виникла вотчина — велике земельне володіння, що було повною, безумовною власністю знатної привілейованої родини. З бігом часу знать усе більше підкоряла вільних общинників, захоплювала їхні землі й примушувала їх віддавати частину доходів від свого господарства вотчинникам або відбувати на їх користь різні повинності. Отже, помалу вотчинники перетворилися на панів, а вільні раніше общинники — на залежних від них селян. Так, услід за рабством у східних слов’ян виникають і розвиваються феодальні відносини. Однією з особливостей в історії східного слов’янства було те, що рабство тут не досягло такого ступеня розвитку, як, наприклад, у стародавній Греції або в Римі, тобто не перетворилося на панівну систему. Таке рабство називають патріархальним. При патріархальному рабстві раби відіграють другорядну роль в економічному житті суспільства. Головним виробником матеріальних благ були вільні селяни-общинники, а з розвитком феодалізму — феодально залежне населення. Ця особливість пояснюється умовами історичного життя східного слов’янства, передусім тривкістю сусідської общини. Це, у свою чергу, пояснюється тим, що общини були роз’єднані, розкидані на величезній території Східноєвропейської рівнини, яка мала рідку мережу водних шляхів і в значній частині була вкрита густими лісами, що обумовило слабкий зв’язок між общинами. З одного боку, це перешкоджало як внутрішньому, так і зовнішньому обміну і, таким чином, затримувало економічний розвиток і не сприяло зосередженню рабів у господарствах знаті. З іншого боку, це також не давало змоги верхівці общин об’єднатися для наступу на вільних общинників і полегшувало останнім боротьбу з наступаючою на них знаттю. Треба також мати на увазі й той факт, що розклад територіальної общини і виникнення класів у східних слов’ян відбувався в період кризи, а також розпаду рабовласницької системи і переходу до феодалізму в сусідній Римській імперії, з якою східнослов’янські племена мали досить тривкі економічні, політичні і культурні зв’язки. В інших сусідніх племен — на заході у поляків, чехів, словаків, на півдні у болгар, на сході у хазарів і т. д., з якими східні слов’яни були в досить тісних стосунках, також успішно розвивалися феодальні відносини. Розклад сусідської общини, що супроводжувався появою класу гнобителів і класу пригноблених, неминуче мусив привести до виникнення держави. Виникнення державності у східних слов’ян треба віднести в цілому на VІ—VІІІ ст. Арабські історики Масуді і Джайхані (обидва Х ст.) говорять про східнослов’янські держави: Славію, Куявію і Артанію. Більш докладніші відомості про виникнення держав-князівств подає нам найстаріший літопис «Повість временних літ». Він створений в XI ст., але відбиває події кількох попередніх віків. За словами літописця, в 882 p. новгородський князь Олег з дружиною, спустившись Дніпром до Києва, знищив місцевих князів і об’єднав Новгородське князівство з Київським. Київ став столицею нової держави. Так, за літописом, утворилася Київська Русь — Давньоруська держава. Протягом Х ст. київські князі, спираючись на феодальну знать, об’єднали всі східнослов’янські племена, а також багато племен неслов’янського походження. Київська Русь перетворилася на сильну, могутню державу. Київська Русь була ранньофеодальною державою. Феодальні відносини тут тільки почали утверджуватися. У Х—ХІ ст. інтенсивно почало розвиватися феодальне землеволодіння. Крім князівського землеволодіння, з’явилися земельні володіння дружинників, місцевої знаті, а з кінця Х ст. — християнської церкви. Існувало дві форми феодальної земельної власності: «жизнь» — безумовне, спадкове землеволодіння князів і бояр, яке можна було передавати в спадок, продавати, закладати тощо, та державна власність на землю. Вона знаходилась у руках великого князя, проте його власністю не була. Основною формою феодального землеволодіння в Київській Русі була вотчина. Панівний клас Київської Русі в особі великого князя, місцевих «світлих князів», «великих бояр», «княжих мужів», а пізніше, після прийняття християнства, християнської церкви нещадно експлуатував народні маси. Спочатку форми експлуатації були зовсім примітивними. Князь з дружиною йшов по території держави і нових земель і збирав данину хутром, медом, воском, худобою і т. ін. Часто великі князі дозволяли своїм дружинникам збирати данину з певних земель, які згодом ставали їх власністю. Спочатку ні час, ні розмір данини не були визначені, але згодом поряд з розвитком господарчої діяльності, зростанням великого землеволодіння змінюються і форми експлуатації підлеглого населення. Данина стала перетворюватися у феодальну ренту і державний податок. Формувався клас феодалів переважно із князівської дружини. Дружинники створювали своє господарство, розширювали його шляхом загарбань вільних земель чи земель інших феодалів, але зв’язки з князем не розривали, ставали його васалами, несли всіляку службу на користь великого князя. Васалами великого князя ставали представники місцевої знаті, багаті общинники, купці, що придбали землю, та інші. Вони мусили допомагати йому і несенням військової служби, і фінансами. Зростання великого землеволодіння і одночасно майнової нерівності в общині, наступ на неї феодалів привели до значних змін в становищі населення, яке в той час мало загальну назву смердів. Смерди були вільними й економічно самостійними, вони передавали своє господарство в спадщину, могли виступати в суді свідками, проте закон розглядав смердів як нижчу, неповноправну групу населення. Смерди не були єдиною верствою сільського населення. Із загальної маси вільних общинників почали відокремлюватися групи людей, що відрізнялися від інших своїм економічним і правовим становищем. Помітне місце займали такі групи, як рядовичі й закупи. Рядович — збіднілий селянин. Він укладав договір (ряд) з феодалом про надання йому якоїсь допомоги і брав на себе певні обов’язки щодо феодала, визнавав свою залежність від феодала. Типовим різновидом рядовича був закуп. Ця назва походить від стародавнього слова «купа» — позика. Закупами могли бути і збанкрутілі купці, ремісники, збіднілі феодали. Закуп мусив відробляти борг у господарстві феодала, часто зі своїм реманентом доти, доки не відробляв купи з відповідними процентами. У цей час він підпадав під юрисдикцію феодала. Але як особа, котра знаходилась у тимчасовій залежності, він мав певні права і у певних випадках міг скаржитися на свого пана. Якщо ж закуп тікав від кредитора, він ставав рабом. Хоча формально, юридично закупи вважалися залежними тимчасово, феодали мали безліч способів закабалити закупа, перетворити тимчасову залежність на постійну. Крім рядовичів і закупів у Київській Русі були ще й інші групи феодально залежного населення: вдачі, прощенники, закладники, задушні люди, ізгої й т. ін. Поряд з феодально залежним і вільним населенням існували раби або холопи, яких часто називали челяддю. Вони не були єдиною масою. Так, в окремих випадках раби виконували всілякі сільськогосподарські роботи, мали в користуванні ділянки землі, реманент тощо і віддавали феодалу частину врожаю. Такі холопи поступово зливалися з феодально залежним селянством. Інша частина жила на княжому або боярському дворі й обробляла землю панським реманентом, дістаючи за це утримання натурою. Проте найчастіше рабів використовували як домашніх слуг, кухарів, ключників, дворових ремісників. Раби були також цінним товаром у торгівлі зі східними країнами. Однак рабство в Київській Русі відігравало другорядну роль у економіці, поступаючись більш передовим феодальним відносинам, і поступово зникло. Раби перетворились на феодально залежних селян. Незважаючи на наступ феодалів на общину і зростання феодальної залежності, за часів Київської Русі більша частина населення ще була вільною і залежала тільки від феодальної держави. Ця залежність визначалася сплаченням державних податків та виконанням різних повинностей, як то: будівництво фортець, шляхів, участь у військових походах тощо. За часів Київської Русі відбулися значні зміни в головній галузі економіки країни — землеробстві. Розповсюдження рала і плуга з залізною робочою частиною, а також інших знарядь праці помітно підвищили продуктивність праці і дозволили збільшити площі орних земель. Орне землеробство почало поширюватись на нові райони. Помітно поширилась колонізація вільних обширів у Новгородській землі, між річками Окою та Волгою тощо. Орне землеробство врешті-решт поширилось на всю країну. Еволюціонувала система землеробства. Переліг, що домінував раніше, почав поступатися двопіллю в південних і південно-східних частинах країни. Більше того, в центральній частині країни, перш за все на середньому Придніпров’ї, Чернігівщині почало розвиватися трипілля. При трипіллі орні землі поділялися на 3 частини: озиме, ярове поля і пар, тобто тепер щороку засівалася вже не половина поля, а дві третини, «відпочивала» лише одна третина. У північних, північно-західних і північно-східних районах ще зустрічалася вирубна система землеробства, але вона повільно витіснялася двопіллям. Із польових культур розповсюджені були жито, пшениця, овес, просо, сочевиця, льон. Збирали врожай залізними серпами і косами, зберігали в стодолах, молотили на токах. На півночі та лісистих місцевостях снопи перед молотьбою підсушували в овінах. Зберігали зерно в коморах і ямах, мололи до XII ст. ручними жорнами, ручними млинами, пізніше — на водяних млинах. У великих феодалів нагромаджувалися великі запаси збіжжя. Розвивалося городництво і садівництво. З городніх культур вирощували ріпу, що заміняла картоплю, цибулю, часник, боби; з садових — яблука, вишні. Значні успіхи були в розвитку скотарства, що було пов’язано з розвитком землеробства. Розвиток землеробства збільшив запаси кормів і потребував розводити велику рогату худобу і коней як тяглову силу. Скотарство, особливо конярство, в більшості розвивалося в господарстві феодалів. Відомі також були вівчари, що свідчило про розвиток вівчарства. Важливе значення мали промисли. На першому місці серед них стояло мисливство. На території Київської Русі було багато лісів, тому було багато найрізноманітнішого звіра: білки, куниці, лисиці, бобри, песці, соболі, зубри, тури, лосі, олені, кабани, ведмеді тощо. Що стосується білок, то про них пізніше складали легенди. Говорили, наприклад, що на півночі дощові крапі падають у вигляді білок. Хутро цих звірів мало великий попит на зовнішніх ринках. Помітну роль відігравало рибальство. Особливо розвинуте воно було в господарствах монастирів. Слід підкреслити і велике господарське значення бортництва — лісового бджільництва. Борть — дерево з дуплом, де оселилися дикі бджоли. Законодавство Київської Русі суворо охороняло «борті» і бортні ділянки, з порушників стягували високі штрафи. Мед і віск, як і хутро, були найважливішими предметами зовнішньої торгівлі. Центром усього господарського життя була вотчина князівська, боярська чи монастирська. Це було багатогалузеве господарство. Керував нею управитель. У князя ним був огнищанин. Під його наглядом знаходились: конюший, тіун або ключник, ратайні старости, посельські. Основною рисою феодального господарства була натуральність. Усі потреби феодала задовольнялися в його власному господарстві або продуктами, що приносили смерди як ренту. На ринку феодал купував тільки те, що неможливо було виготовити у вотчині: сіль, зброю, дорогі тканини, прикраси тощо. Таким чином, деяка частина продуктів вироблялась для ринку, та цей додатковий продукт у ті часи становив дуже невелику частину порівняно з необхідним продуктом для задоволення потреб феодала. Зв’язки з ринком були нерегулярні, спорадичні. Що ж до господарства смерда, то воно було майже не пов’язане із зовнішнім світом. Усі свої потреби він задовольняв своєю працею. Усе його виробництво було розраховане лише на задоволення потреб родини і на створення мізерної частини додаткового продукту, що віддавалася феодалу у формі ренти або як податок державі. Господарства смердів з їхньою рутинною технікою розвивалися дуже повільно порівняно з господарствами феодалів. Ремесло Київської Русі можна поділити на сільське і міське. Виросло воно з домашнього господарства, коли селянин був і ремісником, виготовляючи зі своїх сировинних матеріалів усі предмети, що йому були потрібні. З часом, з розвитком продуктивних сил такі продукти починають виготовляти стороннім. З’являється ремесло і починає перетворюватися на самостійну галузь народного господарства. Спершу ремісники працювали тільки на замовлення споживача, а згодом починають спеціально виготовляти продукти на ринок, стають товаровиробниками. Поступово ремесло відокремлюється від сільського господарства. Селянин стає ремісником, але з сільським господарством ще довго не пориває. Серед сільських ремісників за своїм значенням виділялися ковалі, що одночасно були і металургами. Широко поширеним було гончарство. Гончарі застосовували ручний гончарський круг і виготовляли найрізноманітнішу продукцію. Щодо інших видів ремесла в селі, то в той час вони ще не відокремились від сільського господарства. Іноді розвиток ремесла в селі приводив до перетворення його в гóрод-місто. Іноді город будував князь і запрошував туди ремісників, в інших випадках на город-місто перетворювалась боярська садиба. Цей процес розпочався давно, а в період Київської Русі прискорився. Уже в XI ст., за даними літописів, існувало 119 міст. Серед давньоруських городів-міст виділялися Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир на Волині, Галич на Дністрі. Середньовічне місто складалося з двох головних частин: кремль або замок (дитинець). Це був город у вузькому значенні слова — огороджене місце. З часом місто обростало передмістями, які часто також оточували стінами. Як і на селі, найпоширенішим видом ремесла в містах була металургія. Однак міське ремесло було складнішим за характером виробництва і вищої якості. Було дуже багато спеціальностей: зброярі, щитники, гвіздочники тощо. Ковальське ремесло досягло високого рівня. Якщо на селі воно задовольняло прості потреби селян і розвивалося повільно, то в місті міські ковалі виготовляли найрізноманітніші предмети — від сокир, ножів, замків до інструментів, зброї, панцирів тощо. Значні успіхи були досягнуті ювелірами. Вони виготовляли різні прикраси із золота, срібла, міді, олова. Широко розповсюдженим було гончарство. В окремі види ремесла в містах виділилися теслярство, кравецтво, ткацтво, обробка шкіри, виробництво скла тощо. На високому рівні розвитку знаходилась архітектура і будівництво. Про це свідчать такі шедеври, як Софійський і Успенський собори, Десятинна церква, Золоті ворота в Києві, Спаський і Борисоглебський собори в Чернігові, храм Софії в Новгороді тощо. Серед цивільних споруд можна назвати побудований за Володимира Мономаха (ХІІ ст.) міст через Дніпро. У період Київської Русі відокремилось уже понад 60 ремісничих спеціальностей. Ремесло в цей час знаходилось на високому рівні. Ремісники поділялись на сільських і міських, залежних і вільних. Залежні ремісники як у селі, так і в місті були з числа вотчинної челяді. Вільні міські ремісники, які були основною частиною міського населення, об’єднувались в організації, дружини, які можна вважати попередниками цехів. Виникали ці організації для того, щоб захистити свої економічні інтереси від сваволі феодалів. На чолі таких організацій стояли виборні старости. Об’єднуватися в цехи не було потреби, тому що ще не було великої конкуренції серед ремісників. Ремісники деяких спеціальностей оселялися в одному місці. Це було викликано специфікою виробництва. В умовах повного панування натурального господарства, коли ринок був надто вузьким, ремісники здебільшого працювали на замовлення, тобто на певного споживача і одержували плату натурою — продуктами харчування, сировиною та ін. Але деяка частина працювала і на ринок. У середовищі ремісників сформувалася заможна верхівка. Це передусім ювеліри, іконописці, майстри дорогої зброї тощо. Вони експлуатували підмайстрів, учнів. Соціальний гніт приводив до масових виступів, таких як повстання 1068 р., 1113 р. у Києві. Відокремлення ремесла від сільського господарства, його інтенсивний розвиток сприяли розвитку торгівлі. До ринку зверталися всі верстви населення. Проте більш розвиненою торгівля була у містах. Торги були майже в усіх містах. У Києві їх налічувалось вісім. У великих містах торгівля йшла щоденно, в малих — в певні дні тижня. Але зв’язки між ринками окремих міст ще не були постійними, регулярними, оскільки панувало натуральне господарство. Значно краще розвивалася зовнішня торгівля. Ще до утворення Давньоруської держави східні слов’яни підтримували економічні зв’язки не тільки з сусідніми племенами, але й з Хозарією, Персією, країнами арабського халіфату, Візантією, західноєвропейськими країнами, Скандинавією. За часів Київської Русі зовнішня торгівля ще більше розвинулась. Важливе значення мав торговий шлях з півночі на південь, так званий шлях «із варяг у греки». Він розпочинався у Фінській затоці, йшов по Дніпру, а потім Чорним морем до Константинополя, найбільшого торгового центру Європи в середні віки. Важлива роль у торгівлі Київської Русі з Візантією і країнами Центральної Європи належала Дунаю. В 60-х роках Х ст. князь Святослав Ігорович говорив про гирло Дунаю, що це середина його землі, куди сходяться товари з усіх боків. Торгівля з Візантією і арабськими країнами посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської Русі. З Русі вивозили хутро, віск, льон, мед, лляні тканини, вироби з срібла, заліза. Лляні тканини йшли в Малу і Середню Азію, Дербент. Вироби зі срібла — у Центральну Європу. Печенігам і половцям продавали зброю, прикраси, бронзові дзеркала і т. п. У країни Малої і Середньої Азії продавали рабів. Довозили в Русь шовкові тканини, парчу, оксамити, зброю, прянощі, фаянс, скло, фарби, благородні та кольорові метали тощо. В XI — XII ст. у зв’язку з хрестовими походами і конкуренцією італійців торгівля з Візантією занепадає. Особливістю зовнішньої торгівлі в період панування натурального господарства було те, що вона мало впливала на сферу виробництва і розрахована була на задоволення потреб панівних класів суспільства. Зовнішня торгівля відіграла велику роль у розвитку таких міст, як Київ, Львів, Галич, Новгород, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк. Київ став міжнародним торговим центром, почав суперничати з Константинополем. Сюди надходили товари з півночі Західної Європи, сходу, півдня. Це приносило київським князям прибутки, і вони докладали багато зусиль, щоб ця торгівля процвітала: охороняли торгові шляхи, укладали торгові угоди тощо. З розвитком торгівлі вдосконалювалася грошова система. Гроші у східних слов’ян з’явилися ще до Київської Русі. Спершу, у давнину, грошовою одиницею був «скот», вартість речей вимірювалась худобою. За часів Давньоруської держави широко розповсюдженою одиницею була «куна» (хутро куниці). З XI ст. з’являється «гривня» — злиток срібла вагою близько 400 г. Гривня поділялась на ногати, резани. Одна гривня дорівнювала 20 ногатам, 50 резанам. Були і золоті гривні, але вони не набули поширення. В XII ст. гривня зменшилась у вазі в два рази. В другій половині ХІІІ ст. з’явився карбованець, який поступово витіснив гривню. На території Київської Русі були в обігу і монети інших країн: римські, східні, візантійські, датські, англійські, чеські, німецькі тощо. З часів Володимира Святославовича (980—1015 pp.) почалося карбування власної монети. Розвиток феодальної земельної власності — основи феодалізму — мав значні наслідки для Київської Русі. Внаслідок загарбання общинних земель і посилення експлуатації смердів посилилось як економічне, так і політичне становище місцевих феодалів, що експлуатували також і населення міст. Збагачуючись, великі феодали почали заводити власні двори, військо, будували фортеці. Колись слухняні, поважаючі великого князя київського, вони тепер починають вважати за тягар залежність від нього, намагаються проводити самостійну політику, виступають проти великого князя київського. З другої половини XI ст. йшли невпинні міжусобні війни. Ця боротьба послаблювала економічну міць великого князя київського, його політичний авторитет, послаблювала державу взагалі. Крім уже зазначених причин, на розпад Київської Русі вплинули і міжнародні обставини. З кінця XI ст. розпочалися хрестові походи, вони призвели до зміни напрямків торговельних шляхів. Багато які з західноєвропейських країн, особливо німецька, перестали користуватися шляхом «із варяг у греки». Відтепер Схід торгував з Центральною Європою через Середземне море. Це викликало занепад торгівлі по Дніпру, Київ втратив роль міжнародного торговельного центру, а це, в свою чергу, призвело до економічного та політичного послаблення великого князя київського. Виснажувала економічні і воєнні сили великого князя і безперервна боротьба з племенами кочовиків, що чинили напади на Русь — печеніги, половці, берендеї, чорні клобуки (каракалпаки) тощо. Таким чином, ріст місцевих феодальних центрів, слабкі економічні зв’язки всередині країни, що обумовлювалось пануванням натурального господарства, і ряд додаткових зовнішніх причин призвели в середині XII ст. до розпаду Київської держави на окремі самостійні князівства. Настала епоха феодальної роздробленості. У результаті розпаду Давньоруської держави на її місці утворилося багато самостійних і напівсамостійних князівств. Між ними весь час точилась боротьба за землі. Це призводило до економічного занепаду багатьох з них, і в 30—40 pp. XIII ст. Русь потрапила під владу татаро-монгольської держави — Золотої Орди. Найбільше від цієї навали постраждали князівства Північно-Східної Русі, найменше — Галицько-Волинське князівство, оскільки було розташоване на південному заході. Татарська навала загальмувала розвиток продуктивних сил, економіки князівств. З багатьох місцевостей країни населення тікало в спокійніші місця. Економіка зазнала великих втрат. Проте вже в ХІV ст. у Золотій Орді посилюється міжусобна боротьба між улусами, ханська влада занепадає. Цим скористалися Велике Князівство Литовське і Польща. З середини ХІV ст. вони почали загарбання українських земель. Розглядаючи соціально-економічний розвиток України в ХІІІ—ХV ст., треба перш за все відзначити швидке зростання феодального землеволодіння. Цей процес відбувався, з одного боку, шляхом насильницького захоплення земель общини феодалами, з другого — великі князі литовські і королі польські давали жалувані грамоти феодалам на селянські землі, ліси, пасовища, а також на села, волості та містечка в спадщину або в тимчасове володіння. Основною формою феодального землеволодіння в той час була вотчина. Крім вотчини, яку можна було передавати у спадщину, феодали діставали від князів землі як нагороду за службу у війську або адміністративну під умовою подальшого несення служби. Це було умовним володінням, передавати у спадщину його було не можна. В Україні таке володіння називалося «державою». Поряд з вотчинами зростала і кількість «держав». Володарі «держав» постійно вели боротьбу за перетворення їх на вотчину. В період феодальної роздробленості посилилась влада феодалів над підданими. Феодали привласнили собі право видавати закони в своїх володіннях, право судити і карати залежне від них населення. Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище селян. Майже зовсім зникають вільні общинники і більшість населення становить феодально залежне селянство, яке повинно було виконувати повинності на користь окремих феодалів, а також феодальної держави. Повинності селян були найрізноманітніші: податок грішми державі, будівництво і ремонт мостів, шляхів, замків, несення вартової служби, косіння сіна, надання підвод, харчів і житла князю і його почту під час переїздів та ін. Крім цього, сплачували десяту частину доходів на користь церкви. В цей час більшу частини данини віддавали продуктами (продуктова рента). Поруч з продуктовою існувала і відробіткова рента-панщина, яка в ХІІІ—ХV ст. була ще невеликою. У ХІV—ХV ст. починає зростати грошова рента. Це було викликано розвитком міст, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, зростанням потреб феодалів, зверненням їх до ринку. Окремі феодали і феодальна держава починають замінювати натуральні повинності, данину грошовим чиншем. Податки в Галичині і на Волині в ХV ст. сплачувало і виконувало «дворище». Кожна община поділялась на «дворища». «Дворище» об’єднувало 5—10 і більше «димів» (окремих родин, господарств). На чолі дворища стояв хтось із старожилів, який керував всім життям дворища. Дворищу належала ділянка землі, яка складалася з орної землі й угідь. Кожен «дим» — двір мав право на її частку. Орна земля знаходилась у володінні кожного диму, а угіддями користувалися спільно. Усі повинності накладалися не на окремі господарства, а на дворище. Кілька дворищ складали общину (громаду), в якій існувала кругова порука. На чолі общини стояв обраний на сільському сході отаман. Община мала і свій суд, який спершу мав досить широкі права. Феодали докладали великих зусиль, щоб знищити общину, яка могла їм протистояти. І поступово під натиском феодалів, а також суперечностей всередині общини вона розкладається. Розвиток товарно-грошових відносин, бажання збільшити прибутки змушували феодалів шукати нові форми господарювання і експлуатації селян. Розуміючи, що з дрібного селянського господарства великих грошей не одержати, феодали починають більше уваги приділяти власному господарству, збільшувати кількість орних земель, садів, сіножатей, бортних угідь й т. ін. за рахунок селянських земель, зменшуючи наділи селян, надаючи їм землі гіршої якості. Таке власне господарство феодала одержало з ХV ст. назву «фільварк». Фільварки були багатогалузевими господарствами, орієнтованими на виробництво продукції для ринку. Тут, крім землеробства, розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли: гуральництво, рибництво та ін. Створення фільварків привело до заміни оброчної системи експлуатації панщиною, яка є найсуворішою формою експлуатації селян. Селяни позбавлялися навіть тієї частки господарської самостійності, якою вони користувались за оброчної системи, і мусили власним інвентарем працювати в господарстві феодала під його наглядом або його наглядачів. Селянин мусив удобрювати панське поле добривами з власного двору і засівати власним насінням. Десь із середини ХV ст. панщина стає помітною, проте широкого розповсюдження вона ще не набрала. Це сталося тільки через 100 років, з 1557 p., після прийняття в Литві «Устави на волоки». В різних місцевостях і в різних господарствах були різні норми відбування панщини на рік. Так, у Львівській землі в середині ХV ст. панщину відбували в розмірі 14 днів на рік, а в Перемишльській і Холмській землі 1 день на тиждень. Досить швидко вона поширювалась у Литві, особливо в Підляшші. Повільне розповсюдження панщини пояснюється тим, що селянська община чинила їй відчайдушний опір, а феодали в період феодальної роздробленості цей опір не могли придушити. У ці часи ще не було умов для закріпачення основної маси селянства. Вони мали право переходу від одного феодала до іншого. Але умови переходу були хоча і різними в різних місцевостях, але важкими для селян. Якщо їх узагальнити, то можна зазначити такі: 1) кількість осіб, що переходили; 2) час переходу (можна переходити лише на Різдво); 3) стан двору й орної землі мусив бути добрим. У разі втечі селянина володілець мав право його розшукувати протягом року. Треба сказати, що в Галичині ще були селяни-колоністи, в більшості з Німеччини. Їм було дозволено селитися на українських землях і засновувати власні поселення міського типу, а також надано важливі привілеї: користуватися німецьким правом, тут не було общини, платили вони тільки чинш тощо. Так от, селянин-колоніст міг піти в інше місце в будь-який час, але мусив залишити замість себе такого ж за економічним становищем селянина. Якщо ж селянин користувався землею на пільгових умовах, то він мусив перед переходом відробити стільки років, скільки користувався пільгами. Таким чином, бачимо, що перехід селян почав обмежуватися. Зростання кріпацтва і національного гноблення зустрічало потужний опір з боку народу України як у вигляді повстань, так й інших форм боротьби. Однією з найпоширеніших форм були втечі, переселення в майже безлюдні східні й південно-східні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля. Особливо широких розмірів набули втечі в другій половині ХV ст. Тікали сам один, родинами, селами і навіть містечками. Тaк почалася народна колонізація малонаселеної Степової України. На нових місцях переселенці називали себе вільними людьми — козаками. В другій половині ХV — першій половині ХVІ ст. на обох берегах Дніпра — на правому (у верхів’ях Південного Бугу, в басейні річок Росі, Тясмина) та лівому (вздовж Трубежа, Сули, Псла і т. д.) з’явилося багато козацьких слобід і хуторів. Козацька колонізація мала видатне значення в економічному розвитку Степової України. Козаки започаткували тут землеробство (або відродили його), орали цілину, розводили городи, сади. Також вони займались скотарством, промислами — мисливством, рибальством, селітроварінням, ремеслами, торували шляхи, будували мости. Одночасно з сільським господарством, промислами і ремеслом козаки займалися торгівлею — продавали набутки свого господарства: хутро, коней, мед, віск, сало, рибу в центральні райони України. Монголо-татарська новала на деякий час загальмувала розвиток ремесла, призвела до його занепаду, втрати деяких ремісницьких професій, але протягом ХІV—ХV ст. ремесло дуже швидко відроджувалось і в першу чергу там, де було завдано найменше шкоди — у західних і південно-західних районах України. Великими ремісничими центрами стали Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський. Київ і Київщина більше постраждали під час навали, були і надалі відкриті для нападу кочовиків, тому тут ремесло розвивалося повільніше. Проте і Київ до кінця ХV ст. став великим ремісничим центром. Якщо за доби Київської Русі налічувалося 40—60 ремісницьких спеціальностей, то у кінці ХV ст. їх було 150—200. Розвивалось залізоробне ремесло і обробка металу. Удосконалювалися домниці, в яких плавили метал, при домницях були кузні, де з металу виготовляли різні знаряддя праці й речі широкого вжитку. Удосконалювалось ливарництво. Ливарники виливали дзвони за складною технологією, мідні й олов’яні плити, предмети церковного вжитку, витончені металеві прикраси. Великих успіхів досягло ювелірне ремесло. Швидко розвивалися будівництво і архітектура. Це був час, коли у великій кількості будувалися міські укріплення, палаци, церкви. Багато споруд будувалося з каменю, цегли, прикрашалися кольоровим каменем, поливними плитками, орнаментом. Успішно розвивалися й інші види ремесла — обробка льону, бавовни, шкіри, дерева. Розвивалося ремесло і в селах. Посилилися зв’язки міста і села, тому що багато сільськогосподарських знарядь праці, тканин та інших речей, що були потрібні селянинові, вироблялися міськими ремісниками. Населення міст збільшувалось. Розвиток ремесла, відокремлення його від землеробства, розвиток торгівлі приводили до виникнення міст. Місто стає центром економічного життя. В ХІV—ХV ст. в Україні швидко зростала кількість міст. Відроджувались старі міста, виникали нові. Найбільше їх виникло в південно-західній частині України — в Галичині й почасти на Волині, які менше постраждали від татарської навали і були більш розвинуті. Ремісники тепер усе більше працюють на ринок, тобто продають свій товар за гроші, посилюється конкуренція як серед міських ремісників, так і між міськими і сільськими ремісниками, що довозили свої вироби в міста. Щоб захистити себе від конкуренції і від утисків державної адміністрації, феодалів, на землях яких вони жили, ремісники починають об’єднуватись у цехи. Цехи ХІV — ХV ст. помітно відрізнялися від ремісничих об’єднань — дружин Київської Русі; вони набули виразних рис середньовічних цехів з їхньою суворою регламентацією, статутами. Перші відомості про цехи в Україні з’явилися в 1386 p. Відомі реєстри 1425 p. цехів різників, пекарів, солодовників (пивоварів), шевців, кравців, кожушаників (кравців, що шили кожухи), лимарів, сідельників, гарбарів у Львові. В Києві були цехи ковалів, кравців, кушнірів, золотарів, шевців, цирульників тощо. Цехи мали свій статут, суд, своїх святих заступників, свята, прапор, касу взаємодопомоги. Багаті привілейовані цехи будували свої храми. Повноправними членами цеху були майстри, власники майстерень, до складу цеху входили також підмайстри, учні. На чолі цеху стояв старшина-магістр, якого обирали майстри, і який наглядав за виконанням статутів. Міста розташовувалися на землях феодалів, світських і духовних, і належали їм (80%) і на землях державних (20%). Населення міст знаходилось у залежності від власників цих земель, відбувало на їх користь повинності, іноді й панщину, сплачувало різні збори. І феодали, і державні урядовці намагалися збільшити свої прибутки з міст. На міщан накладалися різні збори за право виробляти і торгувати, вивозити й довозити товари. Досить часто феодали просто грабували заможних ремісників і купців. Феодальний гніт в Україні доповнювався національним гнобленням. Українське міщанство, українські ремісники, купці тощо обмежувалися в правах у всьому: в торгівлі, у зайнятті ремеслом, участі в цехах, у відправленні релігійного культу тощо. Перевага віддавалася іноземцям: німцям, голландцям, полякам. Їм надавались привілеї, яких не мали українці. Міщанство боролося за свою свободу, за незалежність від феодалів, і держава, хоча і захищала інтереси феодалів, бажаючи мати постійні доходи від міст, починає за певну винагороду давати окремим містам право на обмежене самоврядування, так звані «хартії» (грамоти) переводить на магдебурзьке право. Магдебурзьким воно називалося тому, що за зразок було взято хартію вольностей німецького міста Магдебурга. Протягом ХІV—ХV ст. «магдебургії» отримали Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.) Луцьк (1432 р.). Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.). За одержану «магдебургію» місто сплачувало зазначену в привілеї суму грошей. Тепер населення міста звільнялося від значної частини натуральних податків і повинно було платити грошові податки з торгівлі й промислів. Місто звільнялось від управління і суду королівських або великокнязівських намісників. Міське управління і суд переходили до магістрату (органу міського самоврядування.) Магістрат складався з «лави» на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради (адміністративний орган і суд у цивільних справах; члени ради називалися райцями). Рада засідала під головуванням бурмістрів. Лавники, райці, бурмістри і війт походили із заможного міщанства. Магдебурзьке право в Україні мало обмежений характер. Міщани не звільнялися зовсім від феодальної залежності й мусили виконувати деякі повинності. Крім цього, війта не обирали, його призначав чи то король, чи великий князь. Міщанство боролося за право обирати органи міської влади. У 1378 р. право обирати війта одержав Львів. Серед міщан поглиблювалась майнова нерівність, погіршувалось становище підмайстрів, учнів, членів непривілейованих цехів. Поглиблення розподілу праці, зростання обміну, економічних зв’язків між містами і селами, окремими районами сприяли розвитку внутрішньої торгівлі. Велася вона на невеликих місцевих торгах, які збиралися один-два рази на тиждень. Торгували збіжжям, хутром, медом, рибою, виробами ремесла тощо. На ринках почали виникати майстерні ремісників, постійні крамниці купців, які продавали різноманітний крам і скуповували великі партії місцевих товарів, щоб перепродати в інших містах. Важливе місце займала торгівля сіллю. З ХІV ст. починає розвиватися ярмаркова торгівля. Ярмарки влаштовувались у великих містах один-два рази на рік і тривали кілька днів, бувало і тижнів. На них з’їжджалися купці з усіх куточків країни і навіть з-за кордону. Це свідчило про те, що почав складатися внутрішній ринок, розвивалася оптова торгівля. Дозвіл на проведення ярмарків видавався королівською або великокнязівською владою спеціальними грамотами. Такий дозвіл мали Львів, Луцьк, Київ, Перемишль, Галич, Ярославль. Але при пануванні натурального господарства зв’язки між окремими районами країни не були постійними. Як і за часів Київської Русі важливе значення мала зовнішня торгівля. Зовнішня торгівля після роздріблення Київської Русі й татарської навали на деякий час підупала, але в ХІV—ХV ст. торговельні зв’язки України з іншими країнами стають знову тривкими. Товари в Україну і через Україну йшли зі Сходу на Захід, з Півдня на Північ, і навпаки. Україна вивозила худобу, шкіри, хутро, збіжжя, сало, мед, віск, рабів, деревину, ремісничі вироби тощо. Завозила тонкі сукна, полотна, залізо, сталь, зброю, коштовності, скло, папір, вино, шовкові тканини, парчу, саф’ян, прянощі та ін. Україна торгувала з Візантією, прибалтійськими країнами, Німеччиною, країнами Середньої Азії, Кавказом, Молдавією, пізніше Туреччиною, Чехією, Угорщиною, Італією, Грецією. Міцніли економічні зв’язки України з Росією. Великими торговельними центрами стали Київ, Львів, Луцьк, Володимир на Волині, Галич, Кам’янець на Поділлі. Розвиток торгівлі в українських землях стримувався політикою польського та литовського уряду. Польща і Литва вкрилися великою кількістю внутрішніх і прикордонних митниць. За кожен товар треба було платити мито. Брали мито й окремі феодали за проїзд через їхні володіння. Форми сплачування мита були найрізноманітніші: купці сплачували ярмаркове, ринкове, шляхове, мостове, привальне, відвальне, перевізне, гребельне, скатне, прикордонне мито тощо. Польський уряд утискував українських купців, їм заборонялося займатися торгівлею, особливо в західноукраїнських землях. Дискримінувалися також московські, вірменські та єврейські купці. З іноземців брали велике мито, змушували продавати товари за зниженими цінами та ін. Уряд Польщі намагався монополізувати зовнішню торгівлю. Все це перешкоджало розвиткові торгівлі, послаблювало економічні зв’язки як усередині України, так і з зовнішнім світом. Розвиток торгівлі змусив упорядкувати грошову систему. В ХІV ст. у Львові карбувалася власна срібна монета — великі срібні руські півгроші та мідні денарії. Були в обігу польські, литовські, італійські, угорські, генуезько-кримські, чеські, молдавські, татарські монети. З ХV ст. почали продавати товари в кредит, під великі відсотки, зародилася іпотека, з’явилися перші «банківсько-торгові доми», розквітло лихварство. Торгівля розширювалася і еволюціонувала, набираючи нові форми.

Еволюція форм господарської діяльності. Фільварки. Козацьке господарство. Економічний стан Лівобережної України за часів Гетьманщини. Зміна правового статусу козацтва. Колонізація Запоріжжя та причорноморських степів. Соціально-економічний розвиток Правобережної України У ХVІ — першій половині ХVII ст. більша частина земель України опинилась під владою Польщі. В 1569 p. між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої. Таким чином, з другої половини ХVІ ст. литовське панування в Україні остаточно зникло. З цього часу для польської шляхти відкрилися широкі можливості для загарбання українських земель. Стрімко зростає велике феодальне землеволодіння. Особливо цей процес посилюється після сеймової постанови 1590 p., коли було дозволено займати «пустелі», що лежали за Білою Церквою. Польські магнати захоплювали землі самі, одержували їх від королів, відвойовували один в одного. З’явилися величезні магнатські латифундії. Магнати Калиновські, Конецьпольські, Потоцькі, Вишневецькі, Жолкевські тощо стали, за висловом сучасників, «українними корольками». Конецьпольським, наприклад, у першій половині ХVII ст. належало тільки в степах Південного Буга 170 міст і містечок і 740 сіл. Потоцькі володіли Ніжинським староством, Кременчуком, Потоками і рядом інших поселень. Яремі Вишневецькому тільки на Лубенщині належало близько 40 тис. господарств селян і міщан. Це були держави в державі. Магнати в своїх володіннях будували фортеці, видавали накази-закони для місцевого населення, захоплювали державні посади. Королі мусили з ними рахуватися, віддавали їм в управління державні маєтки «королівщини», від чого вони ще більше збагачувалися, тому що всі доходи з «королівщин» йшли на їхню користь. Віддавалися маєтки магнатам і як застави в заклад кредитору за позичену суму державі, якій потрібні були гроші. Застави збагачували магнатів. Так Я. Острозький, один з найбільших магнатів Східної України, на початку ХVII ст. тримав у закладі Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне та за 2000 золотих Переяславське. Середня і дрібна шляхта знаходилась на службі у магнатів і досить часто одержувала за службу в оренду або в «державу» землі магнатів. В ХVІ — першій половині ХVII ст. деякі країни Західної Європи стали на шлях капіталістичного розвитку. В 1566—1609 pp. відбулася буржуазна революція в Нідерландах, в 1640—1660 pp. — в Англії. Це наклало відбиток і на економічний розвиток Східної Європи, України. Прискорився розвиток товарно-грошових відносин, які все більше підривали підвалини натурального господарства. Розвивався як внутрішній, так і зовнішній ринок, збільшився попит на сільськогосподарську продукцію в зв’язку з розвитком міст в Україні й розвитком капіталізму в Західній Європі. Феодали перестали задовольнятися продукцією власних ремісників, вона їм тепер здавалась «убогою». Їхні потреби безмежно збільшувались, бо міські ринки пропонували багатий вибір найрізноманітніших товарів як вітчизняного, так і іноземного виробництва. Шляхта купує дорогі тканини, прикраси, зброю, будує нові будинки, палаци тощо. Вона весь час відчуває великий нестаток грошей. Проте одержати їх можна тільки з власного господарства шляхом посилення експлуатації селян. У зв’язку з цим вже в другій половині ХV cт. грошовий оброк починає перевищувати натуральний. Але і цього феодалам було замало. В умовах невпинної гонитви за грошима феодали Литви і Польщі шукають нові форми господарювання й експлуатації селян. У ХVІ ст. великого значення набули фільварки, що особливо поширились після Люблінської унії. Фільварк — це власне господарство феодала, прибутки від якого повністю йшли в його розпорядження. Як ми вже говорили, фільварк засновувався на панщинній праці селян, і продукція в ньому вироблялася не тільки для внутрішніх потреб, але й на продаж. Під фільварки відводилися кращі землі: орні, сіножаті, місця з бортями, боброві гони тощо, які, як правило, відбирали у селян. При цьому селян зганяли з земель, або зменшували їхні наділи, або давали їм землю гіршої якості. Швидкому зростанню фільварків в Україні сприяла аграрна реформа короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, що розпочалася з 1557 p. У 1557 p. було видано закон під назвою «Устава на волоки», згідно з яким було проведено перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві, Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки. (Волока або лан — ділянка землі біля 17 га.) Волоку одержувало селянське господарство — дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й панщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян. Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» — близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялася. Слідом за великим князем запроваджувати «волочну поміру» і створювати фільварки почали в усе більшій кількості великі й дрібні феодали. Внаслідок реформи тільки на Волині площа селянських земель протягом 60—80-х років ХVІ ст. скоротилася на 50—60%, Такий самий процес відбувався і в інших місцевостях. Наприкінці ХVІ ст. фільварки з’явилися в Закарпатській Україні. Значно повільніше організовувалися в Центральній і Лівобережній Україні й зовсім їх не було на Буковині. На початку ХVII ст. в Україні тільки 15% селян мали наділ більше півлану. Третина була малоземельною або безземельною. Реформа зміцнила феодальну власність на землю. В Україні, як і в Польщі, запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто нешляхетської землі не може бути. Крім того, що реформа скоротила кількість земель у селян, вона завдала удару селянській общині, общинному землеволодінню і взагалі общинним порядкам, тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне господарство. Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила позаекономічний примус селян і призвела до покріпачення селян. Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збільшити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільському господарстві. Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах дерев’яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували борону з залізними зубцями і рало. Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя. Так, в Костянтинівському і Степанському ключах (група маєтків) князя Острозького в 1615 p. було 300000 пудів хліба (пуд — 16 кг). Більшу частину хліба або переробляли на горілку, або відправляли на внутрішні й зовнішні ринки. У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займалися табунним конярством для продажу коней, з’явилось товарне молочарство, виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо. В бджільництві поряд з бортництвом з’являється і вуликове бджільництво. В деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво існувало не тільки в фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На продаж йшли мед, віск, меди. Товарного вигляду набрало рибальство. В фільварках розвивалося рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби великі доходи. Так, старокостянтинівські стави князя Острозького в 1615 році дали 2000 злотих доходу. У зв’язку з прагненням шляхти збільшити прибутковість своїх господарств почали поширюватися агрономічні твори з порадами, як раціонально вести господарство; видаватися спеціальна література, присвячена конярству, рибоводству, мисливству тощо. Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною. В деяких господарствах робота на панщині тривала від зорі до зорі. Людина, що пропустила один день панщини, мусила сплатити штраф (1—2 гроша — ціна барана), за пропускання трьох днів людину карали батогами і змушували цей час відробити. Розміри панщини весь час зростали. Так, наприклад, селяни церковних маєтків в Україні відробляли панщину з 1 лана в кінці ХV ст. 1 день на тиждень, у першій половині ХVІ ст. — 2 дні, в кінці ХVІ ст. — 6 днів, а на початку ХVII ст. — 24 дні на тиждень, тобто з одного двору 6 днів на тиждень мусило працювати чотири особи. Проте панщина, незважаючи на її поширення, ще не стала на той час скрізь основною формою експлуатації селян. Характер і розмір селянських повинностей в тому чи іншому районі залежали від різних чинників і передусім від рівня розвитку продуктивних сил і характеру господарської діяльності. В добре розвинутих районах, таких як Галичина, Волинь, переважали панщина, в менш розвинутих, мало залюднених (Поділля і Брацлавщина, Лівобережна Україна) — головною формою експлуатації були данина і чинш. Зі зростанням фільваркової системи, розповсюдженням панщини селяни почали втрачати право переходу. Ще в 1435 p. галицька шляхта прийняла рішення додержуватися щодо селянського переходу правил, що існували в Польщі: селянин міг переходити в інше господарство тільки в дні Різдва, сплативши викуп. У 1447 p. великий князь литовський Казімір видав привілей, що розповсюджував кріпосне право на значну частину селянства Литви. Цей привілей забороняв перехід приватновласницьких селян у великокнязівські маєтки. Крім того, феодалу надавалось право судити своїх селян. На початку ХVІ ст., в 1518 p., селяни були позбавлені права скаржитися на феодала навіть до королівського суду. Протягом ХVI ст. (1505 і 1520 рр.) польські сейми видали ряд законів, що суворо заборонили селянам без дозволу феодала покидати свій наділ і узаконили панщину 2 дні на тиждень. Селянин, який переходив з дозволу пана, мусив оплатити викуп і залишити хату в бездоганному стані. Селяни українських земель, що були у складі Польщі, в більшості були покріпачені в першій половині ХVI ст. Таке ж становище, з деякими відмінами, було і в Литві. Тут також селянам заборонялося скаржитися на своїх панів, феодали одержали право купувати селян без землі. «Артикули» короля Генріха Валуа 1573 р. і нарешті Третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили селян. Селянам заборонялося самостійно виступати на суді й свідчити як проти, так і за своїх панів. Феодали одержали право протягом 20 років шукати втікачів. Право переходу було обплутане такими умовами, що практично здійснити його було неможливо. Навіть «похожі» селяни, які вважалися вільними, проживши 10 років в маєтку, повинні були в разі переходу сплатити панові 10 кіп грошей, ця сума дорівнювала половині вартості селянського господарства з землею, а також повернути одержану при поселенні позику. Під ярмом панської Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав. Шляхтич мав право не тільки продати і купити селянина, а й засудити його на смерть. Селян заковували в кайдани, вішали, цькували собаками, саджали на палі, четвертували, відрізали їм вуха, носи, спалювали на вогнищах. Усі сучасники підкреслювали повне безправ’я селян у Польщі й Литві. Один із сучасників писав, що пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті ... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати … і хоч без жодної причини убивають, не несуть за це ніякої кари». В багатьох господарствах становище селянина нічим не відрізнялося від долі раба. Відповіддю на посилення утисків, покріпачення були втечі. Якщо раніше козаки залюднювали південь Київщини, Брацлавщини, то в ХVI—ХVII ст. вони пішли далі на південь, і в другій половині ХVI ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва, що став осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення. Запорізьке козацтво створило свою соціально-політичну і військову організацію. Всі козаки мали рівні права в користуванні землею, у вирішенні важливих питань на радах, обиранні старшин. І хоча заможна верхівка, спираючись на свою економічну перевагу, мала великий вплив на все життя Січі, правовий стан рядового козацтва докорінно відрізнявся від стану поневоленого селянства. Існування козацтва революціонізувало останнє, наочно доводило, що без панів можна жити краще. Воно було своєрідним проломом у феодально-кріпосницькій системі й свідчило про зачатки розкладу феодально-кріпосницького устрою. Козаки були в багатьох випадках заспівувачами в багаточисельних селянських повстаннях в Україні. Крім того, вони охороняли південно-східні кордони України від спустошливих нападів кримських татар і самі здійснювали сміливі походи в турецько-татарські володіння. Уряди Польщі й Литви, покріпачуючи селян, жорстоко розправлялися з усіма, хто виступав проти покріпачення і передусім з запорізькими козаками. Щоб запобігти втечам і послабити вплив козацтва, в 1580 p. польським сеймом було навіть видано постанову про боротьбу зі «своєвільними людьми». Постанова давала право феодалам «ловити і на горло карати своєвільних людей», тобто втікачів. Під впливом зростання товарно-грошових відносин мало-помалу в ринкові відносини втягувалися і селянські господарства. Це спричиняло соціальне розшарування селянства, появу значної кількості малоземельних і безземельних селян: загородників або городників, підсусідків, халупників, коморників. Загородники мали невеликі ділянки землі — загороди — і садибу; підсусідки не мали ні садиб, ні землі, жили в чужих дворах. Коморники мали тільки худобу і наймали під житло комори. Халупники володіли тільки садибою і хатою, халупою. В цей же час зростав і прошарок заможного селянства. Заможні селяни накопичували гроші, займаючись торгівлею продукцією сільського господарства і промислів, використовували найману працю в своїх господарствах і таким чином нагромаджували кошти. Проте, треба сказати, панування феодальних відносин стримувало розшарування селян і розвиток буржуазних відносин, тому що і заможні селяни перебували під гнітом феодалів, які їх притісняли і грабували. Швидше йшло розшарування серед козаків. Слід зазначити, що козацтво ніколи не було одноманітною в соціальному відношенні верствою. Козацтво було економічно нерівним з початку свого виникнення, тому що від феодалів тікали різні за своїм економічним станом люди: з одного боку, сільська і міська біднота, з другого, — селяни і ремісники, що володіли засобами виробництва і сподівалися знайти на нових місцях більш сприятливі умови для розвитку свого господарства. Втікачі забирали з собою все майно, худобу, навіть наймитів. На нових місцях, користуючись економічною неспроможністю голоти, заможні козаки експлуатували її у своїх господарствах. Багато документів свідчать про те, що в козаків мала місце експлуатація наймитів. Багаті козаки займали керівні посади в козацькому війську, з їхнього середовища виходила козацька старшина. Між голотою і багатими весь час ішла жорстока боротьба. В ХVI — першій половині ХVII ст. розвиток продуктивних сил спричинив поглиблення процесу суспільного розподілу праці — подальшого відокремлення ремесла від сільського господарства, дальший розвиток ремесла. Цей процес проявився в розширенні старих і появі нових міст і містечок, кількість яких невпинно зростала. В кінці ХVI ст. на Поділлі нараховувалося 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок, у середині ХVII ст. відповідно 111 і 150. Взагалі в Україні в цей час налічувалося 970 міст і містечок. Виникли такі міста, як Бердичів, Умань, Гайсін, Кролевець, Гадяч, Миргород, Фастів та ін. Безперервно зростала і кількість міського населення, хоча міста і містечка були невеличкими, по 100—300 будинків, і відрізнялись вони від сіл тим, що населення міст за статутами не відробляло панщини, а тільки платило натурою чинш і данину та мало торги і ярмарки. Так, з 1552 по 1622 рр. населення Києва зросло майже в 3,6 раза, Житомира — майже в 2,5 раза, Вінниці — у 3 рази (за кількістю домів, що підлягали оподаткуванню). Міста були центрами ремесла і торгівлі. Серед них найбільш значними в Україні на той час були Київ і Львів. Великими ремісничими центрами були Ніжин, в якому 42,3% дворів ремісників, Стародуб — 48,5% дворів ремісників. У середині ХVI ст. у Києві нараховувалось 20 ремісничих спеціальностей, у Львові — 28. Львів був великим містом. Наприкінці ХVI ст. тут мешкало 12344, а в 1650 p. — 33275 чол. У середині ХVII ст. у Львові було близько 30 цехів, які об’єднували понад 500 майстрів. Широко відомі були вироби львівських майстрів: зброярів, ювелірів, слюсарів, ткачів, кравців тощо не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Ще в ХVI ст. Львів називали «школою ремісників». Тут вироблявся папір, відливались дзвони, гармати тощо. Більшість українських міст була приватною власністю духовних і світських феодалів. Економічний розвиток міст супроводжувався соціальним розшаруванням міського населення. Воно складалося з невеликої частини представників верхівки — патриціату, до якої належали багаті міщани, купці. Вони були міцно поєднані зі шляхтою, часто самі купували маєтки з кріпаками і здобували шляхетство. Другою групою були середні купці, цехові майстри, заможне міщанство. Ця група була невдоволена засиллям міської верхівки і весь час вела з нею боротьбу. Нарешті, третю групу, найбільш чисельну, становила міська біднота: незаможні ремісники, різні наймити, жебраки, селяни, що тільки називалися міщанами. Ремесло розвивалося і в містах, і в селах. Усі селяни у вільний від землеробства час виготовляли вироби побутового призначення: полотно, сукно, плахти, килими, ковдри, рушники, хустки й т. ін. Цими продуктами вони часто сплачували натуральну ренту. Були в селі, крім цього, гончарі, шевці, кравці, колісники, бондарі, грабарі, чинбарі, лимарі тощо. Виготовляли вони продукцію як на замовника, так і на ринок і почали виступати як дрібні товаровиробники. У містах і селах існували підприємства для переробки сільськогосподарської продукції на борошно, крупу, горілку, пиво. Це були водяні млини, вітряки, гуральні, броварні. У фільварках виникають рудні (виробництво заліза), поташні, на продукцію яких попит весь час зростав у зв’язку з тим, що поташ застосовували у виробництві скла, мила, при фарбуванні й вибілюванні тканин тощо; селітряні варниці, соляні жупи. На цих підприємствах уже був певний поділ праці, працювали тут і вільнонаймані робітники, як правило, майстер і робітники-спеціалісти, і залежні селяни, які відбували тут феодальні повинності. Це були зародки мануфактурної, капіталістичної промисловості. Наприкінці ХVI — в першій половині ХVII ст. ремісники майже всіх українських міст були об’єднані в цехи за професіональною ознакою. Об’єднання ремісників за професіональною ознакою не були новиною для України. Вони виникли ще в ранній період існування міст, в ХІ—ХІІ ст. Їхнє виникнення було викликане необхідністю, головним чином, захисту своїх економічних інтересів від зазіхань з боку феодалів. У той час ринок ще був обмеженим, приплив ремісників у міста відбувався повільно і тому конкуренції між ремісниками майже не було. Тому і потреби в суворій всебічній регламентації виробництва і збуту ремісничих виробів також не було. В ХVI—ХVIІ ст. становище істотно змінюється. У цей період розвиваються товарно-грошові відносини, відбувається розширення і поглиблення внутрішнього ринку. Від роботи на замовлення ремісники переходять до роботи на ринок. Це викликає прагнення цехових майстрів установити свою монополію у виробництві й збуті продукції, ліквідувати можливість як внутрішньоцехової, так і позацехової конкуренції. В ХV—ХVІ ст. з’являються цехові статути, що всебічно регламентували всі сторони виробництва і збуту продукції й узагалі всього життя членів цеху. Регламентувалася кількість підмайстрів і учнів у майстерні, кількість і якість виготовленої продукції, тривалість робочого дня, строки учнівства, розмір плати підмайстрів і учнів тощо. Разом із цим почали всіляко обмежувати вступ до цеху нових членів, збільшували строки учнівства, вступні внески. При цьому кандидат у майстри мав бути громадянином міста, володіти в місті нерухомим майном. Підвищувалися вимоги до майстерштюків-виробів, що свідчили про майстерність кандидата у майстри. Нарешті, і це надзвичайно важливо, увагу цехових статутів було скеровано на безумовну заборону позацехового ремесла. Як правило, майстрами могли стати тільки сини або родичі майстрів. Цехові майстри, таким чином, вживають усіх заходів до того, щоб перетворити цехи в замкнуті спадкові корпорації. Об’єктивно цехова регламентація ставала на перешкоді розвитку цехового ремесла, сковувала розвиток продуктивних сил. Проте цехові статути не могли затримати процес подальшого поглиблення розподілу праці, ріст ремесла і розвиток капіталістичних відносин у промисловому виробництві. Перш за все, незважаючи на всю регламентацію, серед цехових майстрів ніколи не було майнової рівності. З регістру про стягування податків з ткачів м. Кам’янця (1578 p.) видно, що з 8 ткачів п’ятеро платили по одному флоріну, а троє бідних — по 25 грошей. Ця економічна нерівність зі зростанням роботи на ринок збільшувалася, в цехах з’являється поділ на «чорних» майстрів, що виконували просту, чорну роботу, і на привілейованих. По-друге, загострюється боротьба між окремими цехами, що були пов’язані єдиним процесом виробництва. Так, наприклад, львівські шевці, сировину яким раніше постачали кушніри, почали в першій половині ХVII ст. домагатися права самим обробляти шкіри або купувати їх на стороні, тобто силкувалися утискувати кушнірів, поставити їх в залежність від себе. По-третє, що особливо важливо, багато хто з майстрів, нехтуючи цеховими правилами, з метою розширення виробництва збільшували кількість підмайстрів і учнів, запаси сировини. Таким чином, цехи не могли уникнути впливу нових економічних умов, загальної тенденції господарського життя суспільства — зростання виробництва, розвитку товарно-грошових відносин, розширення ринку. В XVI—ХVІІ ст. усередині цехів з’являються ознаки, що свідчили про початок розкладу цехової організації. Розкладу цехової організації ремесла сприяв також тиск, який цехи зазнавали ззовні, з боку позацехових ремісників (партачів). Кількість їх дедалі зростала як за рахунок ремісників, що приходили з села, так і підмайстрів, які тепер не могли стати цеховими майстрами. У першій половині ХVІІ ст. партачі, наприклад, у Львові становили 40% від загальної кількості ремісників. Між цехами і партачами точилася жорстока боротьба. У боротьбі з партачами цехи спиралися на міську владу, а також досить часто вдавалися до прямого насильства. Нападали із зброєю в руках на житла партачів, забирали їхні вироби, нівечили верстати та інші знаряддя праці, били й виганяли з міста. В першій половині ХVІІ ст. були зареєстровані випадки, коли озброєні ватаги львівських цехових майстрів нападали на дома партачів у передмісті, забирали готові вироби, знищували інструмент. Через цехові заборони партачі були позбавлені можливості вільно продавати свої вироби в місті, за браком коштів не могли їх вивозити на далекі ринки і тому змушені були звертатися до посередників—скупників, купців. Скупники були знайомі з ринком і його потребами. Спочатку вони тільки скуповували продукцію у партачів, потім, добре знаючись на потребах ринку, робили замовлення на виготовлення тієї чи іншої продукції і таким чином відривали виробника від ринку збуту. Згодом скупники починають платити ремісникам потрібною їм сировиною, інструментами. Так відривають їх і від ринку сировини і остаточно ставлять в залежність від себе, підкоряють собі. Фактично ремісник стає найманим робітником, що працює в себе вдома на капіталіста. В ХVІ — першій половині ХVІІ ст. в Україні з’являється багато таких купців-підприємців. Вони об’єднували окремих ремісників-партачів і засновували типову розсіяну мануфактуру, тобто капіталістичну кооперацію. Спочатку тут ще не було поділу праці, але з часом, зі зростанням попиту, кількості робітників упроваджується і поділ праці на окремі операції. Це, що стосується виникнення розсіяної мануфактури. Централізована мануфактура часто виникала на базі цехової майстерні, де також з’являється поділ праці. Мануфактура відрізняється від майстерні ремісника більшою кількістю робітників і технічним поділом праці. Отже, цехове ремесло в Україні в ХVІ—ХVІІ ст. починає розкладатися. Купці-скупники, а в окремих випадках розбагатілі цехові майстри починають перетворюватися на капіталістів-підприємців, а позацехові, а інколи і цехові ремісники, підмайстри — в найманих робітників. На завершення треба сказати, що розвиток ремесла і зародження мануфактурного виробництва в Україні стримувалося жорстоким національним гнітом і гонінням православ’я, що посилилося в ХVІ — першій половині ХVІІ ст. Намагаючись перетворити українські міста у свої опорні пункти, польський уряд всіляко сприяв укріпленню в них позицій польських і німецьких купців і ремісників католицького віросповідання. Іноземна міська верхівка за допомоги уряду і церкви всіляко утискувала українських міщан — «схизматиків», перешкоджала їм займатися ремеслом і торгівлею, усувала від участі в міському самоврядуванні. В деякі цехи українців не приймали або не давали їм звання майстра, учням забороняли стати підмайстрами, примушували жити в окремих кварталах («Руська» вулиця). Наслідком такої політики було те, що в деяких цехах у Львові вже на початку ХVІІ ст. українців узагалі не було, а там, де були, їх виключали з цеху з будь-якого приводу і нових майстрів і учнів—українців не приймали. Львівські міщани скаржилися, що пригнічені поляками «ярмом над єгіпетськую неволю … же нас лечь без меча, але горей ніж мечем з потомств вигубляют, заборонивши нам пожитков і ремесл, обходов вшеляких». Багата верхівка українських міст-патриціат усе більше стикалася з польськими феодалами. У ХVІ—ХVІІ ст. з’явилися централізовані мануфактури у таких галузях, як виробництво гармат, дзвонів, карбування монет, виготовлення виробів із скла, паперу тощо. На всіх цих підприємствах поряд з примусовою працею застосовувалась у великій кількості й вільнонаймана. Все це свідчило про появу капіталістичних відносин. Але треба сказати, що мануфактур в Україні в цей час було значно менше, ніж в Західній Європі, вужчим був ринок збуту і т. ін. Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур, спеціалізація окремих районів на виробництві одного продукту мали наслідком територіальний поділ праці, ознаки якого виразно виявилися в Україні в XVI — першій половині XVIІ ст. Галичина, Волинь, частина Київщини були районами виробництва зерна. Звідси хліб йшов у інші райони України і за кордон. Районами розвинутого скотарства були Південне Лівобережжя, Поділля, Галичина, Волинь, Київщина. Визначилися райони мисливства, виробництва солі, заліза, залізообробної промисловості (Волинь, Чернігівщина, північ Київщини), виробництва селітри, лісових промислів, вівчарства і виробництва смухів, ковдр, килимів тощо. Таким чином, у XVI — першій половині XVIІ ст., незважаючи на посилення феодальної експлуатації, чужоземне панування, відсутність національної державності, почалося формування українського національного ринку. Територіальний розподіл праці викликав розширення внутрішньої торгівлі. Збільшилася кількість торгів і ярмарок. Відомими українськими ярмарками були ярмарки у Львові, Ярославлі, Києві, Кам’янець-Подільському тощо. На них з’їжджалися купці з усієї України, Росії, Литви, Польщі, Молдавії, Туреччини тощо. У містах виникала повсякденна торгівля на торгах і в крамницях. Міцніли економічні зв’язки України і з зовнішнім світом — із Західною Європою, Росією, Сходом. Однак треба підкреслити, що умови для торгівлі були дуже важкі. Торгівлі перешкоджали різні феодальні норми, шляхетська сваволя — привілеї купецьких братств, ремісничих цехів, примусове користування певними шляхами й т. ін. Торговельні статути дуже обмежували діяльність іноземних купців. Економічна політика польського уряду передусім захищала інтереси шляхти і також завдавала великої шкоди розвиткові вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток. Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування панської Польщі, проти посилення соціального і національного гніту. Ця боротьба особливо посилилась у кінці XVI — першій половині XVIІ ст., коли в Україні одне за одним вибухали масові народні повстання — К. Косинського (1591—1593 рр.), С. Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка, Острянина, Гуні (1637—1638 рр.). У 1648 р. розпочалась визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Визвольна війна українського народу проти пансько-шляхетської Польщі 1648—1654 рр. закінчилася перемогою українського народу і возз’єднанням України з Росією. Україна здобула політичну автономію. Утворилася Українська козацька держава. За умовами Березневих статей 1654 р. Росія визнала козацький реєстр у 60 тис. чол. За козаками зберігалися всі привілеї, що вони одержали від польських королів. Вони мали право обирати гетьмана, право земельної власності й передачі її в спадщину, становий суд і т. д. Козацьке військо мало одержувати жалування. Україна зберігала свою адміністративно-територіальну систему, своє військо, суд, усі органи державної влади. За українськими містами, що мали магдебурзьке право, збереглися їхні права. Податки повинна була збирати місцева влада й передавати представникам російського уряду. Гетьман мав право приймати послів іноземних держав за винятком Польщі й Туреччини, але негайно мусив повідомляти про зміст посольської справи російському уряду. У визвольній війні брали участь усі кола українського народу: селянство, козацтво, міщани, духовенство, середні й дрібні феодали. Проте найбільші вигоди від утворення Української козацької держави отримали українські феодали. Царський уряд підтвердив усі їхні права, що вони одержали від польських королів. Унаслідок визвольної війни і возз’єднання України з Росією феодально-кріпосницький устрій в Україні був суттєво розхитаний, але не знищений. Магнатське землеволодіння в східній частині країни на деякий час зникло, тому що польських магнатів було вигнано. Значна частина середньої і дрібної шляхти була знищена або викинута хвилею народного повстання за межі Східної України і втратила свої землі. Те ж сталося і з католицьким духівництвом і його володіннями. Частина земель перейшла на деякий час до рук селянства, частину захопила козацька старшина. В зв’язку з цим у Східній Україні феодально-кріпосницький гніт на деякий час послабішав. Сотні тисяч колишніх кріпаків «покозачились», тобто звільнились від кріпацтва і назвалися козаками. Хоча офіційний царський реєстр визнавав 60 тис. козаків, фактично їх було значно більше. Селяни реєстру не визнавали. Козацька старшина і українська шляхта намагалися, вигнавши польських феодалів, зберегти й укріпити феодально-кріпосницькі відносини в Україні, зайняти місця польських феодалів. Вони зверталися до царського уряду з проханням пожалувати їм землі, що належали раніше польській шляхті. Але одержавши жалувані грамоти, не поспішали заявити на них свої права, бо боялися гніву козаків. Під час визвольної війни 1648—1654 рр. в Україні склався новий адміністративно-територіальний устрій. Села об’єднувалися в сотні, сотні об’єднувалися в полк. На чолі сотні стояв сотник, полку — полковник. Адміністрація міст, що не мали магдебурзького права, підлягала владі сотенного «уряду». Після закінчення визвольної війни Лівобережна Україна і Київщина ввійшли до складу Росії. Її було поділено на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський, Переяславський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Спочатку всі органи влади були виборними, але дуже скоро всю владу в свої руки забрав гетьман. Він призначав полковників і навіть сотників, які зосереджували в сотнях і полках військову, адміністративну, судову владу. Компетенція козацьких рад обмежувалася. Старшина об’єднувалася в привілейовану верству. Послаблення феодально-кріпосницького гніту, наявність великої кількості вільних людей не задовольняли інтереси ні українських феодалів, ні російських кріпосників. Вони вважали таке становище в Україні тимчасовим і робили все можливе, щоб його змінити. Тому вся друга половина XVIІ—XVIІІ ст. соціально-економічної історії Лівобережної України була повільним, але неухильним процесом відновлення кріпосницьких відносин. Поступово зменшували число козаків, відокремлюючи їх від селян-посполитих, ускладнювали перехід з посполитих у козацтво, а за гетьмана Мазепи цей перехід став майже неможливим. У 1695 р. Мазепа звернувся до козацької адміністрації з погрозою: «Не толко на честі, але і на здоровю своєм будете от нас сурово карані», якщо наважитесь підданих «в козацтво приймовати». В той же час перехід козаків у посполиті всіляко спонукався. Причиною таких переходів найчастіше було зубожіння козаків у результаті тяжкої військової служби і з інших причин. Не було випадковістю і насильство. Старшина примушувала козаків продати їм садибу, ґрунт і перетворювала козаків у посполитів-бідарів. Багато було шляхів перетворення вільної людини у залежну. Козаки, як уже говорилося, розорялися від важкої військової служби, посполиті приватних сел мусили виконувати різні повинності на користь власників і поступово потрапляли в залежність від них, посполиті вільних сел і містечок виконували величезну кількість повинностей на користь Війська Запорізького (так офіційно називалася звільнена від Польщі частина України), на користь полкової і сотенної старшини. Вони повинні були: утримувати розташовані в Україні царські війська і давати продовольство а іноді й фураж найманому гетьманському війську; заготовляти сіно і дрова для гетьманського двору; давати харчові продукти для гетьмана й т. ін. Крім козаків і посполитих, існували й інші категорії селян, що були проміжними групами. Невелику групу складали бобровники, що вважалися козаками, але мусили відбувати повинність на користь Війська Запорізького — ловити бобрів. Існувала проміжна група стрільців, яка полювала на звіра і птахів. З часом і бобровники, і стрільці злилися з посполитами. Невелику групу складали курінчики, які служили гетьману і старшині; значно багаточисельною була група протекціантів. Протекціантами були і козаки, і посполиті. Вони чи то за певну суму грошей, чи за якусь роботу на користь старшини звільнялися від повинностей на користь держави, тому гетьмани обмежували зростання кількості протекціантів. Протекціантство було зовсім знищено в 1751 р. за гетьмана К. Розумовського. Велику групу становили підсусідки. Вони не мали власно-го господарства і мешкали в чужих дворах. Підсусідків мали різні верстви населення: старшина, козаки, посполиті, купці, міщани тощо. Поступово посполиті й частина козаків із різних причин втрачали свої господарства і перетворювались на залежних селян і кріпаків. Розоряли козаків і посполитих також і війни, зокрема напади кримських татар, турків і т. ін. У той же час зростало і міцніло феодальне землеволодіння козацької старшини, монастирів. Форми землеволодіння в цей час в Україні були різноманітні. Крім шляхетського і монастирського була особиста власність на землю козаків, селян, міщан. У більшості ця форма була поширена на півночі України — на Чернігівщині, Стародубщині, менше — на півдні, в степовій частині, на Полтавщині. Було спільне землеволодіння, «неділені» землі, проте ця форма землеволодіння в умовах розвитку товарно-грошових відносин швидко занепадала. На півдні існували села з общинним землеволодінням. Там було багато вільних земель. У XVII—XVIII ст. вони швидко заселялися, виникали нові села і селища. Козаки і посполиті таких сел об’єднувалися в громаду (общину), захоплювали землі й вважали їх власністю громади. Всі важливі питання в таких селах вирішувала громадська рада. Але і тут йшла соціальна диференціація, більш заможна частина громад намагалася звільнитися з-під общинної юрисдикції і закріпити землю у приватну власність. З часів визвольної війни з’явилося рангове землеволодіння. Це було умовне землеволодіння. Старшина володіла таким маєтком, доки займала якусь посаду — ранг. Крім рангових володінь, були ще надання у «вічне» володіння; «до ласки військової», тобто до розпорядження вищої влади; на підтримку господарства. Проте між цими володіннями великої різниці не було. Маєток, отриманий у «вічне» володіння, зовсім таким не був. Його могли відібрати, а одержаний «на ранг» або до наказу вищої влади міг стати спадковим. Тому старшина, монастирі та інші володільці земель домагалися того, щоб усі ці надання підтверджувалися наступними гетьманами і царем, і ніхто не мав би права їх відібрати. В 1687 р. при обранні на гетьманство Мазепи старшина домоглася того, що було внесено пункт, який обмежував владу гетьмана: гетьман не міг відбирати надані маєтки, стверджені царськими грамотами. Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище раніше вільних селян. Збільшувались їхні повинності, вони підпадали під юрисдикцію феодала. Крім державних повинностей, вони мусили виконувати повинності на користь володільця землі: відбували панщину, сплачували оброк продуктами, чинш тощо. На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. панщина ще не була головною формою експлуатації. Більш поширеними були чинш і данина продуктами. Форми експлуатації залежали від господарського розвитку тієї чи іншої місцевості, від економічного стану маєтку тощо. Посилення експлуатації призводило до зубожіння основної маси козацтва і посполитих. Селяни втрачали землі, худобу. Безперервно зростала кількість підсусідків, городників. Ряди збіднілих поповнювалися також за рахунок переселенців з Правобережної України. У той же час міцніла заможна верхівка сіл. Вона охоче приймала до своїх дворів переселенців, експлуатувала їх, займалася перепродажем сільськогосподарської продукції, заводила млини, крупорушки, гуральні, олійниці, займалася лихварством. У своїх господарствах почала використовувати найману працю, яка наприкінці XVII ст. набула значного поширення. Навіть гетьмани в своїх універсалах рекомендували старшині застосовувати найману працю, а не панщину. Подібні процеси відбувалися і на Слобідській Україні, заселення якої почалося в XVI ст., масового порядку набрало під час визвольної війни 1648—1654 рр. і не припинялося протягом усієї другої половини XVII ст. Заселялася ця територія як переселенцями з російських районів, так і в більшості з України. Тут було засновано багато слобід (звідси і пішла назва «Слобожанщина», «Слобідська Україна») і міст, таких як Харків, Суми, Лебедин, Недригайлів, Олешня тощо. Уряд Росії був зацікавлений у заселенні цього краю, це забезпечувало охорону південно-східних кордонів. Тому переселенцям надавалися всілякі пільги, матеріальна допомога, вони вважалися вільними людьми. Адміністративно-територіальний устрій був таким же, як на Гетьманщині: полки, сотні. Слобожанщину було поділено на п’ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький, Ізюмський. Підпорядковані вони були не гетьману Війська Запорізького, а Розрядному приказу Росії. Основним заняттям населення було землеробство. Для цього тут були дуже сприятливі умови: родючі ґрунти, луки, озера тощо. Навіть у містах більша частина мешканців займалася землеробством. Поряд із землеробством розвивалося скотарство і різні промисли: млинарство, гуральництво, бджільництво, рибальство, видобуток солі, селітроваріння й т. ін. З самого початку колонізації краю поряд із слободами козаків і селян засновували свої поселення поміщики, старшини, монастирі й розпочинали наступ на общинне землеволодіння. Уряд підтримував ці зазіхання, і тут швидко почало розвиватися велике феодальне землеволодіння: світське і монастирське, вотчинне і помісне. Форми експлуатації селян майже не відрізнялися від тих, що були на Гетьманщині: панщина, натуральні повинності, чинш. У важкому стані в другій половині XVII ст. опинилася Правобережна Україна. З 1667 р. було відновлено панування Польщі. Польські феодали намагалися відновити тут колишні кріпосницькі відносини. Постійні напади кримських татар і турок ще більше ускладнювали становище. Населення зменшилося і через те, що багато загибло під час визвольної війни, і тому що багато переселилося на Лівобережжя і Слобожанщину. Економіка підупала. Особливо в тяжкому стані опинилися Південна Київщина і Брацлавщина. Та з великим напруженням сил мало-помалу господарство почало відбудовуватись. На Волині й у Галичині, які менше постраждали під час визвольної війни і від нападів татар і турок, господарство розвивалося швидше. Тут феодали швидко відновили кріпосницькі порядки і продовжували розвивати свої господарства шляхом розширення фільварків, тобто шляхом скорочення селянських земель. У фільварках розвивалися ті галузі, для яких були найбільш сприятливі умови, і на продукцію яких був великий попит на ринках: хліб, худоба. Формами ренти були: панщина, данина, чинш. У Галичині панщина становила від 4 до 6 днів на тиждень з лану, а в Калузькому старостві навіть 12 днів на тиждень. На Волині норми панщини були нижчими. Тут були господарства і з одноденною панщиною. Крім панщини, селяни мусили виконувати і всілякі допоміжні роботи, як то чесати льон, коноплі, гатити греблі тощо. Наступ на селян, зростання фільварків призводили до зубожіння більшості селян, зростання кількості малоземельних і безземельних. У багатьох селах Галичини селянський наділ становив 1/4 і навіть 1/16 лану. На Волині цей процес відбувався повільніше. Зубожілі селяни, втрачаючи землі, наймалися на роботу до заможних, у фільварки, йшли в міста. Таким чином, можна сказати, що в сільському господарстві з’являються елементи нових, капіталістичних відносин. Після возз’єднання України з Росією українські міста, як ми вже зазначали, зберегли свої права і привілеї. Більше того, ряд міст (Новгород-Сіверський, Остер, Погар, Мглин) одержали магдебурзьке право. Проте треба сказати, що це право було досить умовним, тому що фактично міста підлягали владі царя, гетьмана, в їхнє життя втручалися царські воєводи. Крім того, не поодиноким випадком була роздача «на ранг», «на вічність» і т. ін. міст і містечок. Так уже в 60-х рр. XVII ст. у приватній власності опинились Ромни, Сміла, Лохвиця, Домонтов та інші міста і містечка. Деякі міста наприкінці XVII ст. почали втрачати магдебурзьке право, так його втратили Лубни, Кролевець. Міщани мусили відбувати багато повинностей. Вони охороняли міста, ремонтували замки, утримували розташовані в них війська, міську адміністрацію, церкву, давали продукти і гроші на утримання гетьмана, сплачували різноманітні податки. Проте ніщо не могло зупинити розвиток продуктивних сил. Економіка розвивалась, у містах збільшувалась кількість ремісників і ремісничих професій, їх уже налічувалось близько 300. У цілому в 36 найбільших містах Лівобережжя 26% мешканців становили ремісники, а в окремих містах і більше. Наприклад, у Стародубі ремеслом займалися 38 відсотків населення. Ремесло поступово переростало в мануфактуру. Насамперед це стосується залізоробної промисловості. Велика кількість рудень з’явилася на Лівобережній Україні після визвольної війни. Тут для розвитку цієї галузі були всі умови і великий попит на залізо. Одна невелика рудня за рік могла дати 500—700 пудів заліза. На руднях був розподіл праці, на них працювали ковалі, димарі, курачі, рубачі. Зосереджені вони були, головним чином, на чернігівському Поліссі. В XVII—XVIII ст. тут діяло майже 100 невеликих «заводів». Виготовляли на руднях найрізноманітнішу продукцію: для сільського господарства, млинів, війська. Але продукція українських рудень за всіма показниками поступалася продукції російських залізоробних підприємств, і тому вони не переросли у великі мануфактури і, не витримавши конкуренції з останніми, у 40—50-х рр. XVIII ст. починають занепадати. На Полтавщині й Слобожанщині добре розвивалося селітроваріння. Селітроварінням займалися старшина, козаки, міщани і навіть селяни. Великі «заводи» були у Кочубея, Мазепи, Шидловського, Донця та ін. На варницях працювало від 10 до 30 чоловік, а іноді і до 50 найманих робітників різних спеціальностей. Поступово у мануфактури перетворювалися гути-підприємства, на яких виробляли скло і скляні вироби. У більшості вони були розташовані на Житомирщині та Чернігівщині. Скло і вироби зі скла користувалися великим попитом не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусії. Підприємства мануфактурного типу виникали у винокурінні, виробництві сукна, соляних варницях, у виробництві паперу і друкарнях. У тій частині України, що відійшла до Польщі, з середини XVII ст. міста переживали занепад. Деякі міста і містечка перетворилися на села. Безперервні війни, грабунки, спустошення, привілейовані володіння феодалів у містах (юридики), зростаючий податковий тягар гальмували розвиток міст на Правобережній і Західній Україні. Багато міст і містечок були приватними володіннями світських і духовних феодалів. Населення таких міст відбувало панщину. Після визвольної війни 1648—1654 рр. посилився національний і релігійний гніт. Польський уряд обмежував права міщан-українців, їх не брали до цехів, змушували приймати католицтво. У 1696 р. українську мову було заборонено в державних установах тощо. Проте економічні зв’язки Правобережної і Західної України з Лівобережжям, Росією не припинялися. Отже, можна сказати, що в другій половині XVII ст., не зважаючи на роз’єднання України, посилення феодально-кріпосницького гніту, наступ на волю козаків і селян, економіка розвивалася. Розвивалися сільське господарство, ремесла, зростала кількість ремісничих спеціальностей і повільно виникали мануфактури. Збільшилася кількість міст і міського населення. XVIII ст. було складним періодом у соціально-економічній історії України. Наприкінці XVIII ст. було скасовано автономію Української гетьманської держави. В 1783 р. її було поділено на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Козацькі полки перетворили на регулярні, старшина одержала російські військові ранги і дістала дворянські права. На Слобідській Україні козацьке самоврядування було ліквідовано ще раніше, в 1780 р. з’явилося Харківське намісництво. У 1775 р. остаточно зникла Запорізька Січ, на її землях виникла Новоросійська губернія. Велике значення в розвитку економіки і соціально-політичному житті мали реформи Петра І в 1-й чверті XVIII ст. Ці реформи мали на меті ліквідувати економічну відсталість країни, зміцнити феодальні відносини, забезпечити вихід Росії в Балтійське море, підвищити її престиж на міжнародній арені. Всі реформи здійснювались в інтересах дворянства, тому багато перетворень відбулося в промисловості, торгівлі, фінансах і значно менше — у сільському господарстві. Для поліпшення сільського господарства, підвищення його продуктивності уряд рекомендував, а в деяких випадках і зобов’язував приділяти увагу впровадженню нових технічних культур: лікарських рослин, тютюну, трав для виготовлення барвників. Рекомендувалося розширяти посіви льону, конопель, розводити породисту худобу тощо. З цією метою за кордоном купували і завозили в Росію й Україну високосортний тютюн, перських і сілезьких коней, тонкорунних овець, велику рогату худобу. Створювались державні й поміщицькі конярські заводи. Особливу увагу було звернено на розведення тонкорунних овець в Україні. Їх розподіляли по державних і поміщицьких господарствах, для догляду за ними виписували з-за кордону вівчарів і «суконних справ майстрів», за кордон на державний кошт посилали людей для навчання вівчарства, стрижки вовни і наступної її обробки. Внаслідок таких заходів на Лівобережній Україні було засновано кілька зразкових «овечих заводів» з великою кількістю овець. Реформи уряду Петра І в промисловості мали наслідком в Україні будівництво нових і розширення вже діючих суконних, парусинових, селітряних, полотняних, фаянсових мануфактур. З’явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. Усі ці зрушення відбувалися в поміщицьких і старшинських господарствах і в більшості в другій половині XVIII ст. На початку XVIII ст., після війни зі шведами і Прутського походу (1711 р.) Петра І на Лівобережній Україні почало зростати землеволодіння російських і іноземних феодалів. З’являються маєтки канцлера Головкіна, підканцлера Шафірова, фельдмаршала Шереметьєва, Меншикова. Одержують маєтки сербські, чорногорські дворяни, які під час Прутського походу перейшли на бік Росії. Великими землевласниками стали серби Милорадовичи та ін. Продовжувало зростати і старшинське землеволодіння. Не задовольняючись державними наданнями царського уряду, гетьманів і полковників, старшина збагачувалась самостійно, за рахунок земель посполитих і маси козацтва. До 1744 р. 270 сімей української лівобережної старшини одержали по універсалах і насильно захопили 19424 селянські й козацькі двори. Число вільних селян усе зменшувалось, майже зовсім зникали вільні села. У гетьмана Мазепи було близько 20 тис. селянських дворів, у Скоропадського також. Великими землевласниками стали Галагани, Кочубеї, Лизогуб, Маркович, Гамалія і багато інших. У другій половині XVIII ст. з’явилися величезні маєтки гетьмана Розумовського, графа Р. Воронцова, голови Малоросійської колегії П. Рум’янцева. У кінці XVIII ст. вільних селян в Лівобережній Україні вже майже не було. Маючи великі землеволодіння, українська старшина не мала твердих прав на них і протягом усього періоду з 1654 р. вона добивалася від російського уряду визнання права повної власності на всі маєтки, якими володіла, і зрівняння старшини в рангах з російськими офіцерами і чиновниками. У 1782 р. українській старшині було надано права російського дворянства і право володіти всіма землями, які в неї були. Зі зростанням великого феодального землеволодіння посилюється прагнення поміщиків і української старшини покріпачити селян, позбавити їх і козаків прав і, перш за все, права переходу. В Лівобережній Україні після визвольної війни 1648—1654 рр. більшість посполитих і всі козаки були вільними, мали право володіти землею, передавати її в спадщину, право вільного переходу зі маєтку в маєток тощо. У 1706 р. Мазепа у своєму універсалі до старшини Полтавського полку наказував розшукувати селян, які вийшли зі старшинських маєтків, відбирати в них майно, повертати панам, бити і навіть вішати. Проте такі заходи зустрічали різкий опір з боку селян і козаків, які ще добре пам’ятали події визвольної війни. Пам’ятала їх і старшина. Тому вона обирає інший шлях покріпачення: особиста свобода селянина визнається, але вони позбавляються права на землю й інше нерухоме майно. Все це тепер оголошується власністю феодала. Ця ідея, як правова норма, була внесена в «Права, по которым судится малороссийский народ» в середині XVIII ст. А в 1760 р. за гетьмана Розумовського його універсалом було заборонено селянам переходити на нові місця без дозволу власника маєтку, в якому вони жили. В 1765—1769 рр. було проведено генеральний (Рум’янцевський) опис населення. Остаточно права переходу селян Лівобережної України було позбавлено указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Відтоді селяни і формально стали кріпаками. Щодо козаків, то з другої половини XVIII ст. царський уряд послідовно проводив політику ліквідації лівобережного козацтва, і після скасування автономії України в 1783 р. козацтво як стан було знищено. Вони зберегли особисту свободу, право володіння землею, але мусили сплачувати податки і відбувати повинності. За юридичним статусом вони наближалися до державних селян. При ліквідації козацтва їм була надана можливість перейти до міщанства, купецтва, ремісників. Одночасно з процесом консолідації старшинського землеволодіння, розвитком ринкових відносин ішло розшарування селянства і козацтва. Козаки поділялися на виборних і підпомічників. Цей розподіл відбувся ще за часів гетьманування Мазепи в 1701 р. і регулювався економічними факторами. Це не були якісь дві сталі групи. Збіднілі виборні козаки переходили до групи підпомічників і навпаки, багатий підпомічник міг стати виборним. Виборні козаки загалом були в декілька разів заможнішими підпомічників, проте і вони були не однаково забезпечені землею, угіддями, худобою, реманентом. Так, у Канівській сотні Переяславського полку було 35,44% виборних козаків (171 господарство) і 44,45% підпомічників (258 господарств). Серед виборних добре забезпечених землею було 43 господарства, середньоземельних — 67 господарств, малоземельних — 34 господарства і безземельних — 10 господарств. Щодо роду занять, то землеробством займалося 128 господарств, землеробством і торгівлею — 22 господарства, торгівлею — 7 господарств, заробітками — 6 господарств. Заможна частина козацтва збагачувалась за рахунок різних промислів: вітряки, водяні млини, пасіки, торгівля. Вони використовували найману працю. Деякі козаки мали навіть своїх підданих. У с. Шамовці Топальської сотні Стародубського полку козак Андрій Неронівський мав 4 найманих робітників і 38 підданих. У той час як невелика частина козаків багатіла, більшість розорювалася. Однією з причин зубожіння маси козацтва була непосильна військова служба. В 1740 р. було проведено ревізію по полках Лівобережної України, щоб з’ясувати стан оборонців держави, і становище виявилося дуже невтішне. Так, у Лубенському полку з 9167 козачих дворів тільки 1542 виявилися спроможними нести службу, а 7625 дворів були віднесені до категорій «малоґрунтовних немогучих», «тяглоубогих», «пеших нищетних», тобто таких, що відправляти службу не мали змоги. Збідніли козаки мусили або йти на заробітки, або займатися поденною роботою. У другій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні це стало повсюдним явищем. У м. Рипську стародубського полку 30% козачих дворів жили тільки з заробітків, не маючи зовсім землі. У с. Кропивна цього ж полку 20% козаків годувалися тільки заробітками. Наймана праця, і це особливо характерно, набула широких розмірів на Лівобережжі у 2-й половині XVIII ст. Не було жодного старшинського господарства, де не наймали б робітників, чи то строкових, чи сезонників. Широке застосування найманої праці свідчило про розвиток капіталістичних відносин. Такі ж процеси відбувалися й серед посполитих, особливо державних сіл і слобід. Економічне життя України у XVIII ст., а особливо в другій його половині, позначається пожвавленням усіх галузей виробництва і посиленим розвитком товарно-грошових відносин. Розвиток капіталізму в Західній Європі викликав значні зміни не тільки в економіці західноєвропейських країн, він відбився і на господарчому житті Росії й України. Промисловий переворот в Англії, французька буржуазна революція сприяли піднесенню промисловості, сільського господарства, торгівлі. Збільшувалась кількість міст, зростало міське населення. На внутрішньому і зовнішньому ринках підвищився попит на сільськогосподарську продукцію — як на продовольчі товари (хліб, м’ясо, сало, мед, горілку тощо), так і на сировину (вовну, шкіри, прядиво). Зі свого боку промисловість пропонує велику кількість найрізноманітнішої продукції. У поміщиків зростає потреба в грошах. У нових умовах вони одержали змогу збільшити свої прибутки, підпорядкувавши свої господарства вимогам ринку. Поміщики починають у своїх господарствах розширяти посівні площі, утягуючи в господарчій обіг цілинні землі, особливо на півдні Лівобережжя, а також шляхом освоєння пусток, знищення луків, заболочених місць тощо. Але треба сказати, що рівень агрокультури залишався невисоким. Основними знаряддями праці були плуги і сохи. Угноювання землі ще не набуло широкого застосування. У зв’язку з цим і врожаї були невисокими, пересічно сам-5. Значне місце посідало городництво, продукцію якого у великій кількості вивозили в міста і реалізовували на місцевих ринках. Крім традиційних культур — ріпи, капусти, часнику, цибулі, гарбузів, петрушки, хрону — у другій половині XVIII ст. з’являються картопля і кукурудза. Розвивалося садівництво. Сади були в кожному господарстві. Вирощували яблука, вишні, сливи, груші. Звертали увагу на покращення сортів, практикували щеплення дерев. У деяких поміщицьких господарствах були навіть оранжереї з цитрусовими деревами. У великій кількості для продажу вирощували тютюн. Поряд з низькосортним бакуном усе більші площі займали високосортні віргінські. Великі прибутки приносило скотарство і конярство. Поміщики засновували кінські заводи, завозили з-за кордону породистих коней, виводили нові породи. Найбільшими кінськими заводами на Лівобережній Україні були заводи К. Розумовського, графа Завадовського, поміщиків Свічки, Томари та ін. За неповними даними, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережній Україні було 199 поміщицьких кінських заводів. Щодо скотарства, то воно мало не менше, якщо не більше значення, ніж конярство. В поміщицьких господарствах найчастіше розводили сірих круторогих українських волів, а також молдавську, угорську, голландську і англійську породи. Поміщики постійно збільшували поголів’я худоби. Так, К. Розумовський у чотирьох своїх волостях з 1769 по 1772 рр. збільшив поголів’я з 2352 до 3640 голів. За неповними даними, в 1782 р. на Лівобережжі було 207 великих і середніх заводів великої рогатої худоби. У поміщицьких господарствах, особливо на півдні, розвивалося вівчарство, на півночі — свинарство. У маєтках налічувалися отари в тисячі овець. Найбільші заводи мав К. Розумовський. У 1782 р. на лівобережжі було 209 заводів. Збільшувало прибутки феодалів і бджільництво. Число вуликів і пасік з року в рік зростало. Найбільші пасіки по 100—120 вуликів належали поміщикам. Усе більше уваги поміщики приділяли обробці вирощуваної в своїх маєтках продукції. Найбільш прибутковими були млинарство і гуральництво. У 1782 р. в Україні налічувалося 3362 водяних і 12732 вітряних млинів. Млини використовувались у борошномельному виробництві, крупорушному, сукновальному, лісопильному. Більша частина їх належала поміщикам. У XVIII ст., особливо в його другій половині, швидко зростало гуральництво, удосконалювалась його техніка. В 1782 р. в Малоросійській губернії було 2666 гуралень. Одна велика гуральня могла дати 7515 відер горілки на рік. Були гуральні й у козаків, посполитих, проте ці гуральні були невеликі — на 1—2 казани, дуже рідко 7—10 казанів. У 1761 р. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися гуральництвом. Переробка сільськогосподарської продукції відбувалася також на полотняних і суконних мануфактурах, шкіряних і миловарних «заводах», у броварнях, солодовнях, олійницях, свічкарнях тощо. Всі ці підприємства були або звичайними ремісничими майстернями, або справжніми мануфактурами. Йшли прибутки також і від підприємств, які або зовсім не були пов’язані з сільським, або пов’язані побічно: рудні, гути, поташні, дігтярні, селітряні варниці, лісопильні тощо. Свідченням розвитку капіталістичних відносин у XVIII ст. були глибокі зв’язки поміщицьких і козацьких господарств з ринком. Ринок поглинав усе: збіжжя, рогату худобу, коней, овець, свиней, тютюн, фрукти, мед, віск, горілку, коноплі, рибу, сіль, гончарні вироби і т. ін. Продавали перш за все продукти землеробства: жито, пшеницю, просо, коноплі, тютюн — усе, що мало зростаючий попит як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Хліб експортували в Західну Європу, Сибір, Крим. У 1771 р. Полтавська полкова канцелярія повідомляла про те, що полковий канцелярист Федір Кошманівський відправив у Білгородську Орду борошна пшеничного 197 четвертей (четверть — 8—10 пудів), пшона 50 четвертей, масла вершкового 25 пудів і т. д. На жито був дуже великий попит на внутрішньому ринку через те, що його переробляли на горілку. Поміщики, крім того, що одержували у своїх маєтках, ще й у великій кількості купували жито на ринках. Чималі прибутки приносила торгівля коноплями. У старшинських господарствах не задовольнялися власними плантаціями конопель і скуповували їх ще по селах. Купували по 2—4 крб. берковець (10 пудів), а продавали по 6—10 крб. З конопель робили канати, з насіння одержували олію. В кінці XVIII ст. тільки з Чернігівщини до портів Балтійського моря вивозили 50000 берківців конопель, 30000 пудів канатів та вірьовок, 25000 пудів конопляної олії. Великі доходи одержували поміщики, козаки і селяни від торгівлі тютюном. З усіх статей господарства вирощування тютюну вважалося найбільш вірною і вигідною статтею доходу. Вивозили його в Білорусію, Польщу, Прибалтику, Петербург, Крим, на Каспій. Так, В. Кочубей восени 1774 р. мав для продажу 6000 пудів високоякісного тютюну, сподіваючись продати його по 2 крб. за пуд. Звичайно, рядові козаки і селяни, хоч і заможні, не оперували такою кількістю товару, проте і вони продавали багато. В Ніжинському полку чимало козаків виробляли по 100—150 пудів тютюну. Багато прибутків приносив продаж коней і худоби. Одними з кращих кінських заводів, як уже говорилось, були заводи графів Розумовського та Завадовського. Тут вирощували коней найдобірніших порід і продавали по 2,4 і навіть 10 тис. крб. за голову. На невеликих заводах розводили коней нижчих порід, і коштували вони значно дешевше — від 40 до 500 крб. Займалися конярством і рядові козаки. Звісно, «заводів» вони не мали, і їхні коні були простих порід, та й ціни трималися в межах 10—20 крб. Торгівля худобою була одним з вигідніших видів торгівлі. В маєтках поміщиків і подвір’я багатьох виборних козаків худобу розводили у великій кількості і, крім місцевих ринків, гнали на продаж второваними шляхами в Прусію, Силезію, Польщу, Прибалтику, Петербург. Середня ціна рогатої худоби була 5—25 крб. за голову. Конотопські сотники Костенецькі в таких великих розмірах торгували биками, що дістали прізвисько Вольоватих. Часто старшина і козаки восени купували волів, відгодовували їх при гуральнях бардою і через 6—7 тижнів продавали у 2—2,5 раза дорожче. Значний вклад у прибутковість господарств вносило вівчарство. Старшина розводила і продавала овець тисячами (ціна вівці всередині XVIII ст. була 25—40 коп., барана і валуха — 60—80 коп.). На ринок надходили й продукти скотарства: вовна, лой, шкури, вершкове масло тощо. Руно однієї вівці коштувало 7—8 коп. шкура вівці — 16—20 коп., пуд лою — 1 крб. Ці товари вивозили в Січ, Крим, російські губернії, збували на місцевих базарах. Прибутковим було бджільництво, тому кількість пасік весь час зростала. У генерального підскарбія Я. Марковича у 1745 р. було 827 вуликів, а в 1747 р. — вже 1006. У 70-х рр. XVIII ст. мед-сирець продавали по 3 крб., віск — 8 крб. за пуд. Та чи не найбільші доходи одержували від продажу горілки. Без перебільшення можна сказати, що майже в кожному поміщицькому маєтку була своя гуральня, а то й декілька. В багатьох козаків теж були гуральні на 1—2 казани. Коли в 1791 р. уряд заборонив козакам курити вино, тільки в Золотоноській сотні Київського намісництва було закрито 83 гуральні. Продаж вина був вигіднішим, ніж продаж хліба. Щоб викурити 5 відер горілки, потрібно витратити 9 пудів хліба. В 70-х роках XVIII ст. жито коштувало 1 крб. 80 коп. четверть, а горілка — 75 коп.—1 крб. 20 коп. відро. Хліб переробляли свій і у великій кількості купували на ринках. Горілку збували на місцевих ринках, в шинках, везли її в Січ, Крим, Волощину, у російські губернії, на Дон, за кордон. Багато закупав російський уряд для шинків. Так, Я. Маркович у 1743 р. зобов’язався поставити за рік у Москву 324918 відер горілки по 57,5—58 коп. відро (в ці роки ціна жита була 46 коп. за четверть). Проте поміщики одержували прибутки не тільки з власного господарства. Широкого розмаху набрала торгівля сіллю, яку везли безпосередньо з Криму, Запорізької Січі, Волощини, Торських озер і продавали на Лівобережжі значно дорожче. На Запоріжжі, наприклад, платили 18—25 коп. за січовий пуд, що мав 73 фунти, а продавали звичайним сорокафунтовим пудом по 45—50 коп., маючи, таким чином, понад 300 % прибутку з кожного пуда солі. Продавали поміщики і продукцію своїх майстерень і мануфактур: селітру, поташ, скло і скляні вироби, сукно, цеглу тощо. На ринку поміщики виступали і як покупці. Як ми вже говорили, вони купували хліб для гуралень, худобу для відкорму, сільськогосподарський реманент, устаткування і сировину для своїх підприємств, предмети розкоші. Ринок вимагав грошей, і поміщики прагнули підвищити прибутковість своїх господарств. Це можна було зробити декількома шляхами. Можна було інтенсифікувати господарство: купити новітні сільськогосподарські машини, впровадити у виробництво досягнення агрономічної науки, користуватися високосортним насінням, придбати елітні породи худоби, коней. Але цей шлях вимагав неабияких витрат. Інший шлях — посилення експлуатації селян. Більшість поміщиків обрала саме цей шлях. У другій половині XVIII ст. посилюється панщина. Зростає кількість панщинних днів, в окремих господарствах селяни відробляли панщину по 5—6 днів на тиждень зі своїм реманентом і робочої худобою, особливо під час косовиці та жнив. Крім панщини, селяни сплачували чинш і відбували багато інших повинностей: хурну, шляхову, ренту продуктами тощо. Не задовольняючись збільшенням панщинних днів, поміщики починають застосовувати так звану урочну систему, тобто дають селянам завдання на день, ставлять над ними наглядачів. Поряд зі збільшенням панщини поміщики починають розширяти власне господарство за рахунок зменшення селянських наділів. Деякі поміщики забирають у селян всю землю, позбавляють їх власного господарства і переводять на «місячину», тобто примушують працювати у панському господарстві й раз на місяць видають їм місячне утримання продуктами. Місячник працював у поміщицькому господарстві вже