Тема 7. Поясно-зональні структури Світового океану
Закон географічної зональності діє не лише в умовах рівнинних територій суходолу, але і в подібних умовах Світового океану. Положення географічних поясів у Світовому океані визначається радіаційним балансом, пануючою атмосферною циркуляцією та вертикальним рухом водних мас.
Зональні (інтразональні) структури Світового океану
На поверхні Світового океану в зв'язку з більшою однорідністю природних умов географічні пояси більші за площею, ніж на суші і чіткої межі між ними немає. Широтна зональність океану ускладнюється особливістю циркуляції вод, впливом материків, сезонних вітрів. Конфігурація поясів в океанах в основному широтна. Саме такою закономірністю характеризується розподіл флори і фауни Світового океану, у зв’язку з чим виділяють наступні біогеографічні області:
арктична;
бореальні (північноатлантична та північнотихоокеанська);
тропічні (атлантична та індійсько-тихоокеанська);
антарктична.
З’ясування особливостей широтної зональності Світового океану пов’язане з питанням структури його вод. Згідно наукових досліджень, вона є наступною:
поверхневі води (до 150-200 м) ;
підповерхневі води (від 150-200 м до 400-500 м);
проміжні води (від 400-500 м до 1000-1500 м);
глибинні води (від 1000-1500 м до 2500-3000 м);
придонні води (понад 3000 м).
Рис.
Вертикальна поясність у Світовому
океані
Вертикальна зональність (за М. І. Лазаревим) має прояв у послідовній зміні поверхневих, підповерхневих, проміжних, глибинних і придонних водних мас.
Поверхневі водні маси відрізняються найбільш інтенсивним развитком процесів, що обумовлені активним обміном енергії і речевони з атмосферою. Потужність їх в середньому становить 150—200 м.
Підповерхневі водні маси знаходяться на глибині 200-500 м, як в низьких, так і в помірних широтах вони характеризуються підвищеною солоністю, а в низьких широтах ще й підвищеною температурою.
Проміжні водні маси досить сильно відрізняються від тих, що залягають вище- й нижче: в полярних широтах — своєю підвищеною температурою, в помірних і тропічних широтах — пониженою солоністю й мінімальним вмістом кисню. Нижня межа іх знаходиться в разних частинах океану на глибинах від 1000 до 1500 м.
Глибинні водні маси сформовані на глибинах від 1000-1500 м до 3000—3500 м. За наявності значної однорідності властивостей глибинних вод в океанах выделяються 4—5 різних типів вод, що відрізняються один від одного особливостями формування переважно солонісних й кисневих параметрів.
Придонні водні маси займають найбільш глубокі частини океану, при цьому вони перемещуються від полярних широт по котловинам і підводним депресіям. Пересічно потужність придонних вод становить 1000—1500 м, у глубоководних жолобах (улоговинах) — понад 6000 м. Найбільше поширення в океанах мають придонні антарктичні води, які характеризуються низькими значеннями температури і відносно значним збагаченням киснем. В Атлантичному океані вони поширені до 40° пн. ш., в Тихому океані - впритул до екватору, а місцями - до 10-20° пн. ш.
З позицій комплексного підходу для поверхневої і приповерхневої частин Світового океану виділяють такі ж географічні пояси, як і для умов суходолу, однак характер зональності донних відкладів є дещо іншим.
Відомо, що донні відклади за ґенезою можуть бути теригенними, біогенними (вапняковими та кременистими), вулканогенними та полігенними. Особливо яскраво закону географічної зональності підкорюються біогенні донні відклади. Так, вапнякові відклади, які зокрема представлені форамініферовими та коколітово-форамініферовими відкладами поширені в теплих та помірних поясах, однак на глубині понад 4500—5000 м, внаслідок розчинення СаСО3, вапнякові відклади відсутні. Кременисті відклади (радіолярієві та діатомові) утворюють три пояси, які відповідають зонам високої продуктивності фітопланктону, — два субполярних і один екваторіальний. Сучасна зональність розподілу різних типів осадових відкладів, яка спостерігається у поверхневих шарах, часто не прослідковується у більш глибоких (давніх) горизонтах.