Культосвітня робота

Визначаючи завдання в галузі культурного будівництва, держава наголошувала на важливості розвитку культурно-освітньої роботи як необхідної умови формування свідомості населення. Керівництво дбало про розширення мережі культосвітніх закладів. Лише за 1933—1940 pp. кількість клубів в Україні збільшилася майже вдвічі — з 13400 до 25030, причому 90 % з них працювали в сільській місцевості. Кількість бібліотек збільшилась з 10270 до 43 тис., їх книжковий фонд становив 48 млн примірників. Багато уваги приділялося мережі дитячих бібліотек: на 1 січня 1940 p. у республіці їх налічувалось 190 і близько 20 тис. при школах. Водночас здійснювалися заходи щодо збільшення кількості кваліфікованих спеціалістів для культурно-освітніх закладів. Крім існуючих у 1936 p. було відкрито три бібліотечні технікуми у Донецькій, Одеській і Харківській областях.

Із підвищенням освітнього рівня населення в містах почали створюватися народні університети культури, музичної культури тощо. З ініціативи працівників мистецтв на заводах, у колгоспах відзначалися свята української пісні й музики, куди виїжджали театральні колективи та концертні бригади. До 1939 p. керівництво художньою самодіяльністю здійснювали центральні станції та обласні бази самодіяльного мистецтва, а з 1940 p. у центральні було реорганізовано й обласні Будинки народної творчості. На кінець 30-х років у республіці було 31900 гуртків художньої самодіяльності, які об'єднали близько 600 тис. учасників. Проводилися республіканські та обласні огляди й олімпіади художньої самодіяльності. В Україні в 1940 p. працювало 140 музеїв — істори-ко-краєзнавчих, мистецьких, меморіальних. У Києві було відкрито літературно-меморіальний музей Т. Шевченка, музеї Панаса Мирного та В. Короленка — у Полтаві, М. Коцюбинського — у Вінниці та Чернігові.

 

Засоби масової інформації

Великого значення у вихованні нової людини партія надавала кіно, радіо, пресі. З кожним роком розширювалась мережа кіноустановок і радіоточок. Станом на 1940 p. в Україні налічувалось 6916 кіноустановок, працювало 10 радіостанцій, 1303 тис. радіоточок. У республіці в 1939 p. було видано близько 73 млн примірників книг. На початок 1941 p. виходило близько 2 тис. газет із разовим тиражем 7 млн примірників. У 1938 p. було започатковано нові газети "Советская Украина", "Комсомольское знамя", в 1939 p. — "Колгоспник України", в 1940 p. — "Радянська освіта" та ряд журналів.

Поліграфічна база України в 1941 p. мала 930 друкарень, з них 70 у районних центрах. Станом на 1940 p. в Україні працювало 14 республіканських видавництв, найбільшими з яких були Видавництво АН УРСР, Держполітвидав, Державне видавництво колгоспної та радгоспної літератури, Держфінвидав, Дитвидав, "Комуніст", "Молодий більшовик", "Радянська школа", Держмедвидав та ін.

З метою подальшого розвитку поліграфічної промисловості побудовано книжкову фабрику ім. Фрунзе у Харкові, книжково-журнальну фабрику в Києві, Донецький поліграфічний комбінат, реконструйовано і розширено друкарні в Києві, Дніпропетровську, Одесі, Полтаві, побудовано друкарні в ряді обласних і районних центрів республіки.

Найбільшим видавничим центром Західної України у 30-х роках був Львів. Тут працювала потужна спілка "Діло", яка видавала часописи "Діло", "Бібліотека діла". Іншим великим газетним осередком був концерн відомого видавця І. Тиктора "Українська преса". Тут виходили щотижневики "Наш прапор", "Новий час", "Народна справа", щомісячник для дітей "Дзвіночок". Періодично друкувалася "Українська бібліотека". М. Тараненко крім книжечок для дітей видавав добре ілюстрований і відредагований щомісячник "Світ дитини". Б. Гошовський редагував журнал для дітей "Юні друзі". Крім Львова працювали невеликі видавництва в Коломиї і Жовкві. Усього в Галичині виходило 143 назви газет і журналів.

Навіть в умовах політичного тиску ВКП(б) українська культура зробила великий крок уперед. Зокрема, протягом 20—30-х років створено систему народної освіти, що забезпечило доступ до знань широкому загалу трудящих, дало змогу ліквідувати масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запровадження середньої освіти в містах. Було розв'язано проблему кадрів інженерно-технічної і творчої інтелігенції. Розширювалася практична і теоретична робота в усіх галузях науки й техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю української культури високохудожніми творами.

За даними перепису населення, в 1939 p. істотно збільшилась чисельність інтелігенції. Порівняно з 1926 p. чисельність сільської інтелігенції збільшилась у 5,5, а міської — у 6,4 раза. Чисельність індустріальних та аграрно-технічних кадрів збільшилась у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова і науково-викладацька інтелігенція, чисельність якої збільшилась у 6,2 раза, лікарів — у 2,2, вчителів — у 3,5, працівників мистецтв — у 4,4, юридичних працівників — у 1,3 раза.

Порівняно із серединою 20-х років національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних "елітних" сфер діяльності — мистецтва і юриспруденції) більшість становили українці. У цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до їх частки у складі всього населення.