Література

Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об'єднанні письменницьких організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали домагатись "автономії" від держави, проте більше шкодили справі культурного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від "буржуазного" суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою.

Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема "На майдані", "Псалом залізу", "Сійте", "Як упав же він" П. Тичини, "Удари молота і серця", "Червоні зорі" В. Еллана-Блакитного, "Закзик", "Гартована поезія", "Червоний заспів" В. Чумака, "Відплата", "Червона зима" В. Сосюри, "Світло зі Сходу", "Гудок" М. Терещенка, "Мої коломийки" І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток української літератури. З'явилися сотні нових творців: А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Яновський, Ю. Смолич. О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скляренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни; П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін.

Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З'являються літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 p. вони працювали більш як у 30 клубах. Створюються і професійні літературні та мистецькі об'єднання, зокрема спілка селянських письменників "Плуг", яка ставила за мету, "грунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей", а також спілка пролетарських письменників "Гарт".

Спроби партії об'єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 p. Він і його прихильники під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАГІЛІТЕ). Вони стояли на позиціях самобутності української національної духовності та європейських традицій.

Існували й інші літературні об'єднання. У січні 1927 p. під знаком об'єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістичного будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об'єднання комсомольських письменників "Молодняк", створене в Києві наприкінці 1926р.

Під постійною партійною критикою була група письменників, що стояли на близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літературних організаціях "Аспіс" (1923), "Ланка" (1924-1926) і "Марс" (майстри революційного слова), яка проіснувала до 1934 p.

Якщо загалом характеризувати літературні напрямки того часу, то молоде покоління письменників насамперед було пов'язане із символізмом і футуризмом. Названі літературні напрямки не дають повної картини розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літературного руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення. Провідним жанром перших років радянської влади залишалася поезія. Поряд з її подальшим розвитком із середини 20-х років почали з'являтися прозові твори широкого епічного плану — романи й повісті.

Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман "Мати"), Б. Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм романом "Смерть" (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Україні. До цього періоду належить роман "Міжгір'я" Івана Ле, "Чорне озеро" В. Гжицького, в яких національне питання в перші роки радянської влади стало першоплановим.

Найталановитішим письменником цієї генерації був Ю. Яновський, відомий романами "Майстер корабля", "Чотири шаблі", де вишуканою мовою змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які нагадують запорожців.

Драматичні твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана ("Родина щіткарів" і "Підземна Галичина"), А. Головка ("В червоних шумах"), В. Минка ("Лісові круки"), Д. Бедзика ("Шахтарі"), І. Микитенка, О. Корнійчука та інших авторів свідчили про бурхливий розвиток української драматургії, театрального мистецтва.

На початку 20-х років на західноукраїнських землях також активізується літературне життя. У Львові в 1922 p. створилися дві літературні групи: перша — "Логос", що об'єднувала поетів католицького напрямку — В. Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука (об'єднав їх журнал "Поступ"); друга — при журналі "Митува". До неї входили молоді літератори. Невдовзі було створено об'єднання при журналі "Літературно-науковий вісник", який відновив свою діяльність у 1922 p. турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Марко Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Лятуринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.

 

ТЕАТР

20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театрального мистецтва. Наркомос України в 1923 p. мав на обліку понад 500 театрів, куди входили театри для дітей. Репертуар театральних колективів становила українська, російська й зарубіжна класика — п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Кар" пенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова. Із кожним роком дедалі вагоміше місце починає посідати українська радянська драматургія, яку репрезентували І. Кочерга ("Фея гіркого мигдалю"), Є. Кротевич ("Син сови", "Сентиментальний чорт"), Я. Мамонтов ("Веселий хам, Коли народ визволяється", "До третіх півнів").

У театрах поряд з митцями старшого покоління впевнено завойовували сцену молоді актори — І. Замичковський, О. Сердюк, Н. Ужвій, К. Осмяловська, П. Нятко, К. Кошевський, І. Мар'яненко, О. Вату-ля, А. Бучма, Ю. Шумський та ін.

Театри ім. Т. Шевченка та ім. І. Франка досягли високого художнього рівня, постійно користувалися великою любов'ю у глядача. Театру їм. І. Франка як одному з провідних у республіці, поборнику реалістичних принципів мистецтва було присвоєно звання Державного драматичного театру.

На початку 1920 p. серед провідних театрів України найяскравіше проявився театр "Березіль", керівником якого був Лесь Курбас. Втіленням творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснював у різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному "Чорна Пантера і білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народному гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністичному ("Йола" Є. Жулавського). Етапною в творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" за поемою Т. Шевченка. До складу цього театру входили актори А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар'яненко, Й. Гірняк, В. Чистяков, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін.

Одним із провідних осередків українського театрального життя був Львів. Тут у 1920 p. зусиллями Г. Нички створено український незалежний театр. Режисером його у 1921 p. став О. Загаров, який приїхав з Наддніпрянської України разом із дружиною М. Марською, артисткою київського театру. Він познайомив публіку з новим українським і західноєвропейським репертуаром. Ядром драматичного ансамблю були визначні актори М. Крушельницький, М. Бенцаль з дружиною, Г. Борисоглібська, Г. Савичева, Б. Блавацький, Л. Лісович та ін.

У 1922 p. фінансова скрута змусила О. Загарова залишити театр, і трупу очолив Й. Стадник. Театр продовжував працювати, роз'їжджаючи галицькими містечками з опереточним репертуаром. Цього часу працювали й інші театри, зокрема "Богема" П. Сороки у Львові, роз'їзні театри О. Карабіневича, Л. Комаровського і В. Миткевичевої.

 

КІНО

Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно, в Україні було здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на його подальший розвиток. У березні 1922 p. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при Наркомосвіті республіки було створено Головний комітет контролю за репертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об'єднано в Радкіно.

На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мистецький рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі відтворювала революційні ідеї. Дещо поліпшилося становище у 1923-1924 pp.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведення в репертуар соціальних тем, пов'язаних з національними проблемами. Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вийшла низка фільмів з історичними ("Тарас Трясило") та побутовими сюжетами ("Микола Джеря" за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького, "Борислав сміється" І. Франка, "Fata morgana" M. Коцюбинського).

Більшість художніх фільмів розповідали про революційну боротьбу в роки громадянської війни та іноземної інтервенції. Це були переважно екранізовані літературні твори. Серед кінофільмів за спеціально написаними сценаріями найпомітнішим став фільм "Остап Бандура" (Одеська кінофабрика, режисер В. Гардін, сценарист M. Майський, у головній ролі M. Заньковецька). Він разом з документальною кінострічкою "Асканія Нова" демонструвався на Паризькій виставці 1925 p., чим був покладений початок широкого виходу радянських кінофільмів на зарубіжні екрани.

Популярними українськими реалістичними фільмами 20-х років стали "Два дні" режисера Г. Стабового (1927), "Нічний візник" Г. Тасіна (1928) та двосерійний фільм "Тарас Шевченко" П. Чардиніна, головні ролі в яких зіграли А. Бучма, І. Замичковський. "Тарас Шевченко" з успіхом йшов на екранах Чехословаччини, Канади, Голландії.

На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Перший свій фільм "Звенигора" він зняв у 1928 p. Наступні "Арсенал" і "Земля" митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у непереможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну схему тієї пори. Фільм "Земля" був неоднозначне сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958), його було визнано і внесено до першого десятка "кращих фільмів усіх часів і народів". Тим часом Д. Бєдний, M. Горький, Р. Роллан звинувачували О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету. Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу — він намагався поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією, і своє бачення сучасності. Фільми "Аероград", "Щорс", "Мічурін" були популярними і водночас хибували пустоцвітами та необ'єктивністю висвітлення історичних подій.

Співець романтики життя і краси опинився в полоні жорстокої реальності, з якої так і не зумів вирватися.

 

МУЗИКА

Період 20-х років був одним із найінтенсивніших у розвитку української музики. У великих містах України створювались оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Зусиллями композиторів молодого покоління вирішується одне з невирішених в умовах царизму завдань — вивести українську музику з провінціалізму і відірвати її від вокальної однобічності.

Почали цей рух композитори старшого покоління — M. Леонтович, Я. Степовий і К. Стеценко. Займаючи посаду завідувача секції музики при Всеукраїнському комітеті мистецтв, Я. Степовий зосереджує увагу на створенні першого українського оперного театру. З допомогою органів освіти К. Стеценко із захопленням організовує кілька хорів з метою зробити їх професійними, розгортає активну діяльність, пов'язану із заснуванням нотної друкарської справи. M. Леонтович плідно працює над створенням музичних творів. Але рання (майже одночасна) смерть цих зачинателів нової української музичної культури обірвала їхні плани.

Визначними постатями музичних кіл Києва стали Л. Ревуцькии, автор симфонії і багатьох фортепіанних творів; Б. Лятошинський, майстер композиції та аранжувань, представник модерного напрямку в українській музиці. Він написав три симфонії, два концерти для фортепіано з оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Франка, M. Рильського, робив обробки народних пісень, писав музику до фільмів, зінструментував оперу M. Лисенка "Тарас Бульба", як педагог разом з Л. Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів.

Серед творців модерної музики плідно працювали В. Косенко, композитор і піаніст; M. Вериківський, диригент, що писав симфонічні та хорові твори, балетну музику; В. Костенко, автор опер "Кармелюк", "Кочубеївна", "1917", "Карпати", монографії про українську музику. У ці самі роки творили Г. Хоткевич, К. Богуславський, M. Фоменко та ін.

Провідною у творчості композиторів була обробка народних пісень і створення масової пісні. З'являються перші твори українського романсу.

Багато працював композитор П. Козицький, який написав кілька вокальних композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та інших поетів, симфонічний твір-сюїту "Козак Голота", присвячену народному героєві Устиму Кармелюку.

Посилюється інтерес людей до творчості. При культосвітніх закладах, профспілках створюються сотні, а згодом тисячі хорових і музичних колективів, відкриваються концертні зали. Широкого розмаху набуває концертна діяльність, провідне місце належить хоровим колективам, насамперед капелі "Думка" (створена в 1920 p.), яка за роки відбудовного періоду об'їздила всю Україну, Дон, Кубань, Грузію, Азербайджан. У 1929 p. капела виїжджала з гастролями до Франції, де її концерти пройшли з величезним успіхом.

У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С. Людкевич та В. Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучилися композитори молодої генерації Б. Кудрик, Н. Нижанківський, Р. Сімович, А. Рудницький, М. Колесса, Л. Лисько, В. Вітвицький. Інтенсивне музичне життя викликало потребу створення організації професійних музикантів, нею став Союз українських професійних музик (СУПРОМ), який видавав журнал "Українська музика"; працювали музичні видавництва "Торбан", "Диригентський порадник" та інші, у яких виходили друком нотні видання.