1. Південно-західна группа

Південно-західний діалект Поширений на території сучасних областей Вінницької, Хмельницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, південної частини Рівненської, Житомирської, західної частини Черкаської. Фонетичні особливості. Переважає чітка вимова ненаголошених звуків [е], [и]: село, живу; значне наближення ненаголошеного [о] до [у]: чу°лу°вік, ку°рова; у закритих складах замість давнього [о] в словах книжного походження і споріднених з ними вимовляється [і]: нарід, вирік, порідний. Морфологічні особливості. Іменники жіночого роду першої відміни вживаються в орудному відмінку однини із закінченням -оу, -су замість -ою, -.рукоу, ногоу.

Лексичні особливості. У словниковому складі південно-західного діалекту значно більше слів, не властивих літературній мові, ніж в інших говорах, наприклад: гостинець (шлях), бистрець (потік). 

2. Південно-східна группа

Поширений на території сучасних Полтавської, Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Херсонської, Одеської, Сумської, Миколаївської областей, більшої частини Черкаської та південної частини Київської областей. Особливості південно-східного діалекту більше відповідають нормам літературної мови, ніж відрізняються від них. Однак окремі його говірки мають властивості, що відмежовують цей діалект від літературної мови. Фонетичні особливості. В цьому діалекті відсутні африкати [дж], [дз], а в І особі однини дієслів змінюється і місце наголосу: бжола, сажу, сйжу.хджу (і садю, сидю, ходю), зеркало, звоник; ствердіння [р'] на початку складу: радок, радно, ражанка; пом'якшена вимова шиплячих: спі[ш'а]ть, кри[ч'а]ти, [ч'о]го. Морфологічні особливості. Відсутність чергування приголосних у формах першої особи однини дійсного способу дієслів другої дієвідміни: просю, носю, возю, платю. Лексичні особливості. Діалект відрізняється незначною кількістю слів від літературної мови. Приклади їх: допіру (тільки що), баняк (чавун), ярчак (зграя), пшеничка (кукурудза), слабий (хворий), пакіл (кілок), гасник, гасниця (гасова лампа).

3. Північна группа

Північний діалект поширений на території сучасних областей Чернігівської, Волинської, північної частини Рівненської, Житомирської, Київської.

Фонетичні особливості Північним говорам характерне вживання дифтонгів (двох голосних в одному складі) у закритих складах відповідно до звука [і] літературної мови: стуол, стуел. Морфологічні особливості: вживання повних нестягнених форм прикметників та співвідносних з ними займенників: такая добрая мати. Л е к с и ч н і особливості. У словниковому складі північного говору є чимало слів, не вживаних у літературній українській мові, зокрема: кукуля (зозуля), вивюрка (білка), пуля (курча). 

5. Емігрантські діалекти

Канадський діалект української мови - різновид української мови (деякими лінгвістами розглянута як діалект), що утворилася в середовищі перших двох хвиль української імміграції в Західну Канаду та їхніх нащадків. Канадський український був широко поширений з початку української імміграції в Канаді в 1892 році до середини 20-го століття.

Оскільки емігранти приїжджали в Канаду з австро-угорських провінцій Галичини і Буковини, їх мову більш схожий на діалекти цих районів, а не українських губерній Російської імперії. Він містить набагато більше запозичень із польської, німецької та словацької мов, і менше з російського порівняно з сучасним літературним українським, заснованим на центральноукраїнських діалектах, особливо на говорах Черкас, Полтави та Києва.

Термін „суржик” в мовну термінологію був запозичений із сільського господарства, де означав „суміш зерна, пшениці і жита, жита і ячменю, ячменю і вівса, та борошно з цієї суміші”.

Суржик у переносному значенні – це елементи двох або кількох мов, які об’єднані штучно без дотримання мовних норм.

Причини виникнення суржику в Україні:

1. Стихійне засвоєння російської мови.

2. Хаотичне заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами інших мов (російською і англійською).

Жаргон (або жаргонізми) – слова, властиві мові певного соціального середовища. Вони мають відповідники в загальнонародній мові та професійній лексиці.

Термін сленг використовується в двох значеннях. У першому – ним позначають жаргонізми переважно англомовного походження. В другому – такі жаргонні слова та вирази, які перестали бути належністю лише окремих соціальних груп і перейшли до загальновживаних шарів просторічної лексики. Леся Ставицька визначає сленг як „практично відкрита мовна підсистема ненорма­тивних, стилістично знижених лексико-фразеологічних одиниць, які виконують експресивну, оцінну (звичайно негативну) та евфе­містичну функції”.

У межах міста виділяються різманітні мовні культурні групи, а ріст міст спричиняє трансформацію носіїв „народної культури” в умовах урбанізації.

Для українського соціуму таку трансформацію слід сприймати як адаптацію сільського суржикомовця до міста, або набуття україномовним селянином суржиковості під впливом російськомовного міста. Проте російськомовність Києва – явище порівняно нове. На початку 19 ст. людина, яка гарно знала російську літературну мову була в Києві великою рідкістю. Містяни спілкувалися на українській або польській мові.