4.1. Український чинник у переговорному процесі (1996 – 2004 рр.)

Перші пошуки адекватної до динаміки конфлікту позиції адміністрація Президента України Леоніда Кучми розпочала на межі 1995 – 1996 років. Це пояснюється відносною стабілізацією ситуації в Автономній республіці Крим і появою суттєвих змін у відносинах України з Російською Федерацією та Румунією. Відбулися зміни і у зовнішній політиці Придністров’я. Тривалий час з боку Тирасполя спостерігалася виключно проросійська зовнішньополітична орієнтація, але приблизно з 1996 року на офіційному рівні усе частіше витримується рівний підхід як до Російської Федерації, так і до України. Навесні 1997 року І. Смірнов навіть заявив про можливість входження ПМР до складу України. Впродовж 1997 – 1998 років правляча еліта Придністров’я докладала чимало зусиль для прибуття у регіон місії українських військових спостерігачів. Однак зміни у зовнішній політиці Тирасполя варто сприймати як форму вираження власного незадоволення рядом аспектів політики РФ, зокрема питанням щодо розподілу майна колишньої 14-ї армії, а не як досягнення української дипломатії. Всі вищезазначені зміни створили сприятливі умови для розбудови політики України щодо врегулювання конфлікту.

На думку дослідників Брюссельського Центру європейських політичних досліджень М. Емерсона і М. Валя внаслідок того, що переговори впродовж 1992 – 1994 років під егідою ОБСЄ та РФ себе вичерпали, у 1995 році офіційний Київ отримав можливість стати активним учасником процесу врегулювання Придністровського конфлікту [179. с. 168]. В цілому, така думка є слушною, але тільки сукупність усіх зазначених чинників намітила якісні зміни. Розуміння всіма сторонами переговорного процесу того, що участь України у ньому створює ширше поле для політичних комбінацій, дало їй можливість розпочати власний новий етап формування «придністровської політики». Розглянемо його більш детально.

Україна спочатку дотримувалася так званої «тихої дипломатії», одним із проявів якої стали постійні кулуарні зустрічі та консультації восени 1995 року Тимчасового Повіреного у справах України у РМ Є. Левицького з керівництвом у Кишиневі й Тирасполі, представниками РФ та місії ОБСЄ. Починаючи з 1996 року Україна активніше залучалася до переговорного процесу. Так, 19 січня 1996 року президент України, разом із президентами Російської Федерації та Республіки Молдова, підписав у Москві «Спільну Заяву про найшвидше політичне врегулювання Придністровського конфлікту» [107, с. 82-83]. У ній акцентувалася увага на необхідності появи документу, який би визначав особливий статус Придністров’я як складової частини єдиної і територіально цілісної РМ. У заяві президенти України та Російської Федерації додатково також підтвердили готовність очолюваних ними країн стати офіційними гарантами такого статусу. Цього ж року була створена посада Повноважного представника Президента України у переговорному процесі з політичного врегулювання Придністровського конфлікту у РМ.

11 березня 1996 року за посередництва України та Російської Федерації суб’єкти конфлікту підписали Протокол узгоджених питань, який визначав засади майбутнього статусу ПМР [102, с. 87]. Серед них:

- надання Придністров`ю автономії, з урахуванням можливості мати свою конституцію, державну символіку, використовувати в якості офіційної російську, молдавську та українську мови;

- право Придністров’я самостійно встановлювати й підтримувати міжнародні контакти в економічній, науково-технічній і культурній царинах, в інших – за узгодженням з РМ;

- повна самостійність Придністров’я у вирішенні питань економічного, соціального і культурного розвитку в інтересах населення, що проживає на території регіону.

Паралельно тривала дипломатична робота безпосередньо у Придністров’ї. Так, наприкінці березня 1996 року у регіоні перебувала делегація України на чолі із заступником міністра закордонних справ Костянтином Грищенком [236, с. 1]. З огляду на попередню відсутність делегацій подібного державного рівня з боку України візит К. Грищенка став значним кроком з реалізації практичної політики. Фактично це був перший візит такого рівня до Придністров’я, який засвідчив активність української держави у переговорному процесі.

Вищезазначена активізація «придністровської політики» надала можливість Україні впливати на діяльність Об’єднаної Контрольної Комісії (ОКК) [193, с. 187]. Нагадаємо, що ОКК була створена за ініціативою РФ 21 липня 1992 року [113]. Склад комісії формувався з представників Придністров’я, Республіки Молдова і Російської Федерації, на яких покладалася відповідальність за дотримання миру у регіоні. Її поява означала ліквідацію діючого тоді механізму врегулювання – чотиристоронньої комісії, а разом з нею і участі України у переговорному процесі. Нова геополітична ситуація зумовила зміни у роботі ОКК. Комісія розпочала активнішу співпрацю з повноважним представником Президента України у РМ, зокрема 9 квітня 1997 року прийнято рішення про надання можливості Представнику Президента України чи уповноваженим особам брати участь в обговоренні поточних питань та інших заходів, які здійснювалися у рамках покладених на неї повноважень [193, с. 187]. Свою згоду Представник Президента України Є. Левицький виразив офіційним підписанням протоколу засідання ОКК [193, с. 187]. Це був перший дипломатичний успіх з часу усунення України від роботи у чотиристоронній комісії, який у сукупності з підписанням згадуваних документів означав повне повернення України до переговорного процесу.

На початку березня 1997 року Л. Кучма взяв участь у роботі Кишинівського саміту [150, с. 1]. У ході офіційного візиту відбулася зустріч з керівниками законодавчої та виконавчої гілок влади Придністров’я Г. Маракуцою та І. Смірновим. Предметом обговорення став об’ємний пакет документів політичного, економічного і гуманітарного характеру, що включав прикордонне співробітництво; митні угоди і транзит вантажів через територію України; введення до зони безпеки українського миротворчого контингенту; відкриття у Придністров’ї Слов’янського університету та української кафедри тощо.

Найбільшої уваги отримало питання виведення особового складу частин колишньої 14-ї армії та вивезення амуніції і боєприпасів зі складів Придністров’я, яке мало здійснюватися через територію України [151, с. 1-2]. Оплата небезпечного транзиту загальною вагою понад 500 тис. тонн, на думку президента України, мала бути мінімальною. Таким чином, Україна засвідчила намір сприяти найшвидшій демілітаризації регіону.

Отже, починаючи з 1996 року і станом на 9 квітня 1997 року Україна взяла участь у появі двох найважливіших документів: «Спільної Заяви про найшвидше політичне врегулювання Придністровського конфлікту» від 19 січня 1996 року і «Протоколу узгоджених питань» від 11 березня 1996 року, які визначали засади майбутнього статусу ПМР. Принципи та узгодження викладені у них, були включені до тексту Меморандуму «Про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров`ям» [78, с. 1].

Ще до його укладання повноважний представник президента України у РМ Є. Левицький заявив, що Україна вітає не стільки сам документ, скільки готовність і прагнення суб’єктів конфлікту до відновлення переговорного процесу [298, с. 1]. З його слів, деякі положення документу не відповідали концепції зовнішньої політики України, зокрема зазначалося, що СНД бракує досвіду врегулювання конфліктів через відсутність відповідних механізмів. Цьому статусу, на його думку, швидше відповідала ОБСЄ [298, с. 1]. Проте, незважаючи на ці розбіжності, Президент України Л. Кучма підписав у Москві 8 травня 1997 року Меморандум «Про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям» [179, с. 168]. Згідно з ним Україна набувала статусу країни-гаранта досягнутих угод [78, с. 1]. На прес-конференції Л. Кучма декларував готовність очолюваної ним країни взяти участь у відбудові мосту через р. Дністер у районі міста Дубоссари [78, с. 1]. Такі, на перший погляд, другорядні речі належить сприймати як прагнення офіційного Києва мати реальні механізми впливу на ситуацію у регіоні.

Отже, документ укладався за посередництва РФ, ОБСЄ та України. Він є своєрідним витвором сучасної дипломатії з прихованим змістом, авторство якого приписується тодішньому мі­ністру закордонних справ РФ Євгену Примакову. Меморандум містив ряд політичних пасток як для Молдови, так і для України. По-перше, у ньому Республіка Мол­дова та Придністров’я фігурують як дві рівно­правні сторони переговорного процесу. Це означало, що всі рішення мали прийматися за вза­ємним погодженням сторін, тому Придністров’я де-факто ставало суб’єктом міжнародних відносин. По-друге, у документі з’яви­лося поняття «країн-гарантів», у ролі яких фігу­рували Російська Федерація та Україна. Їм надавалося право бути гарантами досягнутих угод. Проте найбільша небезпека приховувалася у понятті «спільна держава», у рамках якої мали будувати свої стосунки РМ і Придністров’я. Вживання цієї термінології передбачало наявність двох рівноправних суб’єктів політичного процесу, тобто Придністров’я прирівнювалося у статусі до Республіки Молдова, і вже разом з нею, мало будувати «спільну державу» в межах Молдавської РСР станом на січень 1990 року.

Така формула врегулювання конф­лікту влаштовувала, насамперед, Російську Федерацію, оскільки тільки вона у цьому регіоні володіє потужними ресурсами, і будучи країною-гарантом, може маніпулювати «спільною державою» та впливати на політику України з огляду на власні національні інтереси. Цієї точки зору дотримується провідний фахівець Інституту країн СНД К. Фролов у зв’язку з чим наводить таку аргументацію. На його думку з моменту отримання Україною незалежності існують дві тенденції, які впливають на її територіальний статус-кво. Перша – гіпотетичне від’єднання (Крим), друга – гіпотетичне приєднання (Придністров’я). Обидві тенденції були і є викликом державному ладу України. Якщо у першому випадку Україні вдалося досягнути відносних успіхів, і до певної міри, впоратися з проблемою сепаратизму у Криму, то у другому вона виявилася зовсім непідготовленою, оскільки ніколи не працювала із землями, розташованими за її державними кордонами, нерідко плутаючи територіальні претензії зі своїми національними інтересами.

Починаючи з 1991 року на території України важко утворюється компліментарний простір. Анклавні території (не просто історично суперечливі, але відмінні від свого оточення за етнічним складом, системою розселення, досвідом державотворення, ментальністю), такі як Крим і Придністров’я, важко асимілюються, навіть «імперіями на зразок СРСР». Історично такі території організовуються під завдання утримання межі або царини впливу. Два російськокультурні анклави для України – небезпечне явище, адже вони стають регіонами, які генерують нескінченні конфлікти. Розташовуючись поруч із «буферною державою», такою як Україна, вони практично не знищувані. Отже, на думку К. Фролова, проблеми Придністров’я і Криму варто розглядати на спільних концептуальних засадах. Таким чином, перед офіційним Києвом поставала дилема, яка існує й дотепер: визнати тенденцію територіального прирощення як допустиму, але тоді відповісти адекватним державно-територіальним ладом і створити державний організм, здатний до компліментарного співіснування анклавів та інших територій, які вибиваються з унітарного ладу. В іншому випадку країна зможе мати унітарну форму правління, лише будучи авторитарною.

Нині ця дилема залишається нерозв’язаною і актуальною. В межах України існують різні культурно-світоглядні простори. Україна не виробила механізму їхнього органічного поєднання (взаємовигідної асиміляції на зразок «плавильного котла»), тому практично за будь-якого розвитку подій російськокультурний анклав дуже важко інтегрувати у її територіальний устрій без участі Російської Федерації. Якщо брати до уваги тенденцію територіального прирощення у вигляді Придністров’я, то регіон є тією критичною масою, яка здатна порушити рівновагу проросійського і прозахідного векторів української внутрішньої і зовнішньої політики. Іншими словами, входження Придністров’я до складу України – це критичне збільшення російського культурно-світоглядного простору, яке сприятиме розгортанню дискусій з приводу статусу російської мови, федералізації країни і зрештою, призведе до втрати суверенітету. За такого сценарію межа проходитиме по лінії: Тирасполь – Одеса – Севастополь – Донецьк – Харків. Отже, Придністровський регіон здатний дестабілізувати ситуацію в Україні та Молдові разом узятих, за умови якщо РФ розглядатиме його як певний механізм і належним чином ним скористається.

Не виключено, що Є. Примаков мав намір використати слабку ланку державотворення України, зокрема тенденцією територіального прирощення, яку Київ не зміг тоді осмислити, трансформувати у власних інтересах чи рішуче відкинути. І тому з метою блокування прозахідного вектора української внутрішньої і зовнішньої політики та посилення проросійського, офіційній Москві необхідно було втягнути офіційний Київ у «спільну державу». Завдяки сценарію Є. Примакова Україна була залучена у формат співробітництва і почала готуватися до введення у регіон миротворчого контингенту. Таким чином, у процес врегулювання була втягнута сторона, яка не зовсім глибоко розуміла суть того, що відбувалося, і мала не зовсім чітку уяву про свої справжні та нав’язані РФ інтереси у регіоні. Виходячи з цього, можна припустити, що проект спільної держави – це розкол Республіки Молдова та перший етап входження Придністров’я до складу України.

Змоделюємо, що відбуватиметься у разі його реалізації з Україною. Фактично утвориться простір «Новоросії», який продукуватиме нескінченні конфлікти, що підриватимуть Україну з середини і гальмуватимуть її просування до Європейського Союзу. Саме тому РФ, починаючи з кінця 90-х рр. XX ст., постійно ініціює процеси трансформації СНД, оскільки Співдружність – головна перепона на шляху нової російської зовнішньої політики. Для збереження статусу імперії РФ потрібні нові реально працюючі союзи або керовані конфлікти на зразок Придністровського. РФ нині перебуває у пошуках нової геополітичної цілісності, яку Кремль намагається викарбувати поверх існуючого пострадянського субстрату. Можлива реалізація вищезазначеного сценарію призведе до того, що вона завершиться по лінії Калінінград – Мінськ – Чернівці – Тирасполь – Севастополь. Таким чином, створення «спільної держави» – це запрограмований територіальний переділ по р. Дністер, тобто новий кордон «Об’єднаної Європи».

Натомість тодішнє керівництво України сприймало проект «спільної держави» неадекватно щодо його дійсної сутності. В українському парламенті утворилася міжфракційна депутатська група «Придністров’я». Керівництвом держави розглядалося питання про відправлення до ПМР військового контингенту українських миротворчих сил. Тільки за фактом своєї присутності він створював додаткові умови для зближення Придністров’я та України. У рамках здійснення Меморандуму, 19 червня 1997 року відбувся візит урядової делегації ПМР до Києва [315, с. 1]. У ході візиту обговорювалися питання військового, економічного, торговельного і культурного співробітництва, зокрема, введення до зони безпеки у районі міста Дубоссари українських миротворчих сил; набуття чинності угоди про прикордонну торгівлю; поліпшення роботи виїзного консульства України у Придністров’ї та спрощення процедури набуття українського громадянства жителями Придністров’я тощо. Особлива увага з українського боку зосереджувалася на культурному і мовному сприянні українській громаді Придністров’я. У результаті переговорів підписано протокол про торгово-економічне, науково-технічне і культурне співробітництво [315, с. 1].

У листопаді 1997 року урядова делегація України на чолі із заступником міністра з надзвичайних ситуацій П. Тимком перебувала у Придністров’ї [316, с. 1]. Зокрема її прийняв перший заступник Голови уряду ПМР В. Синьов. У ході зустрічі підписано протокол про надання гуманітарної допомоги вугіллям населенню Придністров’я. Таким чином, Україна взяла участь у військовій, економічній і культурній царинах співробітництва з Придністров’ям, що відповідало планам Є. Примакова.

Однак серйозною суперечкою на шляху реалізації Меморандуму стало різне трактування суб’єктами конфлікту поняття «спільна держава». Республіка Молдова найліпшу модель такої держави вбачала у побудові унітарного державного механізму з наданням автономії Придністров’ю, аналогічно тій, яка вже була надана Гагаузії. Натомість Придністров’я вбачало у «спільній державі» конфедерацію як проміжний етап на шляху до набуття суверенітету. Внаслідок таких крайніх позицій політичний діалог між суб’єктами конфлікту перервався і план врегулювання Є. Примакова зазнав провалу.

Поновленню переговорного процесу сприяла ініціатива Президента України Л. Кучми про проведення зустрічі на високому рівні з питань врегулювання Придністровського конфлікту, яка відбулася 20 березня 1998 року в місті Одеса [267, с. 326]. У ході зустрічі главою уряду РФ В. Черномирдіним і Президентом України Л. Кучмою заявлено, що реальним прикладом конструктивного підходу нормалізації відносин між Республікою Молдовоа і Придністров’ям є Меморандум «Про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям» від 8 травня 1997 року згідно з яким необхідно сконцентрувати зусилля по виконанню пріоритетних завдань: відновлення єдиного економічного, соціального і правового простору [103, с. 301-302]. Зустріч завершилася укладанням «Угоди про заходи довіри і розвитку контактів між Республікою Молдова і Придністров’ям» [106, с. 112-114]. З усіх її положень були реалізовані тільки домовленості, які стосувалися реорганізації зони безпеки. Суб’єкти конфлікту погодилися на скорочення чисельності миротворчих сил (до 500 осіб з кожного боку) і звернулися до України, яка раніше лише відряджала спостерігачів, з проханням направити миротворчий контингент до зони безпеки [106, с. 112-114]. Усі сторони погодилися із запропонованим механізмом.

Після Одеської зустрічі Україна відходить від демонстративної політичної індиферентності щодо Придністров’я і проявляє зростаючу дипломатичну активність. Про це свідчать систематичні поїздки спеціальних представників Президента, МЗС України, активізація її участі в ОКК, зацікавленість різних українських відомств станом справ у регіоні тощо [131, с. 76]. Так, наприклад, на запрошення Президента України Л. Кучми у 20-х числах червня 1998 року у Києві перебувала урядова делегація Придністров’я на чолі з І. Смірновим [149, с. 1]. У ході візиту працювали українські та придністровські робочі групи з різних напрямків співробітництва. Обговорювалися питання двосторонніх відносин, виконання положень Меморандуму, одеських домовленостей, миротворча участь України у зоні безпеки, сприяння українській громаді ПМР у культурному відродженні тощо. У результаті переговорів укладено низку угод, але найбільш важливі проекти та пропозиції потребували подальшого вивчення.

Незважаючи на загальну підтримку Меморандуму, Україна виробила власну позицію щодо проекту врегулювання. Зокрема, офіційний візит міністра закордонних справ України Б. Тарасюка до РМ 17 липня 1998 року засвідчив, що очолюване ним відомство вкладало своє бачення у розуміння «спільної держави», відмінне від позицій РФ і Придністров’я [249, с. 1]. З ініціативи українського міністра у Кишиневі того ж дня відбулася зустріч з керівником Придністров’я І. Смірновим, у якій Б. Тарасюк, посилаючись на досвід України в Автономній республіці Крим, заявив, що бачить врегулювання конфлікту шляхом надання Придністров’ю широкої автономії у складі РМ. Розбіжність у поглядах була відчутною, адже І. Смірнов на його пропозицію відповів, що визначати статус Придністров’я немає необхідності, оскільки ПМР визнана народом як суверенна незалежна держава. Порівняння Придністров’я з Кримом не коректне, тому головним завданням суб’єктів конфлікту, посередників і гарантів, повинен стати пошук формули відносин двох рівноправних суб’єктів – РМ і ПМР у межах «спільної держави» [249, с. 1]. Тож, можна констатувати, що станом на 1998 рік позиції України та Придністров’я відрізнялися, водночас були дещо подібні позиції України та Молдови з одного боку та РФ і Придністров’я з іншого.

У Кишиневі 23 жовтня 1998 року відбулися дві зустрічі Президента України Л. Кучми, зокрема двостороння з лідером ПМР І. Смірновим і тристороння за участю Президента РМ П. Лучинського [266, с. 1]. Українська сторона наголосила на необхідності врегулювання конфлікту на засадах «одеських домовленостей», при цьому Л. Кучма запропонував провести зустріч на високому рівні за участю Російської Федерації. Тому з початку 1999 року першою зовнішньополітичною ініціативою українського президента стала пропозиція щодо проведення у Києві зустрічі на найвищому рівні за участю суб’єктів конфлікту, країн-гарантів (тобто разом з РФ) та ОБСЄ [187, с. 2]. Україна планувала перехопити ініціативу і запропонувати власний план врегулювання.

У ході зустрічі 16 липня 1999 року у Києві Україна висунула ініціативу поетапного врегулювання конфлікту. На першому етапі вона передбачала, що РМ є єдиним суб’єктом міжнародного права, а ПМР – державно-територіальним утворенням у формі республіки, але при цьому поки що не визначалися її повноваження. Другий етап передбачав створення механізму імплементації досягнутих домовленостей. На третьому планувалося розв’язання найгостріших проблем: власності, громадянства, валюти, збройних сил, бюджету, банківської системи. Тривалість третього етапу мала становити 2 – 3 роки. Це надавало можливість узгодити внутрішні домовленості між Кишиневом і Тирасполем та пролонгувати їхню дію. На четвертому етапі зібрати відпрацьовані угоди в єдиний пакет, який показав би статус Придністров’я. Наслідком зустрічі стала «Спільна Заява з питань нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям» [105, с. 305-306]. Згідно з нею, суб’єкти конфлікту зобов’язувалися активізувати переговори на предмет визначення статусу регіону. Крім цього, була досягнута домовленість щодо створення п’яти «спільних просторів» – територіального, економічного, правового, оборонного і соціального.

Однак конфліктуючі сторони не досягли успіхів у справі практичної реалізації узгоджених положень внаслідок зміни позиції ПМР, яка була спровокована новими політичними кроками РФ щодо негайного вивезення озброєнь 14-ї армії за межі Придністров’я. Зокрема, напередодні зустрічі відбувся візит до РМ першого віце-прем’єр міністра РФ В. Густова, який декларував готовність російської сторони негайно вивезти озброєння за межі Придністров’я [189, с. 3]. У відповідь придністровська сторона заявила, що після виведення російських військ їхнє озброєння має перейти у власність ПМР, оскільки її військовий потенціал становить лише чверть від потенціалу РМ. Уряд ПМР погрожував захопленням майна 14-ї армії у разі виведення російських військ з регіону. Україна не могла заперечити такий розвиток подій, оскільки її позиція завжди ґрунтувалася на необхідності виведення російських військ з регіону. Специфічним є те, що досі РФ не погоджувалася на такий крок. Таким чином, різка зміна політики РФ спричинив кардинальну зміну позиції ПМР, через що були зірвані всі досягнення зустрічі у Києві.

Перемога Комуністичної партії на парламентських виборах 2001 року у Молдові спричинила зміни у процесі врегулювання Придністровського конфлікту. На перший погляд ідейні засади Кишинева і Тирасполя збігалися, оскільки новообраний Президент РМ Володимир Воронін декларував зближення з РФ і Білоруссю та надання російській мові статусу другої державної [283, с. 5]. З цієї причини проблема врегулювання конфлікту виглядала ніби справою часу. Проте у них було різне бачення свого геополітичного майбутнього, тому суб’єкти конфлікту у 2001 році опинилися у майже аналогічній ситуації десятирічної давнини тобто на порозі нового етапу протистояння. Однак тепер рушійною політичною силою у Кишиневі були ліві, а не праві сили, які теж дотримувалися позицій територіальної цілісності РМ, тому не визнавали суверенітету ПМР.

На тлі зміни політичного керівництва РМ тривало зниження ролі України у процесі врегулювання конфлікту. 20 квітня 2001 року у Відні відбулася зустріч, на якій обговорювалися питання виведення 14-ї армії з Придністров’я [225, с. 65]. Очевидним є те, що така акція була неможлива без участі України. Відсутність українського представництва на Віденській зустрічі одноголосно коментувалася західними аналітиками як зменшення впливу українського чинника на переговорний процес [225, с. 65].

Офіційний Київ планував скористатися зміною політичної ситуації у Молдові. На запрошення Л. Кучми 18 травня 2001 року В. Воронін з офіційним візитом відвідав Україну, але переговорний процес знову зупинився. Стало очевидним, що без участі Російської Федерації прийняття визначних рішень неможливе. 12 липня 2001 року у Києві відбулася зустріч міністрів закордонних справ України (А. Зленко), Російської Федерації (В. Іванова) і Республіки Молдова (М. Черномаза), у ході якої підписано спільне комюніке, згідно з яким вони підтвердили необхідність продовження переговорного процесу на підставі дотримання принципу суверенітету і територіальної цілісності РМ та надання Придністров’ю особливого статусу. Український та російський міністри також підтвердили готовність представлених ними країн бути гарантами безпеки у регіоні [188, с. 4]. Проте відчутних успіхів у процесі врегулювання не було досягнуто.

Восени 2001 року зазнала суттєвих змін політика Республіки Молдова щодо Придністров’я. 1 вересня 2001 року уряд РМ, користуючись приводом вступу країни до Світової організації торгівлі (СОТ), запровадив нові митні правила, зокрема нові митні печатки, заздалегідь попередивши економічних агентів Придністров’я [179, с. 171]. Такий крок нового керівництва РМ сприяв появі нової форми конфлікту, яка отримала назву «митної війни». Для України «митна війна» Молдови мала прихований зміст. Відомо, що з метою регулювання торгівлі на придністровській ділянці україно-молдавського кордону, офіційний Кишинів звернувся до офіційного Києва для отримання дозволу на відкриття спільних україно-молдавських митних і прикордонних постів на українській території, на що останній не дав згоди [179, с. 171]. Представники Кишинева вважали, що міністр закордонних справ України А. Зленко зі своїм російським колегою А. Козирєвим зайняв спільну позицію і цим фактично підтримав Придністров’я [248, с. 28]. Зі слів відомого молдавського дослідника О. Нантоя, це дозволило офіційному Кишиневу виявити справжню позицію офіційного Києва, який під різними приводами відмови­вся стати партнером Кишинева у встановленні митного контролю над потоком «контрабандних» товарів з Придні­стров’я [248, с. 28].

Зауважимо, що спільні митниці планувалося розмістити на українській території, тому офіційною юридичною підставою для відмови з української сторони слугувало те, що вона не могла допустити встановлення іноземних силових структур на власній території. Такий крок призвів би до появи небезпечного прецеденту та непередбачуваних наслідків. Офіційний Київ мав і економічні підстави, щоб не пристати на молдавський проект тиску на Придністров’я. Так, майже 30 підприємств ПМР й дотепер підтримують еко­номічні зв’язки з більш ніж 55 великими підприємствами України. Найбільша частина екс­портно-імпортних операцій здійснюється Мол­давським металургійним комбінатом (ММК) у місті Рибниця, який, наприклад, у 2001 році придбав в Україні сиро­вини на суму понад 25 млн. долл. США. Щомісяця ММК закуповує в Україні від 50 до 60 тис. тонн металобрухту. Через українські порти ММК щомісяця відправляє 75 тис. тонн мета­лопрокату. Обсяг торгового обороту Придністров’я з Україною за І півріччя 2001 року склав 34,1 млн. долл. США, зокрема в Україну експортовано товарів на суму в 4,1 млн. долл. США, а імпортовано – на 30 млн. долл. США [226, с. 37]. Таким чином, виключно з прагматичної точки зору подальше стримування цих торгівельних по­токів призвело б до недоотримання Україною значних прибутків від співпраці з економічними агентами Придністров’я.

Після того, як на зустрічі у Вінниці у листопаді 2001 року Президент РМ В. Воронін не отримав чітких гарантій від Л. Кучми щодо припинення транзиту товарів із Придністров’я, молдавське керівництво пішло на відкриту конфронтацію. 27 листопада 2001 року у молдавській телепрограмі «Резонанс» пролунало звинувачення на адресу Придністров’я в якому зазначалося, що керівництво ПМР планує входження регіону до складу України і що з цією метою І. Смірнов вступив у змову з верхівкою УНА – УНСО [278, с. 5]. Заява була зручною формою тиску, оскільки об’єктом звинувачення ставали водночас Україна та Придністров’я. Не зупиняючись на цьому, В. Воронін втручається у внутрішньополітичну боротьбу в Україні. У Кишиневі він приймає делегацію Комуністичної партії України (КПУ) на чолі з П. Симоненком, якому надає публічну обіцянку підтримати українських комуністів на виборах до Верховної Ради, а самого П. Симоненка – на виборах президента України. Того ж дня В. Воронін заявив, що Молдова заблокує вступ України до СОТ, якщо офіційний Київ й надалі опиратиметься у питанні блокування шляху транзиту контрабандних придністровських товарів [190, с. 4].

Спочатку офіційний Київ залишав без коментарів відверте втручання Кишинева у свої внутрішні справи, але ситуація потребувала реакції, оскільки ускладнювалася офіційним звинуваченням Президента Молдови В. Вороніна від 28 листопада 2001 року на адресу України у потуранні нелегальним вантажоперевезенням з Придністров’я [211, с. 4]. Відповіддю з українського боку стала нота протесту від 29 листопада 2001 року, яку МЗС України вручило послу РМ в Україні О. Андрієвскі [278, с. 5]. У ній зазначалося, що такі недружні дії ставлять під сумнів переговорний процес з питань організації спільного прикордонного та митного контролю на україно-молдавському кордоні [278, с. 5]. У ноті також містилася вимога про надання з боку РМ відповідних пояснень на адресу України.

15 жовтня 2001 року прем’єр-міністр України А. Кінах відвідав Кишинів з офіційним візитом, але жодних домовленостей з Молдовою про врегулювання «митної війни» не було досягнуто [226, с. 33]. На зустрічі були відсутні представники Придністров’я при тому, що обговорювані проблеми вимагали їхньої присутності. У зв’язку з цим, Л. Кучма 22 жовтня 2001 року запросив до Києва урядову делегацію ПМР на чолі з І. Смірновим [193, с. 262]. Президент України вважав недопустимим надання цьому питанню політичного забарвлення і використання його в якості інструменту тиску у переговорному процесі. Керівництво України та Придністров’я узгодило низку питань у галузі енергетики, транспорту та гуманітарній царині. У ході зустрічі Л. Кучма підтвердив необхідність врегулювання конфлікту, виходячи з принципів закладених у «московському» Меморандумі 1997 року та Київській Заяві 1999 року [193, с. 262]. Придністровська сторона, в особі міністра закордонних справ ПМР В. Ліцкая, в якості гарантій такої позиції України, наполягала на необхідності присутності українського миротворчого контингенту у регіоні [281, с. 4]. Таким чином, зміна політичного керівництва РМ та поява «митної війни» спричинили зменшення впливу українського чинника на переговорний процес.

На початку 2002 року загострилися стосунки між РФ і ПМР, яка виступила з претензіями на частку у розподілі озброєння та майна колишньої 14-ї армії. Підтвердженням цьому є Звернення координаційної Ради громадських організацій ПМР до президентів Російської Федерації, України і Республіки Білорусь [85]. У ньому містився заклик до введення українських миротворчих сил на територію Придністров’я. Використовуючи ці розбіжності, Л. Кучма запропонував провести у Києві зустріч Президента РМ В. Вороніна і лідера Придністров’я І. Смірнова з метою поновлення переговорного процесу. На українську пропозицію схвально відреагували суб’єкти конфлікту, зокрема МЗС ПМР та РМ [29]. Відомо, що 28 січня 2002 року МЗС РМ надіслало ноту посольству України у РМ і запропонувало провести з цього приводу двосторонню зустріч президентів Молдови і України. Таким чином, нота стала відповіддю на українську ініціативу.

Новий проект угоди був представлений трьома посередниками на зустрічі у Києві, яка тривала з 1 по 3 липня 2002 року [179, с. 172]. У документі йшлося про конституційну систему об’єднаної федеративної молдавської держави і систему зовнішніх гарантій цієї угоди. Незважаючи на те, що у ній містилися найбільш детальні пропозиції з усіх досі наявних, текст угоди мав невизначений характер з кількох ключових питань. Наприклад, конституційна система майбутньої федерації чітко не визначала кількості суб’єктів, що її утворюватимуть. Угода також передбачала існування нижньої палати парламенту, яка обиралася на пропорційних засадах і меншої за кількістю мандатів верхньої палати, де місця рівномірно розподілялися між суб’єктами федерації і в якій для остаточного прийняття рішень необхідна була більшість у дві третини мандатів. Крім того, перелік сумісних повноважень мав надмірний характер, що збільшувало ймовірність конфлікту повноважень між центром і регіоном. Угода містила положення про зовнішні, політичні, економічні та військові гарантії нової держави. Україна визначалася стороною, яка їх надаватиме. Проте не було визначено, які дії можуть застосувати країни-гаранти і чи можуть вони діяти індивідуально. У цілому проблема розподілу повноважень звела нанівець ініціативу України.

Надалі позиція офіційного Києва формувалася під впливом президентської виборчої кампанії 2004 року в Україні. 9 вересня 2003 року у Києві на честь 13-ї річниці незалежності ПМР, за активної участі Д. Корчинського, була організована зустріч СУП з громадськістю України [53]. Зустріч варто кваліфікувати як політичні оглядини Придністров’я, в яких брали участь різні політичні сили України. Очевидно українська громада Придністров’я ще не визначилася з підтримкою кандидата, оскільки у ній взяли участь депутати Верховної Ради України, представники кабінету міністрів, бізнеселіта, творча інтелігенція. Зокрема, Г. Удовенко, Т. Прошкуратова, П. Порошенко, Е. Гурвіц, Ю. Кармазін, О. Турчинов, громадська організація «Братство», журналістські кола тощо. Депутат від фракції БЮТ Ю. Турчинов заявив, що його фракція готує законодавчу ініціативу про політичне визнання Придністров’я як незалежної держави [53]. Депутат Т. Прошкуратова від фракції СДПУ(о) повідомила, що у Верховній Раді офіційно зареєстрована міжфракційна група «Україна – Придністров’я», куди увійшли 27 депутатів з різних політичних таборів. Результатом зустрічі стало спільне рішення про створення громадського клубу «Друзі Придністров’я».

Отже, виборча кампанія значно збільшила обсяг інформаційного потоку з Придністров’я в Україну і навпаки. Внаслідок цього проблема, якою цікавилися переважно фахівці, ширше висвітлювалася в українських ЗМІ, відповідно й населення України отримало значно більший обсяг різносторонньої інформації про конфлікт. Відбувся справжній інформаційний прорив.

Із наближенням президентських виборів в Україні активізувалася діяльність різних політичних сил, які намагалися заручитися підтримкою жителів Придністров’я, оскільки вони мали українське громадянство, і відповідно, право голосу на виборах 2004 року. Так, зокрема, Українська Всесвітня Координаційна Рада, (яку очолював відомий український письменник І. Драч і схилявся до підтримки «Нашої України»), запрошувала українську громаду Придністров’я приєднатися до III етапу українського європоходу «Консолідація-2003» за участю українських громад Центральної і Східної Європи [54]. Офіційна мета акції – консолідація українських громад Центральної і Східної Європи, розвиток народної дипломатії на рівні громадських організацій українського закордоння та вивчення стану і потреб закордонних українців. Насправді акція переслідувала виключно політичну мету, а саме: підтримку кандидата В. Ющенка.

Політичні сили, які схилялися до підтримки іншого кандидата – В. Януковича, теж працювали у цьому напрямку. Наприклад, 28 травня 2004 року у Тирасполі відбулася акція за участю народного депутата України Т. Прошкуратової, яка надала від імені Міністерства науки і освіти України гуманітарну допомогу у вигляді 5000 підручників на суму 23403 гривні для українських навчальних закладів Придністров’я [55]. Того ж дня в її присутності у приміщенні українського теоретичного ліцею (місто Тирасполь) відбулося урочисте укладання угоди про співробітництво між Одеською обласною адміністрацією і СУП. Враховуючи те, що подібні дарунки українська влада практикувала тільки в умовах крайньої необхідності – цю акцію слід визнати політичною.

На думку керівника Центру дослідження південноукраїнського прикордоння В. Коробова станом на 2004 рік придністровська проблема набула якості індикатора в українській політиці. Представники правих політичних сил виступали за зміну влади у регіоні та його входження до складу України. (навіть після виборів існувала ідея експорту «помаранчевої революції» до Придністров’я, іншими словами – «план Ющенка». Щоправда ідея зазнала повного політичного фіаско). Політичні сили лівого спрямування виступали за підтримку курсу офіційного Кишинева, тобто за реінтеграцію Придністров’я до унітарної Молдови. Ліберальні і провладні політичні сили виступали за «класичне врегулювання конфлікту», визнаючи інтегральну цілісність Молдови, закликали дотримуватися збалансованої політики у рамках існуючого п’ятистороннього формату переговорного процесу.

Кандидати, які не мали шансів на перемогу, проблему врегулювання Придністровського конфлікту теж активно експлуатували у власній політичній діяльності. Це стосується, передусім, Д. Корчинського, О. Ржавського, Ю. Збітнєва. Всі троє – так звані «технічні кандидати». Їхня передвиборча риторика носила яскраво виражений популістський характер. Кандидати, які проводили більш самостійну політику, намагалися активно не зачіпати неоднозначну придністровську тематику у своїх офіційних виступах. Кандидати з більшою політичною вагою (О. Мороз, П. Симоненко), а також ті, які мали найбільш реальні шанси на виборах (В. Ющенко та В. Янукович) переважно утримувалися від висловлювань на тему врегулювання Придністровського конфлікту. Безпосередньо В. Ющенко офіційно не висловлювався з цієї тематики. Орієнтиром його поглядів слугували висловлювання політичних союзників – Ю. Тимошенко, Г. Удовенка, які, в цілому, не містили нічого креативного щодо процесу врегулювання конфлікту.

У протилежному політичному таборі ситуація мала інший характер. Зокрема, на заключному етапі власної передвиборчої кампанії, прем’єр-міністр В. Янукович відкрито висловився на підтримку мирного врегулювання конфлікту і захист інтересів громадян України, які мешкають у Придністров’ї. Позицію тодішнього уряду варто сприймати як позицію кандидата В. Януковича, тим більше, що висловлювання членів уряду з питань врегулювання Придністровського конфлікту розміщувалися на офіційному сайті центрального виборчого штабу Партії регіонів України. Формування цієї позиції пояснюється тим, що напередодні виборів в Україні Тирасполь чітко визначив вектор власної зовнішньої політики у напрямку підтримки «проросійського» кандидата В. Януковича, оскільки це відповідало інтересам РФ. Зовнішня політика ПМР розширювала електорат В. Януковича. Цю ж мету переслідував похід українців Придністров’я до Києва (мається на увазі питання відкриття у Придністров’ї виборчих дільниць). 23 вересня 2004 року поблизу Центральної виборчої комісії (ЦВК) України зібралися активісти політичної партії «Братство» і вимагали зустрічі з її представництвом для обговорення питання утворення виборчих дільниць у Придністров’ї [142, с. 1]. Учасники акції на чолі з Д. Корчинським несанкціоновано проникли у фойє приміщення і завдали тілесних ушкоджень працівникам охорони ЦВК [216, с. 73]. Апогеєм розвитку ситуації стало рішення ЦВК України про відкриття виборчих дільниць на території Придністров’я, тому 11 грудня 2004 року на звітно-виборчій конференції СУП була проведена силова зміна «помаранчевого» голови СУП В. Боднара та його близького оточення на «біло-блакитного» В. Проценка і таким чином змінено політичний курс СУП. У такий спосіб керівництво ПМР розширило електорат Партії регіонів України. Опозиційні до В. Януковича сили зазнали повного політичного фіаско у Придністров’ї.

Однак після перемоги на президентських виборах 2004 року їхня увага знову була прикута до регіону. Нова українська влада позиціонувала себе носієм демократичних цінностей на пострадянському просторі і гарантом безпеки у Південно-Східній Європі. З цих позицій у квітні 2005 року Президент України В. Ющенко виступив з ініціативою під назвою «До врегулювання – через демократію», яка передбачала врегулювання Придністровського конфлікту. План Президента України В. Ющенко був розроблений РНБО і оприлюднений 22 квітня 2005 року на саміті ГУАМ як «Декларація про ініціативу України щодо врегулювання Придністровського конфлікту». Нині план залишається основою поведінки України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту. Текст документу складається із семи положень, які становлять цілісний механізм врегулювання конфлікту. Основна ідея плану полягає у проведенні демократичних виборів у регіоні, які дають можливість створити легітимного суб’єкта переговорного процесу з придністровської сторони.

Реалізація «плану Ющенка» передбачалася у два етапи. На першому РМ повинна була прийняти закон про основні положення статусу придністровського регіону. Тому у контексті даного плану парламент РМ 22 липня 2005 року прийняв «Закон про основні положення особливого правового статусу населених пунктів Лівобережжя Дністра (Придністров’я)». Даний закон давав правові підстави для проведення у регіоні легітимних виборів. Після цього міжнародна виборча комісія, яка діятиме на підставі мандату ОБСЄ і у відповідності із законом про основні принципи статусу Придністров’я (у форматі 5+2 із залученням ЄС і США), повинна організувати і провести вибори до Верховної Ради Придністров’я. У разі якщо вибори матимуть демократичний характер, то на другому етапі існуватиме легітимний суб’єкт переговорного процесу з придністровської сторони. Подальшим кроком мало стати підключення демократично обраних депутатів Верховної Ради ПМР до уточнення і доопрацювання закона про статус Придністров’я, який в остаточному вигляді мав ухвалити як парламент всієї країни, так і регіональний представницький орган Придністров’я. Таким чином мала бути розв’язана основна проблема врегулювання Придністровського конфлікту – проблема визначення статусу регіону.

Теоретично «план Ющенка» можна розглядати у кількох площинах.

1. Власне як план врегулювання конфлікту, який дозволяє Україні розв’язати низку проблем, зокрема демаркацію кордону на придністровській ділянці з Республікою Молдова. Демаркація кордону з ПМР була неможлива, тому що вона не є суб’єктом міжнародного права.

2. Як механізм зміни влади у Придністров’ї шляхом експорту елементів «кольорової технології» і створення сателіта. У такому випадку Україна збільшує ресурс для набуття нею статусу регіонального лідера.

3. Як план нейтралізації одного з інструментів впливу Російської Федерації у Південно-Східній Європі

Особливо цікавими є дві останні позиції. Вибори у Придністров’ї за будь-яких результатів спостерігачами від ОБСЄ (як і засвідчили події) оголошуються недемократичними, оскільки ймовірність перемоги прихильників повернення Придністров’я на правах автономії до складу Республіки Молдова відсутня. Це дало можливість офіційному Києву перейти до використання інструментів політичного та економічного тиску на ПМР не по причині її невизнаності у світі, а по причині недемократичності. У цьому сенсі одне із семи положень «плану Ющенка» щодо проведення моніторингу ОБСЄ на придністровській ділянці україно-молдавського кордону варто розцінювати як створення політичного простору для використання інструментів впливу України на Придністров’я. Виходячи з вищезазначеного «план Ющенка» слід визнати таким, що відповідає потребам захисту національних інтересів України та всім європейським стандартам демократії і є конкурентним політичним проектом щодо російського «плану Козака». Наявність такого плану свідчить про зростання ролі України у переговорному процесі, перехід від позиції до політики і перетворення її у провідного політичного актора серед країн Центрально-Східної Європи.

Отже, дії України щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1996 – 2004 років у порівнянні з позицією 1991 – 1993 років виглядають більш гнучкими і активними. Україна взяла участь у переговорному процесі на рівні президентів, міністрів та експертного співтовариства. Активізація дій України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту дозволила поновити власний вплив на переговорний процес і отримати низку здобутків. Першим з яких стала поява власного представництва у складі Об’єднаної Контрольної Комісії – основного механізму врегулювання конфлікту. Другим і нйвагомішим здобутком варто вважати участь офіційного Києва у розробці та укладанні найважливіших документів переговорного процесу другої половини 90-х років XX ст. Третій – полягав у набутті Україною статусу «країни-гаранта досягнутих угод». Четвертий здобуток проявився у перенесенні частини переговорного процесу на терени України. Комплексний аналіз вищезазначених здобутків дозволяє їх оцінити як посилення впливу України на процес врегулювання Придністровського конфлікту.

Недоліком української позиції цього періоду стала відсутність власного ефективного плану врегулювання конфлікту, однак були закладені принципові засади формування державної політики щодо врегулювання Придністровського конфлікту, які згодом були представлені у «плані Ющенка».