1.1. Теоретико – концептуальні аспекти дослідження Придністровського конфлікту

Існування конфліктів та складність їхнього розв’язання привертають увагу дослідників до цього соціального феномену, який вивчається багатьма науками, зокрема: конфліктологією, політологією, соціологією, військовими науками, історією, психологією та ін.

В Європі перші серйозні витоки дослідження соціального конфлікту були започатковані на початку XVI ст. відомим італійським науковцем Н. Макіавеллі. Його причину він вбачав у матеріальному інтересі людини, «яка легше забуде й вибачить убивство батька, ніж вилучення майна» [308, с. 349]. Дещо пізніше відомий економіст А. Сміт у праці «Дослідження про природу й багатство народів» (1776 р.) розглядав конфлікт як нормальне соціальне явище, причинами якого є поділ суспільства на класи та економічне суперництво [130, с. 225]. Але це були лише окремі ідеї, які не створювали чіткої наукової концепції.

Суттєві зрушення у науковій розробці цього феномену тривали у XIX ст. Засновниками теорії політичного конфлікту вважають Карла Маркса й Алексіса де Токвіля. Аналізуючи суспільні процеси з різних методологічних позицій, вчені підкреслювали неминучість консолідації соціальних груп і водночас появу конфліктів між ними. У К. Маркса такими групами є класи, а згідно з поглядами А. де Токвіля – це територіальні спільноти й добровільні асоціації як елементи громадянського суспільства, на які психологічне сприйняття погіршення їхнього матеріального становища справляє більший вплив ніж, власне, економічна криза. Відмінним було й те, що, на переконання А. Токвіля, демократія створює умови для досягнення балансу між силами конфлікту та консенсусу, а К. Маркс визначав останні як альтернативні способи поведінки, абсолютизуючи роль політичних конфліктів у минулому та сподіваючись на появу безконфліктного (безкласового) суспільства у майбутньому.

На противагу академічній соціології, яка обстоювала доктрину суспільної рівноваги, вперше наприкінці XIX – на початку XX ст. висловили думку про соціальний конфлікт як позитивне явище і розробили власні теорії конфлікту представники соціального дарвінізму Г. Спенсер, В. Самнер, Л. Гумплович. Ці соціологи доводили неминучість боротьби між расами, націями, суспільними класами за життєвий простір, матеріальні блага, владу та ін. У період інтенсивного розвитку соціології як окремої дисципліни (XIX – на початку XX ст.) з’являються теорії конфлікту Р. Дарендорфа, Л. Козера, Р. Коллінза, Л. Крайсберга та інших суспільствознавців. Тоді, на початку XX ст., німецький філософ і соціолог Г. Зіммель, запровадивши у науковий обіг термін «соціологія конфлікту», прийшов до висновку, що «жоден конфлікт не існував даремно, навіть якщо час не зруйнував його, а просто замінив за формою й змістом іншим» [цит. за: 217, с. 514]. І, нарешті, починаючи з 50-х років XX ст., виникають сучасні теорії конфліктів: соціальних, політичних, а також конфліктів, як загального феномену, що характеризує світ живої і неживої природи, індивідуального й суспільного життя людини.

У контексті нашого дослідження особлива увага приділяється соціальному конфлікту. Умовно можна виокремити три відносно самостійні концепції соціального конфлікту: позитивно-функціональний конфлікт Л. Козера (США), конфліктні моделі суспільства Р. Дарендорфа (Німеччина) та загальну теорію конфлікту К. Боулдінга (США). Американський соціолог Луїс Козер розглядав конфлікт як боротьбу за цінності та претензії на відповідний статус, владу і ресурси, у якій цілями супротивників є нейтралізація, заподіяння збитків або знищення супротивника [327, р. 8]. У середині 60-х років XX ст. німецький філософ і соціолог Ральф Дарендорф запропонував нову концепцію соціального конфлікту. Переважно конфлікт оцінюється громадською думкою як явище негативне і небажане. Але, згідно з його поглядами, конфлікт не тільки неминучий, але й корисний для суспільства. «Для реального світу необхідні перехрещення різних поглядів, змін, конфліктів. Саме конфлікт і зміни дають людям свободу, без яких вона неможлива», – стверджував Р. Дарендорф [цит. за: 172, с. 144]. Будь-яке суспільство, на його думку, у кожен момент свого розвитку зазнає певних змін, які є всюдисущими і несуть у собі соціальний конфлікт. І «той, хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання та регуляції, бере під свій контроль ритм історії. Той, хто програє таку можливість, отримує його у супротивника» [цит. за: 333, р. 140]. Отже, на думку Р. Дарендорфа, конфлікт – це постійний і необхідний компонент соціальних відносин.

Загальну теорію конфлікту запропонував Каннет Боулдінг. Він визначив дві моделі соціального конфлікту – статичну і динамічну. У першій аналізуються суб’єкти конфлікту та відносини між ними, у другій – інтереси як спонукальні мотиви конфлікту. Сутність соціального конфлікту К. Боулдінг вбачає у стереотипних реакціях людини, тому обґрунтовує можливість передбачення і врегулювання конфлікту засобами маніпуляції, реакціями, цінностями, нахилами індивіда, не вдаючись до радикальних змін суспільного ладу. Саме цим загальна теорія конфлікту К. Боулдінга відрізняється від попередніх [326, р. 1]. Мають місце й інші концепції конфлікту.

Загалом європейська школа демонструє високий рівень фундаментальних досліджень, проте їхнє повне застосування щодо аналізу конфліктів на пострадянському просторі є ускладненим, оскільки вони не достатньо враховують специфічні особливості еволюції посттоталітарних просторів, зокрема пострадянського.

Аналізуючи вітчизняні здобутки, передусім, звернемося до наукових традицій, які були домінуючими на радянському просторі. У марксистсько-ленінській соціальній філософії феномен конфлікту отримав класово-політичний зміст, через що постав дещо у спрощеному вигляді, оскільки залишає за рамками розгляду конфлікти між соціальними групами, що виходять за межі класового підходу. Марксистсько-ленінське вчення не дозволяє здійснити адекватний об’єктивний аналіз сучасних конфліктів на пострадянському просторі, оскільки тут не існує класів у класичному марксистському трактуванні. Нині цей недолік має важливе значення, тому застосовувати дану теорію у повному обсязі не варто. Взагалі відкидати марксистський підхід теж недоцільно, адже всі конфлікти на пострадянському просторі, зокрема й Придністровський, стали проявами розпаду не тільки СРСР, а й першої фази комуністичної формації. Утворення СРСР також відбулося в умовах конфлікту. Таким чином, зміна соціально-економічної формації призводить й до появи соціальних конфліктів, незалежно від того, утворюються держави, чи розпадаються, тому дану теорію варто використовувати, але з адекватними поправками на конкретну історичну дійсність.

Нині в Україні конфліктологія як наука інтенсивно розвивається, з’явилися праці В. Бурлачука, І. Ващенко, С. Грушевської, А. Гірника, А. Бобро, Л. Ємельяненко, В. Петюха, О. Картунова, І. Варзара, М. Пірен, та ін [143; 148; 166; 184; 170; 271]. Існують також інші, але менш відомі дослідження. Проте вітчизняна конфліктологія перебуває лише у стадії свого становлення, адже донедавна вона в основному ґрунтувалася на марксистсько-ленінських принципах.

Наведені аргументи спонукають до висновку, що теоретико-концептуальна характеристика Придністровського конфлікту буде більш ґрунтовною лише із поєднанням елементів європейських теорій та марксистсько-ленінської концепції.

Такий підхід породжує необхідність створення спеціального категоріального апарату. До основних аспектів цієї роботи відносяться: пошук базового поняття, яке б найбільш чітко відображало сутність Придністровського конфлікту; визначення назви; аналіз структури конфлікту тощо. При визначенні базового поняття найбільш вагомими є результати досліджень відомого українського науковця, доктора політичних наук, професора кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка Г. Перепелиці, який вперше в українській науці розробив ґрунтовне теоретико-концептуальне бачення сучасних конфліктів на пострадянському просторі [258]. На його думку існує необхідність введення в обіг терміну «воєнно-політичний конфлікт» і пропонує таке визначення: «Воєнно-політичний конфлікт – це вид соціальної взаємодії, що являє собою вищу стадію розвитку антагоністичного протиріччя, яке складається з приводу володіння політичною владою і вирішення якого досягається нанесенням шкоди кожній із сторін за допомогою військової сили» [цит. за: 258, c. 16]. Це – слушна точка зору, оскільки у Придністровському конфлікті чітко простежуються факти застосування військових методів для розв’язання політичних протиріч.

Існує кілька принципових підходів до визначення назви конфлікту, відомого як Придністровський. Після розпаду СРСР й дотепер, безпосередньо у самому Придністров’ї, ніколи не існувало антагоністичних суперечностей між соціальними групами, навпаки населення регіону завжди відрізнялося відносною єдністю. Це виключає наявність хоча б двох конфліктуючих сторін (існування якої виключало б існування іншої) – необхідних складових політичного конфлікту. Отже, безпосередньо серед населення регіону масштабного конфлікту не було. Існував конфлікт між ним та іншим суб’єктом, зокрема Республікою Молдова (РМ). Саме у цій площині й у повному обсязі використовувалися політичні та військові методи боротьби. З цих позицій більш доцільним визначенням є «Молдавсько-Придністровський конфлікт», а не «Придністровський». Такого підходу у трактуванні назви конфлікту дотримується придністровська сторона, оскільки це спричинює серйозні наслідки політико-правового характеру, які де-факто вирівнюють її статус у порівнянні з молдавською. У такому випадку Придністров’я сприймається, аналогічно Молдові, як суб’єкт міжнародних відносин, що порушує міжнародне законодавство та суперечить принципам зовнішньої політики багатьох країн світу, зокрема й України, які не визнають суверенітет Придністров’я. Виходячи з цього, мусимо обмежитися загальновживаним терміном «Придністровський конфлікт», в який, передусім, вкладається географічне розуміння, і тому цю назву слід тлумачити як «конфлікт над Дністром».

Побудова структури конфлікту вимагає аналізу багатьох понять, найбільш необхідними з яких є: «об’єкт», «суб’єкт», «учасник» і «межі» конфлікту.

«Об’єкт» є тим, через що, по суті, розпочинається конфліктна ситуація, він межує з поняттям «причина» конфлікту. Через її розкриття чітко визначається і сам «об’єкт».

Існує багато причин виникнення конфлікту (історичні, геополітичні, політичні, ідеологічні, економічні тощо), форма і зміст яких відрізняються у залежності від переконань суб’єкта, що їх визначає, тому придністровська, молдавська, румунська, українська та російська історіографії подають різні, а то й протилежні оцінки причин конфлікту. Найменш дискусійним видається той історичний факт, що Придністров’я тільки з 2 серпня 1940 року потрапило до складу Молдавської РСР. До цього моменту воно ніколи не перебувало у межах державності Республіки Молдова. Ця історична дійсність відображається на рівні масової свідомості населення регіону у формі абсолютної неправомірності встановлення політичної влади Республіки Молдова у Придністров’ї.

Серед інших причин конфлікту слід відзначити політичну. Історичний розвиток Придністров’я зумовив появу специфічної регіональної культурної ідентичності, відмінної від тієї, що склалася на решті території РМ, тому населення Придністров’я на момент розпаду СРСР різко негативно поставилося до процесів етнополітизації в країні і сприймало їх як загрозу існуванню власному способу життя. Особливо гостро ці процеси торкалися придністровської номенклатури і тому, на думку Г. Перепелиці, основною причиною появи конфлікту є зміна становища придністровської регіональної еліти у системі політичної влади Республіки Молдова впродовж 1989 – 1991 років [259, с. 10-17]. Відповідно, «об’єктом» конфлікту належить визнати політичну владу на території регіону. Внаслідок своєї неподільності, надзвичайної значимості і дефіцитності вона породила безкомпромісні стосунки між суб’єктами конфлікту. Предметом конфлікту є політико-правовий статус Придністров’я, оскільки він передбачає або існування Придністровської Молдавської Республіки як незалежної держави, або повернення регіону у рамки державності Республіки Молдова. У будь-якому разі він визначає приналежність і ступінь політичної влади над цією територією.

З метою виявлення місця України у структурі конфлікту важливим є з’ясування сутності термінів «суб’єкт», «учасник», «втягнута сторона». Порівняльний аналіз цих структурних компонентів вказує на те, що вони мають різний зміст. Під суб’єктом конфлікту, зазвичай, прийнято вважати сторону, яка бере участь у ньому, тому терміни «суб’єкт» і «учасник» іноді вживаються як синоніми. Але таке сприйняття є помилковим. Активна сторона, яка створює конфлікт і впливає на його перебіг у залежності від своїх життєвих інтересів – це суб’єкт конфлікту. Для неї володіння об’єктом завжди становить життєву необхідність. Натомість учасник конфлікту може свідомо взяти участь у ньому, а може випадково або й насильно бути втягнутим, тому ним можна бути й проти власної волі. При цьому він може сприяти ескалації конфлікту, і навпаки, підтримувати одного або кількох суб’єктів одночасно. На відміну від суб’єкта, учасник не чинить визначального впливу на якісну сутність конфлікту і для нього володіння об’єктом не становить життєвої необхідності. Визначальний вплив може спричиняти лише суб’єкт конфлікту, оскільки тільки він є носієм конфліктної поведінки і має намір заволодіти об’єктом. Отже, суб’єктами Придністровського конфлікту були і є, з однієї сторони, регіональна еліта Придністров’я, а з іншої – національна еліта Республіки Молдова.

Існує різна ступінь залучення учасника у конфлікт, тому їх варто поділяти на активних і пасивних. Для активного учасника конфлікт має певну цінність, заради отримання якої він готовий до різного роду витрат або втрат. Натомість для пасивного учасника він має лише умовну цінність, яка не містить життєвого інтересу.

У межах категорії «учасник конфлікту» слід виокремити поняття «втягнута сторона». Її істотною рисою є те, що вона перебуває у конфлікті поза власною волею. Безпосередньо об’єкт не становить для неї життєвого інтересу, але наслідки конфлікту можуть мати вагоме значення, тому опосередкованими учасниками конфлікту на тому чи іншому етапі його еволюції були Російська Федерація, Румунія, ОБСЄ.

Аналізуючи місце України у структурі конфлікту, зазначимо, що впродовж 1991 – 2004 років ступінь її участі у ньому, збіг власних інтересів з інтересами суб’єктів мали різний характер. Україна ніколи не висувала претензій на політичну владу у Придністров’ї, тому суб’єктом конфлікту вважатися не може, а тільки його опосередкованим учасником. Протягом 1992 року існували чинники і спроби втягнення України до конфлікту, які становили загрозу її національній безпеці, зокрема, російський козацький рух, участь УНСО у бойових діях, проблема біженців, перебування 14-ї російської армії у регіоні та ін. Їхня наявність змусила Україну перейматися проблемою врегулювання Придністровського конфлікту. Отже, на період його збройної ескалації, Україні були притаманні ознаки «втягнутої сторони». У II половині 90-х рр. XX ст. Україна взяла активну участь у переговорному процесі і 8 травня 1997 року набула статусу «країни-гаранта» досягнутих угод. Отже, у структурі Придністровського конфлікту Україна займає місце «країни-опосередкованого учасника».

Остаточний аналіз запропонованої структури конфлікту передбачає визначення його меж у просторовому, часовому і внутрішньосистемному аспектах.

Бойові дії ніколи не виходили за межі Придністров’я, тому конфлікт у просторовому аспекті є виключно Придністровський. При розгляді часового аспекту, варто наголосити, що конфлікт розпочався на межі 1988 – 1989 рр. Отже, на момент проголошення Україною незалежності конфлікт уже існував. Ця серйозна особливість частково пояснює низку прорахунків української дипломатії на початку 90-х рр. XX ст. Оскільки конфлікт не врегульований й досі перебуває у латентному стані, його слід визнати діючим або «замороженим».

Внутрішньосистемний аспект – це виявлення системи, в якій еволюціонує конфлікт (сім’я, група, нація, держава тощо) та особливості його перебігу [222, с. 157]. Звертаючись до поняття асиметричності міжнародних відносин, зазначимо, що конфлікт між соціальною групою і державою є внутрішнім асиметричним конфліктом [129]. Подібні конфлікти спричиняються тим, що інтереси соціальної групи входять у суперечність із суверенітетом даної держави або неможливістю реалізувати ці інтереси у новій системі політичної влади. Вони також є характеристикою якісного стану суспільства, оскільки виникають у періоди історичного вибору шляху суспільного розвитку нації та держави і є формою вирішення суперечностей між прихильниками старого і нового; переходу суспільства від одного якісного стану до іншого. На момент проголошення незалежності Республіки Молдова конфлікт проявився не між етносами, а між центром і регіоном однієї країни, тому його слід визнати як внутрішній асиметричний. Похідним висновком є те, що конфлікт не є міжетнічним, а тільки містить поверхові етнополітичні ознаки, ступінь впливу яких на його якісний стан в різні періоди була різною, але не визначальною. Отже, аналіз структури Придністровського конфлікту свідчить, що це – внутрішній асиметричний військово-політичний конфлікт.

Сучасна конфліктологія містить найрізноманітніші типології конфлікту. У нашому випадку найбільш доцільним є виділення сфер його прояву. За цим критерієм можна виділити економічні, політичні, геополітичні, етнічні, побутові, культурні, соціальні конфлікти тощо. Оскільки Придністровський конфлікт зачіпає національні інтереси багатьох країн, які виступають у ньому як учасники, його варто визнати геополітичним. У таких конфліктах на боці соціальної групи (населення Придністров’я) може виступати зовнішній учасник – країна (Російська Федерація), інтересам якої суперечить суверенітет держави, (Республіка Молдова), на території якої триває конфлікт. Таким чином, ми отримуємо заперечення у тому, що він внутрішній асиметричний. Це спонукає до висновку, що «чистих» конфліктів не буває і Придністровський не становить виключення.

Підсумовуючи, зазначимо, що кожен із проаналізованих аспектів, узятий окремо, дає одностороннє тлумачення, тому концептуально вірним видається їхнє зведення в єдину систему. Отже, Придністровський конфлікт слід оцінювати у такий спосіб:

- за об’єктом як політичний;

- за предметом – територіальний;

- за ієрархією суб’єктів – внутрішній асиметричний;

- за типом – геополітичний;

- за хронологічними межами як діючий або «заморожений».

Місце України у структурі конфлікту слід визначати у такий спосіб:

- з 24 серпня 1991 по 1 березня 1992 року спостерігаються поверхові ознаки «країни- опосередкованого учасника»;

- з 1 березня по 31 липня 1992 року – «країна-опосередкований учасник» з наявними ознаками «втягнутої сторони»;

- з 31 липня 1992 року й дотепер – «країна-опосередкований учасник» Придністровського конфлікту.