3.2. Українська громада Придністров’я та її реакція на позицію України

Серед національних меншин Республіки Молдова станом на 1992 рік українці займали перше місце – 600 тис. осіб і складали 13,8 % від усього населення республіки (разом із Придністров’ям) [296, с. 5]. І дотепер найбільш щільно вони заселяють північні і східні регіони Молдови, зокрема Придністров’я.

Вагомим демографічним дослідженням у цьому регіоні був всесоюзний перепис населення 1989 року [301, с. 121]. Згідно з ним загальна чисельність населення лівобережних районів МРСР станом на початок 1989 року складала 601 тис. осіб. Етнічний склад Придністров’я був представлений так: молдовани – 39,9 %, українці – 28,3 %, росіяни – 25,4 %, інші – 6,4 %. За даними Придністровського республіканського статистичного управління по чисельності і складу населення ПМР, станом на 1 січня 1998 року загальна чисельність населення складала 670,8 тис. осіб [301, с. 122]. Етнічний склад населення ПМР являв собою таку картину: молдовани – 33,8 %, українці – 28,8 %, росіяни – 28,7 %, інші – 8,7 %. Станом на 1 січня 2000 року із 660 тис. осіб етнічні українці складали майже 29 % від усього населення Придністров’я [1, с. 25]. За даними українського походження, можливо, й не зовсім точними, із 640 тис. населення Придністров’я понад 250 тис. – етнічні українці [306, с. 1]. Виходячи з усіх наведених даних, слід визнати, що українці є другою етнічною складовою у регіоні і складають третину від усього населення Придністров’я.

Характерною рисою української громади по обидва береги р. Дністер є те, що вона являє собою корінну етнічну спільноту, яка формувалася протягом багатьох століть, тому етнічних українців Молдови слід сприймати не як діаспору, а як результат природного розвитку автохтонного населення.

Придністровський конфлікт суттєво вплинув на еволюцію української громади Молдови. Піднесення її національної самосвідомості було прискорене дією політичного та збройного протистояння, оскільки суб’єкти конфлікту сприймали українців як вагому політичну силу, прихильність якої може їх значно посилити, тому українська громада виявилися реально розділеною на дві частини. Кожна з них підтримує політику того суб’єкту конфлікту, на території якого проживає. Більша, що опинилася на правому боці р. Дністер, має статус, близький до діаспори, і не може висувати інших вимог, ніж право національно-культурного розвитку. На лівому боці р. Дністер ситуація інша. Тут вони живуть на своїх споконвічних землях і з самого початку безпосередньо втягнуті у Придністровський конфлікт.

Невизначеність ситуації у регіоні негативно впливає на процес українського національного відродження у РМ і надає йому специфічних рис, які відображають наявність внутрішнього політичного антагонізму. Українці РМ і Придністров’я фактично роз’єднані: існують дві громади, які мають власні друковані органи: «Просвіта» у Молдові, «Гомін» – у Придністров’ї. Отже, від врегулювання Придністровського конфлікту залежатиме і доля українців Молдови, перспективи їхнього єднання у відродженні національної культури.

У 1990 році у Придністров’ї виникли перші регіональні товариства української культури, які 7 грудня 1991 року на установчій конференції об’єдналися у Спілку українців Придністров’я. Делегати прийняли Резолюцію і Статут організації [49]. У листі голови Спілки Олександра Бута до керівника парламенту ПМР Г. Маракуци від 3 січня 1992 року зазначалося, що «створення Спілки зумовлено порушенням прав українців. Десятиліттями українська мова витіснялася з ужитку у царині суспільно-політичного, економічного і духовного життя. Ми маємо намір повернути пам’ять своєму народу» [цит. за: 49]. Оскільки для такої діяльності потрібні кошти, то СУП просила Верховну Раду ПМР прийняти відповідну постанову і врахувати її положення при складанні бюджету ПМР на 1992 рік. Як відповідь на ці побажання, 12 лютого 1992 року опубліковано Указ Президента ПМР І. Смірнова «Про заходи щодо забезпечення розвитку української національної культури і освіти, задоволення соціальних потреб українського народу ПМР» [117, с. 22]. І. Смірнов дав згоду на створення Спілки українців Придністров’я, схваливши при цьому її мету та завдання. У документі повідомлялося про розробку комплексної програми з відродження української національної культури [117, с. 23]. Даний указ містив й тезу про переведення протягом 10 років, починаючи з 1992 року, шкіл і дитячих навчальних закладів у місцях компактного розселення українського населення на українську мову навчання. За змістом він був своєрідною програмою діяльності уряду ПМР щодо української громади на 10-річний термін.

Спілка українців Придністров’я – громадська організація республіканського рівня, яка охоплює всі райони та міста Придністров’я і налічує приблизно 15 тис. членів. З часом при Спілці почали діяти колективи художньої самодіяльності. Наприклад, «Хрустовчанка» Кам’янського району, дитячий колектив «Калинонька» з міста Бендери тощо. Жоден культурний захід на теренах ПМР не обходився без участі українців. Діяльність Спілки тривала у напрямку повернення етнічним українцям регіону громадянства України; висвітлення громадського життя тощо. Спілка активно співпрацювала з редакціями українського радіо і телебачення Придністров’я, української газети «Гомін». Активно і послідовно тривало співробітництво з владою Придністров’я, прикладом такої співпраці був уже згадуваний указ Президента ПМР від 12 лютого 1992 року. Об’єднуючи товариства української культури міст Бендери, Тирасполь, Дубоссари і Дубоссарського району, Рибниця та Рибницького району, Григоріопольського, Кам’янського та Слободзійського районів, рішенням Всеукраїнського Віча та I і II з’їздів українців Придністров’я СУП уповноважена виступати від імені всього українського населення регіону. Тому ця громадська організація фактично взяла на себе роль і народного дипломата, і «посла Придністров’я» в Україні, і реального виконавця всіх програм з відродження української культури у Придністров’ї.

В основу своєї ідеології СУП поклала тезу про історичну справедливість, під якою розумілося входження регіону до складу України. У Заяві Спілки від 16 квітня 1992 року на ім’я міністра закордонних справ України А. Зленка зазначалося: «Ми вимагаємо створити незалежну міжнародну експертну комісію з вивчення документів про створення МАРСР у складі України у 1924 році, Молдавської РСР у 1940 році та їхніх наслідків для історичної долі лівобережної частини Дністра» [цит. за: 23, с. 226]. СУП не визнавала суверенітету РМ над Придністров’ям і виступала за входження цього регіону до складу України. Поряд із відродженням українських звичаїв, обрядів, розвитком освіти, рідної мови, ці тези стали головною програмною метою.

Однак події 1992 року унеможливили досягнення поставленої мети у повному обсязі і у встановлені терміни. Проте певна робота проводилася за такими напрямами: створення нормативно-правової бази для відродження української культури; заходи у царині освіти і культури; контакти з Україною; підготовка кадрів у ВУЗах та інших навчальних закладах України для потреб Придністров’я і вирішення питань, які виникали у зв’язку з реєстрацією придністровських студентів за паспортами ПМР; допомога українським школам в отриманні необхідної кількості підручників, методичної і художньої літератури; вільна прикордонна торгівля; умови транспортування й переробки нафти та можливості постачання Придністров’ю з України кам’яного вугілля; активна участь України у миротворчій місії на території Придністров’я; вирішення питання громадянства України для осіб української національності, які проживають у Придністров’ї. Отже, діяльність Спілки була різновекторною. Вона прагнула її розширити, співпрацюючи з українцями як в Україні, так і за її межами.

Для прикладу наведемо кілька фактів. У серпні 1992 року відбувся I Всесвітній форум українців у Києві. Делегацію з Придністров’я очолив Голова Спілки О. Бут, якого обрано на з’їзді членом Української всесвітньої координаційної ради. По запрошенню Товариства об’єднаних українських канадійців (ТОУК), зокрема його Президента Ю. Мельника, він відвідав Канаду і перебував там з 15 по 25 січня у містах Торонто і Вінніпег [280, с. 1]. Відрядження було погоджено з керівництвом ПМР, оскільки О. Бут був водночас першим заступником голови Кам’янського райвиконкому. 23 січня 1994 року між СУП і ТОУК укладено Угоду про побратимство, розвиток економічних і культурних зв’язків [115, с. 232]. Її укладання стало головним наслідком відрядження до Канади. Згідно з нею, ТОУК і СУП виступили за створення громадського комітету підтримки українців Придністров’я і заявили про своє побратимство. Керівництво ПМР схвально оцінило підписаний документ і погодилося прийняти делегацію Канади у Придністров’ї за будь-яких обставин і будь-якої миті [115, с. 1]. Проте у геополітичній стратегії української громади Придністров’я переважав український вектор. Керуючись рішеннями I Всеукраїнського Віча та I Всеукраїнського з’їзду українців Придністров’я, Спілка виступала за участь у переговорному процесі української делегації, нарівні з представниками Придністров’я, Російської Федерації і Республіки Молдови [31].

У цьому ж напрямку діяли й інші українські організації. Зокрема, слов’янський демократичний союз «Повернення» під керівництвом Олександра Большакова, який найбільше співпрацював з бойовиками УНА – УНСО [209, с. 143]. 15 лютого 1993 року на засіданні політради союзу було прийнято політичну заяву [90, с. 173]. Згідно з нею «у 1940 році до території нинішнього Придністров’я, яке мало тоді статус МАРСР у складі України, була приєднана географічна територія – Молдова, а не держава. Фактично незаконно й насильно були з’єднані дві етнічно протилежні та різні за юридичним статусом території» [цит. за: 90, с. 173]. Представники союзу «Повернення» вважали, що станом на січень 1993 року на мапі світу відсутня суверенна держава Республіка Молдова, тому відкидали правомірність включення географічної території (Молдова) до складу ООН. На основі заявленого вони визнавали за державою Україна юридичне право на володіння і розпорядження територією Придністров’я. У разі юридичної відмови України щодо повернення Придністров’я до її складу, керуючись нормами міжнародного права, Союз заявляв про наміри всіх українців Придністров’я скористатися правом на самовизначення [90, с. 173].

Аналогічної позиції дотримувалася ще одна потужна організація українців Придністров’я – Тираспольське міське товариство української культури «Червона Калина», статут якого зареєстрований 11 березня 1991 року виконавчим комітетом Тираспольської міської Ради народних депутатів (протокол № 6 від 11 березня 1991 року) [120, с. 217]. Згідно з ним, товариство є добровільним формуванням, яке виникло внаслідок вільного волевиявлення громадян на підставі єдності інтересів. Товариство є юридичною особою, тому має самостійний фінансовий баланс, власні рахунки, печатки, штампи і бланки, емблему із власним найменуванням. Згідно зі статутом, воно діє у місті Тирасполь, проте ніколи не обмежувалося географічними межами. Метою діяльності є задоволення духовних потреб його членів, сприяння відродженню і розвитку української національної культури у Придністров’ї. Так, наприклад, 19 грудня 1992 року товариством «Червона Калина» було прийняте і адресоване звернення до Верховної Ради, уряду ПМР з приводу становища української мови у ПМР [24, с. 232]. У ньому зазначалося, що у реальному житті не дотримується положення конституції ПМР про рівноправність трьох мов – молдавської, російської та української.

Отже, варто дійти висновку, що на початку 90-х рр. XX ст. на території Придністров’я за місцевою ініціативою утворилося кілька потужних неурядових громадських організацій, які перш за все ставили собі за мету відродження української культури та входження регіону до складу України. Разом узяті, вони охоплювали значну частину українців регіону, і тому їхню позицію слід сприймати як таку, що репрезентувала інтереси всієї української громади Придністров’я.

Найбільш визначною подією життя української громади цього періоду було Всеукраїнське народне Віче, яке зібралося 16 травня 1992 року у селі Рашків Кам’янського району Придністров’я (у 1992 році йому виповнювалося 500 років). Відкриваючи Віче, присутніх благословив благочинний Української автокефальної православної церкви протоієрей Володимир [284, с. 1]. Віче ухвалило пакет документів, аналіз яких дозволяє побачити не тільки програмні плани і наміри, але й виявити їхню реакцію на дії України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Отже, на Вічу була прийнята Ухвала [123]. Підкреслюючи неправомірність пакту Молотова – Ріббентропа і констатуючи насильницьке і неправомірне порушення прав українців шляхом позбавлення історичного та юридичного громадянства, можливостей для відродження рідної мови, культури, Української автокефальної православної церкви, Віче ухвалило звернути увагу всіх державних структур Придністров’я на необхідність більш ефективного виконання Указу Президента ПМР про відродження української мови і культури у регіоні і вимагати негайного вироблення механізму його реалізації, зокрема й щодо становлення та розвитку Української автокефальної православної церкви.

Ухвала містила й інші радикальні вимоги, зокрема, усунення Румунії з чотиристоронньої комісії спостерігачів з врегулювання конфлікту, як сторони, яка не має права вирішувати долю українців Придністров’я та визнання за Придністров’ям права бути юридичною стороною на зустрічах міністрів закордонних справ з питань врегулювання конфлікту.

В іншому випадку дії держав розглядалися як змова, а позиція тодішнього українського керівництва, як «ганебна роль сателіта», який зраджує свій народ і Батьківщину. Насамкінець мовою ультиматуму була виписана така вимога: «у разі неузгодження з Молдовою особливого статусу ПМР, українська громада залишає за собою право обрати інші шляхи вирішення власної долі, зокрема й повернення до складу історичної Батьківщини» [цит. за: 123].

Загалом Віче тривало в умовах надзвичайно напруженої психологічної атмосфери та під гаслом повернення Придністров’я до складу України. Про це свідчить «Звернення до українців всього світу», де зазначається: «Ми просимо на колінах, з молитвою на устах, щоб нас згадала Україна та її керівництво, щоб про нас знали правду, щоб ви, брати і сестри, не цуралися нас, де б не жили. Ми пробиралися на Віче під обстрілом з боку Молдови, під прицілами кулеметів українських прикордонників, які не пропускали автобуси з делегаціями до старовинного Рашкова. «Горе-політики» видають це за виважену позицію і невтручання у справи сусідніх держав, за непорушність кордонів» [цит. за: 25, с. 3]. Згадувалися також анексіоністські плани і наміри Румунії щодо Наддністрянщини й Буковини, на чому особливо натхненно наголошував командувач УНСО Юрій Шухевич [284, с. 1].

Всеукраїнське народне Віче Придністров’я апелювало й до міжнародних організацій. У «Зверненні до ООН, ОБСЄ та міжнародного суду в Гаазі» йшлося про несправедливі, на їхню думку, обставини долі українців Придністров’я, які змушені підкреслити той факт, що з 1924 року регіон входив до складу колишнього СРСР разом з Україною, а при розпаді СРСР вийшов з його складу в межах історично та етнічно чужої їм держави – Республіки Молдова [26, с. 3]. З існуючого історичного факту громада закликала винести на розгляд питання про незастосування до Придністров’я положень Гельсінкської угоди 1975 року з огляду на юридичні колізії утворення в 1940 році Молдавської РСР, котра в силу цього, а також історичних та інших юридичних обставин, «не була державним утворенням». Тому українці Придністров’я вимагали провести міжнародну правову експертизу за фактом анексії Молдовою земель Придністров’я, які ніколи історично та юридично їй не належали.

Була також оприлюднена Постанова, у якій зазначалося, що українці Придністров’я вважають територію регіону анексованою з боку Молдови [91, с. 226]. Віче постановило: сприяти становленню Української автокефальної православної церкви, підтримати слов’янський демократичний союз «Повернення», визнати за Придністров’ям статус юридичної сторони, при цьому ставився наголос на входженні регіону до складу України. Дратувала громаду, як уже зазначалося, і будь-яка румунська присутність у регіоні. У цьому ж документі, як і в попередніх, вони наполягали на виведенні представників Румунії з чотиристоронньої комісії спостерігачів з врегулювання конфлікту.

На Вічу прийнято й документ, ніби акумулюючий усі вищезазначені вимоги. Це «Звернення Першого Всеукраїнського народного Віча Придністров’я до народу України, Президента України Л. Кравчука, Верховної Ради України, уряду України, партій, рухів, громадських організацій України з проханням про допомогу» [28, с. 228]. Даний документ, як і попередні, цілковито відображає настрої українців, а головне – їхню оцінку дій тодішньої української влади. «Українці захищають свою рідну землю від прорумунських посягань. Чому мовчить Україна, хіба вона вже мачуха для нас? Позиція, яку зайняла Україна щодо Придністров’я – це ганьба», – такою була реакція українців на позицію офіційного Києва у Придністровському конфлікті [цит. за: 28, с. 228]. Рішення, ухвалені на Вічу, мали глибокоемоційний характер і були спробою втягнення України до конфлікту. Отже, станом на 1992 рік українці у Придністров’ї усвідомили власну національну ідентичність і виступили як монолітна політична сила, яка дала критичну оцінку діям України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Схожа реакція спостерігалася і в наступні роки. Так, 20 лютого 1993 року відбулася третя звітно-виборча конференція Товариства української культури Кам’янського району Придністров’я на якій зазначалося, що прийнятий у Придністров’ї закон «Про мови у ПМР» стосовно української залишився тільки на папері [11, с. 2]. «Підтримуючи боротьбу з румунізацією, ми не повинні закривати очі на русифікацію», – зазначалося у доповіді голови товариства [цит. за: 11, с. 2]. Делегати вимагали впровадження у життя положень цього закону. Від імені 16 тисяч українців вони прийняли звернення до Президента та Верховної Ради України [27, с. 1].

Окрім традиційних звернень, українці просили відрядити державну та депутатську комісії для вивчення своїх прав і можливостей щодо повернення громадянства України. Була прийнята ухвала, згідно з якою українці планували підтримувати зв’язки з історичною Батьківщиною, особливо з Піщанським, Ямпольським, Кодимським районами Одеської та Вінницької областей України [124, с. 3]. Наприклад, 23 лютого 1993 року на запрошення СУП Кам’янський район з робочим візитом відвідали посол України з особливих доручень О. Озадовський, радник міністерства закордонних справ О. Цвєтков і аташе С. Салогуб [268, с. 1]. У ході візиту з першим заступником голови Верховної Ради ПМР В. Боднарем та головою Спілки О. Бутом обговорювалися проблеми вищезазначеного характеру. Подібні кроки як української громади, так і українських високопосадовців спостерігатимуться і в майбутньому, але матимуть незначні наслідки.

Іншою визначною подією життя української громади, другою після Всеукраїнського народного Віча Придністров’я, став I з’їзд українців Придністров’я, який відбувся 6 березня 1993 року у місті Дубоссари. З’їзд доручив голові СУП О. Буту звернутися до Верховної Ради України , з рядом прохань від українців регіону до органів державної влади України [35]. Зокрема, йшлося про відкриття й обладнання факультету української мови та літератури у Придністровському державно-корпоративному університеті імені Т. Шевченка, а також про цілу низку економічних питань, наприклад, надання права Вінницькій та Одеській областям вирішувати ліцензійні питання, регулювання прикордонної торгівлі і транзиту вантажів тощо. Делегати з’їзду висловили побажання стосовно відкриття консульського представництва України у містах Тирасполь та Рибниця.

Складні політичні питання порушувалися і у прийнятому на з’їзді Листі до Президента та Верховної Ради України [51]. Суть документу зводилася до можливостей набуття жителями Придністров’я громадянства України. Автори Листа вказували, що після засудження Молдовою пакту Молотова – Ріббентропа відсутній юридичний документ, який би свідчив про добровільну передачу Україною земель Придністров’я до складу Республіки Молдова. Враховуючи таку обставину, вони вкотре пропонували винести на обговорення питання про незастосування до Придністров’я положень Гельсінкської угоди 1975 року з огляду на юридичні колізії утворення у 1940 році Молдавської РСР. У такому разі Придністровська республіка постає створеною волею народу спадкоємницею МАРСР. Лист завершується словами рекомендаційного характеру щодо формування політики України: «У своїх відносинах з РМ Україні варто діяти як рідній нашій матері, а не продавати своїх дітей у політичних іграх з Молдовою і Румунією» [цит. за: 51].

На з’їзді була також прийнята Програма діяльності СУП на 1993 – 1995 роки [101, с. 7]. Пріоритетними напрямками подальшої діяльності Спілки проголошувалися: відродження української національної культури; боротьба за набуття громадянства України жителями Придністров’я; допомога у становленні Української автокефальної православної церкви; налагодження зв’язків з українськими громадами за кордоном за допомогою Всеукраїнської Координаційної Ради.

Не залишився поза увагою й блок економічних питань. Ставилося питання про налагодження прикордонної торгівлі, ліквідацію митних бар’єрів, надання пільг українським бізнесменам Придністров’я тощо. Висловлювалося й бажання відкрити власні представництва з економічних питань у місті Києві та обласних центрах України. З’їзд доручив голові Спілки вимагати від України участі у миротворчій місії у регіоні і вирішення політичних аспектів врегулювання конфлікту, зокрема української підтримки Придністров’я в ООН та ОБСЄ. Зрештою, з’їзд доручив О. Буту звернутися до Президента ПМР з проханням розглянути у першій половині 1993 року і другій половині 1994 року на засіданнях уряду ПМР питання про хід виконання Указу від 12 лютого 1992 року про сприяння українському відродженню у Придністров’ї.

Третьою визначною подією життя української громади регіону став II з’їзд українців Придністров’я, який тривав 18 березня 1995 року у Тираспольському палаці культури «Сучасник» [192, с. 1]. Його відкрив вступним словом голова СУП О. Бут. З привітанням до учасників з’їзду звернулися Президент ПМР І. Смірнов, голова місії ОБСЄ у Республіці Молдова Філіп Хаан, тимчасовий повірений у справах України у РМ Євген Левицький. У ході з’їзду заслухано стан виконання програми СУП за 1993 – 1995 роки й затверджено програму діяльності на 1995 – 1998 роки. Відзначалося, що згідно з рішенням I з’їзду українців Придністров’я та I Всеукраїнського Віча, СУП уповноважена виступати від імені усіх українців Придністров’я. У доповіді О. Бут критикував Міносвіти України за відсутність конструктивної позиції, зокрема малася на увазі, на його погляд, пасивна роль України у відродженні української культури Придністров’я [9, с. 3]. Натомість оцінюючи досягнення українців за попередні роки, відзначив великий ентузіазм і високий рівень першого і другого всепридністровських свят української культури, які мали помітний духовний спадок. Обговорювався й стан українських ЗМІ. Зокрема, зазначалося, що завдяки Верховній Раді ПМР та головному редакторові газети М. Чернезі стабільно виходить газета «Гомін», друга українська газета «Братерство» видається зусиллями колективу місцевої редакції у місті Кам’янка.

Отже, аналізуючи всі три найважливіші події життя української громади Придністров’я першої половини 90-х років XX ст. варто дійти висновку, що вона дотримувалася загальноприйнятих у регіоні ідейно-політичних засад. Характерною рисою її діяльності стало те, що громада висловлювала бажання щодо активізації дій України з врегулювання конфлікту, при цьому оцінюючи її позицію як помилкову.

Даючи загальну характеристику стану справ української громади, зауважимо, що дуже багато початкових кроків з відродження власної культури українцям доводилося робити самотужки, без допомоги історичної Батьківщини. За практично повної відсутності кваліфікованих кадрів, досвіду та матеріальної бази, Міністерство народної освіти і місцеві органи влади Придністров’я розпочали впровадження української мови у дитячих дошкільних установах, організовуючи російсько-українські, а потім й окремі українські групи навчання. Наступним етапом стало введення факультативного вивчення української мови і літератури у ряді міст і сіл. Наведемо прізвища активних учасників процесу відродження української культури. Активістка СУП А. Коханова очолювала «Червону Калину» у місті Тирасполь, О. Ткаченко очолював товариство «Вітчизна» у місті Бендери; вони створили перші товариства української культури у Придністров’ї і були одними з ініціаторів створення й самої Спілки. Доволі активну роботу вело Кам’янське товариство на чолі із М. Стасишиним, де було відкрито дві українські школи. Активно працювали голова товариства «Стожари» Григоріопольського району П. Богуцький і голова товариства українців Слободзійського району П. Якименко а також товариство «Промінь» Дубоссарського району під керівництвом О. Шияна. Докладало чимало зусиль для розвитку освіти і Бендерське товариство «Просвіта» на чолі з Л. Салата. Така активна життєва позиція керівників товариств дала свої результати, оскільки більшість з того, що має нині громада, створено саме у цей період.

Певна допомога надходила і з боку України, переважно підручниками та посібниками, які отримувала СУП з Міністерства освіти України, Державного комітету з питань міжнаціональних відносин та міграції, товариства «Україна». Так, восени 1992 року українському культурному товариству «Червона калина» (місто Тирасполь) було передано 120 комплектів підручників для початкових шкіл, надано допомогу у придбанні шкільного автобуса, друкарських машинок тощо [52]. Міністерство освіти і науки України щорічно виділяло для СУП квоту державних стипендій, за якими придністровські випускники мали змогу здобути вищу освіту в Україні. Згідно з відповідним рішенням колегії Міносвіти, іноземні громадяни українського походження, які мали направлення на навчання від офіційно зареєстрованих українських національно-культурних товариств, прирівнювалися у своїх правах до громадян України [52]. Крім того, 4 червня 1993 року у Кишиневі була підписана угода між Міністерством освіти України та Міністерством освіти і науки РМ про співробітництво, а також відповідний протокол, згідно з яким Міносвіти України виділяло цільовим призначенням 56 місць для навчання у вищих навчальних закладах України громадянам Республіки Молдова української національності [52]. Міністерство зв’язку та Державна телерадіомовна компанія України відповідно до домовленостей між урядами РМ й України провели робочу зустріч працівників телебачення, радіо й зв’язку двох країн, на якій домовилися до I липня 1993 року розробити організаційно-технічні заходи, які б забезпечували трансляцію передач УТ й радіо в місцях компактного проживання українців у Молдові й навпаки [52]. Одними з перших районів, куди планувалася трансляція, мали стати міста: Бендери, Кам’янка, Тирасполь.

Оцінюючи об’єктивно стан здобутків української громади за першу половину 90-х рр., зауважимо, що вони мали поміркований успіх. При цьому варто пам’ятати: більшість з того, що має нині громада, створено саме у цей період і за своїми якісними показниками перевершує, наприклад, 80-і роки XX ст.

У цілому ж, позицію української громади Придністров’я на першу половину 90-х рр. можна вкласти у таку формулу:

1.Громада виступає за федеративну незалежну Республіку Молдову з автономією Придністров’я.

2.Якщо парламент Республіки Молдова відмовляє цьому, залишається єдиний вихід: самовизначення Придністров’я та повернення до складу України.

3.Україна за будь-яких обставин повинна діяти активніше у процесі врегулювання конфлікту.

Своє право так розставити пріоритети українська громада обґрунтовувала історико-правовими аргументами. Так, засудивши пакт Молотова – Ріббентропа і скасувавши утворення Молдавської РСР, Офіційний Кишинів де-юре визнав недійсним об’єднання Бессарабії і Придністров’я.

Аналіз ситуації доводить, що недостатньо ефективна діяльність офіційного Києва у цьому напрямі призводить до послаблення українського впливу у регіоні. Водночас при належно побудованій роботі з українською громадою, вона може виступити чинником посилення впливу України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

Отже, зародження позиції України щодо врегулювання конфлікту відбулося у три етапи. Перший етап тривав з 24 серпня 1991 року по 1 березня 1992 року. Істотними обставинами, які вплинули на його перебіг, стали негативне ставлення центральної влади України до процесів подальшої дезінтеграції на теренах республік, які вийшли зі складу СРСР; проблеми внутрішнього життя на тлі яких придністровська не бралася до уваги; відсутність концепції зовнішньої політики України та необхідність формування власної позиції в умовах вже існуючого конфлікту. До основних структуроутворюючих складових першого етапу слід віднести: визнання територіальної цілісності Республіки Молдова та повне ігнорування інтересів Придністров’я; дотримання принципу власного невтручання у конфлікт; декларування своєї прихильності до мирного розв’язання проблеми. Проте перший етап не набув чіткої форми і змісту.

Другий етап тривав з 1 березня по 19 червня 1992 року. Формою цього етапу стала «добендерська позиція», зміст якої зводився до появи ознак збройного нейтралітету стосовно одного із суб’єктів конфлікту, а саме – Придністров’я. «Добендерська позиція» була стратегічно помилковою, оскільки лише частково відповідала національним інтересам України. Про це свідчить реакція української громади Придністров’я, яка чітко і в радикальний спосіб заявила про свою прихильність до входження регіону у царину впливу України. Виходячи з вищезазначеного, обидва етапи слід визнати періодом втрачених можливостей.

Формою третього етапу, який тривав з 19 червня по 21 липня 1992 року, стала «післябендерська позиція», суть якої зводилася до надання Придністров’ю статусу автономії. Оскільки «післябендерська позиція» була не адекватною до динаміки розгортання конфлікту, її слід визнати малоефективною.

Отже, враховуючи, що перша позиція була стратегічно помилковою, друга – неадекватною до динаміки розгортання подій, дії України щодо врегулювання Придністровського конфлікту станом на 1992 рік варто визнати в цілому малоефективними. Внаслідок цього, офіційний Київ до 1996 року фактично втратив вплив на переговорний процес.

РОЗДІЛ 4. РОЛЬ УКРАЇНИ У ПРОЦЕСІ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРИДНІСТРОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ