2.2. Загроза втягнення України до Придністровського конфлікту

Збройна ескалація конфлікту 1992 року у Придністров’ї спричинила появу загрози втягнення України до нього, яка була представлена двома основними формами. До першої форми слід віднести чинники втягнення України до конфлікту такі як, проблема біженців, загроза екологічної та енергетичної катастрофи, несанкціоноване розповсюдження зброї та проблема утилізації боєприпасів, інтернаціоналізація конфлікту, чинник військового впливу та «румунський» чинник. До другої форми – спроби втягнення, які надходили від обох суб’єктів конфлікту. Обидві форми мали взаємозалежний характер і становили загрозу національній безпеці України, тому розглядаються на спільних концептуальних засадах.

Одним з таких чинників стала проблема біженців, які почали прибувати на її територію. Спочатку у Вінницької і Одеської областей з’явилися оголошення з Кишинева, Тирасполя, Дубоссар про обмін квартир. З міста Атаки (Отачі), що навпроти Могилева-Подільського, зникли усі роми, які мігрували у Краснодарський край РФ. Зникнення ромів стало своєрідним показником загостренням ситуації і появи біженців. Траплялися й поодинокі випадки міграції, переважно жінок і дітей.

Перші ознаки масовості цього явища з’явилися у березні 1992 року і спочатку не викликали особливої уваги з боку органів державної влади України, тому проблемами їхнього життєзабезпечення займалися переважно громадські організації. Перший внесок у розмірі 20 тисяч карбованців до фонду допомоги потерпілим з Придністров’я, надали чорнобильці Криму [175, с. 1]. Регіональне правління кримської організації «Пам’ять Чорнобиля» звернулося до жителів Криму із закликом допомоги «співвітчизникам», повідомивши розрахунковий рахунок для пожертвувань у кримській дирекції Укрсоцбанку для асоціації «Пам’ять Чорнобиля» з позначкою «Допомога Придністров’ю» [175, с. 1]. За словами голови національного комітету товариства Українського Червоного Хреста І. Усіченка, організація для потреб біженців виділила кошти на суму 25 тисяч карбованців [300, с. 2]. За його словами, Одеський обласний комітет товариства провів низку заходів щодо постачання продуктів харчування, засобів гігієни тощо.

Існують різні дані з приводу чисельності біженців на території України. За словами прем’єр-міністра РМ В. Муравськи, станом на початок квітня 1992 року їхня кількість становила приблизно 5 тис. осіб [277, с. 11]. Проте, за даними кореспондента газети «Известия» С. Цикори, тільки в Одеській області України тоді перебувало приблизно 7 тис. біженців [310, с. 1]. Внаслідок розгортання бойових дій у Придністров’ї на початок червня 1992 року потік біженців до України істотно посилився. Тоді на Одещині у селищі міського типу Красні Окна, де знаходився штаб оперативної групи Національної гвардії України (НГУ), працювала група спеціальних кореспондентів часопису «Голос України» [205, с. 3]. За їхніми повідомленнями тільки з Дубоссар в Одеську та Вінницьку області мігрувало понад 10 тис. жінок і дітей.

Аналогічні розбіжності існують і щодо сумарної кількості біженців. На думку П. Шорнікова, з Придністров’я до України потрапило приблизно 130 тис. біженців [317, с. 210]. Проте визначити точну кількість біженців неможливо, оскільки їхня значна частина перетинала український кордон у різний, найчастіше незаконний спосіб. Якщо припустити, що кількість останніх була незначною, то не всі після перетину кордону зверталися до комісії у справах біженців, а мешкали у рідних та близьких. Тому органи державної влади України можуть констатувати лише ту кількість, яка зареєструвалася на кордоні та у відповідній інстанції. За таких обставин варто вести мову лише про умовні статистичні дані, які відображають загальні тенденції.

Отже, найбільшу кількість біженців прийняла Одеська область України. Місцеві органи державної влади Одещини станом на 28 червня 1992 року зареєстрували 31220 осіб, які внаслідок бойових дій покинули постійне місце проживання. Серед них 18600 дітей і 12620 жінок [213, с. 1]. На кількість біженців впливали й природні зміни демографічних процесів, зокрема тоді на території України народилося понад 40 придністровських немовлят [279, с. 3]. Подальша збройна ескалація конфлікту (битва за Бендери) посилила міграційний потік. На початку липня їхня загальна кількість становила приблизно 61 тис. осіб, з яких 53 тис. перебували в Одеській області [185, с. 19-20].

Загальна кількість біженців сягнула «критичної маси», тому уряд України сприймав це явище як проблему. Для її розв’язання постановою уряду України № 349 від 27 червня 1992 року терміново створювалася комісія у справах біженців під керівництвом віце-прем’єр-міністра О. Слєпічева [185, с. 19]. Її основне завдання полягало у координації роботи центральних органів державної влади по тимчасовому розміщенню, працевлаштуванню біженців, наданню їм медичної допомоги тощо. У її проведенні комісія взаємодіяла з представниками міських рад придністровських міст Дубоссари, Бендери, Григоріополь. Аналогічні комісії створювалися у прикордонних областях України: Чернівецькій, Вінницькій, Одеській. Однак найскладнішим виявилося становище в Одеській області, де постала похідна проблема – розосередження біженців, тому понад 15 тис. місць довелося зарезервувати у 16 областях України [185, с. 19].

Незважаючи на складність ситуації, органи державної влади України зволікали з юридичним оформленням статусу біженців. Усі проблеми, пов’язані з їхнім розташуванням та забезпеченням, вирішувалися за рахунок незначних районних і обласних бюджетів. Оскільки конфліктна ситуація тоді не передбачала швидкого розв’язання, то уряд і парламент працювали не на випередження подій, а вдавалися до ситуативного реагування. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1992 року затверджено «Тимчасове положення про порядок визначення статусу біженців з РМ і надання їм допомоги» [89, с. 3]. Згідно п. 6 положення, особам, які отримали статус біженця, надавалася грошова допомога, конкретні розміри якої визначалися місцевими комісіями у справах біженців, виходячи з матеріального стану останніх. Як наслідок, щодня на утримання громадян сусідньої Республіки Молдова Україна витрачала мільйони карбованців власних платників податків. Щодня збройна ескалація конфлікту збільшувала матеріальні збитки державного бюджету України. За попередніми даними, сума витрат на утримання біженців по Україні становила приблизно 110 мільйонів, а по Одеській області 35 мільйонів карбованців [185, с. 20]. Питання про відшкодування матеріальних збитків порушувалося на зустрічі делегацій України і Республіки Молдова 21 серпня 1992 року у місті Ямполі Вінницької області, але безрезультатно [185, с. 20]. Нині проблема біженців, як масовий соціальний феномен втратила свою актуальність, але із загостренням ситуації варто прогнозувати її відновлення.

Окрім матеріальних збитків проблема біженців становила загрозу порушення суспільно-політичної стабільності прикордонних регіонів України. Українське населення західної частини Одеської області у царині соціокультурного життя міцно пов’язане з населенням Придністров’я, тому появу біженців сприймало як відсутність захисту власних інтересів з боку органів державної влади України. На цьому тлі рельєфніше постала ідея Новоросії, яка отримала значну емоційну підтримку чималої кількості українських громадян. Ця сепаратистська проблема й досі не розв’язана в Україні і одним із каталізаторів її появи стали придністровські біженці 1992 року та не достатньо ефективні дії офіційного Києва щодо врегулювання конфлікту.

Збройна ескалація конфлікту у Молдові спричинила загрозу появи на території України екологічної катастрофи. Особливо небезпечна ситуація виникла у зв’язку з постійним артилерійським обстрілом греблі Дубоссарської ГЕС. Так, після інтенсивного артобстрілу міста Дубоссари 21 червня 1992 року внаслідок прямого влучання снаряду в єдиний працюючий трансформатор ГЕС припинилася робота останніх двох гідротурбін, які забезпечували потреби станції, крім цього механізми регулювання рівня води виявилися ушкодженими [110, с. 35]. Ремонтні бригади не проводили аварійних робіт через військові дії, внаслідок чого виникла реальна загроза переливу води і руйнування греблі. У разі катастрофи руйнівні потоки води неодмінно б досягнули території України, зокрема населених пунктів Одеської області. З цих позицій конфлікт не був виключно внутрішньою справою Молдови. Про загрозу екологічної катастрофи повідомляв і командувач 14-ї армії генерал О. Лєбєдь: «Я, доповідаю, що систематичний обстріл греблі у Дубоссарах створив реальні передумови для колосальної екологічної катастрофи. У разі руйнування греблі вода об’ємом у 465 млн. кубометрів помчить вниз по гирлу Дністра» [цит. за: 178, с. 26]. За словами заступника голови міськвиконкому міста Дубоссари О. Порожана «снаряд влучив у масляний радіатор Дубоссарської ГЕС і 15 тон машинного масла потрапило у ґрунт» [цит. за: 203, с. 3]. Нині відомо, що внаслідок бойових дій один із найбільших трансформаторів справді було пошкоджено і звідти вилилося мастило. Відомо також, що на території станції зберігалося приблизно 200 тонн нафтопродуктів. Не виключено, що ємності, в яких вони зберігалися, також були пошкоджені. Це збільшувало наслідки можливої катастрофи. Виникла загроза епідемій. За наявності бойових дій трупи убитих не завжди підбирали на березі, тому вода була уражена трупною отрутою [203, с. 3].

Тим часом жителі Одеської області відчули виправдану тривогу, оскільки поширилася інформація, що внаслідок бойових дій пошкоджена гребля Дубоссарської ГЕС і велика кількість нафтопродуктів спливає течією. Населення вдалося до масового створення запасів питної води, при цьому не бажаючи бути бранцем військово-політичного протистояння у Молдові, очікувало від уряду активніших дій у справі мирного врегулювання конфлікту. Новоявлені проблеми спонукали до дій представників місцевої влади. Зважаючи на ситуацію, з Одеси у район Біляївського водозабору виїхала оперативна група, до складу якої входили спеціалісти орендного підприємства «Водоканал», обласного штабу цивільної оборони, санепідемстанції, правоохоронних органів тощо [157, с. 4]. Вже на місці було налагоджено постійний контроль якості води, а також спостереження за водною поверхнею для своєчасного виявлення можливого наближення мастильних плям. За словами заступника голови міськвиконкому міста Одеси Е. Беліха, місцева влада у разі необхідності планувала використати бонові загороджувачі та нафтозбирачі [157, с. 4]. Недостатньо ефективна робота Дубоссарського гідровузла створювала проблеми регулювання режиму водопостачання на р. Дністер. Усі сподівання покладалися на регулюючу спроможність Новодністровської ГЕС, що у Чернівецькій області України. Екологічна проблема розглядалася на черговій міжвідомчій нараді у Держводгоспі України, у ході якої було визначено низку термінових заходів, які стабілізували ситуацію [299, с. 3].

Поряд з екологічною варто розглядати енергетичну проблему. Остання станом на 1992 рік не стала реальністю, але простежується гіпотетично. Справа в тому, що основні зв’язки української енергосистеми з молдовською проходять через територію Придністров’я і обхідних шляхів практично немає. З іншого боку, Молдова могла відмовитися транспортувати українську електроенергію до Європи, мотивуючи тим, що вона придністровська. Складність полягала у тому, що енергосистема цього регіону побудована як єдиний механізм, і від суб’єктів конфлікту також залежить стабільність роботи української енергосистеми. Жорстка позиція однієї з них могла б призвести до відімкнення Одеської області від енергомережі. Аналогічне може трапитися у разі ушкодження системи у ході бойових дій, тому конфлікт містить загрозу енергетичній безпеці України. А початок договірних відносин України з Придністров’ям фактично означатиме його визнання суб’єктом міжнародного права. Такий варіант розвитку подій призведе до появи прецеденту визнання незалежності на енергетичному ґрунті. Зважаючи на можливість відновлення бойових дій у РМ, загрозу енергетичного характеру не можна повністю виключити з переліку загроз національній безпеці України.

Не менш актуальною є проблема утилізації боєприпасів. На відстані кількох сотень метрів від українського кордону, поблизу села Колбасне Рибницького району Придністров’я, знаходиться великий військовий склад, де зберігається 2600 вагонів боєприпасів [201. с. 187]. Їх не можна транспортувати, оскільки деякі виготовлені ще у 1938 році і є надзвичайно небезпечними. Якщо відкинути вагу снарядних та інших оболонок, це – 600-650 вагонів чистої вибухівки. ЇЇ тротиловий еквівалент, за словами генерала О. Лебедя «значно потужніший за Чорнобиля» [201, с. 187]. Якщо від села Колбасне прокреслити на мапі коло радіусу дії снаряду в напрямку України, то у разі вибуху, об’єктом удару стане кілька сіл і залізниця напрямку Київ – Одеса. Нині склад охороняється військами ППО ПМР і РФ. Ймовірність природної катастрофи незначна, адже він знаходиться у районі Калкотинської балки – тектонічного розламу землі, тобто природного антиземлетрусного шару. Єдине, що може спричинити катастрофу, – це диверсія. Саме тому склад ретельно охороняється. Для розв’язання проблеми утилізації боєприпасів необхідно збудувати переробний завод, на що у жодної з регіональних країн немає коштів. Це довготривала проблема, яка, вочевидь, не буде розв’язана найближчим часом.

Конфлікт породив інші складні ситуації, вихід з яких й досі залишається проблематичним. Наприклад, вогнепальна зброя стала звичним засобом з’ясування відносин у побуті. Автомати видавали на обох берегах однакові – системи Калашникова, проте в екстремальних умовах їх не завжди встигали зареєструвати. Крім цього, суб’єкти конфлікту здобували трофеї. Їхня фіксація у бойових умовах практично неможлива. Відповідно наявність великої кількості зброї у цивільного населення – це прямий шлях до зростання злочинності. У 1992 році у Придністров’ї значно зросла злочинність, причому змінився її якісний характер. Вона набула більш організованих форм [195, с. 3]. Почастішали випадки проникнення з Молдови на територію України озброєних кримінальних злочинців. Так, поблизу села Великокомарівка Одеської області українські національні гвардійці затримали двох бойовиків 4-го батальйону РГ ПМР, які на «КАМАЗі» з великою кількістю боєприпасів намагалися перетнути кордон [161, с. 1]. Поблизу станції Роздільна затримано озброєного сержанта 14-ї армії, який утік з Придністров’я [161, с. 1]. Взагалі, випадків затримання озброєних осіб конфліктуючих сторін зафіксовано чимало. Кримінальний і контрабандний рухи створювали надзвичайно напружений режим роботи прикордонним службам і зайвий клопіт правоохоронним органам України. Значна кількість зброї молдавського походження надходила передусім до міста Одеси. Найчастіше контрабандою займалися придністровські гвардійці, які супроводжували біженців і були озброєними [290, с. 2]. Значний інтерес до зброї і боєприпасів проявляли торгівці зброєю. Як стверджував генерал О. Лєбєдь, дві третини зброї, захопленої навесні і влітку 1992 року Придністров’ям у 14-ї армії, у кінцевому випадку потрапили саме в їхні руки [201, с. 188]. Окрім згаданого складу, у Придністров’ї та Молдові зберігаються й інші досить великі арсенали. До прикладу, на складах у Тирасполі знаходиться 41 тисяча тонн запасів інженерного майна та інженерних боєприпасів, десятки тисяч стволів стрілецької зброї, сотні одиниць бронетехніки [201, с. 188]. Враховуючи складність ситуації, гвардійці НГУ разом з прикордонниками і правоохоронними органами ретельно перевіряли транспортні засоби з метою припинення несанкціонованого розповсюдження зброї. Загалом розв’язання проблеми несанкціонованого розповсюдження та утилізації зброї ще довго залишатиметься важливим і складним завданням національної безпеки України.

Збройна ескалація конфлікту зініціювала появу на території України добровольчого руху в захист Придністров’я. Зокрема, представники українських ультранаціоналістичних кіл наголошували, що до 1940 року придністровські землі знаходилися у складі УРСР і тому вимагали від уряду України негайного силового втручання у події з метою повернення «історичних українських земель». Найбільш радикальні організації цього політичного флангу від декларацій швидко перейшли до конкретних дій.

Український добровольчий рух у Придністров’ї був представлений діяльністю Української Національної Самооборони (УНСО), яка створена політичним об’єднанням Українська Національна Асамблея. УНСО не мала визначеного статусу, оскільки органи державної влади України відмовили їй у реєстрації, і сприймати її тоді можна лише як незареєстровану громадську організацію парамілітарного характеру.

Були внутрішні і зовнішні причини придністровської кампанії УНСО. Внутрішні залишаються маловідомими, та можна припустити, що Придністров’я виступало для них зручним полігоном, де удосконалювалися їхні бойові навички. Своєрідним символом і керівником УНА вважався Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Це ім’я приваблювало багатьох, однак Ю. Шухевич насправді ніколи і нічим не керував і за весь період перебування УНА – УНСО у Придністров’ї не прийняв жодного визначального рішення. Фактичним керівником був Дмитро Корчинський, який використав Ю. Шухевича з метою залучення до організації якомога більшої кількості радикально налаштованих прибічників української ультранаціоналістичної ідеології, встановивши при цьому свою одноосібну владу. Вже пізніше, зі створенням УНСО, організація поповнилася різними авантюристами та кримінальними елементами, а спочатку до її лав надходили люди із загостреним почуттям національної гідності. У площині зовнішніх причин лежить активізація пропагандистської роботи придністровськими громадськими організаціями. «Впевнені, що козацтво і бійці УНСО розуміють гостроту ситуації, що створилася і свою відповідальність за долю спільної справи. Ми сподіваємося, що ті, хто прийшов нам на допомогу, не залишать захисників Придністров’я у цей визначальний час», – такою була теза надзвичайного з’їзду трудящих Придністров’я, який тривав на початку травня 1992 року [цит. за: 84, с. 163]. Аналогічні прохання надходили і з боку «Спілки українців Придністров’я» та Слов’янського демократичного союзу «Повернення». За допомогою О. Большакова, голови союзу «Повернення», бойовики Д. Корчинського розташували базу в одній із сільських шкіл, а штаб розмістили у готелі «Аїст», що на самому березі р. Дністер [209, с. 143]. Звісно, певна матеріальна допомога мала би надходити з боку цих проукраїнських організацій, однак питання фінансування організації в цілому важко досліджується.

Українські добровольці одразу потрапили у підпорядкування уряду ПМР і брали участь у бойових діях у Кам’янському районі Придністров’я. Відомо, що навесні 1992 року українські національні стяги з’явилися на мостах через р. Дністер у містах Рибниця і Кам’янка [203, с. 3]. Їх привезли українські добровольці, яких у Придністров’ї ставало дедалі більше. Жителі Придністров’я запам’ятали, що спочатку підрозділи УНСО складалися з бійців приблизно одного віку 16-18 років, які були надзвичайно дисциплінованими. Шикуючись, вони без зброї ходили вулицями Тирасполя. Та у 20-х числах червня 1992 року (зі слів придністровського населення) у них з’явилися автомати чеського виробництва. Це була перша хвиля добровольців, найбільш боєздатне ядро УНСО. Проте сам Д. Корчинський у власних мемуарах згадує, що підрозділи Самооборони складалися з бойовиків різного вікового цензу, рівня освіти тощо. Було немало й таких, які підпадають під визначення «декласовані елементи». У Придністров’ї вони перебували не заради ідейних принципів, а виключно з інших міркувань. Тому однією з рис українського добровольчого руху стала його криміналізація. Це визнавав і Д. Корчинський, стверджуючи, що «частині людей просто не було куди повертатися... Вони могли існувати лише в умовах жорсткої дисципліни, або їм треба було стріляти у потилицю» [цит. за: 209, с. 148]. Разом з цим характерною їхньою рисою була дисциплінованість [201, с. 176].

Зі слів придністровського командувача дубоссарською ділянкою фронту капітана А. Куцака, бойовики УНСО у шанцях вважалися елітою [201, с. 176]. Значна частина з них розмовляла російською мовою. Це пояснюється тим, що у своїй переважній більшості вони були вихідцями з південних і східних областей України. Відомо, що бойовики УНСО співпрацювали з багатьма воєнізованими структурами у Придністров’ї. Найтісніша співпраця тривала з Чорноморським Козачим Військом (ЧКВ). За словами Д. Корчинського, саме від них вони одержали першу зброю і поруч з ними зайняли бойові позиції [209, с. 143]. Отже, постачання автоматів чеського виробництва надходило з придністровської сторони. Очевидно, на момент кульмінації конфлікту зброю будь-які зацікавлені сторони надали би будь-кому, хто бажав би взяти участь у бойових діях на їхньому боці. Спільною була в УНСО та ЧКВ й причина вступу до конфлікту. Але надалі починалися розбіжності, передусім, в ідеології.

Під участь УНА – УНСО у придністровській кампанії її керівництво намагалося підвести ідеологічну основу. Безпосередньо Д. Корчинський писав так: «Мені здавалося, що цим я створюю метафору. Сліпий Шухевич (Юрій Шухевич), мов сліпий Жижка, унсовці, мов таборити». Саму ідею подавав у такий спосіб: «Необхідно було перетворювати Придністров’я у слов’янську Чечню, робити його територією вільною від закону, йти на збурення Одеської області та Молдови, оголосити Придністров’я притулком революції. На жаль, реалізовувалася банальна сепаратистська ідея» [цит. за: 209, с. 148]. У разі її успішної реалізації Україна щонайменше втратила б свої південно-західні регіоні, на тлі яких разом із Придністров’ям виникло б нове державне утворення – «Новоросія». Отже, ідея Д. Корчинського сприяла підриву соборності України, тому становила загрозу її національній безпеці.

Участь УНСО у конфлікті відверто дратувала представників російського і румуно-молдовського політичного таборів. Представники органів державної влади Республіки Молдова звинувачували Україну в таємній участі у бойових діях на боці Придністров’я. За твердженням комісара поліції з міста Сороки Г. Дилижана, «українські добровольці заполонили Придністров’я. Вони разом зі смірновськими сепаратистами воюють проти законної влади Молдови… у районі бойових дій перебувають, навіть, народні депутати» [цит. за: 203, с.1]. У бюрократичних надрах ООН це сприймалося як розширення кола учасників конфлікту, тобто явище інтернаціоналізації. Президенту України Л. Кравчуку повсюдно ставилося питання про неконтрольованість українського добровольчого руху. У зв’язку з цим, у липні прес-служба президента України заявила про підписання указу щодо виведення усіх добровольчих підрозділів з Придністров’я [209, с. 146].

У відповідь Д. Корчинський опублікував свою заяву у якій зазначалося, що згідно з указом президента України, УНСО розпочинає поетапне виведення своїх підрозділів з території ПМР, яке повинно бути завершене не пізніше травня 1995 року [209, с. 146]. Фактично Д. Корчинський в іронічній формі ігнорував указ президента, що стало свідченням повної непідконтрольності українського добровольчого руху офіційній владі України.

Після завершення активних бойових дій українські добровольці у Придністров’ї виявилися зайвими. Вони виконали своє історично-ситуативне завдання і перетворилися у «відпрацьований матеріал». У них поступово почали з’являтися проблеми з придністровськими силами правопорядку, проросійською частиною РГ та розвідкою 14-ї армії. За визнанням самого Д. Корчинського, придністровським гвардійцям доводилося іноді силою припиняти їхню діяльність [209, с. 147]. Більша частина добровольців повернулася до України. Інша частина, навіть отримала нагороди за захист ПМР, а дехто, після перетину українського кордону, одразу потрапив до місць позбавлення волі, оскільки у них знаходили приховану зброю та набої, решта у міру власних можливостей поверталися до нормального життя. Сам Д. Корчинський після завершення придністровської кампанії став відомою фігурою і часто використовує придністровську тематику у власній політичній діяльності. В одному зі своїх інтерв’ю він, навіть, запропонував перенести столицю України до міста Тирасполь, а то й до Рибниці і створити Українську Рибницьку Республіку [216, с. 73].

В цілому ж, заклики ультранаціоналістичних кіл українського суспільства скористатися ситуацією і приєднати цей більше, ніж на третину заселений етнічними українцями регіон, що входив до складу УРСР впродовж 1924 – 1940 рр., не знайшли відгуку в офіційного Києва. Побоюючись сепаратизму в Автономній республіці Крим, українська влада у 1992 році проявила різко негативне ставлення до будь-яких форм підтримки Придністров’я, зокрема й до добровольчого руху.

У збройній ескалації конфлікту брали участь й російські козаки [214, с. 2]. Причини їхньої появи лежать у площині співвідношення геополітичних інтересів російської політичної еліти та прагненні придністровської регіональної еліти уникнути міжнародної ізоляції. Проте першість у появі російського козацького руху належить Придністров’ю. Населення регіону, не отримавши належної офіційної підтримки ззовні, втягуючись у протистояння, шукало допомогу у неурядових структур різного спрямування. Яскравим свідченням є звернення надзвичайного з’їзду трудящих Придністров’я до козацтва та бійців УНСО [84, с. 163]. Проте тоді отаман Союзу козаків області Війська Донського С. Мещеряков заявляв, що вербувальників, агітаторів з Придністров’я на Дону немає і що кожен направляється туди добровільно, власним коштом [141, с. 1]. Однак із розгортанням збройної ескалації конфлікту подібні факти не приховувалися.

Зокрема, наприкінці травня 1992 року начальник Дубоссарського районного відділу внутрішніх справ (РВВС) О. Паскаль на запрошення Донського козацтва виїжджав до міста Новочеркаська Ростовської області, де на зборах козаків розповідав про події у Дубоссарах [176, с. 333]. У РФ існували політичні кола, які прагнули зупинити суверенізацію колишніх радянських республік і сприймали незалежність Республіки Молдова та України як втрату європейської частини імперії. Президент РФ Б. Єльцин на початку 90-х рр. XX ст. набув іміджу демократа і в разі відкритого військового втручання у внутрішні справи Республіки Молдова західний світ сприйняв би Росію як аналогічну СРСР «імперію», а Б. Єльцина як новоявленого диктатора. Та попри це, бажання зберегти вплив на колишні радянські республіки залишалося. Російський козацький рух виявився найбільш вдалим механізмом такого збереження, оскільки зовні нічого спільного не мав з російськими державними структурами.

З початком розгортання бойових дій майже щодня до Тирасполя прибували російські козаки [214, с. 2]. Офіційний Кишинів намагався протидіяти цьому процесу у зв’язку з чим 5 березня 1992 року звернувся до Верховної Ради України з проханням припинити пересування російських козаків українською територією, мотивуючи тим, що це сприяє втягненню українського населення до конфлікту і становить загрозу національній безпеці України [331, р. 47-48]. 17 березня 1992 року, визнаючи аргументи парламенту РМ, президент України видав Указ «Про заходи щодо охорони державного кордону України з Республікою Молдова», який частково загальмував російський козацький рух [118, с. 1]. У 20-х числах березня цього ж року прес-служба Управління внутрішніх справ Ростовської області РФ розповсюдила повідомлення, що з 17 березня 1992 року на Україні тимчасово призупиняються всі групові поїздки приватних осіб через її територію у напрямку Республіки Молдова. Повідомлялося, що протягом доби на території України на станціях Ясинувата і Дніпропетровськ у двох потягах правоохоронні органи призупинили подальше просування до Молдови більше 70 козаків на чолі з отаманом Верніковим та осавулом Сідоровим першого донського округу [141, с. 1]. Офіційно такий заклик російської влади до козацьких отаманів видавався за спробу обмеження козацького руху. Аналізуючи його під іншим кутом зору, можна припустити, що це був заклик не до відмови, а до обережності. Але козаки й без нього вдало обходили українське законодавство. Ховаючи форму, під виглядом звичайних цивільних пасажирів, вони діставалися залізницею до Тирасполя і вже там переодягалися у форму відповідного війська, до якого належали: донського або кубанського. Після прибуття, вони укладали контракт, що надавав їм гарантії оплати. Платня за службу становила приблизно дві тисячі рублів, а у випадку загибелі козака сім’ї виплачувалася сума приблизно у 30 тис. рублів [319, с. 1]. До кінця березня таких випадків було вісім [319, с. 1]. Однак цей аспект є надзвичайно дискусійним.

Не можна стверджувати, що козаки воювали виключно заради грошової винагороди, адже, якщо припустити відсутність будь-якої платні, то це не означатиме, що козацький рух не існував би у такому ж форматі та якості. Окрім справжніх козаків, серед них було чимало маргінальних елементів. За повідомленням групи кореспондентів видання «Голос України», деякі козацькі формування швидше нагадували бандитів, ніж військо. Серед них було й чимало кримінальних злочинців, які переховувалися від правосуддя [206, с. 5]. Незважаючи на втрати, козацький рух не припинявся. За словами донського отамана В. Ратеєва, козаки планували залишатися у регіоні до остаточного розв’язання конфлікту на користь Придністров’я [319, с. 1].

Російські козаки показали себе сміливими і винахідними вояками [197, с. 4]. Проте у військовому відношенні вони не мали вирішального значення, оскільки їхня чисельність ніколи не перевищувала кількох сотень [245, с. 21]. Тому їхнє перебування у зоні конфлікту мало переважно морально-психологічне значення. Громадськість Придністров’я зрозуміла, що вона не самотня і патріотичні сили Російської Федерації, зокрема козацтво, надають підтримку.

Козацький рух впливав і на сприйняття конфлікту громадськістю Молдови. Проте громадська думка Придністров’я і Молдови реагувала на «козацький чинник» по-різному. Якщо на Правобережжі козаки вважалися агресорами, то на Лівобережжі щоразу згадувалися періоди історії, коли регіон входив до ареалу розташування чорноморського козацького війська. Навіть існували плани різних заходів з відродження козацької економіки, традиційного козацького способу життя тощо [121, с. 49]. Передбачалася у них і участь України [214, с. 2]. Цієї точки зору дотримувалися й самі козаки. Зокрема, на думку отамана Чорноморського козацького війська О. Кучера, Придністров’я традиційно було «вільною землею» [234, с. 2]. Він вважав, що з розпадом СРСР у цьому регіоні розпочався процес відродження козацтва в усіх його проявах, з відповідною ідеологією, традиційним життєвим устроєм тощо. Наприклад, у Бендерах, навіть, був обраний окружний отаман [126. с. 39-40]. Оскільки, за козацьким звичаєм, напад на частину війська вважається нападом на все військо (справа в тому, що Дубоссарський козацький округ структурно входить у Донське військо), то козаки з Дону, Кубані, України мали стати на захист побратимів у Придністров’ї.

Отже, зважаючи на традиції, українські козаки повинні були взяти участь у бойових діях на боці Придністров’я. Така перспектива створювала безпосередню загрозу втягнення України до конфлікту. Досить відомими стали гасла, що «відродження Російської Федерації почнеться з Дністра» і «Ми за єдину й неподільну Росію» [201, с. 126]. Таким чином, ідеологія російського козацького руху не передбачала незалежності України. Участь українців у таких акціях фактично робила Україну «керованим супутником» російської зовнішньої політики у Східній Європі. Відповідно присутність Російського Чорноморського флоту у Криму зводила нанівець зовнішню політику України у Причорноморському регіоні. Небезпечним для України було й те, що участь козаків у конфлікті мала форму соціального руху, тобто процесу не завжди керованого й прогнозованого. Можливі помилкові кроки української влади призвели б до утворення хаосу не тільки на південно-західних кордонах, а й всередині країни. Самі ж козаки сприймали захист Придністров’я як ідеологічну цінність. Захищаючи у такий спосіб регіон, козаки не визнавали аргументів на зразок того, що «Росії взагалі» не існує, а є Російська Федерація, суверенна держава, член СНД, член Ради Безпеки ООН, яка не уповноважувала їх воювати із суверенною державою Республіка Молдова, яка також була і є членом СНД і ООН. Згідно з нормами міжнародного права, процес врегулювання – це справа парламентів і урядів, а козаки прибули у Придністров’я як приватні особи, які не мали жодних прав на таку ініціативу. У свідомості мешканців Правобережжя їхня присутність стала підтвердженням зовнішньої агресії і проявом російських імперських амбіцій, тому боротьба молдован Правобережжя набула національно-визвольного характеру. Виступаючи у парламенті РМ, на початку березня 1992 року міністр національної безпеки А. Плугару констатував: «Антиросійські настрої значно активізуються у Молдові» [214, с. 2].

Керівництво РМ неодноразово зверталася до влади РФ з вимогами про виведення козацьких загонів із зони конфлікту [332, р. 46-47; 337, р. 49]. Коментуючи ситуацію у Придністров’ї, М. Снєгур звинуватив російське керівництво у небажанні вживати заходів щодо припинення козацького руху [162, с. 1]. Більше того, молдавський президент неодноразово наголошував на існуванні зв’язку між козацтвом і російськими державними структурами [162, с. 1]. Проте органи державної влади РФ, виходячи з власних політичних міркувань, півтора року не коментували свого ставлення щодо участі козацьких формувань у бойових діях на території Молдови [227, с. 8-9]. Склалася парадоксальна ситуація, коли російські парамілітарні формування вели війну з партнером по СНД, а Україна пропускала їх через власну територію (щоправда, тільки до 17 березня 1992 року).

Зменшення інтенсивності козацького руху розпочалася у квітні 1992 року, зокрема після візиту до Придністров’я віце-президента РФ, генерала О. Руцького. В інтерв’ю російського кореспондента В. Кисельова на запитання про наявність зв’язку між цими подіями, отаман С. Мещеряков з цього приводу зауважив, що вирішальне значення мав перехід 14-ї армії під юрисдикцію РФ та рішення її командування відмовитися від позиції безучасного спостерігача [208, с. 8]. Після цього козацький рух частково втратив свою значимість у переліку інструментів впливу РФ на ситуацію у Придністров’ї. Однак, повне виведення козацьких формувань розпочалося лише після укладання Московської угоди від 21 липня 1992 року. Відтоді сталася кардинальна трансформація козацького руху з російського на придністровський. На території регіону за місцевою ініціативою було утворено Союз дністровських козаків (місто Дубоссари), Організацію дністровських козаків (місто Бендери) а потім Чорноморське козаче військо (ЧКВ). Нині пріоритетним напрямком діяльності ЧКВ є підготовка молоді призовного віку до служби у лавах Збройних Сил ПМР.

Отже, збройна ескалація Придністровського конфлікту у 1992 році спричинила появу в Україні та РФ добровольчих рухів на захист Придністров’я, які були представлені загонами УНСО і російськими козацькими формуваннями. Російський козацький рух сутнісно відповідав геополітичним інтересам РФ і мав ознаки керованості з боку органів державної влади Росії, тоді як участь у конфлікті УНСО сутнісно не відповідала національним інтересам України і була непідконтрольна українській владі. Насамкінець обидва рухи становили загрозу втягнення України до конфлікту.

Бойові дії змусили Україну вжити заходів щодо забезпечення безпеки своїх кордонів, оскільки суб’єкти конфлікту почали використовувати її територію для пересування власних збройних підрозділів. Наприклад, у ніч з 14 на 15 березня 1992 року два бронетранспортери Збройних Сил Республіки Молдова несанкціоновано перетнули кордон України, намагаючись потрапити на Полтавське шосе, і обійшовши місто Дубоссари з тилу, ударити по придністровським позиціям на Кошницькому напрямку з боку міста [176, с. 279]. Мали місце й інші випадки. Офіційний Київ кваліфікував це як порушення кордонів України. 17 березня 1992 року на зустрічі прем’єр-міністра України В. Фокіна з журналістами було оголошено, що підготовлений указ президента України про запровадження низки захисних заходів на кордоні двох держав. У прикордонні райони з Молдовою висувалися військові підрозділи, які створили захисний бар’єр на шляху несанкціонованого перетину військовими підрозділами суб’єктів конфлікту українського кордону [118, с. 1]. Отже, збройна ескалація конфлікту у Молдові змушувала прикордонників, внутрішні війська, Національну гвардію України нести службу за посиленим режимом. Командування прикордонних військ України, дбаючи про недоторканність української території, вдалося до накопичення сил на небезпечних ділянках кордону.

Складовою чинника військового впливу була мілітаризація регіону. Вона тривала у різний спосіб, особливо ефективно працював такий механізм непрямої дії як прихована допомога Придністров’ю зброєю та боєприпасами з боку 14-ї російської армії. У цьому плані активно використовувався жіночий рух Придністров’я, зокрема Жіночий страйковий комітет (ЖСК) під керівництвом Г. Андрєєвої. Представниці ЖСК «ізольовували офіцерів і реквізовували озброєння» [294, с. 6]. Так, відомий факт участі у бойових діях на території міста Бендери 11 танків, які були «захоплені» 20 червня 1992 року жінками Придністров’я [174, с. 1]. Жіночий рух у Придністров’ї сприймається як героїчна боротьба. Світовому співтовариству він подається як насильницька акція доведеного до відчаю жіноцтва [127, с. 138-139]. Те, що жіночий рух існував, поза сумнівом, але водночас він був одним із механізмів озброєння придністровської сторони.

Найчастіше зброя надавалася таємно. Так, за даними молдавської сторони, зі складів 14-ї армії Тирасполь отримав 1321 автомат системи Калашникова, 155 пістолетів системи Макарова і ТТ, 1300 гранат систем Ф-1 та РГД-5, 15 гранатометів системи РПГ-7 з усім спорядженням до бою [328, р. 103]. Під час подій, що відбулися у Дубоссарах з 26 по 31 листопада 1991 року, командир військового загону з міста Рибниця В. Сабуров отримав для свого угруповання зброю та амуніцію зі складу № 72431, дислокованого поблизу військової частини № 183, дивізії № 59 а також були передані для загонів РГ ПМР 200 автоматів системи Калашникова з набоями, а також 2 гранатомети та 20 гранат до них [328, р. 104].

Зі зростанням ескалації конфлікту на початку 1992 року 14-а армія збільшила постачання зброї та амуніції. Так, наприклад, 24 квітня 1992 року з мобільної військово-технічної бази № 308 були відправлені 2 гелікоптери зі зброєю до частин РГ ПМР у місті Дубоссари [328, р. 104]. Ввечері 19 травня 1992 року з військової частини № 183, 59-ї дивізії було передане придністровській стороні таке озброєння: танки – Т-64 В – 10 одиниць; БТР-70 – 10 одиниць; пускові установки для ракет – 6 одиниць; протитанкові гармати – 3 одиниці; СПГ – 9 одиниць; РПГ-7 – 12 одиниць; автомати системи Калашникова – 63 одиниці; кулемети системи Калашникова – 21 одиниця; артилерійські системи «Алазань» і «Град» зі спорядженням; автомобілі «ГАЗ» та «Урал» – 69 одиниць. Вся підготовка і транспортування зброї для ПМР здійснювалося під командуванням капітана Віннікова, який разом з 44-а офіцерами 14-ї армії брав участь у бойових діях проти поліцейських загонів та Національної гвардії РМ [328, р. 104].

З повідомлень української сторони відомо, що у селі Колбасне Рибницького району зі складів військової частини № 72431 гвардійцям Придністров’я, якими командували кадрові офіцери 14-ї армії, було роздано стрілецьку зброю і боєприпаси [206, с. 5]. Навіть, якщо припустити, що ці дані недостатньо достовірні, то загальна тенденція негласної допомоги збройним силам Придністров’я з боку військових 14-ї армії не викликає сумнівів. Справа в тому, що військовослужбовцями 14-ї армії й були жителі Придністров’я, які при втраті рідних чи руйнуванні власних домівок не могли дотримуватися нейтралітету. Іншого джерела постачання зброї у регіоні не було. Отже, до середини 1993 року за допомогою 14-ї російської армії завершилося формування Збройних Сил ПМР [282, с. 138].

Проте найбільш серйозною проблемою військового характеру була ситуація невизначеності щодо майбутнього статусу 14-ї армії, у складі якої перебувало приблизно 15 тис. військовослужбовців [289, с. 479]. На її складах зосереджувалася значна кількість озброєнь та військове майно радянського виробництва (50 тис. одиниць стрілецької зброї, 800 артсистем, 120 танків та інша техніка) [289, с. 479]. Суть проблеми полягала в тому, що із розгортанням ескалації конфлікту з’явилися тенденції переходу 14-ї армії під юрисдикцію ПМР.

Спочатку політика РФ мала завуальований характер, адже офіційна Москва оголосила 14-у армію поза конфліктом і не видавала жодного указу про її втручання. Але ситуацію ускладнював той факт, що майже 50 % (а за іншими даними й навіть більше) її особового складу були місцевими жителями, які не дотримувалися нейтралітету [282, с. 138]. Наведемо такий приклад. Під юрисдикцію ПМР перейшов інженерно-саперний полк № 66, дислокований у селі Паркани. І зовсім, очевидним є той факт, що із розгортанням конфлікту, все більша частина військовослужбовців 14-ї армії підтримувала придністровську сторону. Ситуація вимагала від РФ термінових дій, адже вона втрачала контроль над армією. Крім цього, громадськість країн Західної Європи і Північної Америки негативно реагувала на її присутність у регіоні. З метою стабілізації геополітичної ситуації Президент РФ Б. Єльцин, вдаючись до популістських кроків, на початку червня 1992 року оголосив про намір вивести армію з Придністров’я [134, с. 2]. Разом з цим РФ вдавалася до більш реальних кроків розв’язання проблеми. Зокрема, передбачалося надати армії статус миротворчих сил. Так, головнокомандувач об’єднаними збройними силами СНД маршал Є. Шапошников запропонував запросити до зони конфлікту спостерігачів і сили роз’єднання, які могли б формуватися з контингентів 14-ї армії [241, с. 1]. Іншими словами, передбачалося надати армії статус миротворчих сил. Однак, цей план залишився не реалізованим через відсутність згоди молдавської та української сторін. Останні схилялися до думки, що комплектація армії місцевими жителями ставить під сумнів її спроможність дотримуватися нейтралітету при виконанні миротворчих функцій. Натомість подібний рух по наданню армії статусу миротворчих сил було започатковано і в інший спосіб. Відомо, що у квітні 1992 року офіцери військових частин 14-ї армії, розташованих у місті Бендери, направили вимоги на адресу свого командування, а також президентів Молдови, Російської Федерації та України [162, с. 1]. У них, зокрема, зазначалося, що 14-а армія повинна створити буферну зону. Також містився заклик визнати незалежність ПМР. У разі неврахування їхніх вимог протягом 24 годин військові залишали за собою право взяти участь у бойових діях на боці Придністров’я. Згідно з повідомленням заступника голови міської ради міста Бендери В. Харченка, після завершення терміна ультиматуму 14-а армія висунула бронетехніку на околиці міста і зайняла стратегічні позиції [162, с. 1].

Дії офіцерів 14-ї армії викликали в офіційного Кишинева серйозне занепокоєння. Відбулася зустріч Президента РМ М. Снєгура з командувачем армії генералом Ю. Неткачовим (займав посаду з 16.01.1992 по 01.07.1992), у ході якої президент зазначені події оцінив як збройну агресію Російської Федерації проти Республіки Молдова [144, с. 1]. Аналогічною була й реакція молдовського парламенту, який кваліфікував втягнення частин 14-ї армії до конфлікту як акт інтервенції РФ проти РМ. Парламент РМ вимагав від Державної Думи і уряду РФ термінового повернення військових частин, озброєнь і бойової техніки 14-ї армії у свої гарнізони та її обов’язкового виводу з території РМ [86, с. 168]. Отже, ініціатива втручання 14-ї армії у конфлікт надходила не з РФ (хоча це відповідало її геостратегічним інтересам), а від військовослужбовців цієї армії.

Проте із розгортанням збройної ескалації «завуальованість» політики РФ втрачалася, офіційна Москва відверто опиралася на 14-у армію, не переймаючись при цьому дипломатичними наслідками. Так, наприкінці березня 1992 року регіон відвідав віце-президент Російської Федерації, генерал О. Руцькой [138, с. 7]. Супроводжуючий його держрадник С. Станкевич заявив, що Російська Федерація бере на себе відповідальність за ситуацію у Придністров’ї [215, с. 1]. Він визнав, що кожен крок командувача 14-ї армії був санкціонований міністерством оборони Російської Федерації. Їхнє перебування у Придністров’ї не нагадувало миротворчу місію. 31 березня 1992 року президент РМ М. Снєгур відіслав до Москви дві ноти протесту, в одній з яких йшла мова про несанкціонований приїзд до Придністров’я російських військових [324, р. 55]. Протести РМ залишилися без відповіді з російського боку. Натомість О. Руцькой заявив: «На кожен снаряд з правого берега ми відповімо десятьма» [цит. за: 230, с. 3]. До слів російського керівництва приєдналися І. Смірнов та придністровський міністр оборони Ш. Кіцак, які у своїх промовах висловили більш радикальні позиції, відкрито заявляючи про необхідність проведення політики «твердої руки» і відновлення СРСР [291, с. 10]. Тональність заяв О. Руцького була такою, нібито йшлося про бойові дії російської армії на території, власне, самої Російської Федерації, а не на землях незалежної держави, яка не межує з РФ. Відомо, що міністр оборони РФ генерал П. Грачов передав командувачу 14-ю армією Ю. Неткачову директиву наступного змісту: «У зв’язку із загостренням ситуації у Придністров’ї, виходячи з того, що це російська земля, ми повинні захищати її всіма доступними методами й засобами» [цит. за: 207, с. 3].

На момент битви за Бендери більша частина армії підтримувала Придністров’я [127, с. 168]. Російське керівництво не могло надалі дотримуватися нейтралітету, оскільки втрачало контроль над армією [309. с. 384]. Змінивши командувача, а разом з ним фактичний статус армії, Б. Єльцин міг попередити її перехід під юрисдикцію ПМР та залишити під юрисдикцією РФ, тому 1 липня 1992 року новим командувачем 14-ї армії було призначено генерал-майора О. Лебедя, який перебував на цій посаді до 31 червня 1995 року [328, р. 99]. О. Лєбєдь – досвідчений, вольовий, жорсткий керівник, тому зміна командувача РФ вносила серйозні корективи у поведінку армії та у способи врегулювання конфлікту. У першому ж інтерв’ю журналістам у Тирасполі новий командувач заявив: «Армія дотримуватиметься нейтралітету, але його суть зміниться. Це буде збройний нейтралітет» [цит. за: 137, с. 1]. Насправді про нейтралітет не йшлося, навіть військовий. На запитання кореспондента газети «Правда» В. Баранця: «Чи здатна 14-а армія протистояти молдовсько-румунському ударному угрупованню?» генерал відповів: «Як у 41-му будемо стояти. Стане важко – сибіряки підійдуть» [цит. за: 133, с. 1]. Це дозволяє стверджувати про наявність ознак неоголошеної російсько-молдавської війни [323, р. 1]. Отже, участь 14-ї армії у конфлікті по мірі його розгортання слід оцінювати як приховану російську інтервенцію у РМ.

Окремим аспектом з даної проблематики є питання впливу 14-ї армії на стан національної безпеки і оборони України. Офіційний Київ поставився досить серйозно до перебування російських військ у регіоні. Кожне узгодження вильоту російського літака з Придністров’я через територію України ставало предметом багатогодинних переговорів. Українська позиція дратувала армійське командування. «Вона (Україна) поступила би більш розумно, якби не ставила принизливих перепон... Якщо Україні цікаво, що там летить, я готовий на встановлення тут якогось її представництва», – коментував ситуацію О. Лєбєдь [цит. за: 201, с. 139]. Питання щодо виводу армії також зачіпало національні інтереси України. До кінця 1994 року вантажі вибухівки залізницею через українську територію мали б рухатися у напрямку РФ [201, с. 140]. Жодна сторона не давала гарантій, що не розпочнеться диверсійна війна на українському шляху транспортування військових вантажів. Складалася непроста ситуація: вирішувалося дуже складне питання про виведення армії, а Україну досить часто ігнорували. Зусилля української дипломатії з цього приводу конкретних досягнень не мали. Ситуація є такою, що з географічної точки зору Україну жодним чином не обійти. З цього приводу О. Лєбєдь висловився так: «Якщо навіть уявити безглузду ситуацію, коли я б узявся «сплавлятися» по Дністру, то всерівно потрапив би у Дністровський лиман України. Тут немає обхідних варіантів, тому мені особисто не зрозуміло, чому Україна залишилася на узбіччі цього переговорного процесу. Без України можна домовитися до чого завгодно, але якщо вона скаже «ні», то справі кінець» [цит. за: 201, с. 142].

Окрім 14-ї армії, Російська Федерація мала ще один інструмент впливу на ситуацію. За наслідками Московської угоди від 21 липня 1992 року до регіону прибув російський миротворчий контингент, зокрема Тульська повітрянодесантна дивізія. Офіційно взаємозв’язок між нею і 14-ю армією був незначний. Це дві абсолютно різні структури у межах однієї армії, оскільки миротворчий контингент мав власне командування, «але, щоб не робити кашу золотою і не возити її сюди літаками, вони стоять у мене на всіх видах постачання», – так пояснював утримання миротворчого контингенту на кошторисі 14-ї армії, генерал О. Лєбєдь [цит. за: 201, с. 143]. Таким чином, Москва мала два інструменти військового впливу на регіон, а Київ – жодного.

Згідно з рішеннями Стамбульського самміту 1999 року, РФ мала вивести війська й озброєння 14-ї армії з Придністров’я до кінця 2002 року [289, с. 479]. Нині на території Придністров’я дислокується Оперативна Група Російських Військ (ОГРВ) у складі об’єднаної бригади (приблизно 2 тис. осіб) [289, с. 481]. Її основне завдання полягає в охороні військових арсеналів колишньої 14-ї армії у районі села Колбасне. Російські війська представлені у Придністров’ї також миротворчим контингентом (приблизно 300 осіб), місцезнаходження й діяльність яких визначаються двосторонніми угодами урядів РФ і Придністров’я [289, с. 481]. Тому й досі військовий вплив РФ спостерігається у Придністров’ї, щоправда у значно меншому обсязі, проте це не зменшує військових можливостей РФ впливати на ситуацію поблизу південно-західних кордонів України.

Отже, чинник військового впливу становив загрозу національній безпеці України і мав тривимірний характер: небезпека використання суб’єктами конфлікту території України у військових цілях; мілітаризація Придністров’я а також втягнення 14-ї російської армії до конфлікту.

Потенційну можливість втягнення України до конфлікту містив «румунський» чинник. Відомо, що ідеї правлячого Народного Фронту Молдови схвально сприймалися громадськістю і політичним керівництвом Румунії. З цієї причини політичне керівництво Молдови сподівалося на підтримку Румунії. Те, що звернення по допомогу до Румунії можливе, заявив Президент Республіки Молдова М. Снєгур в інтерв’ю кореспондентам BBC і угорського телебачення [155, с. 1]. Звертаючи увагу на присутність російських козаків у Придністров’ї та відсутність відповіді керівництва РФ на ноти протесту офіційного Кишинева, він зауважив, що Молдова, як член ООН, має право звернутися за міжнародною підтримкою взагалі, і до Румунії, зокрема. При цьому наголосив, що Республіка Молдова виступає за розв’язання проблеми тільки політичними засобами. Врегулювати конфлікт шляхом діалогу пропонував і офіційний Бухарест. Президент Румунії І. Ілієску окреслив офіційну позицію держави, яка зводилася до підтримки усіх пропозицій щодо мирного врегулювання, забезпечення територіальної цілісності Молдови при дотриманні прав національних меншин [155, с. 1].

Проте офіційну точку зору Бухареста на придністровську проблему поділяли не всі політичні сили Румунії. Відгомін бойових дій у Придністров’ї підштовхував румунські праворадикальні політичні сили виступати за найшвидше об’єднання з Молдовою. Із розгортанням ескалації конфлікту зменшувалася політична довіра громадськості Румунії до Президента І. Ілієску, адже криза у Молдові там сприймалася як проблема внутрішньої політики. Праворадикальні політичні сили у жорсткій ультимативній формі вимагали від президента вдатися до військового втручання у Молдову з метою «захисту румунського населення від окупації російськими імперськими силами» [155, с. 3]. Отже, придністровська проблема розглядалася у контексті повернення «втрачених» Румунією територій.

Механізм її розв’язання, запропонований праворадикальною частиною румунського суспільства, становив потенційну загрозу національній безпеці України. Зокрема, Корнелій Вадим Тудор – голова націонал-патріотичної партії «Велика Румунія», неодноразово звертався до президента і уряду із закликом «інформувати світову громадськість про те, що Північна Буковина і Південна Бессарабія є старовинними румунськими землями, від яких Україна повинна відмовитися» [цит. за: 255, с. 1]. У Румунії прокотилася хвиля різноманітних масових політичних виступів, зміст яких – підштовхнути уряд на силовий варіант розв’язання «східного питання» тобто державної приналежності Придністров’я, Північної Буковини, гирла Дунаю і острова Зміїний.

Взагалі на початку 90-х рр. XX ст. будь-яка політична кампанія у Румунії та Молдові не обходилася без ідеї об’єднання цих країн та «бессарабського питання». Потенційна загроза румунського чинника для національної безпеки України полягала в тому, що ескалація Придністровського конфлікту збільшувала політичну вагу опозиційних до Президента І. Ілієску сил, а їхня перемога, призвела би до більш активного, не виключено, що й військового втручання Румунії у конфлікт. За такого сценарію Україна отримала б повномасштабну війну, об’єктом якої став би не лише один з регіонів Молдови, але й українська територія.

З метою нейтралізації можливих негативних кроків Румунії стосовно України 1 квітня 1992 року Бухарест з офіційним візитом відвідала перша делегація Верховної Ради України на чолі з її тодішнім головою І. Плющем [100, с. 2]. На засіданні палати депутатів Румунії він заявив: «Україна урочисто й однозначно заприсяглася суворо дотримуватися принципів європейського співжиття. Наші сусіди можуть бути впевнені: ні клаптя українських земель, що відійшли в ті чи інші часи, ми не вимагатимемо! І, відповідно, не прийматимемо жодних територіальних претензій. Це стосується усіх наших сусідів, зокрема й дружньої нам Молдови. У принципах непорушності кордонів ми вбачаємо одну з підвалин європейської злагоди» [цит. за: 100, с. 2]. Фактично, ця заява означала, що Україна не визнає жодних територіальних претензій з румунської сторони, натомість надає свободу дій Румунії та Молдові у Придністров’ї. Таким чином, визнання Україною територіальної цілісності РМ у ході збройної ескалації конфлікту не дозволила створити прецеденту для перегляду україно-румунського кордону.

Нині територіальні суперечки між Румунією та Україною щодо державної приналежності о. Зміїний, континентального шельфу та гирла Дунаю не врегульовані. Крім цього, праворадикальні політичні сили Румунії («Велика Румунія») й досі мають вплив на політичне життя країни. У їхніх програмних засадах фігурують територіальні претензії до України («східне питання»). Гіпотетичне зміцнення цих політичних сил здатне реанімувати «східне питання» у досі невідомому форматі, який становитиме загрозу національній безпеці України. За такого сценарію на перебіг подій впливатиме ступінь ескалації Придністровського конфлікту.

Таким чином, кожен із проаналізованих чинників був безпосереднім наслідком бойових дій і викликом національній безпеці України. Найбільш непередбачуваним слід вважати чинник військового впливу, адже він у разі відновлення збройної ескалації, залежатиме від перебігу подій. У майбутньому не виключена їхня часткова модифікація, проте загальний формат залишиться без змін.

Каталізатором ескалації Придністровського конфлікту стали події 19 – 21 серпня 1991 року у Москві, пов’язані зі спробою державного перевороту в СРСР. Голова Об’єднаної Ради Трудових Колективів Придністров’я (ОРТК) О. Ємельянов відправив на адресу голови Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) телеграму зі словами підтримки дій учасників путчу [295, с. 1]. Провал путчу прискорив розпад СРСР. Загальносоюзна партноменклатура, на яку орієнтувалася регіональна еліта Придністров’я, втратила політичну владу. За таких обставин регіональна еліта Придністров’я, яка підтримала ДКНС, опинилася перед необхідністю радикальної зміни стратегії власної поведінки. Її суть зводилася до трансформації ідеологічного обґрунтування протистояння національній еліті Молдови і до пошуку нових союзників.

Регіональна еліта Придністров’я у досить короткий проміжок часу перебудувалася, виробивши нову ідеологію і стратегію поведінки, спрямовану на використання російських геостратегічних інтересів у Південно-Східній Європі. Враховуючи власну дискредитацію в очах нового російського керівництва у зв’язку з підтримкою ДКНС, вона розпочала пошук підтримки у шовіністично налаштованої частини російського суспільства, яка переживала відчуття глибокого приниження у зв’язку з падінням «імперії». Іншим напрямом пошуку союзників стала та частина України, де найбільше відчувалася ностальгія за радянськими часами і був потужний проросійський ресурс. В Україні пропридністровський пояс підтримки розпочинається в Одеській, охоплює південно-східні регіони і завершується у Харківській області.

Одним із перших ідеологів втягнення України до конфлікту став молдавський академік В. Яковлєв, який у своїх працях доводив необхідність і можливість політичного зближення Придністров’я з Україною. «Нам здається, що у складній суспільно-політичній ситуації, в умовах, коли Україна проголосила незалежність, не виключається можливість позитивного вирішення питання про входження Придністровської МРСР до її складу на федеративних засадах. Для цього є достатньо підстав, зокрема й те, що землі Придністров’я у недавньому минулому утворювали Молдавську АРСР у складі Української РСР», – стверджував він в одній зі своїх монографій [цит. за: 321, с. 186].

Аргументуючи цю тезу, академік намагався протиставити інтереси, з одного боку, Молдови і Румунії, а з іншого – України. Парламент РМ, на його думку, двічі документально заявив про окупацію з боку Української РСР Північної Буковини і Придунайського регіону, які, нібито є частинами румунської території [321, с. 170]. Першим документом стала постанова Верховної Ради Молдавської РСР від 23 червня 1990 року «Про висновки комісії Верховної Ради РСР Молдови по політико-юридичній оцінці радянсько-німецької угоди про ненапад і додаткового таємного протоколу від 23 серпня 1939 року, а також їхніх наслідків для Бессарабії та Північної Буковини» [21, с. 75-78]. Там справді міститься буквально наступне: «Передача під юрисдикцію Української РСР Північної Буковини і повітів Хотин, Ізмаїл і Четатя Албе суперечила історичній справедливості і етнічній реальності того часу» [цит. за: 21, с. 78]. Своєрідно трактуючи цю заяву, В. Яковлєв вважав, що молдавський парламент звинувачував Україну в окупації [321, с. 171]. Другим аналогічним документом, на його думку, стала Декларація незалежності РМ від 27 серпня 1991 року [5, с. 144-146]. У ній зазначається, що без врахування думки населення 28 червня 1940 року Бессарабія, Північна Буковина і область Герца примусово були захоплені і розчленовані [5, с. 144]. Отже, на його думку, важливим і необхідним у такій складній суспільно-політичній ситуації, був би офіційний виступ Української РСР, як члена ООН у ролі гаранта прав і політичних свобод жителів Придністров’я, які законно реалізували своє право на самовизначення і створили власну суверенну державу [321, с. 171]. «Ми, жителі Придністровської МРСР, очікуємо появи від імені Верховної Ради України аналогічної заяви на адресу РМ з приводу анексованих нею земель Придністров’я, які раніше належали Українській РСР» [цит. за: 321, с. 172]. На думку В. Яковлєва, така заява мала би під собою вагомі правові засади. Йдеться про те, що РМ офіційно визнала «незаконність» утворення у 1940 році Молдавської РСР на території королівської Румунії, окупованої Союзом РСР. Політичні реалії початку 90-х рр. XX ст. вносять у ці колізії суттєві корективи: колишньої радянської республіки немає, вона самоліквідувалася, з’явилася нова держава – РМ, яка не вправі розповсюджувати свою владу над населенням, яке проживає на території Придністров’я. У такій ситуації в якості первинного політичного впливу Україна, на його думку, могла би заявити Молдові ноту протесту, яка послужила би важливим чинником стабілізації суспільно-політичної ситуації у регіоні. Тим самим був би зроблений важливий і рішучий крок до визнання Придністровської МРСР як де-факто, так і де-юре.

«У всіх нас є одна велика мрія – стати складовою частиною Української РСР, у складі якої з 1924 року ми були її рівноправною Молдавською автономною республікою. І як тоді, так і тепер, нас об’єднують не тільки територіальні, географічні кордони, але й глибоке історичне коріння, соціально-культурні, економічні, етнічні й родинні зв’язки. Ми були б раді якби наша надія збулася», – пише В. Яковлєв [цит. за: 321, с. 155]. Отже, внутрішні молдавські міжрегіональні протиріччя, за В. Яковлєвим, мають бути перенесені на більш високий ступінь – міждержавний. Ця ідеологічна позиція несе безпосередню загрозу суверенітету України, оскільки запропоноване В. Яковлєвим українське втручання здатне створити прецедент, яким може скористатися РФ в Автономній республіці Крим.

Значно більшу загрозу соборності України становлять не ідеологічні конструкції В. Яковлєва, а «теорія Новоросії» російського політолога Е. Морозова [242]. В існуючій геополітичній ситуації Придністров’я, на його думку, є проектом, спрямованим на консолідацію людей і територій, що тяжіють до російської культури. Новоросія, на думку Е. Морозова, являє собою нове пасіонарне ядро Великої Росії. Опираючись на цю теорію, яка доводить існування такої території і передбачає потужний прихований потенціал населення цієї частини історичної Великої Росії, придністровський проект (який містить державний, економічний і політичний аспекти і базується на російській культурі) може стати початковим етапом проекту Новоросійського. В основі останнього лежить твердження, що руський етнос – динамічна система руських субетносів, що в історії Росії періодично триває зміна системоутворюючого субетносу. Політолог вважає, що субетнічна модель відкриває таємницю походження і розвитку Російської цивілізації, суть якої – циклічний процес. Так, зокрема, Карпаторуський субетнос формує субетнос червоноруський, а той – малоросійський. Те ж саме триває і з великоросами. Росія ніби переміщується у своєму просторі, і нині вона знаходиться у Новоросії (тобто південь України і Придністров’я). Таким чином, на пострадянському просторі триває боротьба київського і московського цивілізаційних проектів. Сучасна Україна, як вважає московський теоретик, внутрішньо роз’єднана соціально-економічними і культурними суперечностями на чотири зони: власне Україну (Малоросію), Галичину (Червону Русь), Закарпаття (Карпатську Русь) і на південному сході – Новоросію, яка нині знаходиться у пошуках власної ідентичності. Безпосереднє відношення до цього пошуку має Придністров’я, оскільки будучи частиною Новоросії, на практиці відпрацьовує шляхи з утвердження власного державного механізму.

Отже, вчення про Новоросію і може стати державно-національною ідеєю Придністров’я. Це – так званий придністровський проект. Його успішна реалізація, на думку Е. Морозова, відкриває шлях для старту «Руського світу» –російського культурного проекту зі зміцнення становища і підвищення якісного рівня російської геокультури, іншими словами, – відродження імперії, у якій, немає місця суверенітету України. Не виключено, що існують й інші теорії, в яких Придністров’ю відведено визначне місце. У цілому придністровська регіональна еліта зорієнтована на «російський світ», зокрема, й на російськомовні регіони України.

Практичні кроки зі зближення України та Придністров’я ще на початку своєї політичної кар’єри здійснював І. Смірнов. Влітку 1991 року, відвідавши Україну, в інтерв’ю кореспонденту газети «Голос України» він заявив: «Розмовляв з деякими народними депутатами України, але до яких прийшли висновків і з ким конкретно – говорити не буду» [цит. за: 173, с. 14]. Назагал відомо, що у ході візиту до Києва він висловлював пропозиції щодо входження Придністров’я до складу України. Натомість візит завершився прикрим для нього інцидентом. Наприкінці серпня у центрі Києва, в готелі «Україна» сили МВС РМ провели спецоперацію по його затримці [276, с. 1]. Реакція української влади на даний інцидент й досі маловідома. Ці події принесли самому І. Смірнову велике розчарування, зокрема в інтерв’ю часопису «Московские новости» він висловлював жаль, що Україна спізнилася з власним втручанням у конфлікт, і відповідно, з підтримкою Придністров’я [196, с. 11].

Діями придністровської регіональної еліти занепокоїлися представники НФМ, які запевняли владу України, що йдеться про проголошення «Новоросії». Наприклад, голова виконкому Тираспольського НФМ Штефан Уриту закликав уряд України покласти край зазіханням на суверенітет і цілісність як власної держави, так і Молдови [196, с. 14]. Заклик цілком слушний, якщо врахувати, що придністровське керівництво відкрито наголошувало на співробітництві з проросійськими силами у Донецькій та Одеській областях України, сподіваючись їх відокремити і створити «Новоросію» [228, с. 87]. З іншого боку почала діяти «народна дипломатія». Зокрема, ОРТК Придністров’я намагалася заручитися підтримкою з України. Основні сподівання ОРТК покладала на робітничі колективи, адже економічні зв’язки підприємств Придністров’я й України існували ще з радянських часів. З цією метою відряджалися посланці на великі підприємства Києва та інших міст [173, с. 14]. Насамкінець у колах придністровської регіональної еліти з’явилися «куратори» українського напрямку: спочатку – депутат Верховної Ради ПМР 1990-1995 рр. Олександр Большаков; потім – голова Кам’янської держадміністрації Олександр Бут, і зрештою, екс-віце спікер Верховної Ради ПМР Володимир Боднар, який очолював українську громаду Придністров’я до 2004 року.

Форми втручання, які пропонувалися суб’єктами конфлікту Україні, змінювалися. Усі вони постають перед нами синхронно, на всіх можливих рівнях, від безпосереднього військового втручання до дипломатичної підтримки. Особливо ці процеси активізувалися у ході збройної ескалації 1992 року. Так, наприклад, за даними «Робітничої газети», до однієї з військових частин на півдні Вінницької області звернулися жителі Придністров’я з проханням видати їм зброю [254, с. 2]. Це ж джерело повідомляє, що керівники Придністров’я зверталися з проханням до органів державної влади Вінницької області з тим, щоб отримати дозвіл на зберігання валютних резервів регіону у банках області. У березні 1992 року з боку Придністров’я надійшло звернення до Президентів Л. Кравчука, Б. Єльцина, Н. Назарбаєва з проханням про участь очолюваних ними держав у знаходженні мирного виходу із ситуації [233, с. 2]. У політичних контактах, які інтенсивно тривали наприкінці березня (у Молдові, зокрема, перебувала парламентська делегація України), почали неофіційно висуватися пропозиції обміну Придністров’я на Буковину і Буджак, що становило загрозу національній безпеці України [233, с. 2]. Своєрідною видається ідея українського протекторату над регіоном. Такий сценарій розвитку подій виглядає більш м’яким, адже не зачіпає територіальну цілісність Молдови і дозволяє Україні мати значно більший вплив на ситуацію. Ймовірно його поява виходила із середовища української громади Придністров’я, проте жодного разу він не поставав в офіційній площині.

У зв’язку з вищезазначеним детальніше зупинимося на діяльності української громади Придністров’я. У травні 1992 року Українське Народне Віче Придністров’я прийняло Звернення до таких адресатів: до народу України, Президента, Верховної Ради України та партій, рухів, громадських організацій; до парламенту і Президента Республіки Молдова; до українців усього світу; до ООН; ОБСЕ та міжнародного суду в Гаазі і до ЗМІ [235, с. 2]. У зверненнях ставилося питання про входження Придністров’я до складу України. Причиною їхньої появи стала збройна ескалація конфлікту. За два місяці (березень – квітень) загинуло 60 етнічних українців, зокрема одним з перших загиблих у Придністров’ї був етнічний українець Олег Гелетюк [235, с. 2]. У середині квітня 1992 року у Києві перебувала делегація Спілки українців Придністров’я [231, с. 2]. На прес-конференції у конференц-залі друкарні «Преса України», голова Спілки О. Бут визначив дві основні причини конфлікту:

- намагання офіційного Кишинева встановити владу над етнічними українськими землями Придністров’я;

- нейтралітет України у Придністровському конфлікті.

Отже, О. Бут пропонував Україні політичне та військове втручання. До України апелювали й етнічні молдовани Придністров’я. 30 травня 1992 року на першому з’їзді представників молдавської нації ПМР ухвалено звернення до парламентів і народів Російської Федерації та України із пропозицією щодо їхнього втручання у конфлікт на боці Придністров’я й визнання ПМР [82, с. 179]. До України надходили звернення й від керівництва Молдови, але протилежного змісту. Зокрема, 19 травня 1992 року внаслідок загострення ситуації Президент Республіки Молдова М. Снєгур звернувся до глав держав і урядів (зокрема й до України) з посланням, у якому закликав їх знайти можливість надати підтримку Молдові у вирішальний момент її становлення [272, с. 1]. Приблизно через два тижні Верховна Рада ПМР прийняла постанову, яка передбачала, що в разі продовження агресії з боку Молдови варто звернутися по допомогу до Російської Федерації та України, зокрема й військову [87, с. 182].

Таким чином, обидва суб’єкти конфлікту намагалися втягнути Україну до нього. За наявності у майбутньому подібних закликів слід чітко розрізняти поняття «втягнення» і «участь», оскільки перше передбачає використання України, а друге може означати використання Україною. Очевидно, що різного роду проросійські тенденції у Придністров’ї належать до першого поняття, тоді як діяльність СУП може бути використана Україною у національних інтересах.

Отже, військово-політичний перебіг подій 1992 року у Республіці Молдова становив загрозу втягнення України до Придністровського конфлікту. Момент її появи співпадає з початком періоду збройної ескалації. Форми прояву загрози поставали синхронно у вигляді чинників і спроб втягнення. Зміст загрози визначається ступенем втягнення України до конфлікту, який свідчить, що станом на 1992 рік їй притаманні ознаки «втягнутої сторони». Таким чином, вищезазначені події слід оцінювати як загрозу національній безпеці і територіальній цілісності України. Військово-політичний перебіг подій 1992 року у Республіці Молдова став основною передумовою, а загроза – головною причиною формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ПОЗИЦІЇ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЗБРОЙНОЇ ЕСКАЛАЦІЇ ПРИДНІСТРОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ