2.1. Військово-політичний перебіг подій 1992 року у Республіці Молдова

Політика перебудови у другій половині 80-х рр. XX ст. в СРСР спричинила глибокі зміни незворотного характеру в усіх царинах суспільно-політичного та соціокультурного життя, економічній системі та системі державного управління, міжнаціональних відносинах тощо. Це проявилося у переосмисленні ідейних цінностей, перерозподілі капіталу, владних повноважень як у центрі, так і в союзних республіках, і зрештою, призвело до розвалу СРСР. Така трансформація зумовила появу конфліктів на території ще існуючого Радянського Союзу. У деяких союзних республіках з’явилися регіони, де ці процеси набули форми збройного протистояння.

Впродовж 1987 – 1988 рр. ситуація у Молдавській РСР (МРСР) у порівнянні зі становищем в інших союзних республіках залишалася зовні спокійною. Проте поглиблення політики перебудови призвело до швидкої заміни застарілої і не відповідної новим реаліям комуністичної ідеології, новою ідеологією національного відродження, якої дотримувався націонал-радикальний Народний Фронт Молдови. У цьому сенсі сценарій трансформації системи державного управління у МРСР нічим не відрізнявся від аналогічних в інших республіках і призводив до втрати влади одними соціальними групами та її набуття іншими. Внаслідок історичних обставин на момент розпаду СРСР молдавське суспільство не становило єдиної національно-культурної ідентичності, тому ідеї НФМ про національне відродження та заклики зближення з Румунією в окремих регіонах, зокрема, у Придністров’ї і Гагаузії, не знаходили підтримки і сприймалися там як загроза існуючому способу життя. З 1988 року тривало посилення конфронтації між офіційним Кишиневом, де перебував при владі НФМ і регіональними опозиційними центрами: Комратом (Гагаузія) і Тирасполем (Придністров’я). Гагаузький конфлікт не набув форми збройного протистояння, як Придністровський, оскільки тюркомовне населення регіону мало значно менше ресурсів для боротьби і не відчувало потужної зовнішньої підтримки. Придністров’я, на відміну від Гагаузії, володіло значно більшими економічними і військовими ресурсами та відчувало політичну підтримку Російської Федерації.

Ще у 1991 році у Придністров’ї розпочалися процеси формування власних структур державної влади та оборони. У регіоні створювалися робітничі дружини сприяння міліції та інші формування, на базі яких у відповідності до постанови Верховної Ради ПМР від 6 вересня 1991 року сформовано Республіканську гвардію (РГ) [81, с. 1]. Указом Голови комітету оборони Верховної Ради ПМР № 4 від 25.09.1991 року укомплектовано 4 гвардійські батальйони [81, с. 1]. За штатом загальна чисельність РГ визначалася у межах 2 тис. осіб [193, с. 124]. Реально станом на початок 1992 року її чисельність становила 997 осіб [193, с. 124]. Крім цього, було ухвалено рішення на підтримку руху за відродження козацтва у регіоні, і тому російські козаки зараховувалися на фінансове утримання до РГ ПМР за рахунок п’ятої роти батальйонів [81, с. 6]. Спочатку налічувалося приблизно 20 козаків [193, с. 124]. Командування 14-ї армії забезпечило військові структури Придністров’я озброєнням з власних арсеналів, надавши їм приблизно 20 тис. одиниць стрілецької зброї [259, с. 22]. Придністровське командування на чолі з генералом Ш. Кіцаком озброїло 14 тисяч робітників [317, с. 210]. Отже, у перші півтора року після проголошення незалежності ПМР ще не мала потужних силових структур [220, с. 208]. Проте за допомогою російських військових за короткий проміжок часу владі Придністров’я вдалося створити багатопрофільні збройні сили, співрозмірні за чисельністю і переважаючі за деякими параметрами армію Республіки Молдова [334, р. 101].

Мілітаризація регіону активно посилювалася. 15 січня 1992 року Президент ПМР І. Смірнов видав указ «Про організацію з’єднань і частин Збройних Сил Придністровської Молдавської Республіки» [193, с. 131]. Згідно з ним передбачалося до 6 березня 1992 року взяти під контроль частини 14-ї армії, дислоковані на території регіону і на їхній базі сформувати Збройні Сили ПМР. Збройні Сили були створені згідно з указом Президента ПМР від 10 квітня 1992 року [119, с. 97]. У ході збройної ескалації конфлікту створювалися додаткові військові формування, зокрема Народне ополчення (НО) і Територіально-рятувальні загони (ТРЗ). Всього з березня по червень 1992 року у їхньому складі діяло 16 мотострілецьких і один танковий батальйон, зенітно-артилерійські і артилерійські дивізіони, 3 мінометні батареї, підрозділи бойового забезпечення тощо [193, с. 134]. Отже, навесні 1992 року ПМР мала у власному розпорядженні діючі багатопрофільні армійські підрозділи.

Нині військові архіви РМ залишаються важкодоступними, але за доступними для дослідників даними придністровської розвідки, керівництво Молдови станом на 1992 рік теж активно завершувало формування збройних сил, відпрацьовувало варіанти силового тиску і почало підготовку до військового розгрому ПМР [81, с. 2]. Як відомо, аргументи політичного характеру суб’єкти конфлікту тоді вичерпали, тому можна припустити, що офіційний Кишинів готувався до остаточного силового варіанту розв’язання проблеми, що з позицій міжнародного права є виправданим у таких умовах. Формування Тирасполем паралельних військових формувань посилювало ймовірність збройного зіткнення.

Розглянемо ці події детальніше. Ще до березня 1992 року Республіканська Гвардія Придністров’я поступово витіснила на лівому березі р. Дністер молдавські структури поліції, встановлюючи там владу Тирасполя. Молдовські аналітики оцінюють таку ситуацію як «повзучий путч» чи «прихована війна» внаслідок якої вже на початок березня 1992 року Тирасполь встановив свою владу майже на всій території Придністров’я [259, с. 22; 324, р. 5]. На думку Г. Перепелиці, в офіційного Кишинева залишався тільки військовий шлях поновлення своєї влади у регіоні [259, с. 23].

Навесні 1992 року у засобах масової інформації з’явилися повідомлення про численні інциденти збройних зіткнень суб’єктів конфлікту [158]. Один із них став приводом для початку широкомасштабних бойових дій. Подія набрала широкого політичного резонансу, причому конфліктуючі сторони подавали її з протилежних політичних позицій. На початку березня 1992 року прес-служба Міністерства внутрішніх справ РМ розповсюдила інформацію, згідно з якою в ніч з 1 на 2 березня «сепаратисти Придністров’я» провели сплановану терористичну акцію у місті Дубоссари (у районі швейної фабрики) проти працівників поліції Молдови [274, с. 1]. Проте, за версією віце-президента ПМР О. Карамана, інцидент 1 березня та його витоки, виглядають по-іншому. Згідно з нею придністровськими гвардійцями на місці подій був взятий у полон один із нападників. Ним виявився старший уповноважений відділу поліції Кайнарського району УВС РМ капітан Д. Іванський [128, с. 1]. Особливість ситуації полягає в тому, що відділ поліції знаходився на відстані 150 км від Дубоссар. Тому можна припустити, що молдавською владою створювалися спеціальні диверсійно-підривні групи, які діяли на території Придністров’я. Зокрема такої позиції дотримується в минулому один із лідерів молдавського опозиційного руху «Унітате-Єдність» П. Шорніков [317, с. 209]. За його словами, маючи на меті отримати підтримку громадськості країн Західної Європи, представники НФМ прагнули втягнути у конфлікт Російську Федерацію і з цією метою загін спецпризначення МВС РМ 2 березня 1992 року здійснив напад на підрозділ російських військ у селі Кочієри [317, с. 209]. Своєрідною є також версія кореспондента газети «Труд» П. Рашкова [274, с. 1]. Згідно з нею, бойові дії частіше спалахували тоді, коли президент Республіки Молдова М. Снєгур, декларуючи мирне розв’язання протиріч, знаходився поза межами республіки.

Нині важко з’ясувати, чия точка зору найбільш правдоподібна, але не викликає сумнівів, що по обидва береги р. Дністер існували радикальні політичні сили, які сприяли ескалації конфлікту, проте більшу активність вони проявляли на території Правобережжя, оскільки офіційний Кишинів прагнув повернути владу над втраченим регіоном. В цілому, охарактеризувати цю ситуацію можна як «питання про привід для війни», але провокації не були причиною бойових дій.

Аналіз початку бойових дій станом на березень 1992 року дозволяє зробити такі висновки:

- Придністровська сторона, використовуючи політичні і військові методи, майже повсюдно встановила свою владу на Лівобережжі.

- Керівництво Республіки Молдова, повністю втрачаючи регіон, вдалося до методів силового тиску більшої потужності. З цієї причини воно перебувало у пошуках приводу для більш активних дій, зокрема й військових. Цю роль відігравали згадані провокації на початку місяця.

- Офіційний Кишинів відновлення конституційного ладу здійснював силами внутрішніх військ без використання армійських підрозділів.

- Станом на березень 1992 року Тирасполь вже уникав збройних зіткнень, оскільки Лівобережжя майже повністю перебувало під його владою, а на правий берег територіальні претензії ним ніколи не висувалися. Придністровська сторона передбачала застосування РМ силового сценарію дій, що дозволило їй у стислі терміни організувати ефективну оборону.

Стратегічний план РМ полягав у тому, щоб «зв’язати боями» у районі міста Дубоссари найбільшу кількість військ ПМР, і накопичивши достатню кількість сил, одночасним ударом з Кочієрського і Кошницького плацдармів оточити Дубоссарське угруповання Республіканської Гвардії ПМР. Надалі передбачалося розсікти Придністров’я у районі міста Дубоссари у найбільш вузькій його частині, щоб не допустити підходу підкріплення з Рибницького і Кам’янського районів ПМР. Відтак, оволодівши містом, відрізати північні райони ПМР (Рибницю, Кам’янку, Рашків) від південних – Тирасполя, Григоріополя, Дністровська. Після цього передбачалося розділити Придністров’я на окремі частини, зруйнувати його політичну й економічну єдність, а потім цілеспрямованими ударами знищити розрізнені зони опору. Насамкінець, останній удар планувалося завдати у напрямку Бендери – Тирасполь і повністю знищити опір у Придністров’ї. Тирасполь не планував дій наступального характеру, тому його стратегічне завдання полягало в обороні лівого берега р. Дністер, яка будувалася як позиційна у зв’язку з тим, що доводилося її будувати по гирлу ріки і водночас вести бойові дії у навколишніх населених пунктах.

Отже, збройна ескалація конфлікту розпочалася з інциденту у місті Дубоссари. Надалі війська РМ закріпилися на лівому березі у районі сіл Кочієри і Нова Маловата, оскільки ті перебували під ідеологічним впливом правлячого Народного фронту Молдови [81, с. 7]. За допомогою паромної переправи через р. Дністер поблизу села Нова Маловата був налагоджений транспортний зв’язок з тиловими частинами на правому березі, що дозволило військам РМ посилювати свою військову присутність на лівому березі. Активні бойові дії у першій половині березня 1992 року тривали навколо міста Дубоссари, особливо в місцях переправ, на Полтавському шосе і греблі Дубоссарської ГЕС, а також на Кошницькому і Кочієрському напрямках [81, с. 7-8].

Однак протягом першої половини березня військам РМ не вдалося реалізувати свого первинного плану. Причиною стала завчасна підготовка ПМР до можливих бойових дій, а також відсутність в офіційного Кишинева достатньої кількості потужних регулярних армійських сил. Тому 17 березня о 19 годині, тобто через годину після завершення терміна ультиматуму, оголошеного урядом Республіки Молдова Придністров’ю, офіційний Кишинів припинив бойові дії [165, с. 1]. Перемир’я стало лише перепочинком для нього, оскільки молдавські війська намагалися перегрупувати сили і розробити новий план. У ПМР з аналогічною метою було прийнято таке ж рішення [273, с. 1]. Починаючи з 17 березня ситуація зовні стабілізується. Суб’єкти конфлікту переважно накопичували сили, обмежуючись позиційними боями і не проводили масштабних військових операцій. Наприклад, 19 березня 1992 року на трасі Бендери – Кишинів молдавські поліцейські звели барикади на відстані 150 метрів від придністровських укріплень [234, с. 1].

Наприкінці березня для офіційного Кишинева військовий сценарій відновлення своєї політичної влади у регіоні залишався актуальним. Його реалізація була можлива лише за умов потужної політичної підтримки населення Правобережжя. Президент РМ М. Снєгур своїм указом від 28 березня 1992 року запровадив надзвичайний стан і пряме президентське правління через Вищу Раду безпеки республіки на всій території [275, с. 1]. Такий політичний крок був пов’язаний із запланованим на 29 березня мітингом НФМ, приуроченим черговій річниці приєднання Бессарабії до Румунії у 1918 році [275, с. 1]. Мета оголошення надзвичайного стану полягала у піднесенні патріотичних почуттів молдавського народу. Своєрідним каталізатором появи цього указу слугувала й міжнародна підтримка М. Снєгура, яку надали глави держав-учасниць СНД на зустрічі у Києві 20 березня 1992 року.

Не менш радикальною виявилася й позиція Придністров’я. Виступаючи у місцевих ЗМІ, лідер ПМР І. Смірнов звинуватив молдавське керівництво у зриві переговорного процесу і закликав усіх добровольців регіону з’явитися на призовні пункти [218, с. 1]. У Придністров’ї оголошувалася комендантська година й активізувалася підготовка до можливих нових збройних зіткнень [218, с. 1]. Цього ж дня в інтерв’ю «Независимой газете» міністр закордонних справ РФ А. Козирєв висловив підтримку Придністров’ю [324, р. 62]. З наведених причин наприкінці березня знову активізувалися повномасштабні бойові дії у районі Дубоссарської ГЕС і села Кошніца [319, с. 1]. У боях з обох сторін використовувалася автоматична зброя, гранатомети, ракетні установки «Алазань», важка техніка і т. ін. Дорога Дубоссари – Тирасполь постійно перебувала під обстрілом, оскільки це – стратегічно важлива транспортна артерія. Об’єкти народногосподарського комплексу зазнавали руйнувань, що серйозно підривало соціально-економічну ситуацію у Придністров’ї. Зокрема, у місті Дубоссари виявилася ушкодженою ГЕС, що створило великі труднощі водопостачання навколишніх населених пунктів [219, с. 1].

Отже, події першого місяця збройного протистояння засвідчили, що жоден із суб’єктів конфлікту не відкидав ймовірність його подальшої ескалації. Такої оцінки дотримувалося інформаційне агентство Ассошіейтед Прес, яке прогнозувало глибшу ескалацію конфлікту, посилаючись, зокрема, на слова голови комітету оборони парламенту РМ Г. Мазілу, що «молдавський триколор незабаром майорітиме над Тирасполем» [цит. за: 156, с. 4]. Відповідно, парламент РМ, взявши до уваги постанову № 986 - XII від 31 березня 1992 року «Про інформацію Президента Республіки Молдова щодо ситуації у республіці після оголошення надзвичайного стану», переклав усю відповідальність на придністровську сторону [86, с. 168].

Ескалація конфлікту щоразу зменшувала можливості його врегулювання. Підтвердженням цьому є «Заява глав держав-учасниць СНД про обстановку в лівобережних районах Республіки Молдова» від 20 березня 1992 року [15, с. 4]. Будучи принциповим за змістом, документ (як і засвідчили події) виявився неефективним у справі врегулювання конфлікту. Загалом березневі події засвідчили перехід конфлікту до нової фази розвитку від поодиноких зіткнень до затяжної збройної ескалації.

Новими рисами у конфлікті стала його інтернаціоналізація та хаос. На боці ПМР воювали добровольці з Російської Федерації та України, а з іншого боку, за свідченням народного депутата Молдови В. Солонаря, мали місце факти застосування молдавською стороною румунської зброї [287, с. 18]. Ситуація ускладнювалася й тим, що жодна сторона не контролювала у повній мірі сили, на які опиралася. Влада РМ, окрім армії, часто покладалася на волонтерів, а бойовики УНСО і російські козаки – це іррегулярні збройні формування, недостатньо дисципліновані і напівавтономні в оперативному розумінні. Поодинокі вбивства і зникнення людей стали звичним явищем у Придністров’ї. Більш переконливим проявом хаосу став ажіотаж у ЗМІ другої половини березня 1992 року щодо втрати контейнера з радіоактивним цезієм, який зберігався у спецсховищах на території одного з полків 14-ї армії [141, с. 1]. Історія втрати контейнера довга і заплутана, однак вона є свідченням безладу і відсутності контролю з обох сторін. Про це свідчить і той факт, що у Молдові було введено одразу три надзвичайні стани: окрім Кишинева, його оголосили ще два регіони країни – Придністров’я і Гагаузія [320, с. 1].

Війська РМ у районі міста Дубоссари не досягнули відчутних успіхів, тому у травні цього ж року активізували бойові дії у напрямку міста Бендери. Їхній наступ розпочався з боку села Гирбовець і тривав по лінії Кицкани, Копанка, Каушани, Кременчук [193, с. 149]. З’явилася лінія фронту, яка розтягнулася уздовж р. Дністер. Первинний стратегічний план тодішнього керівництва Молдови зазнав остаточного провалу. Бойові дії набули затяжного і позиційного характеру.

Новою рисою збройної ескалації стало втягнення частин 14-ї армії до конфлікту, що суттєво змінило розстановку сил. 4 квітня 1992 року офіцери і прапорщики батальйону хімічного захисту, розташованого у місті Бендери, на офіційних зборах прийняли резолюцію, яку направили президентам Російської Федерації, України і Республіки Молдова [176, с. 299]. У ній вони заявили, що у разі продовження Молдовою військових дій, вийдуть на бойові позиції під російським прапором. Українських військ у Придністров’ї не було, але серед населення розповсюджувалася інформація про можливість військового втручання України з метою встановлення контролю над Дубоссарською ГЕС. У Придністров’ї не виключалася можливість військового впливу Румунії. Зокрема, 14 березня 1992 року силами РГ ПМР було знешкоджено молдавський БТР-80 [193, с. 144]. При огляді машини з’ясувалося її румунське походження, що й засвідчувало, на їхню думку, наявність інтенсивних контактів військових Румунії та Молдови.

Проте визначальним був російський вплив на ситуацію. За посередництва представників РФ розпочалися переговори з врегулювання конфлікту, які завершилися 12 квітня 1992 року підписанням протоколу з припинення вогню у місті Бендери [193, с. 150]. 19 квітня війська РМ, за винятком поліції, залишили Бендери, а придністровські гвардійці під контролем чотиристоронньої комісії частково склали зброю. У місті почали працювати міжнародні спостерігачі – представники України на чолі з полковником Ільєнком, Румунії – полковником Ботезату і Молдови – з підполковником Чоричем [193, с.149]. Придністровська сторона у роботі комісії участі не брала, адже це означало б рівноправність її політичного статусу зі статусом Молдови. Проте її інтереси належним чином захищали представники РФ на чолі з генерал-майором Арсентьєвим. Після цього на півдні Придністров’я встановилася відносна стабілізація.

Наприкінці квітня цього ж року бойові дії знову активізувалися у напрямку міста Дубоссари і мали позиційний характер [88, с. 307]. Сторони безперервно воювали, намагаючись поліпшити свої позиції. Тривалі бойові дії впливали на психологічний стан цивільного населення, яке призвичаїлося до життя у військових умовах. З цього приводу Голова міської ради міста Дубоссари В. Фінагін зауважив, що «коли у місті більше трьох годин не стріляли, населення збиралося на площі й питало, що сталося?» [198, с. 4]. З’явився свого роду «шанцевий» фольклор [197, с. 4].

Приблизно з середини травня 1992 року РМ опирається не на підрозділи поліції і загони волонтерів, а на армійські частини і користується методами регулярної армії. До цієї ж тактики вдається і ПМР. Тому, з цього часу прослідковується початок нового етапу бойових дій. 18 – 19 травня 1992 року молдовські війська, завдаючи масованого артилерійського удару по місту Дубоссари, вдаються до тактичного маневру, суть якого полягала в одночасному накопиченні сил у напрямку міста Бендери. Даний військовий маневр був покладений в основу другого стратегічного плану заволодіння територією Придністров’я армією РМ [81, с. 10]. У разі військової поразки під Дубоссарами він давав можливість закріпитися у напрямку міста Бендери. Можливості протидіяти артпідрозділам армії Молдови на Дубоссарському напрямку РГ ПМР не мала, тому місто зазнало значних руйнувань. Це спричинило велике обурення жителів Тирасполя, і того ж дня о 16.00 вони заволоділи частиною озброєнь і бойової техніки 14-ї армії [81, с. 10]. На позиції Кошницько-Дубоссарського напрямку РГ ПМР вивела 9 танків, 6 бронетранспортерів і три 100-мм протитанкові гармати, які спричинили великий вплив на морально-психологічний стан фронту. Проте, молдавська сторона не відмовилася від свого другого плану, тому основна концентрація її військ (як і засвідчили події) тривала у напрямку «Бендери – Тирасполь».

На початку червня 1992 року суб’єкти конфлікту поновили переговорний процес, зокрема 9 червня відкрилася сесія парламенту РМ. Вперше за тривалий час у залі перебували дві третини депутатського корпусу [286, с. 11]. Парламент став працездатним, тому виникла можливість формування нового уряду та відставки радикалів – міністра оборони генерала Іона Косташа та міністра національної безпеки Анатола Плугару [286, с. 11]. 11 червня постановою парламенту РМ була створена спільна комісія у складі народних депутатів, які представляли інтереси обох суб’єктів конфлікту [259, с. 24]. 16 червня спільна комісія виробила документ, остаточний текст якого обходив суперечливі питання [132, с. 35]. А через дві доби він був затверджений парламентом країни [286, с. 12]. Так завершився ще один період військово-політичного протистояння.

Приводом до нового періоду протистояння стала збройна сутичка між військовослужбовцями суб’єктів конфлікту, яка відбулася 19 червня 1992 року на території друкарні міста Бендери [159, с. 8]. О 19 годині, тобто через півтори години після сутички, сподіваючись на ефект раптовості, до Бендер з кількох напрямків по Кишинівській і Каушанській трасах увійшли молдавські армійські колони з бронетехнікою й артилерією [309, с. 341]. Місто опинилося майже у повному оточенні. Армія РМ використала інцидент як привід для реалізації власного другого плану силового розв’язання конфлікту, розпочавши операцію «Троянський кінь», керівником якої став генерал Ф. Дабіжа [301, с. 218]. Аналогія з давньою міфологією полягала в тому, що під прикриттям представників чотиристоронньої комісії спостерігачів у місті поступово накопичувалися перевдягнуті у цивільне поліцейські. Вони, згідно з планом, повинні були «відкрити ворота», забезпечивши цим введення головних сил. Отже, задум операції полягав у тому, щоб за допомогою бригади поліції та армійських структур особливого призначення усунути з міста РГ ПМР і створити міцний плацдарм для подальшого удару по Тирасполю. Армійські частини повинні були прикривати бригаду поліції у Бендерах і нейтралізувати бронетехніку гвардійців і козаків з боку Тирасполя. Однак цього завдання вони не виконали. РГ ПМР у відповідь залучила танки з арсеналу 14-ї російської армії [259, с. 25]. Загроза втручання 14-ї армії тимчасово призупинила наступ. Проте молдавському керівництву достеменно стало відомо, що командувач армії генерал Ю. Неткачьов наказу з Москви про втручання армії не отримував і не видавав, тому в ніч з 21 на 22 червня молдавські війська перейшли у широкомасштабний наступ [200, с. 2]. При цьому вносилися корективи до плану операції. Зруйнувавши міст, армія РМ планувала відокремити місто від решти території ПМР. І вже, створивши у ньому міцний плацдарм, завдати остаточного удару по Тирасполю.

Дотримуючись внесених корективів, молдавські винищувачі МІГ-29 завдали ракетного удару по мосту через р. Дністер. Проте випущені ракети (за маловідомих обставин) схибили і удар припав на прилегле село Паркани. У дислокованому там полку 14-ї армії, не виключено, що внаслідок саме цього удару, стався вибух, який забрав життя 26 солдат [301, с. 218]. Помилка авіації зірвала реалізацію операції «Троянський кінь», оскільки до міста надходила допомога з протилежного берега.

У Бендерах ситуація мала надзвичайний характер. Розпочалися вуличні бої, в яких гинуло цивільне населення. Сорокаградусна спека створювала загрозу епідемій, морги були переповнені [164, с. 1]. На 25 червня число біженців орієнтовно складало щонайменше 30 % від загальної кількості населення [109, с. 42]. Багатьох загиблих, щоб не допустити спалаху епідемій, жителі, що залишилися, хоронили у дворах домів або у найближчих парках [14, с. 58]. Життєздатність міста була повністю зруйнована. Цивільне населення зазнавало знущань, які принижували людську гідність [14, с. 58]. Ситуація, яка склалася у місті мала характер гуманітарної катастрофи. Протягом кількох діб у Бендерах точилися запеклі бої, в яких уже іноді молдавським військовим доводилося утримувати оборону. Ситуація вийшла з-під контролю, деморалізовані молдавські вояки або знущалися над полоненими, або мародерствували [301, с. 219].

Отже, керівництво Молдови було змушене шукати вихід із ситуації з таких головних причин:

- великі втрати власного особового складу армії. За даними придністровської сторони, молдавські частини втратили більше половини особового складу. З 605 солдат і офіцерів армії Молдови, які брали участь в операції, загинуло 50, 300 – отримали поранення, а з 320 солдат і офіцерів елітної бригади спецназу МВС РМ – 32 вбито і 156 поранено [301, с. 218]. Зазнали втрат й інші частини;

- безперспективність військових дій з огляду на масові самовільні дії офіцерів 14-ї армії;

- фактичний розпад 14-ї армії, яка готова була перейти під юрисдикцію ПМР. У такому випадку баланс сил суттєво змінювався на користь Придністров’я;

- зміна позиції РФ, яка остерігаючись втрати армії, змінила її керівництво, і власну політику;

- велика кількість цивільних жертв у ході бойових дій. У них загинуло 620 і поранено 3500 цивільних жителів [302, с. 1]. За іншими даними, протягом битви за Бендери загинуло 489 осіб, з них 132 мирних жителя, 5 дітей [313, с. 3]. Поранено 1242 особи, з них 698 цивільних, 13 дітей, безвісти пропали 87 осіб, померло від поранень – 40 осіб [313, с. 3]. Зруйновано 1026 будинків, 37 об’єктів народної освіти, 46 підприємств. Матеріальні збитки місту склали 6,2 млрд. руб., що відповідало 8 міським бюджетам 1992 року [313, с. 3]. Загалом матеріальні збитки від бойових дій оцінюються більше, ніж у 400 млн. долл. США [244, с. 311].

Рахунок втрат Придністров’я, вже за даними прес-служби ПМР, дещо відрізняється. Так, наприкінці 24 червня констатується приблизно 500 убитих і 3500 поранених [199, с. 3]. Остаточна кількість втрат молдавської сторони й досі невідома. Зауважимо, що наведені статистичні дані – придністровського походження. Молдавські архіви й досі залишаються важкодоступними, оскільки оприлюднення втрат може мати негативний психологічний ефект і поставити питання про доцільність військового удару по місту Бендери. Внаслідок бойових дій загинуло приблизно 800 осіб (320 осіб зі складу армії Республіки Молдова і 425 осіб зі складу РГ ПМР), більше 1200 осіб залишилися інвалідами [243, с. 64]. Жертв і руйнувань могло бути значно більше, якби не одна особливість: конфлікт не мав ознак міжетнічного характеру, тому не супроводжувався етнічними чистками.

Досі бойові дії у Бендерах не мають однозначного тлумачення як в Україні так і за її межами. Іноді оцінки діаметрально протилежні і залежать від політичних позицій суб’єкта, що їх робить. У зв’язку з цим спробуємо об’єктивно проаналізувати причинно-наслідкові зв’язки битви за Бендери.

Місто Бендери має важливе стратегічне значення, оскільки – це єдине придністровське місто, розташоване на правому березі, і в разі об’єднання Молдови з Румунією воно могло виконувати роль інородного анклаву. Молдавська поліція не мала змоги атакувати Тирасполь у зв’язку з наявністю міцної придністровської системи оборони, побудованій з урахуванням природної перепони – р. Дністер. Натомість місто Бендери, розташоване на правому березі, цілком можна було взяти під свій контроль і в такий спосіб створити плацдарм для подальшого удару по Тирасполю, який знаходиться всього за 10 км на іншому березі. З цієї ж причини для ПМР втрата міста Бендери становила велику небезпеку. Наведені аргументи пояснюють причини запеклої боротьби за нього.

Молдавська поліція у Бендерах практично не виконувала своїх службових обов’язків, оскільки не визнавалася населенням [163, с. 1]. ЇЇ виведення з міста було рівнозначне тому, що офіційний Кишинів визнає свою поразку на сході країни. У протилежному випадку зберігалася ілюзія присутності органів державного управління по обидва береги р. Дністер, тобто на всій території республіки. Натомість паралельно існувала Республіканська Гвардія Придністров’я. Отже, в одному місті одночасно перебували силові структури обох суб’єктів конфлікту. Щодня напруга зростала й небезпека зіткнення перетворювалася на реальність. Молдавські поліцейські у Бендерах стали заручниками ситуації. У цьому сенсі не важливо хто першим розпочав сутичку, головне те, що вона мала характер провокації. Аналіз перебігу подій свідчить, що протягом двох годин після початку вищезазначеного інциденту на місто Бендери з кількох сторін були спрямовані колони молдавської бронетехніки, артилерія та інше важке озброєння. Без попередньої підготовки таку операцію здійснити неможливо, адже потрібно розробити стратегічний план, довести до особового складу завдання й деталі, вишикувати техніку у бойові колони, вивести на марш, зайняти бойові позиції тощо. Тому ситуацію слід оцінювати не як чергове військове зіткнення внаслідок випадкового інциденту, а як спеціальний план, який ретельно готувався керівництвом Республіки Молдова. Отже, битва за місто Бендери – це завчасно спланована військова операція.

Її політичне підґрунтя полягає в тому, що перемога над сепаратизмом у країні стала першочерговим завданням історичного розвитку Молдови на початку 90-х XX ст. Його невиконання ставило під сумнів спроможність тодішньої національної еліти Молдови забезпечити конституційний порядок у країні. Нині достеменно відомо, що схвалення операції у Бендерах відбулося за участю Президента РМ М. Снєгура [301, с. 218]. Версія про емоційний порив головнокомандувача суперечить фактам, оскільки призначені для наступу війська стягувалися завчасно. Після провалу військової операції М. Снєгур в інтерв’ю агентству «Молдова Прес» і національному телебаченню заявляв, що «наміри зберегти цілісність республіки, навіть ціною життя, залишаються незмінними» [цит. за: 256, с. 1]. Отже, президент планував очолити національно-визвольний рух у разі розколу країни. Завдати рішучого удару у момент прибуття до парламенту депутатів від Придністров’я, означало знищити процеси федералізації країни і стати національним героєм. Цей аргумент став причиною такого кроку М. Снєгура. У парламенті він заявив, що особисто санкціонував надання допомоги молдавській поліції у Бендерах, а всю відповідальність за численні жертви переклав на придністровську сторону [257, с. 1]. Аналогічно вчинив і парламент, прийнявши постанову, в якій події у Бендерах назвав результатом агресії 14-ї армії і безвідповідальних виступів російського віце-президента, генерала О. Руцького, які стали прямим втручанням у внутрішні справи незалежної Молдови [164, с. 1]. Таким чином, молдавський парламент повністю зняв як з себе, так і з уряду РМ відповідальність за загибель цивільних жителів міста Бендери.

Враховуючи наслідки бойових дій у Бендерах, передусім гуманітарну катастрофу, варто погодитися з придністровським трактуванням цих подій, де вони сприймаються як трагедія. Спільну відповідальність за неї несуть обидва суб’єкти конфлікту конфлікту, адже вони задовго до її початку перейшли до силових методів розв’язання протиріч, але безпосередню відповідальність несе тодішня молдавська правляча верхівка. Отже, військову операцію у місті Бендери належить визнати серйозною політичною помилкою тодішнього керівництва Республіки Молдова.

Після битви за Бендери у Придністров’ї з’явилися ознаки посттравматичного психозу на рівні масової свідомості, які супроводжувалися пропагандою про прихід до влади у Кишиневі фашистів тощо. Їхня наявність й досі простежується та підтримується владою регіону у політичних цілях. На території підвладній офіційному Кишиневу також виник подібний соціальний феномен. Він й досі має ультранаціоналістичний характер і підтримується пропагандою про агресію 14-ї армії. Образ ворога сприяє конфліктуючим елітам утримувати себе при владі та покладати відповідальність за кризовий стан економіки та інші соціальні проблеми на протилежну сторону.

На початку липня 1992 року встановилося нетривке перемир’я з періодичними збройними сутичками по всій лінії фронту. Розуміючи безперспективність подальших бойових дій, офіційний Кишинів був змушений шукати шляхи для виходу з кризи. Зазнаючи великих втрат, до цього схилявся й Тирасполь, тому водночас тривали мирні переговори. 3 липня 1992 року у Москві, на зустрічі Президентів Республіки Молдова і Російської Федерації М. Снєгура і Б. Єльцина, була досягнута домовленість про припинення вогню [330, р. 1]. 7 липня того ж року на аеродромі Ліманське за посередництва повноважного представника Російської Федерації генерал-полковника Семенова у присутності нового командувача 14-ї армії генерал-лейтенанта О. Лебедя і високопоставлених офіцерів РГ ПМР, придністровський генерал-майор Ш. Кіцак і молдавський бригадний генерал П. Крянге уклали «Угоду з припинення вогню між конфліктуючими сторонами» [335, р. 1]. Незважаючи на хід переговорів у Москві, 20 – 21 липня 1992 року молдавські війська завдали мінометного удару у напрямку міста Бендери обсягом щонайменше у 100 пострілів [193, с. 175]. 21 липня у Москві Президенти Б. Єльцин і М. Снєгур та придністровський лідер І. Смірнов уклали угоду «Про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту у Придністровському регіоні Республіки Молдова» [131, с. 55]. Однак вона не зупинила бойових дій. Тільки наприкінці липня, коли О. Лєбєдь заявив, що 14-а армія не залишатиметься осторонь, бойові дії припинилися [193, с. 177]. 31 липня 1992 року начальник Управління оборони РГ ПМР генерал-майор Ш. Кіцак видав наказ «Про припинення бойових дій по всій лінії фронту», а 1 серпня – наказ «Про відведення військ з лінії фронту до пунктів постійної дислокації» [193, с. 177].

Підводячи підсумки, зауважимо, що існують різні дані щодо загальних втрат суб’єктів конфлікту. Їхня загальна кількість з придністровської сторони становить приблизно 3,5 тис. осіб. Порівняти їх з втратами Молдови проблематично за браком достовірних документів. Тільки одного разу депутат парламенту РМ А. Постован після битви за Бендери оприлюднив дані чисельністю у 152 загиблих і 573 поранених [193, с. 178]. За оприлюдненими даними придністровської розвідки, Молдова втратила 3550 осіб убитими, 500 осіб пропало безвісти, 9000 – поранено [81, с. 16].

Період збройної ескалації конфлікту з 1 березня по 31 липня 1992 року мав ознаки громадянської війни, зокрема: наявність суб’єктів бойових дій у межах однієї країни з діаметрально протилежною ідеологією, які використовували власні регулярні війська та чітка лінія фронту, де використовувалася важка техніка.

Битва за Бендери, яка тривала з 19 по 21 червня 1992 року стала кульмінацією збройної ескалації конфлікту. Термін «Бендерська трагедія», розповсюджений придністровською стороною для її характеристики, відповідає дійсності, тому що підтверджується факт гуманітарної катастрофи у місті Бендери, яка стала наслідком бойових дій. «Битва за Бендери» вплинула на характер конфлікту у площинах співвідношення тактики і стратегії суб’єктів конфлікту, геополітичній, морально-етичній, історичній.

Аналіз тактики і стратегії суб’єктів конфлікту свідчить, що обидва готувалися до силового розв’язання протиріч, сподіваючись при цьому на допомогу із зовні. У військовому відношенні дії Молдови мали наступальний характер, а Придністров’я – оборонний. Битва за Бендери стала доконаним фактом військової і політичної поразки офіційного Кишинева, яка змусила його відмовитися від силового розв’язання протиріч. Натомість тактика і стратегія Тирасполя залишилися незмінними, оскільки довели на практиці свою ефективність.

Геополітичний характер конфлікту найбільш чітко простежується на прикладі трансформації політики як суб’єктів, так і його учасників внаслідок бойових дій у місті Бендери. Якщо до битви за Бендери політика країн-учасниць конфлікту впливала на його перебіг, то сама битва, навпаки, почала впливати на їхню політику. Про це свідчить зміна політичного курсу Російської Федерації, зокрема, військовий нейтралітет, оголошений командувачем 14-ї армії О. Лєбєдєм, України (поява «післябендерської позиції») та Республіки Молдова, яка відмовилася від війського сценарію розв’язання проблеми.

Молдавська сторона з моменту битви за Бендери й до тепер з морально-етичних позицій сприймається у Придністров’ї як агресор, який є прямою загрозою існуючому способу життя. Таке сприйняття має незворотний характер, оскільки впливає на формування світоглядних позицій молодого покоління, яке не вважає Республіку Молдову своїм життєвим простором і не ідентифікує себе з молдовською національною культурою, тому до переліку наслідків конфлікту необхідно віднести знищення інтегруючої міфологеми. Оскільки на її відновлення необхідно багато часу і зусиль, військовий шлях розв’язання проблеми, обраний тодішнім керівництвом Республіки Молдова, необхідно вважати доленосною політичною помилкою.

Отже, військово-політичний перебіг подій 1992 року у Республіці Молдова став основною передумовою формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту і спричинив появу загрози її втягнення до нього.