1.2. Джерельна база дослідження

Дослідження джерел з даної проблеми є складним з багатьох причин, тому, насамперед, визначимо його специфіку. По-перше, для об’єктивної оцінки подій бракує необхідної часової дистанції, що іноді не дозволяє досліднику давати громадськості власну оцінку подій з достатньою об’єктивністю. По-друге, доступ до джерел залишається ускладненим. Наслідки багатьох подій відчутні ще й досі, тому повна публікація документів може лише загострити конфлікт або послабити одного з його суб’єктів. З цієї причини певні категорії документів можуть знаходитися під грифом «таємно» і бути недоступними для дослідників. По-третє, документи з того чи іншого боку публікуються переважно вибірково і найчастіше з політичною метою, тому їх використання вимагає особливо критичного підходу і зваженої оцінки. Актуальність подій впливає й на те, що значна їхня кількість залишається у робочому вжитку і знаходиться у поточних архівах різних міністерств, відомств, організацій. Доступ до них можна отримати тільки з доброї волі чиновника. Зазначена специфіка створює суттєві перепони для об’єктивного наукового дослідження.

Для України на початку 90-х років XX ст. першочергового значення набула розробка й утвердження нової концепції національної безпеки та зовнішньої політики. Україна заявила про свій позаблоковий статус і відсутність територіальних претензій до сусідніх країн. Однак перед нею постала проблема, яка становила загрозу її національній безпеці і впливала на формування зовнішньої політики – це Придністровський конфлікт. Аналіз документів, пов’язаних з формуванням української політики у цьому регіоні, дає можливість адекватно оцінити її відповідність тодішнім реаліям, виявити позитивні й негативні риси, здобутки та прорахунки. Використання одержаних результатів у майбутньому може сприяти ефективнішому реагуванню держави на проаналізовані вже явища або подібні до них.

Основу джерельної бази при дослідженні дій України щодо Придністровського конфлікту протягом 1992 року становлять документи, прийняті парламентом, урядом та, власне, главою держави – Л. Кравчуком. Ці дії простежуються також при дослідженні опублікованих офіційних документів і матеріалів, державних і міжнародних актів українського, російського та молдавського зовнішньополітичних відомств, нормативних документів офіційних установ, матеріалів виступів і заяв політичних діячів тощо.

Першим документом, який засвідчив намір України набути статус суб’єкта міжнародного права і будувати свою зовнішню політику у відповідності до демократичних норм і принципів, стала прийнята Верховною Радою Української РСР «Декларація про суверенітет» від 16 липня 1990 року, в якій вміщено десяту статтю «Міжнародні відносини». У ній, зокрема, наголошується, що УРСР є суб’єктом міжнародного права. Вперше проголошувалося, що відносини України з іншими республіками ще існуючого тоді СРСР будуються на підставі угод, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року та результати Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року започаткували процес набуття нею статусу суб’єкта міжнародного права.

Зауважимо, що поява української держави відбулася в умовах вже існуючого Придністровського конфлікту, тому вітчизняна дипломатія досить обережно, іноді недостатньо ефективно реагувала на його розгортання, проте зайняла позицію, спрямовану на його локалізацію, що підтверджують тодішні заяви органів законодавчої та виконавчої влади [16, с. 1; 17, с. 1; 18, с. 2; 19, с. 5; 20, с. 380]. Їхня поява засвідчує, що на початку 90-х рр. XX ст. позиція України формувалася під впливом внутрішньополітичних чинників. Наприклад, наявність сепаратистських тенденцій в Автономній республіці Крим змушувала центральну владу з певною обережністю реагувати на аналогічні явища у сусідніх державах Співдружності незалежних держав (СНД), зокрема у Республіці Молдова. Тому українська влада прагнула зупинити процеси розпаду на республіканському рівні і не допустити створення небезпечного прецеденту у придністровському регіоні Республіки Молдова. Даний політичний підхід був підкріплений і тодішньою логікою розвитку російсько-українських відносин. У геополітичному вимірі Придністров’я відкрито орієнтувалося на Російську Федерацію, тому Україні не було жодного сенсу сприяти утворенню російського плацдарму на своїх південно-західних кордонах. А сучасний статус Південної Бессарабії і Північної Буковини змушував українську владу дотримуватися обережної територіальної політики, адже певні політичні кола Румунії й досі мають територіальні претензії до України. Логічною розв’язкою такого курсу став укладений між Україною і Республікою Молдова «Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво» від 23 жовтня 1992 року [7, с. 1]. У ньому, зокрема, зазначалося, що «країни розвиватимуть свої добросусідські та партнерські відносини як дружні держави, дотримуватимуться принципів суверенної рівності, незастосування сили чи загрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності, мирного врегулювання суперечностей, невтручання у внутрішні справи, співробітництва і сумлінного виконання міжнародних зобов’язань». Таким чином, уклавши двосторонню угоду, Україна і Молдова засвідчили політичне прагнення будувати свої відносини на новому якісному рівні і співпрацювати у відповідності з демократичними принципами.

Найбільш чітко така позиція України спостерігається у діях тодішньої законодавчої гілки влади. Зокрема, 1 квітня 1992 року до Бухареста прибула з офіційним візитом перша делегація Верховної Ради України [100, с. 2]. Проголошена у ході візиту заява української делегації означала, що Україна не визнаватиме жодних територіальних претензій з румунської сторони, натомість надає свободу дій Румунії та Молдові у Придністров’ї.

Проте, бойові дії у Бендерах влітку 1992 року змусили Україну внести серйозні корективи у свою позицію. Це, зокрема, простежується у промові Президента України Л. Кравчука на зустрічі глав держав і урядів країн-учасниць ОБСЄ у Гельсінкі, в якій наголошувалося на необхідності надання Придністров’ю особливого статусу у межах державності РМ [98, с. 1]. Та найбільш яскравим прикладом зміни позиції є Заява уряду України від 3 липня 1992 року, в якій вперше прослідковується ультимативна форма у ставленні до суб’єктів конфлікту [19, с. 5].

Особливим джерелом, яке характеризує ставлення частини громадськості України до подій 1992 року у Придністров’ї є «Звернення Донецької обласної Ради народних депутатів до президентів України, Російської Федерації, Молдови та Придністров’я» [80, с. 45]. Його аналіз дозволяє зробити загальний висновок: якщо на сході і півдні України громадськість переймалася цими подіями, поділяючи при цьому позицію Придністров’я, то у центрі й на заході нашої країни особливої зацікавленості не спостерігалося, тому подібних рішень там не знаходимо. Цей документ є свого роду індикатором громадської думки України, який засвідчує різне сприйняття Придністровського конфлікту регіонами країни станом на 1992 рік.

Впродовж 1993 – 1996 років існує незначна кількість документів, які містять чітку оцінку української позиції у процесі врегулювання Придністровського конфлікту. Це пояснюється тим, що період його збройної ескалації завершився восени 1992 року і його похідні проблеми (біженці, ймовірність техногенних катастроф тощо) уже не становили безпосередньої загрози національній безпеці України. Крім цього, Україну було усунуто з механізму врегулювання і вона не мала відчутного впливу на переговорний процес, тому впродовж цих років її дії варто охарактеризувати як «політику відсутності політики». І останньою, але вагомою причиною є те, що складність тодішньої економічної і політичної ситуації всередині країни не дозволяла приділяти достатньої уваги конфлікту, загострення якого вже минулося.

Зрушення у позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1996 – 1999 років найбільш чітко засвідчують чотири найважливіші документи. Першим документом є «Спільна Заява про найшвидше політичне врегулювання Придністровського конфлікту», яку разом із президентами Республіки Молдова та Російської Федерації 19 січня 1996 року підписав у Москві Президент України Л. Кучма [107, с. 82-83]. Цей документ відкриває якісно новий етап формування української позиції, кульмінацією якого став меморандум «Про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров`ям» від 8 травня 1997 року [78, с. 1]. Згідно з ним, Україна набувала статус країни-гаранта і в такий спосіб ставала повноправним суб’єктом переговорного процесу. Певним продовженням цієї кульмінації стала «Угода про заходи довіри і розвитку контактів між Республікою Молдова і Придністров’ям», яка була укладена у ході зустрічі на високому рівні з питань врегулювання Придністровського конфлікту 20 березня 1998 року в місті Одеса [106, с. 112-114]. На початку 1999 року, за ініціативою Л. Кучми відбулася зустріч у Києві на найвищому рівні за участю суб’єктів конфлікту, країн-гарантів (тобто разом з РФ) та ОБСЄ [187, с. 2]. Україна висунула ініціативу поетапного врегулювання конфлікту. Частково своє втілення вона знайшла у «Спільній Заяві учасників київської зустрічі з питань нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям» від 16 липня 1999 року [105, с. 305-306]. Документ також зафіксував домовленість про створення п’яти «спільних просторів» – спільних кордонів, економічного, правового, оборонного і соціального просторів. Існують також й інші документи, але вищезазначені є найбільш показовим проявом формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

З 1999 і по 2002 роки знову спостерігається послаблення ролі України у процесі врегулювання. Цей період містить значно більше документальних даних, ніж період з 1993 по 1996 роки, але їхній аналіз сутнісно не змінює розуміння того, що варто називати політикою «відсутності політики». З 2002 року позиція України щодо Придністров’я набуває ознак внутрішньополітичної проблеми і безпосередньо залежить від перебігу виборчої кампанії всередині країні, тому вкотре змінюється її сутність. Загалом основні джерела свідчать про відсутність чіткої збалансованої державної політики. Впродовж 1991 – 2004 років Україна не виробила жодного плану врегулювання Придністровського конфлікту.

Джерела, за допомогою яких простежується загроза втягнення України до конфлікту в умовах збройної ескалації 1992 року, представлені у великій кількості, хоча й носять специфічний характер. Здебільшого вони мають чіткі пропагандистські риси.

Джерела придністровського походження відображають сприйняття придністровською стороною характеру конфлікту. Зокрема, у Центральному державному архіві ПМР відсутні документи з історії бойових дій 1992 року. Термін їхньої чинності ще не збіг, тому вони перебувають у поточних архівах силових відомств. Влада Придністров’я з пропагандистською метою сприяє їхній публікації та роботі науковців з ними. Це пояснюється тим, що бойові дії останньої протягом 1992 року переважно носили оборонний характер, і тому, на думку придністровської сторони, більш наближені до поняття «справедливість». Натомість молдавська сторона частково закрила доступ до відповідних архівів. Це пояснюється згадуваною тяглістю подій, яка робить дані військові документи актуальними й стратегічно важливими, а тому таємними. Існує ще одна причина часткової закритості молдавських архівів. У бойових діях 1992 року молдавська армія зазнала поразки, тому публікація військових документів може призвести до виявлення помилок у рішеннях 1992 року відомих державних діячів Республіки Молдова. До того ж, повне оприлюднення втрат, зокрема й людських, негативно позначиться на морально-психологічному стані молдавської армії та суспільства. Подібні публікації у Придністров’ї, навпаки, породжують негативне ставлення до «завойовників» і сприяють піднесенню бойового духу армії та формують атмосферу нескореності народу. Військова необхідність та різниця в ефекті морально-психологічного сприйняття результатів бойових дій 1992 року зумовлюють різне ставлення суб’єктів конфлікту до оприлюднення військових документів.

Виходячи з наведеної специфіки, зауважимо, що джерела придністровського походження заслуговують на увагу, оскільки дуже скрупульозно висвітлюють перебіг збройної ескалації конфлікту. Передусім, це досі маловідомий в Україні, «Звіт Міністерства оборони ПМР про бойові дії» від 13 грудня 1992 року [81]. Документ містить ретельну фіксацію найважливіших військових операцій та втрати Республіканської гвардії Придністров’я. Його аналіз засвідчує, що бойові дії 1992 року тривали тільки на теренах Придністров’я і з боку ПМР носили оборонний характер. Відповідність документу тодішнім реаліям не викликає сумнівів, адже ПМР ніколи не переслідувала мети встановлення своєї влади на правому березі р. Дністер (за винятком міста Бендери).

Опубліковані військові документи переважно висвітлюють кульмінацію конфлікту – битву за місто Бендери. До них варто віднести видання придністровських істориків М. Бабілунги і Б. Бомешко. «Бендеры: расстреляные и непокоренные», яке насичене ексклюзивними фотоматеріалами та інтерв’ю відомих політичних діячів, зокрема, генерала М. Столярова, Радника президента РФ С. Станкевича, спікера Парламенту РМ А. Мошану, Міністра закордонних справ Румунії А. Нестасе, Голови Верховної Ради ПМР Г. Маракуци, колишнього Президента Молдови М. Снєгура та ін [132]. Незважаючи на те, що бойові дії у Бендерах показані з урахуванням політичної доцільності, видання містить спогади очевидців, що надає йому чималих ознак об’єктивності. Вагомим джерелом є документальна публікація «Дни и ночи Бендерской трагедии» [13]. В її основу покладені документи, фотоматеріали, спогади свідків, які знаходяться у фондах Бендерського історико-краєзнавчого музею. Насиченим мемуарним джерелом є збірка під редакцією Г. Волового «Кровавое лето в Бендерах. Хроника приднестровской трагедии», де зібрані численні документальні свідчення учасників бойових дій, завдяки яким події у Бендерах відтворені досить скрупульозно [3]. У цих працях стверджується, що дії молдавського війська у Бендерах мали агресивний характер й супроводжувалися злочинами проти мирного населення.

Військові документи молдавського походження у порівнянні з придністровськими публікуються частково, тому майже не доступні. Це пояснюється вже згадуваною специфікою. Наприклад, у документальному збірнику «Республіка Молдова: політична історія» висвітлюється політична складова подій 1992 року [336]. Аналогічного збірника, де б містилися документи військового характеру, у широкому вжитку немає.

Переважна більшість документів, які характеризують життя української громади Придністров’я впродовж 1991 – 2004 років, міститься у поточному архіві «Спілки українців Придністров’я імені Олександра Бута» (СУП). Нині матеріали архіву практично не опубліковані, а з деяких досліджуваних нами аспектів їхня публікація відсутня навіть у Придністров’ї. З цього архіву маємо змогу ознайомитися з матеріалами, які дозволяють скласти враження про значення української громади Придністров’я як інструменту впливу України на процес врегулювання конфлікту впродовж 1991 – 2004 років.

Архів СУП містить документи різностороннього характеру. Умовно вони поділяються на п’ять груп. Першу групу становлять документи службового листування керівництва Спілки з владними структурами та громадськими діячами Придністров’я і України [34; 35; 36; 44; 45; 31; 46; 47; 48]. Службове листування свідчить про успіхи, прорахунки і проблеми українців регіону. Сюди відноситься велика кількість листів голови Спілки, адресованих тодішньому міністру освіти ПМР О. Бомешко, і відповідно, міністра до Спілки. Архів містить й документи, які стосуються політичного, економічного та культурного життя українців Придністров’я. Зауважимо, що більшість із них існує у кількох примірниках, а тому знаходиться і у поточному користуванні Державної канцелярії Адміністрації Президента ПМР та відповідних відомств, з якими тривало листування. Ще однією складовою цієї групи є копії документів загальнопридністровського значення, за якими простежується еволюція української громади у контексті громадського життя регіону в цілому.

Другу групу джерел складають матеріали листування з представниками української амбасади у Республіці Молдова [73; 74; 75; 76; 77]. Тривалий час дипломатичну службу у РМ очолював П. Чалий, який досить активно переймався проблемами українців Придністров’я. За допомогою цих матеріалів простежується офіційна позиція України щодо української громади Придністров’я у контексті врегулювання конфлікту.

Третя група джерел – це протоколи засідань Спілки та інша документація звітно-виборчих конференцій регіональних товариств української культури [93; 94; 95; 96; 97]. Вони надають можливість комплексно охарактеризувати культурно-просвітницьку діяльність української громади, її проблеми та реакцію на еволюцію позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Останнє особливо чітко простежується у групі джерел за 1992 рік. Матеріали цього періоду засвідчують оцінку українців Придністров’я тодішньої позиції України. Бойові дії спричинили серйозний вплив на морально-психологічний стан української громади, яка негативно поставилася до невтручання України у конфлікт. Особливість цієї групи джерел полягає у тому, що вони збігаються зі «стратегічною лінією» політики придністровської влади, і тому, на відміну від попередньо зазначених груп матеріалів у переважній більшості опубліковані і легкодоступні.

Остання група матеріалів безпосередньо не стосується життя української громади Придністров’я. Там містяться копії матеріалів «макрорівня» щодо суспільно-політичного життя регіону та врегулювання Придністровського конфлікту. Вони дають можливість проаналізувати проблеми та перспективи розвитку української громади на тлі еволюції конфлікту та формування позиції України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту [108; 92; 37; 38; 39; 83; 40; 41; 42; 43].

Загалом в архіві СУП містяться документи, які характеризують роль української громади Придністров’я у контексті посилення позиції України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

У дослідженні використані й матеріали преси ПМР. Зокрема, документи дипломатичного характеру – це угоди, меморандуми, заяви та укази глав суб’єктів та країн-опосередкованих учасників конфлікту, які опубліковані в українській газеті Придністров’я «Гомін», де існують відповідні журналістські блоки: «Офіційний кур’єр», «Братерство», «Вітчизна». Там й досі публікуються найважливі документи з життя української громади Придністров’я та регіону в цілому.

Серед праць загального значення слід виокремити два найбільш фундаментальні видання, які охоплюють практично всі досліджувані аспекти даного дослідження. Це збірники документів «Непризнанная республика» та «Бессарабский вопрос и образование Приднестровской Молдавской Республики» [79, с. 2]. Робота над першим виданням здійснювалася за фінансової підтримки Російського гуманітарного наукового фонду у відповідності до програми проекту «Національні рухи в СРСР і пострадянському просторі», керівником якого є відомий російський дослідник Н. Губогло. Це найбільш повне п’ятитомне зібрання документів, яке дозволяє скласти цілісну уяву про конфлікт та позицію України у процесі його врегулювання. Наприклад, у другому томі опубліковані документи органів державного управління Придністров’я, РФ і РМ, представників ПМР та України на переговорах, заяви командування 14-ї армії, повідомлення прес-центрів та багато інших матеріалів. Другий збірник «Бессарабский вопрос и образование Приднестровской Молдавской Республики» за редакцією проф. В. Яковлєва створений у науково-дослідній лабораторії з історії Придністров’я Придністровського державного університету імені Т. Шевченка (ПДУ). Активну участь у його виданні брали провідні науковці регіону М. Бабілунга, Б. Бомешко, І. Галінський та ін. Автори не займалися археографічною обробкою зібраних документів, тому збірник носить не науковий, а навчально-методичний характер. Проте це не зменшує його наукової цінності. Представлені у ньому матеріали мають найрізноманітніший характер і зосереджені навколо двох тем: «Бессарабського питання» і створення ПМР. Усе подається з таким розрахунком, щоб показати спадкоємність ПМР по відношенню до Молдавської АРСР. Незважаючи на іноді заангажовані висновки, автори об’єктивно пояснюють, що конфлікт носить не міжетнічний, а виключно політичний характер. Загалом критичне використання матеріалів цих збірників дає можливість читачу скласти цілком об’єктивну уяву про причини, основних акторів і проблеми врегулювання Придністровського конфлікту.

Велике інформаційне навантаження мають виступи і публікації тодішніх політиків країн-опосередкованих учасників конфлікту, таких, наприклад, як Україна. Одними з перших публікацій про зародження політики України щодо РМ є інтерв’ю послів України у РМ Ю. Бойка та І. Гнатишина, в яких висвітлено початкові кроки політичного співробітництва, процес відкриття дипломатичних установ, становище української громади тощо [139; 168]. Дані інтерв’ю опосередковано окреслюють відносини двох країн, але у них простежується сформована думка української сторони про необхідність юридичного оформлення особливого статусу Придністров’я у межах територіально цілісної Республіки Молдова [139, с. 14].

У підсумку, зазначимо, що попри згадувану специфіку, вказані джерела, дають можливість охарактеризувати позицію України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1991 – 2004 рр. Передусім вони засвідчують політичне бажання України сприяти врегулюванню конфлікту, але вказують на відсутність чіткої державної концепції та переважання тактико-ситуативної реакції на події.

Тематика Придністровського конфлікту була й залишається однією з найбільш дискусійних як у молдавській, придністровській, так і в українській, російській та румунській історіографії, тому характерною рисою історіографічного забезпечення теми є досить велика кількість публікацій. Основним критерієм, який зумовлює поділ наукової літератури, є ідейна приналежність авторів до того чи іншого суб’єкта конфлікту. Згідно з ним простежуються найбільш значущі наукові підходи при дослідженні проблематики врегулювання конфлікту.

У вітчизняній науці існує низка важливих досліджень з питань врегулювання конфлікту в цілому та публікацій з окремих аспектів, але практично відсутні комплексні наукові дослідження, які б стосувалися проблеми формування зовнішньої політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту. З наявних першочергової ваги набувають праці Г. Перепелиці, зокрема монографія під назвою «Конфлікт у Придністров’ї: причини, прогноз розвитку і проблеми врегулювання» [258; 259]. Вона єдина в українській науці, де предметом дослідження є Придністровський конфлікт. Праця характеризується всебічним і ґрунтовним розглядом ситуації, яка склалася у РМ наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст., та використанням значної кількості документів для опису й аналізу переговорного процесу. Дослідження автор розпочинає з абсолютно переконливого виділення причин та передумов виникнення конфліктної ситуації у Молдові. Також досить ретельно висвітлений переговорний процес та інтереси впливових акторів на його перебіг, таких як Україна, Російська Федерація, Румунія, НАТО, ОБСЄ, США. На заключному етапі аналізу конфлікту автор розглядає ймовірні моделі його врегулювання, висловлюючи свою прихильність до варіанта утворення федерації. В цілому внесок науковця досить значний, адже він заклав в українській науці концептуальні засади до розуміння конфліктів на пострадянському просторі.

Важливою також видається позиція відомого українського суспільствознавця, директора Центру досліджень проблем громадянського суспільства В. Кулика, який підтримує необхідність посилення ролі та впливу України у придністровському регіоні РМ [225; 226; 229]. До аналогічної думки схиляється й відомий у цій галузі журналіст В. Кизка, який на підставі власних розслідувань видав працю «О земле, о людях, о войне…Рассказы, очерки, репортажи…» [201]. Автор – безпосередній свідок бойових дій, намагається знайти відповідь на питання: «Чому Україна пасивна у процесі врегулювання конфлікту?», і до певної міри, з ностальгією, закликає її підтримати Придністров’я або принаймні брати активну участь у цьому процесі. Цієї ж точки зору дотримуються відомі українські науковці Н. Беліцер і О. Сушко, які стверджують, що Україна не демонструвала лідерського характеру у процесі врегулювання конфлікту [135; 288].

В цілому першість у дослідженнях з придністровської проблематики належить київським науковцям, друге місце посідають південно-східні регіони України, зокрема Херсонський центр досліджень південноукраїнського прикордоння під керівництвом В. Коробова [221]. Останнім часом у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича активізувалися дослідження з проблем безпеки Східної Європи про що, зокрема, свідчать публікації І. Буркута, А. Круглашова, Г. Мельничук, Н. Стрельчук, С. Федуняка, В. Пінцака, І. Петрової та ін. [223; 260; 238; 239; 240; 145; 305].

Узагальнюючи стан наукової розробки теми українськими науковцями зауважимо, що ними ретельно аналізуються причини, передумови та еволюція Придністровського конфлікту, переговорний процес та участь у ньому країн-гарантів. Проте на питання щодо того, чи достатньо Україна захищає свої національні інтереси у конфлікті, і що потрібно для посилення її ролі у процесі його врегулювання, належної відповіді не знаходимо.

Розглядаючи дослідження авторів з Російської Федерації, потрібно виокремити дві істотні риси. По-перше, тодішня російська преса приділяла значну увагу подіям 1992 року у Молдові, при цьому відверто підтримуючи Придністров’я. Про це свідчать численні журналістські розслідування С. Гамової, П. Рашкова, В. Володина, Е. Кондратьєва Л. Капелюшного та інших [164; 219; 156; 275]. По-друге, переважній більшості наукових праць притаманний аналіз Придністровського конфлікту з відчутною ностальгією за імперським впливом Росії. Ця думка є провідною у працях В. Журавльова, К. Затуліна, К. Фролова та інших [186; 191; 307]. Організаційно їхні дослідження тривають у рамках діяльності Інституту країн СНД, який є однією з установ аналітичного забезпечення політики РФ у регіоні, спрямованої на відновлення «імперського простору». Деякі дослідження становлять загрозу національній безпеці України, зокрема «теорія Новоросії» Е. Морозова, в якій відкрито ставиться під сумнів суверенітет і територіальна цілісність України [242]. Отже, російські дослідження є політично заангажованими і відображають чітку державну політику РФ.

Результати досліджень молдавських і румунських науковців у питанні визначення причин, передумов та еволюції конфлікту діаметрально протилежні російським. Це пояснюється впливом ідей «Народного фронту Молдови» (НФМ) – потужної політичної сили у республіці на початку 90-х рр. XX ст., яка розглядала реінтеграцію країни на пострадянському просторі через механізм об’єднання з Румунією. Проте молдавські науковці ставлять проблему у площині пошуку винуватого, наголошуючи на російських імперських амбіціях і трактуючи події як відкриту агресію Російської Федерації проти Республіки Молдова. Натомість недостатньо приділяється увага політичним помилкам тодішнього молдавського керівництва і механізму об’єднання країни. Особливо чітко ця позиція простежується у дослідженнях Г. Будяну, В. Бирсана, В. Сокора та ін. [324; 325].

Потенційно важливою для України видається позиція відомого молдавського дослідника, уродженця Чернівецької області, директора програм Інституту соціально-політичних досліджень Республіки Молдова О. Нантоя, який наголошує на пріоритетності внеску України у процес врегулювання конфлікту. Автор негативно оцінює вплив Російської Федерації на перебіг подій, наголошуючи на тому, що «взявши на себе роль арбітра у конфлікті між сепаратистським режимом і конституційною владою, Російська Федерація нав’язала Республіці Молдова формулу переговорного процесу, заздалегідь невигідну конституційній владі та отримала інструменти впливу на внутрішньополітичні процеси» [цит. за: 248, с. 10]. Водночас О. Нантой доводить необхідність об’єднання зусиль офіційних офіційних Києва та Кишинева у справі врегулювання конфлікту [248, с. 10]. Даний контекст трактування українських ресурсів у процесі врегулювання є важлививим з позицій реалізації українських національних інтересів у РМ і тому повинен бути використаний Україною при стратегічному плануванні державної політики щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

У Румунії Придністровський конфлікт сприймається у контексті відомого в її історії «східного питання», тобто державна приналежність Придністров’я і Північної Буковини розглядається на єдиних концептуальних засадах. Особливо на цьому наголошують праворадикальні політичні сили. Зауважимо, що у зверненнях до європейської аудиторії претензії на «історичні румунські землі» сформульовані у дещо пом’якшеній формі. Очевидно на це впливає участь Румунії в європейських політичних структурах. Наприклад, в одній зі своїх програмних робіт лідер партії «Велика Румунія» Корнелій Тудор прямо не ставить питання про повернення «вкрадених територій». Натомість автор представлений як письменник, соціолог, політик, доктор філософії у царині історії, а духовно – християнин, румун, європеєць, який апелює до історичної пам’яті румунів. Розраховуючи на менталітет західної громадськості, він закликає: «І, якщо вже їх (тобто «вкрадені землі»), серед яких, окрім вище згаданих, вказані також Бессарабія, Герца, Хотин, північно-західна Трансільванія, не можна повернути назад, то в ім’я історичної справедливості, будемо принаймні плекати прекрасну мрію і відновлювати Велику Румунію духовно» [цит. за: 329, с. 27]. Такої позиції дотримується переважна більшість політичних сил Румунії. Отже, в румунському політичному житті домінують ідеї діаметрально протилежні російськім, при цьому не генеруються креативнї ідеї щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Основним завданням придністровської політичної науки є комплексне обґрунтування ідеї придністровської державності. Одним з перших осередків наукової думки стала науково-дослідна лабораторія історії Придністров’я під керівництвом істориків М. Бабілунги та Б. Бомешко. Фактично у межах лабораторії вперше на концептуальному рівні створена політична історія регіону, яка знайшла своє втілення у тритомному колективному виданні «Істория Приднестровской Молдавской Республики» [193]. Видання є обґрунтуванням ідеї державності Придністров’я і спрямоване на формування у читача думки про її глибокі історичні витоки, тому, іноді, відомі історичні події трактуються всупереч канонам української історичної науки. Лабораторія з вересня 1997 року активно займається видавничою діяльністю, про що свідчить відоме періодичне видання «Исторический Альманах Приднестровья», де постійно фігурує рубрика: «Приднестровский конфликт в трудах историков, социологов, политологов» [181; 182; 183].

Суттєві системно-організаційні зміни дослідницького процесу у Придністров’ї розпочалися приблизно з 2000 року, коли за сприяння Придністровського наукового центру Російської академії природничих наук при Придністровському державному університеті імені Т. Шевченка під керівництвом професора І. Галінського, розпочав функціонувати Центр соціальних і політичних досліджень «Перспектива». Пріоритетним завданням Центру є політичне і правове обґрунтування ідеї державності ПМР та проблема врегулювання конфлікту. Результати досліджень представлені, здебільшого, у ряді тематичних збірників публікацій матеріалів міжнародних наукових конференцій, які тривали на базі ПДУ імені Т. Шевченка [263; 264; 265; 171; 237; 194].

Дані центри є основними генераторами наукової політичної думки Придністров’я, оскільки навколо них гуртуються найбільш відомі дослідники регіону і продукуються основні наукові підходи до розуміння Придністровського конфлікту. Тут, окрім вищезазначених, доцільно згадати провідного наукового співробітника центру «Перспектива», кандидата історичних наук, доцента І. Благодатських, керівника товариства істориків-архівістів Придністров’я З. Тодорашко, а також Ю. Феча, П. Шорнікова, С. Осіпової та ін. [140; 293; 303; 304; 317; 250; 251].

Активно поєднує службову і наукову роботу перший заступник міністра оборони, генерал-майор В. Атаманюк, який є автором численних публікацій та співавтором другого тому згадуваної «Истории Приднестровской Молдавской Республики» [125]. Його оцінка бойових дій 1992 року у Придністров’ї заслуговує на увагу у контексті її сприйняття як офіційної позиції Міністерства оборони ПМР.

Період збройного протистояння суб’єктів конфлікту посідає значне місце у сучасній історіографії. Оцінки подій мають діаметрально протилежний зміст. Придністровські наукові кола характеризують їх як агресію РМ проти ПМР [131]. Ці висновки суперечать позиції молдавської історіографії, яка оцінює події 1992 року як встановлення конституційного порядку, з одного боку, а з іншого – як агресію Російської Федерації проти Республіки Молдова за збереження своїх геополітичних позицій у південно-східному регіоні Європи [324; 325].

Специфічними у царині дослідження ролі та потенційних можливостей України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту є праці В. Яковлєва та І. Благодатських. Зокрема, відомий широким колам Молдови та Придністров’я громадський діяч, академік В. Яковлєв у праці «Тернистий путь к справедливости» ще у 1993 році висловив впевність, що регіон повинен увійти до складу України. При цьому він наголошував: «… що у складній суспільно-політичній ситуації, в умовах, коли Україна проголосила незалежність, не виключається можливість позитивного вирішення питання про входження Придністровської МРСР до її складу на федеративних засадах. Для цього є достатньо підстав, зокрема й те, що землі Придністров’я у недавньому минулому утворювали Молдавську АРСР у складі Української РСР» [цит. за: 321, с. 186]. Такі погляди варто трактувати як спробу втягнення України до конфлікту, але нехтувати ними при дослідженні формування української позиції недоцільно, хоча б тому, що використані автором історичні аргументи цілком слушні. Вже згадуваний нами придністровський дослідник, у минулому керівник Центру засобів масової інформації (ЗМІ) ПДУ імені Т. Шевченка, І. Благодатських у статті «Проблема оккупированных територий в историографии Молдовы» розглядає придністровську проблему у контексті румуно-молдавсько-українських відносин [140, с. 262-267]. Зокрема, автор доводить, що в умовах неврегульованості Придністровського конфлікту відоме у XX ст. «Бессарабське питання» поставатиме в єдиній площині із «придністровською проблемою» і матиме небезпечні наслідки для національної безпеки України. Нині цього не спостерігається, але за певних обставин, такий розвиток подій не виключений, тому думка науковця заслуговує на увагу.

Загалом акценти, яких дотримуються В. Яковлєв та І. Благодатських, у придністровській історіографії мають епізодичний характер і є специфічною формою захисту придністровських геополітичних інтересів. Досліджень, які б давали комплексну оцінку діям України щодо врегулювання конфлікту, у Придністров’ї немає. У ході збройної ескалації 1992 року, Україна, на відміну від Російської Федерації, не демонструвала Придністров’ю своєї підтримки, навпаки відверто підтримувала політичний курс Республіки Молдова. Наслідком цього стала, щонайменше, відсутність уваги до таких досліджень. Крім цього, потужний російський вплив у регіоні значно гальмує розвиток таких досліджень. Незначна кількість публікацій на українську тематику належить дослідникам, які гуртуються навколо громадської організації Спілка українців Придністров’я, але вони відчутного впливу на придністровську науку та громадську думку не становлять.

Підсумовуючи стан наукових досліджень з придністровської проблематики, зауважимо, що питання щодо передумов конфлікту, етапів його ескалації не викликають суперечок. Однак причини, шляхи та способи врегулювання конфлікту мають гострий дискусійний характер, оскільки він зачіпає національні інтереси багатьох країн. Події «не відстоялися у часі» й досі актуальні, тому наукова думка надзвичайно наближена до публіцистики і піар-технологій, і як наслідок, – політично заангажована й далека від об’єктивності. У даному контексті й постає необхідність об’єктивного дослідження позиції України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПОЗИЦІЇ УКРАЇНИ ЩОДО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРИДНІСТРОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ (ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ)