Висновки

I. Проведений аналіз позиції України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту виявив недостатнє звернення наукових кіл до таких аспектів: аналітичне забезпечення ролі України у процесі врегулювання; вплив збройної ескалації конфлікту на стан національної безпеки України; значення української громади Придністров’я у формуванні політики України щодо врегулювання конфлікту; пошук найбільш ефективних інструментів впливу України на Придністров’я. Дана робота є першим комплексним дослідженням цих аспектів. Для її продовження логічним видається інтенсифікація діяльності експертного співтовариства в Україні (особливо в Одеській, Вінницькій та Чернівецькій областях) та за її межами, зокрема у Придністров’ї.

II. Структурно-функціональний аналіз Придністровського конфлікту свідчить, що його слід оцінювати у такий спосіб: за об’єктом – політичний; за предметом – територіальний; за ієрархією суб’єктів – внутрішній асиметричний; за типом – геополітичний; за хронологічними межами – діючий. Україну у структурі конфлікту варто оцінювати у межах категорії «країна – опосередкований учасник» виходячи з того, що на період збройної ескалації їй були притаманні ознаки «втягнутої сторони».

III. Простежено, що період збройної ескалації конфлікту тривав з 1 березня по 31 липня 1992 року. Основною причиною його появи стала неможливість врегулювання конфлікту політичними засобами внаслідок глибоких внутрішніх світоглядних протиріч його суб’єктів та геополітична значимість регіону у царині формування системи колективної безпеки у Східній Європі, яка призвела до зіткнення політичних інтересів Російської Федерації, з одного боку, та Республіки Молдова і Румунії – з іншого.

Аналіз військово-політичного перебігу подій 1992 року у Республіці Молдова свідчить, що їм були притаманні ознаки громадянської війни. Це підтверджують наступні виявлені результати: чітке виокремлення суб’єктів збройного протистояння; перебіг бойових дій у межах однієї країни; використання суб’єктами конфлікту власних регулярних військ, зокрема й важкої техніки; чітка фіксація лінії фронту та мобілізація всіх ресурсів для його потреб; прагнення ведення бойових дій до повного знищення супротивника.

Битва за Бендери стала кульмінацією конфлікту і вплинула на характер протистояння у площинах: співвідношення тактики і стратегії суб’єктів конфлікту, геополітичній, морально-етичній, історичній.

Аналіз тактики і стратегії суб’єктів конфлікту свідчить, що обидва готувалися до силового розв’язання протиріч, сподіваючись при цьому на допомогу із зовні. У військовому відношенні дії Республіки Молдова мали наступальний характер, а Придністров’я – оборонний. Битва за Бендери стала доконаним фактом військової і політичної поразки офіційного Кишинева, яка змусила його відмовитися від силового сценарію розв’язання проблеми. Натомість тактика і стратегія Тирасполя залишилися незмінними, оскільки довели на практиці свою ефективність.

Республіка Молдова з моменту битви за Бендери й дотепер з морально-етичних позицій сприймається у Придністров’ї як агресор, який є прямою загрозою існуючому там способу життя. Таке сприйняття впливає на формування світоглядних позицій молодого покоління, яке не вважає Молдову своїм життєвим простором і не ідентифікує себе з молдавською національною культурою, тому до переліку наслідків конфлікту слід відносити знищення інтегруючої міфологеми. Оскільки на її відновлення потрібен тривалий час, силовий шлях розв’язання проблеми, обраний тодішнім керівництвом Молдови, необхідно вважати його історичною помилкою.

IV. Доведено, що найбільшу загрозу національній безпеці України становили чинники та спроби втягнення країни до конфлікту. До чинників належать: екологічна та енергетична загрози, проблема біженців, несанкціоноване розповсюдження зброї та проблема утилізації боєприпасів, інтернаціоналізація конфлікту, військовий та румунський чинники.

У разі поновлення бойових дій екологічна загроза для України полягатиме у тому, що основна напруга регулювання води на р. Дністер припадатиме на Новодністровську ГЕС у Чернівецькій області України. Для максимального зменшення негативних наслідків можливої появи цієї загрози управлінням МНС України у Чернівецькій та Одеській областях необхідно вирахувати її ступінь та розробити програму дій з її ліквідації.

Бойові дії містили потенційну загрозу енергетичній безпеці України. У разі їхнього поновлення механізмом захисту енергетичної безпеки України може слугувати технічне удосконалення українських енергосистем.

Значним чинником, який становив загрозу національній безпеці України, стала проблема біженців. На утримання громадян Республіки Молдова Україна витрачала кошти власних платників податків. З цих позицій Придністровський конфлікт не був внутрішньою справою Молдови. Проте найбільшу загрозу становив політичний бік проблеми. Населення південно-східних регіонів України та Придністров’я ментально наближене. Відмова офіційного Києва захищати інтереси придністровських біженців у силовий спосіб сприймалася громадськістю цих регіонів України з обуренням. На цьому тлі рельєфніше постала ідея створення Новоросії. Нині проблема придністровських біженців, як соціальний феномен, втратила свою актуальність, однак у разі поновлення бойових дій варто очікувати її відновлення, а разом з нею й посилення сепаратизму у південних і східних регіонах України.

Чітка фіксація зброї у бойових умовах була неможлива, що стало причиною її несанкціонованого розповсюдження та контрабанди. Контрабандний потік в основному спрямовувався в Одеську область України. У разі поновлення бойових дій існує велика ймовірність того, що знову матиме місце явище несанкціонованого розповсюдження зброї. Для зменшення його негативних наслідків необхідно розв’язати проблему утилізації боєприпасів. Найбільшу загрозу становить склад боєприпасів поблизу села Колбасне Рибницького району Придністров’я. Не виключено, що руйнівна дія умовного вибуху буде спрямована у напрямку території України. Оскільки вибухівка технологічно не піддається транспортуванню, єдиним виходом залишається будівництво переробного заводу безпосередньо у селі Колбасне. Проте коштів на утилізацію боєприпасів в Україні та Придністров’ї немає, тому – це довготривала проблема, яка найближчим часом розв’язаною не буде. Для її розв’язання Україні доцільно максимально залучити світове співтовариство.

Ідеологія українського та російського добровольчих рухів передбачала зміну територіального статус-кво України, чим і становила загрозу її національній безпеці. Відповідно, український добровольчий рух передбачав анексію Придністров’я Україною, а російський – створення нового державного утворення під назвою «Новоросія» на базі Придністров’я та південно-східних регіонів України. Російський добровольчий рух та 14-у армію слід сприймати як цілісний механізм військово-політичного впливу Російської Федерації на перебіг конфлікту та на позицію України і політику Республіки Молдова. Нині цей механізм зазнав суттєвої трансформації, але не втратив свого значення. У такій ситуації найбільш оптимальним шляхом вирівнювання українського та російського потенціалів впливу на конфлікт є комплексне застосування інструментів впливу України на Придністров’я.

Потенційним чинником втягнення України до конфлікту у 1992 році виступала політика Румунії. У разі поновлення бойових дій румунський чинник матиме інший зміст та форму. Румунія, на відміну від статусу 1992 року, є членом НАТО, тому політика цієї країни проводитиметься у форматі євроатлантичних структур безпеки, але це виключає її як потенційного чинника втягнення України до Придністровського конфлікту.

Спроби втягнення України до конфлікту надходили від обох суб’єктів конфлікту. У майбутньому не виключена модифікація вищезазначених чинників та спроб втягнення, проте загальний формат загрози залишиться без змін і впливатиме на стан національної безпеки України.

Отже, військово-політичний перебіг подій 1992 року у Республіці Молдова став основною передумовою, а загроза втягнення країни до нього – головною причиною формування її позиції щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

V. Зародження політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту відбулося за специфічних умов. По-перше, на початку 90-х рр. XX ст. для України проблема врегулювання конфлікту мала другорядне значення. У перші роки незалежності доводилося передусім формувати ідейні засади стратегії національного розвитку та концепцію зовнішньої політики, а вже потім, на шляху її реалізації, розв’язувати конкретні проблеми на зразок придністровської. По-друге, перші політичні кроки України здійснювалися в умовах вже існуючого конфлікту, тому станом на 1992 рік характеризуються хаотичністю, відсутністю системного підходу і державної стратегії, через що їх слід кваліфікувати як пошуки власної політичної позиції. Битва за Бендери стала рубежем трансформації позиції України. На перший план виступив факт повномасштабної війни на кордоні, який був значно небезпечнішим, ніж явище сепаратизму. Загроза втягнення України до конфлікту змусила офіційний Київ відмовитися від позиції стороннього спостерігача і вдатися до більш активних дій. З цієї причини позицію України на період збройної ескалації конфлікту варто поділяти на «добендерську» і «післябендерську». Першу слід визнати стратегічно помилковою, другу – більш дієвою, проте невчасною, тому обидві виявилися малоефективними.

Першим найбільшим політичним прорахунком України станом на 1992 рік стала відсутність сприйняття української громади Придністров’я як свого інструменту впливу на перебіг конфлікту. Неврахування цієї обставини у майбутньому буде звужувати інструментарій впливу України на процес врегулювання Придністровського конфлікту.

Другим найбільшим політичним прорахунком стало усунення України з чотиристороннього механізму врегулювання, яке трапилося внаслідок його трансформації у тристоронній, відомий під назвою Об’єднана Контрольна Комісія, де Україна не мала власного представництва. Внаслідок цього офіційний Київ до 1996 року належним чином не був представлений у переговорному процесі.

Найбільшим і досить вагомим здобутком України протягом цього періоду стало те, що бойові дії не охопили її територію і не спровокували аналогії в Автономній республіці Крим. Проте стрімкий розвиток подій 1992 року спричинив ситуацію, за якої конфлікт виявився складнішим за українські можливості його врегулювання. Незважаючи на спроби посередницької участі, Україна не запропонувала власного плану врегулювання конфлікту і не створила достатньо ефективних механізмів захисту своєї території від його небезпечних наслідків. Отже, позиція України щодо врегулювання Придністровського конфлікту станом на 1992 рік лише частково відповідала національним інтересам України.

VI. Позиція України впродовж 1993 – 1995 років характеризується значною відсутністю країни у переговорному процесі. Причина цього явища криється у переході конфлікту до стадії деескалації, яка не становила загрози, що спостерігалася у 1992 році, тому проблема врегулювання не стала об’єктом посиленої уваги з боку органів державної влади України.

Повне повернення офіційного Києва до переговорного процесу відбулося у 1996 році. Вже до 1999 року Україна взяла участь у створенні найвизначніших документів цього періоду, набула статусу країни-гаранта досягнутих домовленостей і висунула ініціативу поетапного врегулювання конфлікту. Зазначені факти стали проявом посилення ролі України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1996 – 1999 років. Таким чином український вплив на переговорний процес та стан захисту українських національних інтересів у Придністровському конфлікті впродовж 1996 – 1999 років був значно ефективнішим, ніж на період 1991 – 1992 років. Станом на 2001 рік Придністровський конфлікт набув форми «митної війни». Відмова тодішньої української влади від молдавської пропозиції щодо встановлення спільних митниць на українській території також стала дієвим проявом захисту національних інтересів України.

Отже, доведено, що дії України щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1991 – 2004 років характеризуються відсутністю загальнодержавної концепції і стратегії врегулювання та переважанням тактико-ситуативної реакції на події. З цієї причини та виходячи з потреб захисту національної безпеки України, одним із першочергових завдань її зовнішньої політики повинна стати розбудова власної концепції врегулювання Придністровського конфлікту.

VII. Аналіз інструментів впливу України на ситуацію у Придністров’ї свідчить, що найбільш дієвими є інструменти оперативного реагування – це безпосереднє відкриття чи закриття кордону і транскордонне економічне співробітництво. Звернення до прикордонного режиму як до інструменту ще до його безпосереднього застосування матиме значний вплив на ситуацію як у Придністров’ї, так і на політику зацікавлених країн. Застосування інструменту економічного впливу теж даватиме швидкі результати, але при цьому необхідно враховувати можливі матеріальні збитки економічних агентів України.

Друге місце посідають: проблема громадянства жителів Придністров’я і українські можливості її розв’язання та освітня політика України щодо Придністров’я. Це інструменти довготривалого стратегічного впливу. Оскільки вони не давали швидкого результату, то застосовувалися Україною недостатньо. Проте їхнє існування є тими постійними чинниками, які надають значної ваги українській позиції, навіть за відсутності активної державної політики. На виняткову увагу заслуговує інструмент культурно-просвітницького впливу, оскільки існуюча ситуація шкодить національним інтересам України. Створений у Придністров’ї російськомовний культурний простір призводить до асиміляції етнічних українців регіону. Обмеження для абітурієнтів з Придністров’я, які існують в Україні, лише посилюють цей процес. Тому нагальним є розв’язання цих проблем на єдиних концептуальних засадах з урахуванням таких особливостей:

1. Пріоритетними категоріями у наданні українського громадянства повинні стати абітурієнти і студенти регіону, які мають намір або вже навчаються в Україні.

2. Обов’язковою складовою процедури набуття громадянства повинна стати наявність у них рекомендації від українських громадських культурно-просвітницьких організацій, які сприяють розвитку української культури, дотримуються принципів суверенітету і соборності України і діяльність яких не шкодить національним інтересам України.

Інструмент військового впливу України у регіоні є найменш ефективним, оскільки проблема полягатиме не у завоюванні Придністров’я, а у нормалізації ситуації після військової кампанії. Тому одностороннє військове втручання є виправданим лише у разі існування необхідності нанесення превентивного удару з метою попередження використання території України суб’єктами конфлікту у військових цілях. В цілому тільки комплексний підхід до використання запропонованих інструментів впливу сприятиме захисту національної безпеки і посилюватиме роль України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.