Тема 2 Середньовічна держава Київська Русь /IX-XII ст./

1 Передумови виникнення східнослов'янської держави, теорії походження держави.

2 Політична історія Київської Русі.

3 Економічний розвиток Київської Русі.

Східнослов'янські племена у VI – ІХ ст. займали величезну територію Східної Європи: від Карапт до Оки і від Ладоги до Чорного моря.

З «Повісті временних літ» дізнаємося про союзи східнослов’янських племен, які можна об’єднати в три групи: південно-західну (українську), західну (білоруську), і північно-східну (російську), з яких поступово складалися східнослов’янські народності. До південно-західної групи союзів східнослов’янських племен відносилися племена полян, древлян, хорватів.

Східнослов'янські племена полян, древлян, сіверян, улічів, дулібів, тиверців, білих хорватів поступово об’єднувалися в державні утворення.

Уже в VIII—IX ст. існували три великі східнослов'янські державні утворення, які арабські автори називали Куявією (земля полян з Києвом), Славією (Новгородська земля) і Артанією (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею. До нього входили поляни, древляни й сіверяни. Центром Руської землі був Київ. Можливо, що саме Руську землю арабські автори й називали Куявією. Правила у цьому державному об'єднан­ні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд.

Літописець подає легенду про заснування Києва трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либіддю. На думку археологів та істориків, виникнення Києва відноситься до другої половини V ст.

19

Отже, у східних слов’ян державність складалася протягом тривалого часу. Цей процес почався ще задовго до утворення Давньоруської держави.

Протягом VІІІ – ІХ ст. поселення скандинавів (варягів) виникли на берегах Балтійського моря, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді, на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькі поселення являли собою солідні градофортеці, де селився князь із дружиною та сім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

У 60-х роках ІХ ст. дружина варягів на чолі з Рюриком захопила Новгород. Правління Рюрика, а потім Олега ознаменувалося підкоренням слов’янських племен і об’єднанням їх в єдине державне об’єднання.

Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативших в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських».

Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор Літописець. Однак за словом, за відсутності достовірних джерел інформація про князів Рюрика, Олега недостовірна, і важко відрізнити реальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.

В історіографії існує декілька теорій щодо походження дав­ньоруської держави — Київської Русі. Норманська теорія була започаткувана німецькими вченими Г. Баєром та Г.Міллером, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук. «Норманісти» наголошували, що східні слов'яни були нездат­ні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської дер­жави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi». Теорія базується на тому, що першими князями Київської Русі стали варязькі воїни – Рюрик, Олег.

Норманська теорія була майже одразу спростована російським вченим Михайлом Ломоносовим, який доводив, що процес утворення Київської Русі тривав протягом декількох століть і завершився в ІХ ст. без допомоги зовнішніх факторів.

В сучасній історіографії домінує думка, що у ІХ ст. у слов’ян визріли всі умови для створення держави (приватна власність, соціальне та майнове розшарування, виникнення класів феодалів та експлуатованих селян), а варязька інтервенція лише прискорила процес державотворення.

20

Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Євро­пі, її кордони простягалися від Ладоги й Білого моря до Чор­ного та від Карпат до верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн км², населення — приблизно 5 млн. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей.

Політична історія Київської Русі

Згідно з «Повістю временних літ» саме Рюрик (862—879) став засновником династії Київських князів Рюриковичей. Нестор Літописець стверджував, що князь Рюрик був запрошений на княжіння новгородцями в 862 р., бо не було миру між племенами і до того ж кривдили їх сусіди.

Після смерті Рюрика, за малоліттям його сина Ігоря, почав правити Олег (882 – 912). Син Рюрика Ігор був малим, тому Олега було оголошено регентом, він прославив себе розумом і войовничістю.

Підкоривши за короткий термін придніпровські племена – полян, древлян, сіверян, радимичів, Олег здійснив військові походи на Візантію. Перемога над Царградом забезпечила руським купцям пільгові умови торгівлі в Константинополі. Загинув Олег у 912 р. за легендою від укусу змії.

Ігор Рюрикович (912—945) підкорив племена уличів та тиверців, відображав напади печенігів. Однак, Ігор був непомірний в своїх вимогах до переможених племен, стягуючи з них непомірну данину. Древляни, до яких Ігор прибув, щоб зібрати вдруге данину, заявили: "Повадиться вовк на овець, так винесе все стадо. Уб'ємо його. … І убили Ігоря і його дружину, яка була з ним..." Смерть князя Ігоря була вкрай жорстокою: верхівки двох дерев пригнули, прив’язали до них ноги князя, і дерева відпустили.

Ольга (945—957), дружина Ігоря, за звичаєм того часу, жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їх головне місто Іскоростень. Однак, Ольга зробила висновок із смерті чоловіка. В роки її правління були врегульовані механізми збирання данини: віднині кожне плем’я заздалегідь знало кількість данини – так званий урок, визначався час і місце для збирання данини (ці місця називалися погостами).

Відомо, що Ольга прийняла християнство і, можливо, планувала хрещення Русі, бо розуміла, що подальший розвиток Київської Русі вимагає запровадження монотеїстичної релігії. Княгиню Ольгу зараховано до образу святих.

Святослав (957—972), син Ігоря і Ольги, загартував себе в походах і війнах і відрізнявся суворим характером, чесністю і прямотою. Він йшов на ворогів з попередженням: «Йду на ви». Хоробрий воїн і справедливий князь, Святослав, розширив кордони Київської Русі розширилися за рахунок приєднання Північного Кавказу, пониззя Дону, Східного Криму. Не вдалися Святославу походи на Візантію і землі болгар. Святослава було убито печенігами у порогів Дніпра, коли він повертався з походу до Києва. За легендою, печенізький правитель наказав зробити із черепа київського князя чашу, з якої мали пити

21

його дружини, щоб діти, яких народжували, були такими ж хоробрими і справедливими.

Володимир (980—1015) прийшов до влади у результаті перемоги у міжусобній війні над своїми братами Ярополком і Олегом. Володимир продовжував захватницьку політику батька і значно розширив кордони

Київської Русі. Приєднав землі в’ятичі і радимичів, відібрав у поляків Червону Русь (давньоруські міста Червен, Володимир, Белз на Волині), захопив землі литовського племені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), воював проти печенігів, заволодів м. Корсунем, що належало Візантії, контролював закарпатські руські землі. За часів Володимира Київська держава досягла найвищої могутності і розквіту, до її складу входила територія від Ладоги до Таманського півострова, від Закарпаття до Поволжя.

Для зміцнення єдності великої держави, об’єднання всіх громадян (представників різних слов’янських племен і неслов’янських народів з різною культурою, традиціями, релігійними уявленнями), піднесення міжнародного авторитету країни було здійснено Володимиром релігійну реформу. Вибираючи між існуючими монотеїстичними релігіями (християнством, ісламом, іудаїзмом), Володимир зупинив свій вибір на православному християнстві. По-перше, цю релігію сповідували у Візантії (на той час одну із наймогутніших світових держав, з якою у Київської Русі були досить тісні економічні зв’язки). По-друге, Володимира приваблювала православна доктрина, що влада князя від Бога і держава може контролювати церкву.

Прийняття християнства у 988 р. сприяло розвитку освіти, культури, права, моралі. Церква засуджувала звичаї родової помсти, рабство, нецензурні вирази, багатоженство.

Володимир будував міста і церкви, а при церквах для поширення писемності — школи. Монастирі перетворювалися на крупних власник землі, а також центри поширення освіти, розвитку мистецтва.

Ярослав Мудрий (1019—1054) прийшов до влади, перемігши у міжусобній війні своїх братів. На роки його правління припав період зеніту могутності Київської Русі. Ярослав переміг остаточно печенігів, після чого вони більше не становили загрози для Київської держави.

Ярославом були налагоджені дипломатичні стосунки із європейськими державами. Як спосіб підтримки дружніх відносин з іноземними країнами, Ярослав вибрав шлях одруження свої дітей з представниками правлячих європейських династій. В 1048 р. король Франції Генріх І посватався до дочки Ярослава Анни. Шлюб був укладений, ймовірно, в 1049 р. Інша дочка Ярослава — Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна — Анастасія побралася з угорським королем Андрієм І. Все це сприяло піднесенню міжнародного авторитету Давньоруській державі.

За часів правління Ярослава Мудрого багато уваги приділялося розвитку культури, будуванню фортець, міст, соборів і монастирів. Було побудовано на честь перемоги над печенігами Софійський собор (при соборі відкрилася перша на Русі бібліотека і школа), виник Києво – Печерський монастир.

22

У цей час в Київській Русі було складено перший збірник законів «Руська правда», який замінив норми звичаєвого права.

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету і васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва.

Функції перших київських князів полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь здійснював судову функцію. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями - намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Нові міста ставали опорними пунктами влади київського князя на місцях. Нові міста також ставали економічними центрами.

Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судово - адміністративні функції.

Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військоводипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів.

Управляти київським князям допомагали посадники, тіуни та інші представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави.

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були у першу чергу командирами дружини, а вже потім наділялися адміністративними функціями, відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях. Як представники князя, посадники виконували його функції: судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти збирання данини — погости.

23

Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших "добрих мужів". Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також поміч­ників із спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення. Така система правління називалася кормлінням.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр, "княжих мужів"), які створювали феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної знаті, інколи представники верхівки міст. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями".

Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київського князя, були у нього "в послушанії": виставляли на його поклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

До ХІ—ХІІ ст. окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київському князю ставало неможливим. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки. Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

Економічний розвиток Київської Русі

Провідне місце в економіці Київської Русі посідала сільське господарство. Особливо високого рівня досягало землеробство. Асортимент землеробських знарядь був досить широкий — плуг, рала з широкими і вузькими лезами, сохи, борони, мотики, заступи, коси, серпи тощо. Із рільничних культур вирощувалися в основному жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох, коноплі, льон. Збирали врожай залізними серпами і косами, зберігали в стодолах, молотили на токах.

24

На півночі та лісистих місцевостях снопи перед молотьбою підсушували в овінах. Зберігали зерно в коморах і ямах, мололи до XII ст. ручними жорнами, ручними млинами, пізніше — на водяних млинах. Продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення. У великих феодалів нагромаджувалися великі запаси збіжжя, збільшувалися площі орних земель.

Розвивалося городництво і садівництво. З городніх культур вирощували ріпу, що заміняла картоплю, цибулю, часник, боби; з садових — яблука, вишні.

Значні успіхи були в розвитку скотарства, що було пов’язано з розвитком землеробства. Розвиток землеробства збільшив запаси кормів і потребував розводити велику рогату худобу і коней як тяглову силу. Відомі також були вівчари, що свідчило про розвиток вівчарства.

Важливою допоміжною галуззю господарства в Київській Русі були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Так, мед і віск становили важливу статтю в зовнішній торгівлі. Слід підкреслити і велике господарське значення бортництва — лісового бджільництва. Борть — дерево з дуплом, де оселилися дикі бджоли. Законодавство Київської Русі суворо охороняло «борті» і бортні ділянки, з порушників стягували високі штрафи.

Високого рівня розвитку набули чорна металургія та металообробка. Залізо добували з болотяних руд. Обробка заліза й виготовлення з нього речей для господарських потреб, військової справи, побуту тощо здійснювалися в ковальських майстернях, знайдених в усіх без винятку давньоруських містах. Асортимент виборів із заліза налічував близько 150 назв. Майстри опанували всі відомі тоді технічні й технологічні методи його обробки: кування, зварювання сталевих лез, інкрустацію кольоровими металами та ін. До числа масової продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю.

Дуже важливу роль в економіці Київської Русі відіграла торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією економічних зв'язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км: саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі: Галицька земля вивозила в інші князівства сіль, Новгородська — хутра, Київська й інші південноруські землі ексортували на Північ зерно тощо.

У багатьох містах — Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі-Волинському та інших—розташовувались торговельні двори іноземних купців.

Зміни у сфері суспільно-політичного й соціально-економічного життя східних слов'ян уже в третій четверті I тис. зумовили виникнення нових форм поселень — так званих "градів", осередків у вигляді міжплемінних центрів, порубіжних укріплень, пунктів збору данини, общинних сакральних місць тощо. "Повість минулих літ" називає понад 20 міст, у тому числі Київ, Чернігів, Переяслав, Бєлгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Псков, Ізборськ, Новгород, Ладогу та ін. У XIIIст. за літописними даними на Русі налічувалося 300 "градів", з яких близько 100 були справжніми містами.

25

Укріплене валами й ровами, місто структурно поділялося на детинець і посад. Його складовими частинами виступали також передмістя та окольні райони, де розміщувалися феодальні садиби, монастирі тощо. Площа найбільших міст Київської Русі — столиць земель-князівств — досягала кількасот гектарів, а населення — кількох десятків тисяч чоловік.

Давньоруська держава із центром у Києві відкрила новий, феодальний період в історії східних слов'ян, які проминули у своєму розвитку рабовласницьку формацію. На базі розкладу первісно-общинного ладу в них одразу почав формуватися феодалізм. Головну особливість його раннього етапу становила данинна форми експлуатації трудящого населення (так зване полюддя). Поступово, в міру захоплення князями і знаттю общинних земель, складалося феодальне помістя. Це, у свою, чергу призвело до виникнення такої форми експлуатації, як відробітки.

Основною категорією населення, зайнятого на відробітках, були феодально залежні смерди. Вони тримали власне господарство, однак мусили певний час працювати на свого пана. Джерела називають й іншу категорію, котра обслуговувала феодальне господарство, — дворову челядь, або холопів. Вони перебували в цілковитій власності хазяїна.

Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство і йшли в кабалу до пана. Працювали на нього за договором — "рядом" (звідси й "рядовичі") або відробляли грошовий борг — "купу" (звідси "закупи"). Третьою формою феодальної експлуатації була грошова рента, засвідчена писемними джерелами вже для X ст. У XII-XIII ст. вона поширилася по всій Русі.

Питання для самоконтролю:

1 Джерела вивчення вченими історії Київської Русі.

2 Передумови виникнення східнослов’янської держави / VIIІ-ІХ ст./.

3 Теорії походження Київської Русі: норманська, автохтонна, інші точки зору, пов’язані з цією проблемою.

4 Походження назви давньоруської держави “Київська Русь”.

5 Поліетнічність давньоруської держави.

6 Політичний, економічний устрій Київської Русі.

7 Династична історія Київської Русі.

8 Зовнішня і внутрішня політика князів Київської Русі: Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, В.Великого, Я.Мудрого, В.Мономаха, Мстислава.

9 “Руська правда”.

10 Прийняття християнства в Київській Русі, значення цього процесу.

11 Особливість соціально-економічного розвитку Київської Русі.

26

12 Історичне значення Київської Русі.

13 Культура Київської Русі.