2. Конституція срср.

В лютому 1935 р. відбувся черговий зїзд (VІІ) Рад СРСР. На попередній

пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести на його порядок про зміни в

конституції СРСР. Вказувалося на зміни у виборчій системі: зміни

нерівних виборів рівними, багатоступеневих прямими, відкритих -

закритими. Йшла мова про підготовку тексту до нової Конституції.

Надзвичайний VІІІ зїзд Рад 5 грудня 1936 р. прийняв нову Конституцію

СРСР. В ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне

суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади змінювались прямими

при таємному голосуванні. Говорилось про те, що експл. Класи повністю

знищені. До Конст. 1936 р. вперше ввійшло положення про Комуністичну

партію як керівне ядро всіх громадських і державних організацій.

Партапарат дійсно являв собою вузол тоталітарної держави і в руках

генерального секретаря зосередилась небачена в історії вся повнота

влади. Вражаюча невідповідальність практиці державного терору аніскільки

не турбувала тих, хто розробляв цю Конституцію.

3. Сталінський терор.

В січні 1934 року відбувся VІІ зїзд партії більшовиків, який відвів

підсумки 5-річного плану господарського розвитку. На зїзді виступили

керівні діячі опозиції Бухарін, Риков, Зіновєв і Каменев, які піддали

критиці методи диктаторського правління Сталіна. Більше проти Сталіна не

виступав ніхто, бо це було смертельно небезпечно. Єдину можливість

усунути йогот з керівництва давала процедура виборів у Центральний

комітет партії. Як і раніше, вибори в ЦК відбулися шляхом таємного

голосування. Сталін дістав менше голосів, ніж інші кандидати. Найбільшу

підтримку одержав С.Кіров.

1 Грудня 1934 року Кірова було вбито. Причетність Сталіна до цього

вбивства є безспірною. Ця смерть для нього була вигідною: він усунувМіністрів, міністерства, судові органи, прокуратура - це все було

продовженням центральних органів КПРС - Пленумів ЦК, Політбюро та

секретаріату ЦККПРС. На партійних зїздах, конференціях визначалась

генеральна лінія партії у внутрішній і зовнішній політиці країни,

обирались члени Політбюро та секретаріату.

Центральні партійні органи мали монополію на формування кадрового складу

вищих державних органів влади і управління. Голова пПрезидії Верховної

Ради, Голови Ради Союзу та Ради національностей формально обирались на

сесії Верховної Ради за рекомендацією ради старійшин, фактично вони були

номенклатурою політбюро , так само, як і посада Голови ради Міністрів,

керівників міністерств і державних комітетів.

Президія Верховної Ради була органом не робочим, а показним, так само,

як і рада міністрів була високопоставленим розпорядчим і господарським

органом.

Рішення відповідних центральних партійних ставали обовязковими для

виконання усіх без винятку як партійними, так і державними

господарськими органами всіх рівней

— перша Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Затверджена 2-м З'їздом рад СРСР 31.1 1924 (м. Москва). Складався з Декларації про утворення СРСР 1922 і Договору про утворення СРСР 1922. За цим Осн. Законом до компетенції СРСР були віднесені питання: дип. зносин, укладення договорів з ін. д-вами; врегулювання проблем кордонів між союз, республіками; укладення внутр. позик; керівництво зовн. торгівлею; виділення окр. галузей пром-сті й підприємств, які мають загальносоюзне значення; керівництво збройними силами; затвердження і зміни союз, конституції тощо. Передбачалися форм, гарантії недоторканності території союз, республік. Для обмеження чи скасування права виходу із Союзу потрібна була згода всіх союз, республік (ст. 6). Найвищим органом влади СРСР визначався З'їзд рад, а в період між з'їздами — Нейтральний Виконавчий Комітет СРСР. ЦВК поділявся на дві палати — Союзну Раду, яка обиралася З'їздом рад з представників союз, республік (у складі 414 депутатів) пропорційно до кількості населення кожної з них, та Раду Національностей, що утворювалась із представників союз, і авт. республік (по 50 осіб) та авт. областей (по 1 особі) і затв. на З'їзді. Обидві палати, як і ЦВК у цілому, приймали декрети, кодекси, постанови, розпорядження. Сесії ЦВК скликалися тричі на рік, позачергові — за постановою Президії ЦВК, на вимогу президій Союз. Ради чи Ради Національностей або ЦВК однієї із союз, республік. Проекти нормат. актів набували сили закону лише після їх схвалення як Союз. Радою, так і Радою Національностей. У разі суперечностей між палатами вони мали передаватися на узгоджувальну комісію. Якщо не досягалося згоди, спір розглядався на спільному засіданні палат, а далі — на черговому чи надзвичайному З'їзді рад.

У період між сесіями ЦВК СРСР вищим постійно діючим законод., викон. та розпорядчим органом держ. влади була Президія ЦВК. Вона утворювалася ЦВК у складі 7 членів президії Союзної Ради, 7 членів президії Ради Національностей і 7 дод. членів. Роботою Президії ЦВК СРСР керував голова ЦВК (їх було 4 — за кількістю союз, республік). Порядок створення і склад викон. і розпоряд. органу ЦВК — Ради народних комісарів СРСР залишалися незмінними. Однак передбачені Договором про утворення СРСР 1922 10 наркоматів поділялися тепер на 5 загальносоюзних (іноз. справ, військ, і мор. справ, зови, торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфу) та 5 союзно-республіканських (продовольства, праці, фінансів, Вищої ради нар. г-ва, Роб.-сел. інспекції). Перші 5 наркоматів мали в союз, республіках своїх уповноважених, а другі виконували свої повноваження через однойм. наркомати союз, республік. У безпосеред. віданні союз, республік залишалися наркомати землеробства, внутр. справ, юстиції, освіти, охорони здоров'я та соц. забезпечення. Суттєвим доповненням до Договору були спец, глави Конституції про Верховний суд СРСР і Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ) СРСР. ВС СРСР утворювався при ЦВК СРСР і діяв у складі пленар. засідання з 11 членів (голова, заступник голови, 4 голови верх, судів республік і ще 5 осіб, у т. ч. представник ОДПУ, призначених Президією ЦВК), цив.-судової, крим.-судової, військової і військ.-транспортної колегій. Як перша інстанція Верх, суд за спец, постановою ЦВК СРСР чи його Президії розглядав крим. і цив. справи виключної важливості, що стосувалися двох або більше союз, республік, а також справи персон, підсудності членів ЦВК і Раднаркому СРСР. Він давав керівні роз'яснення для верх, судів республік, опротестовував перед ЦВК СРСР постанови, рішення і вироки останніх, вирішував суд. спори між союз, республіками, розглядав справи по обвинуваченню вищих посад, осіб Союзу у посад, злочинах тощо.

Конституція СРСР 1924 втратила чинність з 5.XII 1936 у зв'язку із прийняттям Конституції СРСР 1936.

79. Створення та діяльність радянської міліції в 1917-1920 роках.У початковий періодСлом старої судової системи почався з ініціативи місцевих рад. Стихійно виникаючі судові органи носили досить різноманітний характер: революційні суди, народні суди, світові суди, адміністративні суди й т.д. У межах своїх рішеннях ці суди керувалися «революційним правосвідомості», «революційної совістю» і обычаями.

Первым державним актом, котрий поклав почав формуванню єдиної судової системи, став листопадовий 1917 р. декрет РНК РСФСР - Декрет про суде № 1. Він 1 скасував все дореволюційні судові органи, створені ще судової реформою 1864 р. Ліквідовувалися прокуратуру й адвокатура, інститут судових слідчих. Натомість створювалися місцеві колегіальні суди, що складалися з постійного судді і двох чергових народних засідателів. Склад суду обирався місцевими Советами.

Обвинителями, захисниками і повіреними у суді могли бути будь-які особи, користуються цивільними повноваженнями з Конституції. Попереднє слідство здійснювали судді единолично.

Кассационными інстанціями, рассматривавшими не які вступили до чинність закону вироки і рішення нижчих місцевих судів, були повітові і столичні з'їзди місцевих суддів. Касаційний оскарження могло вести скасування вироку або вирішення нижчестоящого суду, якщо вищестоящий суд встановлював неповноту чи неправильність проведеного попереднього слідства, процесуальних, кримінальних норм, несправедливість вироку чи відсутність складу якихось злочинів в діянні засудженого. Річ міг стати повернуто на новий розгляд, а вирок року скасовано чи змінено убік пом'якшення наказания.

В своєї діяльності суди мали керуватися декретами ВЦВК, РНК, положеннями політичних програм, «революційним правосвідомості» і «законами скинутих урядів», якщо де вони суперечили переліченим вище нормам та принципами. Проте вже листопаді 1918 р. посилання старі закони було зовсім запрещены.

В лютому 1918 р. ВЦВК принял Декрет суд № 2, расширивший підсудність місцевих судів. Нової інстанцією стали окружні суди, що складалися з трьох постійних членів і чотири народних засідателів (у справах) і дванадцяти засідателів під керівництвом постійного члена суду (по кримінальних справ). Засідателі приймали рішення як факт злочину, як це було у суді присяжних, а й міри покарання. Декрет відтворював слідчі комісії при окружних судах, обрані місцевими Совітами. Створювалися колегії правозаступников, члени яких підтримували обвинувачення здійснювали захист у суді. Через політичні обставин (боротьби з лівими есерами, які мали серйозний вплив у судовій сфері, і висловлював недовіру до старим юристам) восени 1918 р. ліквідовано окружні суды.

В липні 1918 р. РНК принял Декрет суд № 3, далі расширявший компетенцію місцевих судів. Слідчі комісії перепідпорядковувалися місцевим Радам. Касаційні скарги розглядали Ради місцевих народних суддів, сформовані із постійних суддів нижчестоящих судів. Створювався в Москве Касаційний суд до розгляду скарг рішення і вироки окружних судов.

В кінці листопада 1918 р. ВЦВК утвердил Положення про народному суді РСФСР, яке унифицировало судову 1 систему Республіки. Учреждалась єдину форму суду — народный суд, що складалася з одного народного судді і знання кількох (двох або шести) засідателів. Вибори суддів здійснювалися місцевими Совітами, засідателі затверджувалися виконавчими комітетами місцевих рад. Кандидати мали користуватися виборчими мораллю плюс досвід політичної роботи. У своїй діяльності суди мали керуватися декретами світської влади й «соціалістичним правосознанием».

Захист і обвинувачення здійснювали колегії при повітових і губернських виконкомах, обрані їх Совітами. Члени колегій були посадовими особами. Попереднє слідство проводили слідчі комісії, міліція або суды.

Принципами нового судового права стали: колегіальність до прийняття судових рішень, зменшення ролі судового професіоналізму, розширення судового правотворчества, вторгнення в судочинство соціальних і розширення політичних мотивів, зближення судової та властно-управленческой діяльності (рад). Разом із цим у 1918 р. існують часткові спроби повернутися до деяких інститутам та принципами старого судового права.

Декрет суд №1 заснував паралельно із місцевими судами особливі суди «для боротьби з контрреволюційних сил» — революційні трибуналы. У тому компетенції належала боротьби з контрреволюцією, мародерством, саботажем та ін «зловживаннями торговців, промисловців, чиновників». До їх складу входили голова і зібрали шість засідателів, обраних губернськими і міською Совітами. Попереднє слідство здійснювали особливі слідчі комісії. Система ревтрибуналів початку формуватися вже у січні 1918 р., коли було створено спеціальні революційними трибуналами печати.

С березня травень 1918 р. Наркомат юстиції розробляв проект декрету «Про революційних трибуналах», який було прийнято РНК в травні 1918 р. Наказувалося збереження ревтрибуналів лише у великих центрах і їх скасування інших місцях. Розподіл трибуналів за напрямами діяльності також скасовувалася. Була зроблено спробу укрупнити і централізувати діяльність цих органів. Одночасно вживалися заходи до поділу юрисдикції трибуналів і місцевих судів. Разом про те ревтрибуналам була залишено повну свободу у виборі заходів «боротьби з контрреволюцией».

В період громадянську війну система ревтрибуналів була зазнала суттєвим змінам. Вже у лютому 1919 р. ВЦВК своїм постановою підтвердив, що ревтрибуналы зберігаються лише у губернських центрах і великих містах. До їх складу входять три члена, обрані виконкомами Рад. Трибунали перевіряли слідчих дій ЧК, які разом із слідчими комісіями здійснювали попереднє слідство. Судове розгляд у трибуналах мало починатися пізніше сорока восьмої години з моменту следствия.

Положение про ревтрибуналах (1919 г.) закріпило кілька галузевих видів цих органів: воєнно-польові суди, залізничні трибунали, транспортні суди, мали статус революційних трибуналов.

В березні 1920 р. новое «Положення про ревтрибуналах», принятое ВЦВК, упраздняло спеціальні слідчі комісії, поклавши їх функції на органи ВЧК й особливі відділи, у складі трибуналів почали входити представники губернської ЧК.

Особенности судовий процес, характерні для ревтрибуналів, пояснювалися умовами громадянську війну. Прискорений судочинство, застосування найвищої міри покарання, свобода у виборі заходів кримінальної репресії, використання кронштейна як захисників і обвинувачів лише штатних членів колегії за часів совєтів, яскраво виражені геніальні критерії при призначенні покарань - усе це надавало характер чрезвычайности цим судовим органам. Тому, за перехід до непу (1921—1923 рр.) система ревтрибуналів була істотно реорганізовано і більшість ревтрибуналів упразднена.

Сохранились військові трибунали вищої ланки, военно-Транспортные трибунали у низці у містах. Як органів надзвичайної юстиції збереглися також особливі трудові сесії народних судів, земельні і арбітражні комісії, які випадали із загальної судової системи. До органам надзвичайної юстиції ставилися також позасудові органи репрессии.

С березня 1918 р. починається формування місцевих надзвичайних комісій, підлеглих ВЧК. Їм предоставляюсь прерогатива на арешти, обшуки, реквізиції й конфіскації. Місцеві ЧК створювались у та повітах і до липня 1918 р. існували повсеместно.

В червні 1918 р. пройшла Перша Всеросійська конференція ЧК, розробила загальні принципи організації і діяльності ЧК і подготовившая «Положення про місцевих Ч До. боротьби з контрреволюцією, спекуляцією і злочинами по должности», затверджене У ЦВК України у жовтні 1918 р. ВЧК була органом РНК, працював у тісному контакту з Наркоматом юстиції і Наркоматом внутрішніх справ. Місцеві органи ВЧК утворювалися місцевими Совітами на правах їх відділів. По вертикалі місцеві ЧК підпорядковувалися ВЧК.

Система надзвичайних органів включала спеціалізовані органи: влітку 1918 р. було створено прикордонні ЧК, у листопаді 1920 р. на особливий відділ ВЧК поклали функція з охорони кордонів, йому було передано прикордонні військові частини. У армії й на флоті наприкінці 1918 р. создавались особливі отделы ВЧК, у лютому 1919 р. ВЦВК принял Положення про особливих відділах ВЧК.

При наявності розгалуженої мережі місцевих органів ВЧК перетворюватися на потужний апарат політичних репресій. Після закінчення слідства ЧК передавали справи в самісінький трибунали, не бажаючи розглядали їх за суті й визначали міри покарання, «суспільно небезпечні елементи» могли піддаватися тюремному висновку в адміністративному, позасудовому порядку. Настільки широкі повноваження ВЧК і місцеві ЧК отримали період із вересня 1918 р. по 2 лютого 1919 р., відомого як період «червоного терору». Вже у лютому 1919 р. ВЦВК принимает Положення про ВЧК, у якому право виносити вироки у справі, проведених ЧК, надавалося ревтрибуналам, ними ж покладалася обов'язок перевіряти слідчих дій ЧК. Однак у окремих випадках органи ВЧК як і могли застосовувати несудову розправу.

Для боротьби з розкраданнями, спекуляцією, підробками, зловживаннями за посадою у і розподільних органах в жовтні 1919 р. ВЧК створюється Особый Революційний Трибунал, що був з голови і двох призначених ВЧК членов.

В березні 1920 р. ВЦВК своїм декретом зовсім скасовує право ЧК застосовувати позасудові репресії, зобов'язуючи їх передавати справи на розгляд ревтрибуналів. Проте вже травні 1920 р., у зв'язку з обострившейся військової техніки та політичної ситуацією, ВЦВК знову розширює права органів ВЧК на застосування особливих репресивних мер.

В кінці 1921 р. Дев'ятий Всеросійський з'їзд Рад прийняв рішення про скасування ВЧК. У нових соціально-економічних умовах надзвичайний орган «боротьби з контрреволюцією» трансформувався в Головне політичне управление (ГПУ) при НКВД.

Рабочая міліція виникла ході проведення збройного повстання на Петрограді і формувалася з урахуванням принципу добровільності. Цей принцип і був закріплений і жовтневому декреті 1917 р., подчинившем міліцію радам. За рік, у жовтні 1918 р., закінчувався НКВС і Наркомюст прийняли спільну инструкцию «Про організацію робітничо-селянської милиции». Систему міліції очолювало Головне управління робітничо-селянської міліції НКВС РРФСР. На місцях створювалися місцеві управління міліції, перебувала у подвійному підпорядкуванні: закінчувався НКВС і місцевих виконкомів Рад. При Головне управління міліції створювалося Центральне управління карного розшуку, при місцевих управліннях — відділи кримінального розыска.

На роботу у міліцію затверджувалися тільки особи, мають робоче чи селянське соціальне походження. У 1919 р. РНК своїм декретом затвердив порядок використання загонів міліції в бойові дії на фронтах громадянської войны.

Окончательно система міліцейських органів склалася до середини 1920 р. У червні ВЦВК утвердил Положення про робітничо-селянської милиции, у якому їхньому органи функції охороні суспільного ладу, боротьби зі злочинністю, проведенню слідчих діянь П.Лазаренка та дізнань у кримінальних делам.

В систему органів міліції входили: міська і повітова міліція, промислова, залізнична, водна, пошукова міліція. Міліція мала статус частин окремого призначення під час використання їх у бойові дії. Керівництво системою здійснювало НКВД.

В період громадянську війну для «ізоляції ворожий елемент» створювалися табору примусових робіт ВЧК. Порядок їх організації та функціонування було визначено у квітні 1919 р. постановою ВЦИК. Становище про місцях заключения було винесено Наркомюстом у листопаді 1920 г.

Заключение

Следует визнати, що систему «військового комунізму» не стала абсолютно пануючій, що їй зірвалася повністю придушити ринок, який, попри суворі закони війни, виявився дуже життєздатним. Загальновідомо, що спекулянты-«мешочники» приносили у міста стільки ж хліба, скільки давали все заготівлі по продразверстке, лише ціна його був у кілька разів выше.

По всій країні безперервно здійснювалася торгівля, відбувався обмін продовольства на промислові товари. З допомогою найбільшого московському ринку – Сухаревке можна було купити чи виміняти практично будь-який потрібний товар: від шпильки до корови. Меблі, діаманти, хліб, м'ясо, овочі – усе це продавалося на «чорному» ринку. Тут можна обмінювати радянські грошей валюту, хоча офіційно це було суворо запрещено.

Мелкое господарство демонструвало дивовижну живучість всупереч спробам уряду монополізувати виробництво і розподіл. До того ж Радянська влада опинилася у двозначному становищі: якщо суворо забороняти приватну торгівлю, то це прирікало міським населенням на голодну смерть, оскільки державне розподіл були забезпечити його продовольством у властивому объеме.

Частный сектор був такий сильним, що коли і уряд оголосило перехід до нової економічну політику, це було значною мірою лише визнанням факту існування стихійної торгівлі, выжившей всупереч декретам і репресіям властей.

існування радянської державності в Україні, тобто наприкінці 1917 - початку 1918 рр., єдиної системи органів охорони правопорядку на українській території, що контролювалася більшовиками, не існувало. На організаційно-правовому рівні правоохоронні функції утворених в містах різних (за назвою) органів поєднувалися з функціями збройного захисту радянської держави

Одним з перших (за О. Олійником) органів охорони правопорядку, на який, передовсім, покладалися завдання координації дій в боротьбі з анархією, спекуляцією та саботажем, був губернський головний штаб боротьби з контрреволюцією (30 січня 1918 р.). Штаб наділявся правом здійснення арештів та обшуків Він мав усунути безладдя і передавати винних осіб суду революційного трибуналу, боротися з хуліганством, пияцтвом, торгівлею спиртними напоями і т. ін. В окремих містах України місцеві ради та військово-революційні комітети для боротьби зі злочинами і іншими правопорушеннями створювати комісаріати громадської безпеки. Такі комісаріати були утворені наприкінці грудня 1917 р. у Катеринославі (пізніше - Дніпропетровськ), а в середині січня 1918 р,- в Одесі. У своїй діяльності харківський Головний губернський штаб та комісари громадської безпеки в інших містах опиралися на озброєнні робітничі дружини і загони Червоної гвардії.

На контрольованій більшовиками території України першим спеціалізованим органом з охорони правопорядку стала міліція, створена на підставі декрету Раднаркому УСРР "Про організацію міліції" (9 лютого 1919 р.) з метою охорони революційного порядку і особистої безпеки громадян, а також для боротьби зі злочинними елементами.

Пролетарська, відверто класова природа радянської міліції України визначала і її головний обов'язок - охорону революційного порядку. Вона конкретизувалася шляхом встановлення предметів | відання міліції, основних напрямів її діяльності. За характером суспільних відносин, їх змістом, завдання органів міліції визначалися такими основними напрямами: охорона основ радянського державного і суспільного ладу, забезпечення виконання приписів радянських законів; охорона громадського порядку, підтримання громадського благоустрою, адміністративна діяльність; боротьба зі злочинністю, здійснення попереднього слідства з кримінальних справ; вжиття заходів процесуального характеру щодо сприяння і органам правосуддя.

Упродовж першої половини 1919 р. відбувався процес реорганізації міліції щодо визначення спеціалізації її органів. Опираючись на нормативно-правовий досвід Радянської Росії, беручи до уваги постанову НКВС РРФСР "Про робітничу міліцію" (28 жовтня 1917 р.) та спільну Інструкцію Народних комісаріатів внутрішніх справ та юстиції РРФСР "Про організацію Радянської Робітничо-Селянської міліції" (12 жовтня 1918 р.), уряд УСРР видав нормативні акти, які регламентували створення в Україні окремих служб міліції, тобто тих, що мали особливі форми та методи діяльності. В результаті склалося кілька видів міліції: загальна (або зовнішня) міліція, кримінальний розшук та судово-кримінальна міліція, промислова, залізнична, річкова та морська міліції.

Головну роль у правоохоронній сфері відігравали органи загальної та судово-кримінальної міліції, кримінального розшуку. Так, на органи загальної міліції покладалися насамперед обов'язки внутрішньої служби. Вони повинні були стежити за станом громадського порядку в містах і селах, запроваджувати заходи із запобігання порушенням та їх припинення, стежити за додержанням декретів і постанов органів влади, сприяти іншим державним органам у виконанні покладених на них завдань. До її функцій також належало сприяння судовим установам у виконанні вироків.

Організація і діяльність загальної міліції регламентувалася Інструкцією з організації радянської робітничо-селянської міліції, опрацьованою НКВС України у середині 1919 р. У штатах загальної міліції існували такі посади: завідуючі губернської міліції, начальники міської, повітової і районної міліції, їхні помічники, старші міліціонери і міліціонери. На службу до міліції приймалися лише громадяни УСРР, які визнавали радянську владу, користувалися активним і пасивним виборчим правом до рад, досягли 21 року та були письменними. В міліції могли служити як чоловіки, так і жінки. Не приймалися на службу особи, засуджені за вчинення злочинів; ті, що перебували під слідством і судом; позбавлені або обмежені у виборчих правах (тобто представники інтелігенції, буржуазії і т. ін.); ті, що використовували найману працю з метою отримання прибутку; ті, що жили на відсотки з капіталу; приватні торговці службовці і агенти колишніх жандармських відділень та поліції, а також служителі релігійних культів. Начальницький склад міліції комплектувався за строго партійною ознакою.

Органи кримінального розшуку (кримінально-слідчі комісаріати або відділи кримінального розшуку) та судово-кримінального створювалися з початку 1919 р. як самостійні установи. Вони не підпорядковувалися загальній міліції, а підлягали виконкомам місцевих Рад. З центру їхньою діяльністю, як і діяльністю загальної міліції, керував Народний Комісаріат Внутрішніх справ. Раднарком УСРР своїм декретом (15 квітня 1919 р.) передавав органи кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції в підпорядкуванні Народному комісаріату юстиції, його місцевим установам, судово-слідчому апарату, а також колегіям громадських обвинувачів. Незабаром (травень 1919 р.) Нарком'юст УСРР опрацював Положення про органи кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції яке стало правовою основою організації та діяльності кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції.

У Положенні органи кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції розглядалися як допоміжний апарат судово-слідчих установ при розкритті й розслідуванні злочинів. Зокрема, на кримінальний розшук покладався обов'язок наглядати за злочинні:11 елементом та попереджувати вчинення злочинів, розшукувати підозрюваних у здійсненні злочинів осіб, а також предметів та слідів, що можуть сприяти розкриттю злочину.

Промислова міліція займалася виключно охороною підприємств і установ, забезпечувала громадський порядок на їхній території Формувалася вона на договірних засадах. З квітня 1921 р. по березень 1922 р. промислова міліція була тимчасово ліквідована в зв'язку з деякими реорганізаціями структур, після цього відновлена поста новою Раднаркому від 31 березня 1922 р. і існувала поряд із зовнішньою міліцією. Залізнична міліція (заснована постановою РНК УСРР від 29 червня 1919 р.) користувалася всіма правами і обов'язками загальної, але займалася охороною порядку, майна і вантажів на залізничних шляхах, охороною станцій від нападів бандитських (повстанських) формувань і мобілізацією населення у разі потреби для очистки шляхів. Річкова міліція також користувалася всіма правами і виконувала обов'язки загальної, займаючись при цьому охороною порядку на пристанях, пасажирських пароплавах, охороняла судна й водні споруди.

Взагалі, процес створення та діяльності органів радянської міліції в Україні, був тісно пов'язаний з інтересами забезпечення організаційних функцій Наркомата внутрішніх справ (НКВС), що становили основу його діяльності протягом 1917-1922 pp. Хоча організаційну роботу по радянському будівництву на місцях в 1922 р. було в основному завершено, ВУЦВК поки що залишав її в компетенції НКВС, а затвердивши "Положення про Народний комісаріат внутрішніх справ України" (12 серпня 1922 p.), закріпив це юридично.

Положення вперше юридично регламентувало організаційну структуру наркомату, визначило його права та обов'язки. Структурно апарат НКВС складався з Адміністративно-організаційного відділу, Головного управління робітничо-селянської міліції, відділу комітетів незаможних селян, відділу національностей, управління комунальним господарством, фінансово-кошторисного відділу та управління справами. На місцях до системи НКВС належали губернські, повітові, міські та волосні управління виконкомів Рад, місцеві органи міліції, карного розшуку, Центр розшуку та ін. (О. Олійник). У цілому, НКВС проголошувався державним адміністративним органом, що мав здійснювати організаційні та правоохоронні функції. Вперше на законодавчому рівні було визначено місце НКВС у системі органів державної влади та управління України - він діяв як виконавчий апарат ВУЦВК. Останній призначав Народного комісара внутрішніх справ, який входив до складу Президії ВУЦВК та Ради Народних Комісарів.

Виявом розвитку процесів централізації управління органами міліції та її мілітаризації, стало утворення в системі НКВС УСРР Головного управління міліції (30 березня 1920 р.) для керівництва усіма її видами. На підставі прийнятого невдовзі Тимчасового положення про робітничо-селянську міліцію (квітень 1920 p.), до її складу дозволялося зараховувати червоноармійців, які брали участь у боях, старших 28 років, і тимчасово звільнених з діючої армії в госпіталі або тих, що перебували у відпустці з причин хвороби. Червоноармійці, які вступали до міліції, звільнялися від подальшої служби в Червоній армії. Таким чином, міліція за своїм кадровим складом наближалася до військових підрозділів. Згідно з новим затвердженим Раднаркомом УСРР Положенням про робітничо-селянську міліцію (14 вересня 1920 р.), органи міліції по суті набували значення збройних частин особливого призначення. Дослідники (О. Олійник) відзначають, що характерною рисою розбудови та діяльності міліції УСРР було постійне втручання в її роботу державних і партійних органів Російської Федерації.

Отже, процес становлення і діяльності в Україні радянських правоохоронних органів здійснювався на основі проголошуваних жовтневою революцією загальних принципів революційної доцільності та радянської (соціалістичної) законності - на кшталт російських, і був невід'ємною складовою радянської державної системне республіці. Упродовж 1917-1922 рр. відбувався пошук місця правоохоронних органів, у тому числі й міліції, в системі державна інституцій України, формувалися завдання, загальні принципи їх організації та діяльності. Цей процес опирався на досвід та нормативно-правову базу Радянської Росії. Створена українська нормативна база лише дублювала і незначною мірою доповнювала відповідні нормативні акти РРФСР