69. Судова реформа в Росії 1864 року та її значення.

Найбільш послідовною із буржуазних реформ 60-х рр. Була судова реформа. Старі станові суди, що зберігалися з часів Катерини II, були замінені загальними судовими установами для осіб усіх станів, і формально усі судилися в одних і тих же судах, за одними і тими ж законами, при одному і тому ж порядку судочинства. В основі карної системи лежало тілесне покарання, яке нерідко було покаранням на смерть. Комітет при 2-ому відділі Імператорської Канцелярії висловився за скасування жорстоких покарань і за збереження різок лише до збудування достатньої кількості в'язниць.

Указом 17 квітня 1863 р. були заборонені шпіцрутени, «кошки» і частково «канчуки». Для осіб, засланих до Сибіру на каторжні роботи і на поселення, «канчуки» зберігались, як кара за втечу чи новий кримінальний злочин.

Різка зберігалась також для солдату дисциплінарних батальйо нах, для селян (за вироком волосного суду).

Для жінок тілесна кара скасувалась, але для засланих на каторгу і поселення зберігалась. Закон зберіг тілесне покарання не тільки за рішенням суду, але й в адміністративному порядку на випадок непокори, тому селян масово били різками.

Система розгляду кримінальних справ у різних судових інстанціях була різною. Волосному суду були підсудні маловажливі проступки селян, як то: про тілесні пошкодження, протипожежні порушення і т.п. Мировому суду – справи, що не перевершували штраф більше 300 крб., арешт не більше 3-х місяців та ув'язнення до 1,5 року.[4]

Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядалась в окружному суді, де більша частина справ розглядалась судом присяжних засідателів. Справи про державні злочини розглядались без засідателів. Докази: свідчення підсудного, свідків, експертиза, речові докази, письмові докази.

Законом встановлювалися стадії кримінального процесу: 1)попереднє розслідування, яке розділялось на дізнання і попереднє слідство; 2) передача до суду і вирішення судом питання про те, чи досить є доказів, щоб розпочати судочинство; 3) стадія підготовки розпорядження про стан справи: чи може воно слухатись, чи досить підготовлене; 4) розгляд справи в суді.

Були такі апеляційні інстанції:

- для мирових судів – з'їзд мирових судів;

- земських начальників – повітовий з'їзд;

- окружних судів – судова палата;

- судових палат – кримінально-касаційний департамент Сенату.

Статут цивільного судочинства вводив дві системи розгляду цивільних справ: у мирових судах і судово-адміністративних установах та в загальних судах (окружному і судовій палаті). У місцевих судах розглядались позови, ціна яких не перевершувала 30 крб., у загальних – більше 30 крб. Розгляд був відкритим, гласним і змагальним. Відповідач повинен був з'явитись до канцелярії суду протягом місяця (коли жив в Росії), 4-х місяців (якщо за кордоном), при відсутності даних про місце проживання – 6 місяців. При неявці відповідача до суду суддя міг розглядати справу без нього. Неявка до суду позивача вела до припинення розгляду справи.

Справа починалась з письмової або усної заяви; розгляд справи словесний; докази – свідчення, письмові акти, огляд місця суддею, висновки експертів. Вирок оголошувався публічно і через три дні мав бути сформульований. Рішення суду виконувалось поліцією чи особами волосного або сільського управління. Позивач після рішення суду звертався до суду за видачею виконавчого листа, який потім вручався судовому приставу окружного суду. Якщо відповідач протягом 2-х місяців не виконував рішення, то пристав мав описати його майно і продати з молотка.

Скарги на рішення мирового суду подавались з'їздові мирових суддів, на рішення земських начальників і міських суддів – до повітового зїзду, на рішення повітових членів окружного суду – до окружного суду. Апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата. Вищою касаційною інстанцією був цивільний касаційний депар тамент Сенату. Особливістю цивільного процесу було те, що він проходив повільно і супроводжувався дорожнечею судових мит. За новим законом так звана «нотаріальна частина» була довірена нотаріусам, які існували при окружних судах.

Судова реформа мала прогресивне значення, тому що нова судова система замінила собою вкрай роздроблену систему судів (суди по станах, по роду справ, із безліччю інстанцій, де справи велися на основі інквізиційного процесу, при закритих дверях, слідчі функції здійснювала поліція і т.п. ). Проте значення судової реформи 1864 року зменшувало поруч положень судових статутів: вилученням деяких категорій справ із компетенції суду присяжних (у т.ч. про державні злочини), зберіганням системи заохочень суддів місцевими адміністраціями, які представляли їх до чергових чинів і орденів і т.д .

З 70-х років у період реакції почався відступ від проголошених принципів.

Судова реформа була піддана корінному перегляду раніше інших реформ 60-х років. У 1866 році з веденням суду присяжних були вилучені справи про пресу; законом 19 травня 1871 року були затверджені Правила про порядок дії членів корпусу жандармів по дослідженню злочинів, що передали дізнання по справах про державні злочини у ведення жандармерії. 7 червня 1872 була прийнята нова редакція розділу про судочинство по державних злочинах "Статуту карного судочинства", що закріпила створення Особливої ​​присутності Сенату (за участю станових представників) для розгляду цієї категорії справ законом від 9 травня 1878 року "Про тимчасову зміну підсудності і порядку виробництва справ по деяких злочинах "був різко скорочений коло справ, що розглядалися судом присяжних; законами від 9 серпня 1878 року і 8 квітня 1879 року розгляд справ про державні злочини й особо небезпечних злочинах проти порядку управління було передано військовим судам. Прийняте 14 серпня 1881 року "Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою" ще більш розширило компетенцію військових судів і звузило коло процесуальних гарантій у загальних судових установленнях. Завершенням судової "контрреформи" явилась судово-адміністративна реформа 1889 року.