2. Теорії інфляції та їх еволюція

Розробка проблем інфляції в марксистській літературі та західні теорії інфляції першопочатково однаковою мірою засновувались на розумінні цього явища як чисто грошового феномена. Через це перші теорії інфляції і в тому, і в іншому випадках спирались на розуміння гро­шей, яке склалось у відповідних економічних вченнях.

Теорія грошей К. Маркса, як відомо, спиралась на те­зу, що гроші є товаром, і, як й інші товари, повинні мати власну вартість для нормального виконання своїх функцій. В силу законів історичної еволюції і особливих фізичних властивостей в ринковому господарстві XIX ст. у вигляді грошей виділився такий товар, як золото (в окремих країнах цю функцію виконувало і срібло). Щодо ролі паперових грошей, то, згідно з теорією грошей К. Маркса ці гроші відігравали роль лише представників золота: «Паперові гроші є знаками золота» [10, Т.1, 139]. Саме два зазначених найважливіших положення марк­систської теорії грошей — про трудову основу грошей і про паперові гроші як представників — замінників зо­лотих грошей були покладені в основу марксистської теорії інфляції.

Марксистська теорія пов'язувала інфляцію з надлишко­вим паперово-грошовим обігом і спиралась при цьому на положення К. Маркса про паперові гроші як пред­ставників — замінників золотих грошей та на формулу К. Маркса, що визначала кількість золотих грошей в обігу при виконанні ними лише функції засобу обігу (К_гр = ТЦ/Ш₀) та при виконанні грішми ще і функції засобу платежу на формулу:

К_гр=(ТЦ-К_р+П_л-ВП)/Ш₀,

де К_гр – кількість грошей; Т – кількість товарів; Ц – ціни товарів; К_р – сума цін товарів, проданих в кредит; П_л – взаємо погашення платежів; Ш₀ – швидкість обігу грошей.

Проте з часом погляди на інфляцію як на процес ви­никнення розриву між кількістю паперових грошей порів­няно з кількістю золота, все менше влаштовували радян­ських економістів. Так, Г. Матюхін зазначав: «... тракту­вання інфляції як переповнення каналів грошового обігу паперовими грішми вже недостатнє»¹. Подібні твер­дження викликали досить гостру полеміку в радянській економічній літературі. Приводом для неї стала поява в 1968 р. монографії С. Борисова «Золото в економіці сучас­ного капіталізму». У ній автор докладно проаналізувавши фактичні дані про роль золота в сучасній економіці, при­йшов до висновку, що нині «в національних грошових системах вирішального значення набувають нерозмінні паперові гроші та, оскільки тепер вони повністю обслуго­вують рух товарів, капітілів та послуг на всіх стадіях капітілістичного відтворення, саме ці гроші висуваються на роль грошового антипода, який протистоїть товарному світу та дає вираження ціни товарів власним паперовим масштабом» [4, 64]. Цим автор доводив, що золото пере­стало бути грішми. Його позицію підтримали ряд радян­ських економістів (А. Анікін, Л.Красавіна, А. Шаров, Ю. Пашкус, В. ІПенаєв та ін.). Хоча не менш активно ви­ступили і опоненти (М. Бортник, І. Злобін, Я. Кронрод, С. Далін), які відстоювали позицію, що сучасні паперові гроші (навіть в умовах фактичної демонетизації золота), як і раніше представляють у обігу вартість золота.

Наступним кроком стало пов'язування ідеальної «зо­лотої ціни» за допомогою масштабу цін з фактичною ку­півельною спроможністю кредитно-паперових грошей. У результаті виникала «номінальна ціна» товарів. У свою чергу, зв'язок золота з сучасними грішми в країнах, які не мають власного видобутку золота, реалізу­вався через функцію світових грошей та інтернаціональну вартість.

Наступним стала поява різноманітних теоретичних кон­цепцій, які намагались пояснити природу сучасних гро­шей поза зв'язком з золотом. У одних випадках ці гроші видавались за представників не золота, а певного іншого товару; в інших — констатувалась повна відсутність у сучасних па­перових грошей власної товарної природи, але визнавалась можливості мати цінність, не маючи вартості на ос­нові так званої «представницької» природи паперових грошей, та стверджувалося про перетво­рення грошей на облікові одиниці, які безпосередньо відбивають вартість інших товарів і послуг; в ще одному випадку сучасні гроші видавались за різновид монопольного товару (оскільки емісія їх перебу­вала під повним контролем одного монополіста — держа­ви). В межах такого тлумачення сучасні гроші зберігали свою товарну природу, а їхня вартість формувалась за тими законами, які вже були встановлені марксистською економічною теорією стосовно інших монопольних товарів (як результат перерозподілу вартості інших немонопольних товарів).

Ще один напрям теоретичних концепцій, які намага­лись пояснити природу сучасних грошей поза зв'язком з золотом, наголошував, що це передусім не стільки папе­рові, скільки кредитно-паперові гроші, де зовнішнім вті­ленням вартості є боргове зобов'язання як носій товарного капіталу. До подібних поглядів на при­роду сучасних грошей схиляються й інші дослідники.

Кредитно-паперова природа сучасних грошей об'єк­тивно передбачає, що на них поширюється ряд зако­номірностей обігу як кредитних, так і паперових грошей. Тільки на основі поєднання цих форм грошей можна по­яснити дві зовні суперечливі обставини: чому, з одного боку, сучасні гроші можуть виконувати всі свої функції, а з іншого — інфляційно знецінюються. Визначення сучас­них грошей як кредитно-паперових має на увазі не тільки те, що вони випускаються в порядку кредитування госпо­дарства чи держави, а й те, що кредитний компонент є провідним у змісті сучасних грошей.

Зважаючи на тісне, органічне переплетіння банків­ського та державного кредитів, чітко поділити грошовий обіг на частини, які відповідають кожному з компонентів грошей, неможливо, але це і не потрібно. Виходячи з од­норідності грошової маси, вирогідно, більш правильно го­ворити про те, що сучасні гроші мають дві групи власти­востей. Одна поєднує їх з класичними кредитними гріш­ми (в їх основі лежить вексельний обіг та рух позикового капіталу, їх функціонування регулюється банками, а не державною скарбницею). Друга (можливість додаткової емісії державою незабезпечених реальним нагромаджен­ням капіталу грошей, вплив цього процесу на інфляційне зростання цін) — зближує їх з паперовими грішми. Щоправда, нині ця емісія здійснюється банківською системою, а не державною скарб­ницею. Проте, навіть така форма кредитування держави і фінансування дефіциту державного бюджету може вести до зростання кількості грошей в обігу. І тому при додат­ковій емісії кредитних грошей понад потребу в них еко­номіки відбувається їхнє знецінення. У цьому разі ми маємо справу з процесом спаперовлення кредитних гро­шей, який веде до інфляції.

Водночас аналіз інфляційних процесів у другій поло­вині XX ст. показав, що досить часто вони викликались не тільки процесами в сфері грошового обігу, а й проце­сами в сфері виробництва і ринкової пропозиції товарів, а лише потім переносились у грошово-кредитну сферу. На такій основі в радянській економічній літературі постало так зване багаточинникове пояснення інфляції (тобто її виникнення і протіканння пояснювалися спільним впли­вом чинників як з боку грошового обігу і платоспромож­ного попиту, так і з боку виробництва і пропозиції това­рів).

Згідно з цим підходом у сучасних умовах дослідження інфляції має містити чотири основних елементи: сут­ність, причини, форми вияву, соціально-економічні наслідки.

Джерелом західних теорій інфляції також були теорії грошей, але на відміну від марксистського економічного вчення вони за основу брали кількісну теорію грошей, яка виникла ще в XVI ст. (найбільш яскраві її представники — англійський філософ XVIII ст. Д. Юм, а в економіці — Д. Рікардо, Дж. Ст. Міль, А. Маршал, І. Кассель, Дж.М. Кейнс) і набула найбільшого поширення, у тому числі у поясненні феномена інфляції, в кінці XIX ст. — у перші десятиліття XX ст. Найбільш чітко вона була сфор­мульована відомим американським економістом І. Фішером у його дослідженні «Купівельна сила грошей ...» (1911 р.). Саме він популяризував та теоретично обґрунто­вував відоме ще з XVII ст. так зване рівняння обміну:

MV=PQ

де М — кількість грошей в обігу (незалежно від характе­ру грошей металевого чи кредитно-паперового); V — швидкість обігу грошей; Р — середній рівень цін товар­них угод; Q — кількість товарних угод.

У рівнянні обміну в найбільш спрощеному та популя­рному вигляді наведена кількісна теорія грошей та відпо­відне пояснення інфляції. Згідно з нею між зростанням цін та грошовою масою існує прямоиропорційна лінійна залежність. Причому ця залежність діє без опосередкову­ючих її ланок: зростання грошової маси веде до зростання цін (інфляції). Ця теорія була піддана критиці представ­никами різноманітних течій економічної думки, в тому числі марксистської.

Оскільки зазначена критика не пору­шувала сутності кількісної теорії грошей, то з її допомо­гою було здійснено певну реконструкцію цієї теорії. Так, І. Фішер ускладнив рівняння обміну, додатково ввівши до лівої його частини кількість та швидкість засобів чекового обігу. Врешті-решт, його формула набула такого вигляду: “кількість готівкових грошей, помножена на середню швидкість їх обігу (М’V’), плюс кількість банківських депо­зитів, помножена на середню швидкість їх обігу (М’’У"), до­рівнює кількості товарів, помноженій на їх ціни чи середній зважений рівень цін на обсяг торгівлі (РQ)”, тобто

РQ = М'V’ + М"У"

Ще більші новації в цю формулу були внесені англійськими економістами (особливо А, Маршалом, А. Пігу та ін.), які включили, в кількісну теорію грошей проблеми попиту господарюючих агентів на платіжні за­соби і як засіб обігу, і як страховий фонд. На відміну від І. Фішера вони в основу свого варіанту теорії поклали не обіг грошей, а нагромадження їх у господарюючих суб'єктів. Основний принцип «кембриджського» варіанту рівняння обміну виражається формулою:

M=kPQ

де M – кількість грошей; P – рівень цін; Q – фізичний обсяг товарів; k – частина річного доходу, яку учасники трансакцій повинні зберігати в формі грошей аби безперешкодно задовольняти свої поточні витрати (касаві залишки).

У цілому ці зміни не порушували закладену в теорію І. Фішера пряму, жорстко пропорційну залежність рівня цін від кількості грошей у обігу. Ще одна група критич­них зауважень виходила з сумнівності занадто жорстких кількісних закономірностей, закладених у кількісній те­орії грошей (наприклад, точну пропорційність у зростанні кількості грошей і викликаного цим збільшення рівня цін, постійність швидкості обігу грошей і кількості товар­них угод), або зазначала можливість одночасно з впливом грошового обігу на рівень цін і достатньо серйозного впливу з боку чинників ціноутворення, які мають вироб­ничий чи ринковий характер. Оскільки ці зауваження ставили під загрозу самі принципи кількісної теорії гро­шей і засновану на ній теорію інфляції, враховані вони не були.

Останнє мало і своє об'єктивне пояснення. Кон­цепція інфляції, заснована на кількісній теорії грошей, у загальному вигляді правильно пояснювала механізм інфляції, яка спостерігалася в XIX ст. і в перші десяти­ліття XX ст. Інфляція того періоду виступала здебіль­шого як виключно грошове явище, як підвищувальна реакція цін на збільшення паперово-грошової маси при відриві останьої від її металічної основи. Звідси і засо­би, які рекомендувались тоді у боротьбі з інфляцією. Це передусім зменшення обсягу емісії паперових грошей і відновлення їх зв'язку з золотом.

У західній економічній думці 1930-ті роки ознамену­вались появою і швидким завоюванням популярності кейнсіанскою теорією (відбулась так звана кейнсіанська революція). Вирішальними в цьому процесі були ідеї, ви­сунуті в головній праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». У короткому викладі найбільш революційний характер порівняно з попередні­ми неокласичними теоріями несли дві ідеї Кейнса. Перша полягала у визнанні того, що ринкова економіка, засно­вана на приватному підприємництві, за певних умов може опинитись у глибокій кризовій стагнації, з якої одні лише стихійні сили ринку її вивести не зможуть. Друга фунда­ментальна ідея кейнсіанства полягала у висуненні як ви­значального напряму еволюції економічної системи державного регулювання, покликаного виправити дефекти чисто ринкового розвитку стимулюванням так званого ефективного попиту. Вирішальним інструментом подібно­го стимулювання визнавалось збільшення видатків дер­жавного бюджету (в тому числі за рахунок його дефіци­ту). В цьому контексті інфляція стає важливим елементом макроекономічного регулювання.

Залишаючись в цілому на позиціях кількісної теорії грошей, Дж. М. Кейнс дещо модифікував її. Окрім трансакційного мотиву і мотиву нагромадження на непе-редбачувані випадки, які визначаються як функція суспі­льного виробництва (Y) і дорівнюють L1(Y), він ввів ще і спекулятивний мотив, який збільшує потребу в грошах на L2(г). В результаті загальна формула для визначення по­треби у грошах набула вигляду: М = L1(Y) + L2{r). Останній мотив надання «переваги ліквідності» пов'язаний зі ставкою відсотка г, рівень якого обернено пропорційний доходам від альтернативних фінансових ак­тивів.

У зв'язку з поширенням кейнсіанства поступово фор­мується новий погляд на інфляцію. Головне, що воно привнесло в трактування інфляції, — це відмова від тих жорстких кількісних закономірностей, які пропонувались І. Фішером. Було визнано можливість зміни швидкості обігу грошей, обсягів товарообороту і, відповідно, вплив цих змін на інфляційні процеси. До аналізу кількісних закономірностей було включено з досить важливим зна­ченням ті економічні змінні, важливість яких раніше не­дооцінювалась (передусім норма відсотка і неоднакова ліквідність різних платіжних засобів і цінних паперів).

Відбулась відмова і від наявності жорсткої пропорції у взаємодії грошової маси і рівня цін. Відповідно до кеинсіанских ідей за певних умов (насамперед при недо-використанні виробничих і трудових ресурсів, тобто в періоди економічних спадів) помірне зростання грошової 'Маси і, відповідно, платоспроможного попиту має більшою мірою впливати на піднесення виробництва і зай­нятості та меншою мірою — на зростання цін. Механізм такого впливу пов'язаний зі зменшенням норми відсотка, що і зумовлює зростання інвестицій. Інакше кажучи, кейнсіанство, в цілому дотримуючись кількісної теорії грошей, відмовилось від тези про жорстку пряму пропор­ційність у зміні грошової маси і рівня цін за певних умов.

Домінантою економічного розвитку, чинником еконо­мічного зростання, згідно з теорією Дж. М. Кейнса, є стимулювання «ефективного попиту». Не заперечуючи в цілому ролі і значення грошей для розвитку ринкової економіки, Кейнс вбачав дещо інший, порівняно з нео­класиками, механізм їх впливу на розвиток економічних процесів. На відміну від неокласичної теорії грошей, за якою гроші — це один з технічних інструментів, що ви­користовуються суб'єктами ринку при здійсненні ними угод купівлі-продажу, Кейнс стверджував, що гроші є не лише знаряддям обміну, а й конче важливим та дійовим чинником економічного зростання. На відміну від твер­дження неокласиків, що в ринковій економіці роль гро­шей зводиться лише до «вуалі», якою прикриваються ре­альні економічні процеси, Дж. М. Кейнс зазначав, що ринкова економіка за своєю природою — суто грошова, а отже, гроші відіграють в ній активну, дійову роль.

Згідно з теорією Кейнса, гроші справляють вплив на розвиток економічних процесів через кредитну сферу (пе­редусім через ставку банківського відсотка). Механізм пе­редачі монетарних імпульсів на економіку, за теорією Кейнса, діє так: грошова маса впливає на норму відсотка, яка в свою чергу впливає на інвестиційний процес, а че­рез нього на виробництво і лише в кінцевому підсумку на ціни. Отже, відповідно до кейнсіанської теорії схематично ланцюг монетарного впливу має такий вигляд: гроші — банківський відсоток — інвестиції — виробництво — ці­ни. Як видно з цієї схеми, в самому процесі проходження грошового імпульсу, тобто в інтервалі між збільшенням грошової маси та цінами, є ряд проміжних ланок, перехід­них станів та змінних величин.

Неокласики, як відомо, вбачали прямо пропорційну, або як вони її називали, лінійну залежність між грошо­вою масою та цінами. Ці причинно-наслідкові зв'язки ви­значалися формулою: гроші — ціни. Іншими словами, зміна маси грошей в обігу призводить до зміни динаміки цін, несталість яких негативно впливає на можливості доягнення ринкової рівноваги, викликає ускладнення та збої в ринковому механізмі.

Варто зауважити, що кейнсіанська ідея про те, що грошовий чинник впливає на реальні економічні процеси не безпосередньо, не прямо пропорційно, а опосередкова­но, певний час обговорювалась науковою громадскістю ще до виходу у світ «Загальної теорії» Дж. М, Кейнса. Теоре­тичну схему лінійної залежності між грошовою масою і цінами заперечував ще шведський економіст К.Вікселль (1851—1926 рр.). Проте Кейнс в своєму аналізі процесу відтворен­ня в тогочасній ринковій економіці пішов значно далі. Він ввів до свого макроекономічного аналізу банківський відсоток. Величина його, як уже зазначалось, впливає на інвестиції в бік їхнього зростання чи скорочення, а інвес­тиції в свою чергу впливають на виробництво та зайня­тість, а отже, на величину національного продукту.

Дж. М. Кейнс вважав, що «справжня інфляція» на­стає тоді, коли «подальше збільшення ефективного попи­ту вже не веде до збільшення обсягу виробництва, а пов­ністю витрачається на підвищення одиниці витрат, яке відбувається строго пропорційно до збільшення попиту».

Найважливіший момент кейнсіанського тлумачення інфляції — виділення певного «критичного рівня», який відокремлює просте збільшення грошової маси в обігу від інфляції. «Аж до цього моменту наслідки грошової екс­пансії відрізняються один від іншого тільки кількісно, і до досягнення цього положення немає таких точок, де можна було б провести риску і оголосити, що умови інфляції вже наявні. Всяке попереднє збільшення кількості грошей, оскільки воно збільшує ефективний по­пит, витрачатиметься частково на зростання витрат на одиницю продукту і частково на збільшення обсягу виро­бництва».

Саме кейнсіанскі ідеї в країнах з розвиненою ринко­вою економікою змінили ставлення до інфляції. Низька, повзуча інфляція (першопочатково вона трактувалась як приріст цін протягом року не більше, ніж 2—3%; після цього стелю його було піднято до 5—10% на рік) почала визнаватись неминучим супутником нор­мального розвитку ринкової економіки, який може у пев­них умовах відігравати і позитивну роль у стимулюванні виробництва. Більш висока інфляція галопуючого типу (від 10 до 100% приросту цін на рік) і тим більше гіперінфляція (понад 100% приросту цін на рік) трактуються вже як негативне явище, оскільки пов'язані з н«ю великі соціально-економічні та політичні втрати значно перевершують можливість отримати певну ко­ристь.

Наступні зрушення у трактуванні інфляції визріли вже в межах подальшого розвитку кейнсіанства після другої світової війни. Слід визначити два найважливіших напрями нових підходів.

По-перше, з'явився напрям, що доводив досить жорст­кий зворотний зв'язок між інфляцією і безробіттям. До­слідження, які проводились в межах цього напряму, визна­чили, що періоди з низьким безробіттям, як правило, спри­яли прискореному зростанню цін; періоди ж високого без­робіття, яке відображає загальне зниження платоспромож­ного попиту, і є типовим для періодів економічних спадів, поєднується зі зниженням цін і відсутністю інфляції. Цей взаємозв'язок у західній економічній літературі дістав назву «кривої Філліпса».

По-друге, усе частіше почали висловлюватись сумніви щодо існування лише прямої кількісної залежності, яка була зафіксована у рівнянні обміну (тобто в тому, що зро­стання грошової маси завжди є активною причиною зрос­тання цін та інфляції). З розвитком цього підходу в західну теорію інфляції починають енергійно впроваджуватись ідеї те­орії цін як основи інфляції, витісняючи панівні до того часу теорії грошей.

У повоєнні роки і до кінця 70-х років уряди всіх індустріально розвинених країн будували свою еко­номічну політику на засадах кейнсіанства. Спираючись на висунуті цією течією заходи стимулювання виробництва, насамперед на дефіцитне бюджетне фінансування, ці країни досягли досить швидкого економічного зростання, однак зростала й інфляція, яка з середини 60-х і особливо в 70-х роках переростає з повзучої у галопуючу. Збере­ження тривалої стійкої галопуючої інфляції та немож­ливість її подолання при спиранні на кейнсіанскі заходи стимулювання розвитку привели наприкінці 70-х років до різкого падіння авторитету кейнсіанства і в теоретичному, і в практичному плані. В цей період розпочинається рене­санс антипода кейнсіанської теорії — теорії неокласичної, насамперед у вигляді так званого монетаризму (монета-ристська контрреволюція).

Монетаризм є економічною теорією, в якій проблемі інфляції належить визначальна роль. Найвідомішими представниками цієї теорії є М. Фрідман, К. Брюннер, М. Паркін. Попри їхні різні теоретичні підходи і методо­логію, належність до монетаристської школи визначаєть­ся прийняттям ними таких основних постулатів.

1. Стабільність є іманентной рисою ринкової еко­номіки. Після порушень господарського розвитку еко­номічна система автоматично повертається до стану рівноваги, а безробіття — до свого «природного рівня».

2. Будь-які темпи зростання грошової маси можуть бути поєднані зі станом рівноваги, єдина відмінність цих станів рівноваги полягає у різних темпах інфляції.

3. Зміни в темпах зростання грошової маси першопочатково дійсно впливають на темпи реального економічного зростання (і, відповідно, на рівень безробіття).

4. Негативне ставлення до політики управління попи­том — як грошової, так і бюджетної. Перевага віддається довгостроковій стабільній грошовій політиці — встанов­ленню норм чи орієнтирів зростання грошової маси.

Водночас ряд монетаристів, прихильників теорії раціональних очікувань, до яких належать американці Р. Лукас, Т. Сарджентс, Н. Уоллєс, не поділяють третій пункт. Основна розбіжність між цими двома різновидами монетаризму полягає в тому, що традиційні монетаристи визнають можливість існування короткострокових станів нерівноваги, в той час як прибічники концепції раціональних очікувань вважають, що існує не тенденція до довгострокової рівноваги, а безупинна послідовність станів рівноваги.

До п'яти основних форм багатства М. Фрідмен відно­сить гроші, облігації, акції, фізичні блага, людській капі­тал. Кожна з цих форм багатства приносить дохід, але форми доходу можуть відрізнятись.

Центральна проблема, яку вирішує кожен власник, — оптимізація структури багатства, що належить йому, з метою максимізації сукупної його корисності. Якщо гро­ші — одна з форм багатства, яка приносить дохід, то по­пит на гроші визначається їхньою граничною доходністю порівняно з граничною доходністю інших форм багатства.

Монетаризм же виходить зі стабільності попиту на гроші як на один з різ­новидів багатства, що нагромаджується лише заради про­ведення операцій з обслуговування руху товарної маси. Еластичність попиту на гроші за нормою відсотка для монетаристів є незначною.

Усі негаразди в розвитку економіки монетаристи по­яснюють надмірним впливом держави, який полягає у не­вмінні керувати грошовою емісією, тобто пропозицією грошей. Відповідно до ідей монетаристів вирішальна роль держави в економіці має полягати передусім у постійному та рівномірному збільшенні кількості грошей в обігу, що само по собі забезпечить здоровий розвиток ринкової економіки.

Інфляція, в розумінні монетаристів, є чисто грошовим явищем, яке викликане їх надмірною емісією. «Під інфляцією, — пише М. Фрідман, — я розумію стійке і не­впинне зростання цін, що завжди і скрізь виступає як грошовий феномен, викликаний надлишковою масою грошей у відношенні до випуску продукції». Отже, причини інфляції теоретики школи монетаризму вбачають лише у сфері обігу.

Різкій критиці монетаристи піддали залежність, за якою побудована крива Філліпса, на підставі гіпотези про «природній рівень безробіття». Поява цієї гіпотези, розро­бленої М. Фрідменом і Е. Фелпсом, призвела до окремого розгляду коротко- та довгострокових залежностей кривої Філліпса.

Боротьба з інфляцією у монетаристів зводиться до за­ходів, спрямованих на зменшення приросту кількості грошей в обігу та до обмеження зростання платоспромож­ного попиту, тобто по суті до основних заходів дефляцій-ної політики (включаючи і так зване таргетування — політику стримування зростання кількості грошей (гро­шових агрегатів) у заздалегідь заданих межах). Особливе значення надається повній ліквідації дефіциту бюджету і стійкій підтримці жорстко обмежувальної кредитно-грошової політики. Монетаристи повністю відкидають не­обхідність боротьби з інфляцією витрат.

У США, що є батьківщиною монетаризму, одночасно з ним виник інший напрям економічної думки, який дістав назву теорії «економіки пропозиції». Ключовою ідеєю цієї теорії було підкреслення необхідності поворту державної економічної політики від кейнсіанских рекомендацій що­до стимулювання платоспроможного попиту до всілякого стимулювання пропозиції, тобто приватного підприєм­ництва. Один з провідних представників цього напряму – Лаффер. Теоретики «економіки пропозиції» мають ба­гато спільного з монетаристами. Проте в їхніх підходах є і розбіжності. Представники теорії «економіки пропо­зиції» вважають себе послідовниками класичної західної політекономії, насамперед вчення А. Сміта; у вигляді здо­рового грошового обігу вони визнають тільки обіг, заснованний на золотому стандарті.

Інші розбіжності мають важливе практичне значення. Так, автори теорії «економіки пропозиції» вважають, що вирішальним напрямом фінансової політики держави слід визнати стимулювання, насамперед податкове, приватно­го підприємництва і заощаджень населення (через зни­ження податків з населення, особливо з його найбагатших прошарків).

Внесок прихильників теорії «економіки пропозиції» у сучасну багаточинникову концепцію інфляції полягає у тому, що вони пов'язують у єдине ціле інфляцію і по­датки. На їхню думку, високі податки гальмують розвиток виробництва, що знижує пропо­зицію товарів і, отже, веде до інфляції. Інфляція, яка виникає внаслідок підвищення податків, справляє не­гайний ефект не тільки на ціни, а і на заробітну плату. Основним винуватцем інфляції вони вважають державу, яка підвищує податки. Податки штовхають ціни до­гори, а вони, в свою чергу, тягнуть заробітну плату, по­роджуючи спілаль «зарплата — ціни». Зменшуючи по­датки, можна не просто перерозподілити суспільні ре­сурси, а і досягти їх кращого використання, стимулю­вати науково-технічний прогрес. Саме це, на їх погляд, може прискорити економічне зростання, зменшити без­робіття та стримати розвиток інфляції.

Певний внесок у розробку багаточинникового підхо­ду при теоретичному дослідженні проблем інфляції ма­ли й країни, які розвиваються. Так, в латиноамерикан­ському регіоні з його тривалим досвідом високої інфляції сформувались теорії так званої структурної інфляції. Вони розглядають такий різновид інфляції, який проходить як динамічний процес, зумовлений диспропорціями між галузями і секторами господарст­ва, нееластичністю пропозиції по відношенню до попи­ту, слабкою мобільностю чинників виробництва, негнуч­кістю цін у бік зниження.Структуралісти вбачають механізм інфляції у зміні структури попиту, в так званому переміщенні попиту.

Згідно з уявленнями структуралістів, якби різноманітні прошарки у суспільстві не намагалися зберегти свої відносні позиції в розподілі доходів перед лицем зростан­ня цін, то можливості виникнення інфляційної спіралі зменшилися би, а підвищення цін вело б в основному до перерозподілу доходів.

Як стверджував ще в 60-х роках відомий латиноаме­риканський економіст О. Зункель, роль передавального механізму звичайно відіграє неспроможність політичної системи вирішити два основних конфлікти економічних інтересів, які стосуються: а) розподілу доходів між різноманітними соціальними групами; б) розподілу про­дуктивних ресурсів між державним і приватним сектора­ми. Інакше кажучи, розвиток інфляційних імпульсів відбувається внаслідок спроможності різних економічних секторів і соціальних груп постійно «під­строювати» свої реальні доходи до видатків.

З точки зору структуралістів, зростання грошової маси лише дає можливість інфляції проявитись. Причиною ж інфляції є невідповідність попиту пропозиції, наявність «вузьких місць» в структурі виробництва. За переконанням структуралістів, тільки грошовим регулюванням з інфля­цією не впоратись; до того ж рестрикційні заходи без відповідних структурних перетворень можуть призвести до кризи.

Як і кейнсіанці, структуралісти визнають стимулюю­чий вплив інфляції на економічне зростання. Проте на відміну від кейнсіанців вони вважають, що за певних умов економічно не тільки доцільна, а й корисна також галопуюча інфляція (при 20—25 відсотках середньорічно­го темпу приросту цін).

Отже, розгляд розвитку економічної теорії та її погля­дів на сучасну інфляцію дає підстави зробити такі ви­сновки: а) теорії інфляції постійно розвиваються; б) роз­виток теорій інфляції — це прогресивний процес, який визначається загальним напрямом еволюції економічної науки, з одного боку, і еволюцією самого суспільного ви­робництва — з другого; в) розвиток теорій інфляції в су­часних умовах відбувається через синтез тих поглядів, які до цього вважались до певної міри несумісними. Тепер вони поєднуються у багаточинниковому підході, який відкриває нові можливості у комплексному дослідженні інфляції, у вивченні цього явища як результату розвитку економічної системи суспільства в цілому.