4. Виникнення та розвиток вітчизняного мовознавства.

Періодизація історії українського мовознавства зумовлюється внутрішньою логікою розвитку науки про українську мову, проте вона не може не враховувати періодизації як історії української мови, так і історії українського народу.

В історії українського мовознавства можна виділити такі періоди: 1) зародження мовознавства у східних слов’ян (XI-XIII ст.); 2) староукраїнське мовознавство (XIV-XVIII ст.); 3) українське мовознавство XIX – початку XX ст.; 4) українське мовознавство радянського часу; 5) мовознавство незалежної доби.

У деяких працях з історії мовознавства усе давнє мовознавство до початку XIX ст. розглядається як донаукове, а зародження наукового мовознавства пов’язується з зародженням порівняльно-історичного вивчення споріднених мов, що датується початком XIX ст. Однак такий погляд на старе мовознавство не може бути виправданим, адже воно було такою ж мірою науковим, як і мовознавство XIX чи XX ст. В усякому разі, ми з однаковим правом можемо говорити, наприклад, як про граматичну концепцію М.Смотрицького, вченого початку XVII ст., так і про граматичну концепцію О.О.Потебні чи О.О.Шахматова, В.В.Виноградова, Л.А.Булаховського та інших визначних учених нового часу.

Початки українського (як і російського та білоруського) мовознавства сягають ще спільносхіднослов’янського періоду – Київської Русі та наступного періоду феодальної роздробленості, від якого, однак, жодної мовознавчої праці до нас не дійшло. Більше того, у староруській літературі не залишилося жодних слідів, які б промовляли про існування таких праць у ті часи. Однак оригінальні східнослов’янські пам’ятки, як наприклад, “Повість временних літ”, дають ряд свідчень про те, що східні слов’яни вже здавна цікавилися як загальнотеоретичними питаннями мовознавства (наприклад, про походження мов взагалі і слов’янської зокрема, про взаємини слов’янської мови з іншими тощо), відшукуючи на них досить-таки наївні відповіді, так і прикладними мовознавчими проблемами (наприклад, пояснення незрозумілих слів, переклад слов’янською мовою грецьких і староєврейських слів, церковно-релігійних книг тощо, що, зрозуміла річ, вимагало усвідомлення як фонетичної системи та граматичної будови слов'янської мови і їх співвіднесеності із грецькою, так і вміння відшукувати у словниковому складі своєї мови належних семантичних відповідників іншомовним словам). Практичними потребами була викликана поява так званих азбуковників (словничків), чи глосаріїв, які, очевидно, були досить поширені у стародавній Русі. До нас дійшов найдавніший азбуковник лише кінця XIII ст. Це азбуковник при новгородській Кормчій книзі 1282 p., в якому пояснювалися окремі староєврейські біблійні назви (напр.: Сара –приди, Ревека – радость, Рахиль – присЬщеніе, Сіонг – позарище, Голгофа – лобное мЬсто тощо) та деякі інші слова, зокрема грецькі (Андрей – сила, Осифг – цвЬть тростьникь, Гавршль – уноша божий та in.) і навіть окремі слов’янські (зЬло – вельми, типа – грязь, бритва – стригольникг, исполинь – сильний та ін,).

Перші справжні граматичні та лексикографічні праці з’являються у східних слов’ян лише в період східнослов’янського середньовіччя. Так, 1582 р, у м. Вільно було надруковано першу відому нам церковнослов’янську “Кграматику словеньска язьїка”, що являла собою передрук відомої у ряді рукописних списків, найраніші з яких сягають XV ст., розвідки “О осьми часгЬхь слова”, яка довго приписувалась візантійському філософові Іоаннові Дамаскину і яку начебто у X ст. переклав слов’янською мовою Іоанн екзарх Болгарський. Насправді, як це доводить Г. В. Ягич, ця “книга философская Іоанна Дамаскина о осмихь частЬх-ь слова” була складена за зразками грецьких граматик десь у Сербії невідомим автором, поширившись спочатку у південних слов’ян, зокрема і в болгар, а потім і в східних слов’ян, де вона й була надрукована. Граматика ця занадто коротка і цікава своєю термінологією, яка лягла в основу наступних східнослов’янських граматик XVI—XVII ст.

Граматичному осмисленню церковнослов’янської мови сприяв і “Буквар”, надрукований Іваном Федоровим у Львові 1574 p., що був першою оригінальною працею цього типу у східних слов’ян.

1591 р. у Львові було видано “Граматику доброглаголиваго єллинословенскаго язьїка”, що була складена студентами Львівської братської школи під керівництвом митрополита Еласунського Арсенія і являла собою граматику грецької мови для слов’ян, а 1596 р. у м. Вільно було опубліковано нову “Граматіку словенску, совершеннаго искуства осми частій слова”, складену відомим у ті часи культурним і релігійним діячем Лаврентіем Зизанієм (Тустановським), що являла собою першу оригінальну спробу створення слов’янської граматики на східнослов’янських землях. Цим же автором того ж 1596 р. був виданий і перший друкований східнослов’янський словник “Лексиеь, сир-Ьчь Реченія вькратьціь собранн и изг словенскаго язьїка на простьі рускій діялекть истолкованьї», що містив понад тисячу церковнослов'янських слів, перекладених тодішньою українською мовою.

Найвизначнішою граматичною працею східнослов’янського середньовіччя стала “Грамматіки славенскія правилное синтагма” визначного українського філолога і церковно-релігійного діяча Мелетія Смотрицького, що була опублікована в м. Ев'ї (біля Вільно) 1619 р. і прослужила майже 200 років надійним посібником із церковнослов’янської граматики, ставши базою для багатьох пізніших переробок у східних і південних слов'ян. Такого ж значення набула і лексикографічна праця українського ученого Памва Беринди “Лексиконь славеноросскій и ймень тлькованіє”, що вперше був надрукований у Києві 1627 p.; nop. також латинсько-слов’янський словник Є.Славинецького кінця 30-х — початку 40-х pp. XVII ст., що дійшов до нас у численних списках і який нещодавно був опублікований.

Усі ці граматичні і лексикографічні праці були присвячені переважно вивченню церковнослов’янської (деякі – грецької та латинської) мови, однак вони сприяли також осмисленню граматики і лексичного складу тодішньої української мови, як літературної, так і розмовної.

Крім того, десь у середині XVII ст. з’являються вже й спеціальні граматичні та лексикографічні праці, об’єктом вивчення яких стає тодішня українська літературна мова.

Це насамперед такі лексикографічні праці, як “Синоніма славеноросская” невідомого автора і “Лексикон словено-латинскій” Є.Славинецького й А. Корецького-Сатановського, що дійшли до нас лише в рукописах, і особливо “Граматика словенська” Івана Ужевича, написана латинською мовою, що лише нещодавно була опублікована. До цих праць тісно прилягає й унікальна пам’ятка книжно-писемної української мови XVI ст. “Розмова”, яка зберігається у Французькій національній бібліотеці в Парижі і являє собою збірник відповідників між народною мовою і церковнослов’янською.

Починаючи з середини XVII і аж до кінця XVIII ст. на Україні не з’являлося більш-менш помітних граматичних і лексикографічних праць. Щоправда, були спроби видання різного типу переробок граматики М.Смотрицького, з яких на особливу увагу заслуговують скорочені переробки цієї граматики з наближенням до тодішнього українського живого мовлення (“Грамматіки или писменница язика словенскаго тщателемь вкратцЬ издана в Кремянци” 1638 p. і “Краткое потребніьйших о(т) грамматіческаго художества вещей собранїє”, надрукована 1773 р. в Почаеві), а в самому кінці XVIII ст. з’являються вже і перші ластівки лексикографії нової української літературної мови “Из'ьясненіє малороссійскихь реченій” Ф. Туманського 1793 р. (включає 333 слова) і особливо “Собраніе малороссійскихь словь, содержащихся в ЭнеидЬ”, що було додане до першого видання “Енеїди” І.П.Котляревського 1798 р. (включало близько 1 тис. слів).

Кінець XVIII – початок XIX ст. знаменувався посиленням зацікавленості до народної української мови, виявом чого була поява граматичних і лексикографічних праць, у яких предметом вивчення стала жива мова українського народу.

1818 р. вийшла перша граматика живої народної української мови “Грамматика малороссийского наречия, илн грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского язьїка, сопровождаемое разньїми по сему предмету замечаниями и сочинениями» О.П.Павловського, яка була підготовлена значно раніше (можливо, в кінці XVIII – на початку XIX ст.), адже 1805 р. вона вже розглядалася у Російській академії наук. До цієї граматики був доданий і “Краткий малороссийский словар”, що містив понад 1100 слів, українські прислів'я і приказки та зразки творів українською мовою.

Протягом першої половини XIX ст. вийшов ще ряд українських словників, що були або додатками до інших праць (як, наприклад, словник, доданий до збірки пісень М.О.Максимовича “Малороссийские песни” –1827 p., що містив десь 500 слів, та ін.), або являли собою самостійні праці (наприклад, “Собрание слов малороссийского наречия” И.Войцеховича, що включав 1173 слова).

Найвизначнішим з них був “Словарь малороссийскаго, или юго-восточнорусскаго язьїка...» П.Білецького-Носенка 1843 p.), що містив понад 20 тис. слів. На жаль, він так і не був свого часу опублікований (вийшов друком лише 1966 р. уже як пам’ятка історії української мови). Цьому ж авторові належала і досить об’ємна українська граматика, яка так і загубилася, не дочекавшись публікації.

На західноукраїнських землях, зокрема на Закарпатті, у цей час виходили переважно ще церковнослов’янські граматики (наприклад, “Grammatica Slavo-ruthena” М. Лучкая (Будапешт, 1830) церковнослов'янська граматика латинською мовою із зразками закарпатських говірок; “Русско-угорска ілі мадярска грамматіка їв. Фогорашія” (Відень, 1833) та ін.; nop. також рукописну “Грамматьїку язика славеноруского” Могильницького, підготовлену ще 1823 p., з якої було опубліковано лише передмову під назвою “В-Ьдомйсть о рускомь язицЬ” 1829 р. польською, а 1837 і 1848 р. руською мовою; у повному вигляді граматика побачила світ лише 1910 p.), однак, починаючи з 30-х років, з'являються вже й граматики живої української мови з орієнтацією на південно-західні діалекти (наприклад, “Grammaticderruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien” (Перемишль, 1834) та “Граматика язьїка руского вт> Галиціи, розложенна на пьітаня и отповйди” О.Левицького (Перемишль, 1849); “Grammatyka j?zyka maforuskiego w Galicii” І.Вагилевича (Львів, 1845); “Grammatyka jgzyka ruskiego (maloruskiego)” І.Лозинського (Перемишль, 1846); “Граматика руского язьїка” Я.Головацького (Львів, 1849) та ін.).

Протягом 30-40-х років XIX ст. з’являються також праці, в яких українська мова досліджується шляхом зіставлень і порівнянь з іншими слов'янськими мовами, внаслідок чого робляться спроби визначити її місце серед них і з’ясувати взаємовідносини між ними. До них належать, насамперед, праці М. О. Максимовича “Критико-историческое исследование о русском язнке” 1838, “История древней русской словесності” (К., 1839), “Начатки русской филологии, кн. 1. Об отношении русской речи к западнославянской” (К-, 1848) і Я.Головацького “Росправа о язиці южнорускім і єго наріччях” (Львів, 1849) та ін.

Особливо важливу роль у посиленні зацікавленості українською мовою та її історією відіграла полеміка навколо так званої гіпотези М.Погодіна, яка розгорілася в середині XIX ст. і в якій найактивнішу участь узяв М.О.Максимович (див. його “Филологические письма к М.П.Погодину о старобитности малороссийского наречия” 1856-1863 pp., а також Лавровський Я.А. Обзор замечательннх особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и с другими славянскими наречиями 1859.

Протягом другої половини XIX – початку XX ст. було досягнуто значних успіхів у таких важливих ділянках українського мовознавства, як історія мови та українська діалектологія.

Засновниками наукової української діалектології стали такі визначні вчені, як О.О.Потебня (“О звукових особенностях русских наречий”, 1865, “Заметки о малорусском наречи”, 1870 та ін.) та К.П.Михальчук (Наречия, поднаречия и говорьі Южной России в связи с наречиями Галичини 1877), а основи наукового вивчення історії української мови було закладено працями О.О.Потебні (“К истории звуков русского язика”, 1876; “Из записок по русской грамматике”. Т, 1-3, 1874-1899 та ін.) та П.Г.Житецького (“Очерк звуковой истории малорусского наречия”, 1876; “Очерк литературной истории малорусского наречия”, 1889 та ін.).

Важливий внесок у вивчення історії української мови зробили видатні російські вчені І.І.Срезневський (Мисли об истории русского язика.—Спб., 1850), О.І.Соболевський (Очерки из истории русского язьїка.— К-, 1884; nop. також: Опит русской диалектологии. 3. Малорусское наречие, 1892 та ін.), О.О.Шахматов (Лекции по истории русского язьїка. 1—3.— Спб., 1909—1911; Очерк древнейшего периода истории русского язика.— Спб., 1915; Краткий очерк истории малорусского язьїка, 1916 та ін.).

Чимало зробив для дослідження історії української мови ще в дореволюційні часи А. Ю. Кримський (Филология и погодинская гіпотеза 1898; Древнекиевский говор,1906; Украинская грамматика.1907 та ін.), а також інші вчені.

Важливі здобутки ще в дореволюційні часи мала й українська лексикографія. Із фундаментальних лексикографічних праць цього періоду відзначаються: Желехівський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словар, 1885-1886 pp. 5 тис); Уманець, Спілка А. Словар російсько-український, 1893-1898; Грінченко Б.Д. (ред.) Словарь української мови, т. 1—4. К., 1907-1909; Кобилянський Ю. Латинсько-український словар 1912.

Періодизація українського мовознавства у XX ст.

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:

I період (1917 – початок 30-х років). Характеризується активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вираженим практичним спрямуванням мовознавчої науки;

II період (30 – 40-ві роки). Період наступу на українізацію і репресивної політики ВКП (б) – КПРС, коли згорталися теоретичні дослідження і призупинилася практична робота;

III період (50 – 60-ті роки). Характеризується намаганням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку граматичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики;

IV період (70 – 80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику.