Список використаної літератури:

1. Короткий термінологічний словник із бібліографознавства та соціальної інформатики / Г.М.Швецова-Водка, Г.В.Сілкова, Л.О.Черепуха та ін.. – К.: Кн.палата України, 1998. – 116 с.

2. Кулешов С.Г. Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія типологічної схеми / С.Г. Кулешов. – К.: УкрІНТЕЇ, 1995. – 190 с.

3. Кулешов С.Г. Документальні джерела наукової інформації якоб'єкт дослідження інформатики / С.Г. Кулешов // Студії з архівної справи та документознавства. – 1996. – Т.1. – С. 72-76.

4. Кушнаренко Н.Н. Документоведение: учеб. для студентов ин-тов культуры / Н.Н. Кушнаренко / Харьк. гос. ин-т культуры; Отв. ред. В.Н.Шейко. –Харьков, 1997. – 384 с.

5. Палеха Ю.І. Документаційне забезпечення управління: підручник / Ю.І. Палеха / Міжрегіон. акад. упр. персоналом. – К., 1997. – 343 с.

6. Швецова-Водка Г.М. Загальне бібліографознавство: навч. посіб. для студ. ін-тів культури / Г.М. Швецова-Водка / РДІК. – Рівне, 1995. – 183 с.

7. Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: навч. посіб. для студ. ін-тів культури / Г.М. Швецова-Водка / Рівн. держ. ін-т культури. – К.: Кн; палата України, 1998. – 80 с.

8. Швецова-Водка Г..Н. Функции и свойства документа в системе социальных коммуникаций / Г.М. Швецова-Водка // Книга: исслед. и материалы. – 1994. – Сб. 69. – С. 37-57.

Додаткові матеріали

Перфока́рта — носій інформації, призначений для використання в ранніх (до початку 1980-х років) системах автоматизованої обробки даних. Виготовлялась з цупкого паперу, мала товщину біля 0.18мм, ширину 82.5мм, довжину 187.3мм (відповідно 0.007, 3¾, 7⅜ дюйма).

Інформація кодувалась просічками (перфопрацією) в певних позиціях карти. Ранні версії перфокарт мали 12х45, пізніші - 12х80 позицій (перше число - кількість рядків, друге - кількість колонок). Стандартна перфокарта, що використовувалась в ЕОМ та табуляторах — прямокутник із одним скошеним кутом. Позиції позначалися цифрами від 0 до 9 і слугували для кодування відповідних десяткових цифр. Дві верхні позиції залишалися непронумерованими і використовувались як додаткові до цифрових для кодування інших символів з кодового набору ЕОМ[1]. Інформаційна ємність однієї карти складала відповідно 45 або 80 символів з кодами від 0 до 255.

Для нанесення інформації на перфокарту (запису) використовувались спеціальні пристрої — перфоратори. В 45-колонних картах перфорація була круглою, в 80-колонних - прямокутною. Перфоратори також забезпечували автоматичне перенесення умовно-постійної інформації з перфокарти-шаблону з подальшим доповненням даними з документу.

Після перфорації перфокарту звичайно піддавали зчитуванню на контролері - спеціальному технічному пристрої, що співставляв повторно введені оператором дані з документа з нанесеними на перфокарту.

Інформація зчитувалась за допомогою 12 металевих щіточок, кожна з яких розташовувалась над відповідним рядком і формувала електричний імпульс при проходженні під щіткою отвора в перфокарті в наслідок замикання щітки на контактну площадку. В пізніших версіях для зчитування інформації використовувались фотоелементи.

Набір перфокарт іменувався колодою. За послідовність карт в колоді відповідав користувач. В окремих випадках впорядкування карт в колоді виконувалось за допомогою спеціального пристрою - сортувача. В інших випадках карти маркувались користувачем (звичайним написом від руки).

Окремі системи програмування досьогодні використовують формат представлення інформації 80-колонних карт.

Магнітна стрічка. На даний час в якості магнітних носіїв cистем і пристроїв ЦМЗ найчастіше використовуються магнітні стрічки і диски. В системах ЦМЗ, що застосовуються в інформаційно-вимірювальній техніці, в основному використовуються магнітні стрічки. Прогрес розвитку систем ЦМЗ, досягнутий протягом останніх десятиріч, став можливим, перш за все, в результаті вдосконалення магнітних стрічок з робочим шаром із g-оксиду заліза (g – Fe2O2) і розробки нових типів досконаліших магнітних носіїв. Перспективні напрямки вдосконалення магнітних стрічок полягають в покращенні їх електромагнітних і механічних властивостей.

Підвищення Нс зменшує вплив поля саморозмагнічування, яке зростає зі скороченням довжини намагнічених однорідних ділянок магнітної стрічки, зменшуючи тим самим завал АЧХ тракту магнітного запису в області верхніх частот, а також забезпечує більший захист стрічки від впливу зовнішніх магнітних дій. Негативним наслідком збільшення Нс магнітного покриття стрічки є необхідність струму запису, що може виявитись небажаним або неможливим через введення в насичення магнітного матеріалу головки запису в зоні робочого зазору (РЗ). Використання в апаратурі ЦМЗ висококоерцитивних носіїв потребує відповідних змін в матеріалах і розмірах зони РЗ записувальних магнітних головок.

Коерцитивна сила сучасних магнітних стрічок, наприклад металічних, може досягати значень порядку 100 кА/м і вище.

Рівень вихідних сигналів відтворювальної головки прямо пропорційний залишковій індукції магнітного носія. Підвищення Вr покращує один із найважливіших параметрів системи ЦМЗ – відношення сигнал-шум на виході лінійного тракту магнітного запису.

З іншого боку, збільшення Вr призводить до росту поля розмагнічення і перехідної зони між сусідніми різнополярно намагніченими ділянками носія (стрічки), що призводить до збільшення завалу АЧХ тракту магнітного запису в області верхніх частот.

Для покращення АЧХ тракту в області верхніх частот і одночасно підвищення відношення сигнал-шум, вибирають матеріал магнітного покриття стрічок з як найбільшими значеннями Вr і Нс.

Підвищення щільності запису цифрової інформації може бути досягнуте також шляхом збільшення kп робочого шару стрічки, оскільки збільшення kп призводить до зменшення перехідної зони між протилежно намагніченими ділянками носія.

Коефіцієнт прямокутності kп петлі гістерезису може бути підвищений в результаті застосування матеріалів з високим ступенем голкоподібності часток магнітного порошку (близько 0,1…2 мкм в довжину і 0,03 … 0,3 мкм в ширину) та їх високої однорідності.

Важливими параметрами, які визначають якість магнітних стрічок, також є однорідність магнітних властивостей; відсутність немагнітних включень по всій поверхні стрічки; ступінь електризації, тобто здатність поверхні носія до утворення електричних зарядів, які призводять до утворення імпульсних завад в головках відтворення; копір-ефект.

Істотно впливає на електромагнітні властивості носія товщина d феромагнітного покриття. Практично з самого початку застосування і вдосконалення магнітного запису стало ясно, що зменшення товщини магнітного покриття стрічки призводить до розширення АЧХ тракту і, отже, підвищення щільності запису. Це відбувається в результаті зменшення впливу ефекту саморозмагнічування і збільшення частини магнітного покриття стрічки, що знаходиться в зоні дії поля з більшим градієнтом зміни напруженості dH/dx над низхідною гранню записувальної головки.

Постійні зусилля, які направлені на зменшення товщини робочого шару порядку 2-8 мкм для порошкових покриттів і 0.1 – 0.5 мкм для металічних покриттів. Технологічний процес нанесення робочого шару на основу повинен забезпечити рівномірність товщини робочого шару по всій поверхні стрічки. Рівномірність товщини робочого шару необхідна для зменшення глибини ПАМ при відтворенні записаних на стрічці сигналів. Крім того, на глибину ПАМ також здійснюють вплив дефекти основи. При товщині робочого шару 2…5 мкм дефекти основи проявляються на робочій поверхні носія.

Основними вимогами до фізико-механічних властивостей магнітних стрічок є: точність і стабільність розмірів; висока стійкість зношування, що проявляється в малому стиранні робочого шару стрічок і збереженні міцнісних і інших експлуатаційних параметрів при тривалій експлуатації і зберіганні; низька абразивність; висока гнучкість і стійкість до багатократного згинання; висока адгезійна міцність; мала чутливість до змін умов експлуатації (температури, вологості та ін.). Механічні властивості магнітних стрічок в значній мірі визначаються матеріалом основи, в якості якої використовується поліетилентерефталат. Цей матеріал має високі механічні властивості і, перш за все, високу міцність, стійкість до дії температури, вологості і деяких видів агресивних середовищ; він зберігає свої властивості в умовах тривалого зберігання і експлуатації.

В наш час найбільше розповсюдження отримали магнітні стрічки на полімерній основі з застосуванням магнітних матеріалів робочих шарів на базі порошків оксидів заліза, двооксиду хрому, різноманітних металів і їх оксидів. Також проводяться роботи з розробки металізованих і металічних магнітних стрічок.

В якості основного матеріалу для магнітного порошку широко використовується g – Fe2O2. Цей порошок має такі магнітні властивості: Нс= 24 … 38кА/м; Вr » 0,12 Тл; kп = 0,7… 0,8.

Для покращення магнітних властивостей порошку g – Fe2O3 проводяться роботи по введенню в якості додаткового елементу – модифікатора кобальту Со. В залежності від різноманітних масових співвідношень Со можна змінити Нс порошку в широких межах (30…120 кА/м). Однак одним із недоліків такого порошку є температурна нестабільність, яка обумовлена магнітно-кристалографічною структурою кобальту. Крім цього, важко досягається достатньо висока відтворюваність магнітних властивостей окремих партій порошків.

Одним із висококоерцетивних магнітних порошків є двооксид хрому (CrO2), коерцетивна сила якого порядку 38 кА/м. Для підвищення Нс до 85 кА/м використовують присадки телура, рубідія і т.д. Недоліки, які обмежують широке застосування CrO2 для виготовлення магнітних стрічок, такі: низька точка Кюрі (126 °С), більш висока абразивність частинок.

На базі таких матеріалів, як залізо, кобальт, нікель і сплавів на їх основі, отриманий цілий ряд металічних магнітних порошків, які мають широкий діапазон значень Нс = 56…120 кА/м і здатні забезпечити високі електромагнітні властивості. Металічні порошки все більше використовуються, не дивлячись на труднощі їх промислового виготовлення (необхідно дуже точно регулювати режими утворення металічного порошку, частинки якого легко піддаються окисленню).

Застосування магнітних стрічок з робочими шарами, що використовують металічні порошки з високими магнітними властивостями, призводить до застосування магнітних стрічок, створення нових магнітних головок з субмікронними робочими зазорами і високою індукцією насичення. Одним з напрямків по створенню нових магнітних стрічок є розробка багатошарових стрічок (з двома і більше робочими шарами). Для нижчих шарів застосовується магнітний матеріал з Нс = 24…28 кА/м (g – Fe2O3), для верхніх з Нс = 36 … 48 кА/м (CoFeO, CrO2). Товщина шарів може бути однаковою або у верхніх шарів менша, ніж у нижніх; загальна товщина знаходиться в межах 3…10мкм.

Зменшення товщини робочого шару магнітних стрічок на базі порошків – технологічно складний процес і призводить до підвищення нерівномірності електромагнітних характеристик, а також до зменшення амплітуди відтворюваного сигналу. Тому з’явились розробки металізованих і металічних магнітних стрічок, які мають високу залишкову індукцію і майже прямокутну петлю гістерезису. Металізовані магнітні стрічки можна отримати нанесенням Со-Мо або Со-Мо-Ni електролітичним способом, хімічним відновленням Со, Ni, Fe або їх сплавів, хімічним осадженням СоР, напиленням в вакуумі магнітних сплавів CoSi, CoNiSi і т.д. Найкращі результати дають гальванічний спосіб і напилення в вакуумі.

В металізованих стрічках в якості основи використовується поліетилентерефталат.

Для виготовлення металічних стрічок часто застосовується електролітична мідь.

Широкому практичному застосуванню металізованих і металічних магнітних стрічок заважає недостатня адгезійна міцність металічних покриттів і недостатня стійкість робочого шару. Металізовані і металічні магнітні стрічки в наш час знаходяться в стадії розробки, ведуться подальші дослідження по вдосконаленню їх технічних характеристик.

Завдяки досягнутому в останній час суттєвому покращенню параметрів магнітних носіїв і головок промисловістю засвоєний раніше недосяжний діапазон густини ЦМЗ 1000…2000 біт/мм і вище. У випадку освоєння методів запису і відтворення вертикальним до площини носія полем цей діапазон може бути значно перевищений.

Опти́чний диск — носій даних у вигляді пластикового чи алюмінієвого диска, призначеного для запису й відтворення звуку, зображення, буквенно-цифрової інформації тощо за допомогою лазерного променя. Щільність запису — понад 108 біт/см.

Перші оптичні диски, що записували відео в аналоговому форматі (Laserdisc) були винайдені фірмою Philips у 1960-х i випущені на ринок в 1970-х в коомперації з фірмою MCA. Накопичений досвід дозволив приступити до випуску CD-ROMів на початку 1980-х (Philips та Sony).

Список розроблених типів оптичних дисків:

Blu-ray Disc (BD)

Compact Disc (CD)

Digital Multilayer Disk

Digital Versatile Disc (DVD

Enhanced Versatile Disc (EVD)

Finalized Versatile Disc (FVD)

Fluorescent Multilayer Disc

GD-ROM

High Density DVD (HD DVD)

Holographic Versatile Disc (HVD)

Laserdisc (LD)

Laser Intensity Modulation Direct OverWrite (Limdow-Disk)

Magneto Optical Disk (MOD)

MiniDisc (MD)

Multiplexed Optical Data Storage (MODS)

Phasewriter Dual (PD)

Professional Disc for Data (PDD)

Protein-coated Disc (PCD)

TeraDisc

Ultra Density Optical (UDO)

Universal Media Disc (UMD)

Versatile Multilayer Disc (VMD)

Компа́кт-ди́ск (розм. кружальце, розм. диск, англ. compact disc), плита (літературна норма), або КД, Сіді (англ. CD) — переносний оптичний диск для збереження інформації у цифровому вигляді, діаметром 12 см (стандарт) або 6-8 см (міні-CD), використовується для запису значних обсягів інформації — аудіо-, відеопродукції, даних тощо. У стосунку до музики принципово відрізняється від довгограючої грамофонної платівки. Виготовляють з поліакрилату з прозорим пластиковим покриттям. Металевий диск знаходиться під ним. З поверхні диска з мікроскопічних канавок зчитується лазерним променем цифровий код, яким закодовані звуки і створюється аудіо-сигнал, що практично не відрізняється від звучання оригіналу.

Компакт-диски використовуються з жовтня 1982, масовий випуск з 1983 року. Спочатку вони розроблялися для запису музики, пізніше стало можливим використовувати запис інших типів даних. Залишаються стандартом для комерційного аудіозапису.

Перший прообраз сучасного компакт-диска був розроблений у середині 60-х років ХХ аспірантом Київського інституту кібернетики Петровим В. В. й виготовлений на скляній підложці.

Існує версія про те, що компакт-диск винайшли зовсім не Philips і Sony, а американський фізик Джеймс Рассел. Винахідник компакт-диска не заробив на ньому ні цента , який працював у компанії Optical Recording. Вже в 1971 рік у він продемонстрував свій винахід для зберігання даних. Робив він це для «особистих» цілей, бажаючи запобігти дряпання своїх вінілових платівок голками звукознімачів. Через вісім років подібний пристрій було «незалежно» винайдено компаніями Philips і Sony.

DVD (ді-ві-ді́, англ. Digital Versatile Disc — цифровий багатоцільовий диск англ. Digital Video Disc — цифровий відеодиск) — носій інформації у вигляді диска, зовні схожий з компакт-диском, однак має можливість зберігати більше інформації за рахунок використання лазера з меншою довжиною хвилі, ніж для звичайних компакт-дисків.

Перші диски і програвачі DVD з'явилися в листопаді 1996 року в Японії та в березні 1997 у США.

На початку 1990-х років розроблялося два стандарти для оптичних інформаційних носіїв високої щільності. Один з них називався «Multimedia Compact Disc» (MMCD) і розроблявся компаніями Philips і Sony, другий — «Super Disc» — підтримували 8 великих корпорацій, у числі яких були Toshiba і Time Warner. Пізніше зусилля розробників стандартів були об'єднані під началом IBM, що не хотіла повторення кровопролитної війни форматів, як було зі стандартами касет VHS і Betacam у 1980-х. Офіційно DVD був анонсований у вересні 1995 року. Перша версія специфікацій DVD була опублікована в вересні 1996 року. Зміни і доповнення в специфікації вносить організація DVD Forum (раніше називалася DVD Consorcium), членами якої є 10 компаній-засновників і більш як 220 приватних осіб.

Перший привід, що підтримує запис DVD-R, був випущений Pioneer у жовтні 1997 року. Вартість цього приводу, що підтримував специфікацію DVD-R версії 1.0, складала 17000 доларів США. Пусті диски, призначені для запису, обсягом 3.95 Гб коштували по 50 доларів кожна.

Споконвічно «DVD» розшифровувався як Digital Video Disc (цифровий відеодиск). Пізніше багато хто стали розшифровувати DVD як Digital Versatile Disc (цифровий багатоцільовий диск). Toshiba, керівник сайту DVD Forum, використовує Digital Versatile Disc. До консенсусу не прийшли і дотепер, тому сьогодні «DVD» офіційно взагалі ніяк не розшифровується.

DVD за структурою даних бувають трьох типів:

DVD-Video — містять фільми (відео і звук);

DVD-Audio — містять аудіодані високої якості (набагато вищої, ніж на аудіо-компакт-дисках);

DVD-Data — містять будь-які дані.

DVD як носії бувають чотирьох типів:

DVD-ROM — штамповані на заводі диски;

DVD+R/RW — диски одноразового (R — Recordable) і багаторазового (RW — ReWritable) запису;

DVD-R/RW — диски одноразового (R — Recordable) і багаторазового (RW — ReWritable) запису;

DVD-RAM — диски багаторазового запису з довільним доступом (RAM — Random Access Memory).

DVD може мати одну чи дві робочі сторони та один чи два робочі шари на кожній стороні. Від їхньої кількості залежить місткість диска: Будь-який носій може мати будь-як структуру даних (див. вище) і будь-яку кількість шарів (двошарові DVD-R і DVD-RW з'явилися наприкінці 2004 року).

Стандарт запису DVD-R(W) був розроблений DVD-Forum'ом як офіційна специфікація (пере)записуваних дисків. Однак ціна ліцензії на цю технологію була занадто висока, і тому декілька виробників пишучих приводів і носіїв для запису об'єдналися в «DVD plus RW Alliance», що і розробив стандарт DVD+R(W), вартість ліцензії на який була нижчою. Спочатку чисті диски для запису DVD+R(W) були дорожчими, ніж DVD-R(W), але тепер ціни зрівнялися.

Стандарти запису «+» і «-» частково сумісні. В наш час[Коли?] вони однаково популярні — половина виробників підтримує один стандарт, половина — інший. Йдуть суперечки, чи витисне один з цих форматів свого конкурента, чи вони продовжать мирно співіснувати. Усі приводи для DVD можуть читати обидва формати дисків, і більшість пишучих приводів також можуть записувати обидва типи «болванок».

На відміну від компакт-дисків, у яких структура аудіодиска фундаментально відрізняється від диска з даними, у DVD завжди використовується файлова система UDF.

Швидкість читання/запису DVD указується як кратна 1350 Кб/с, тобто 16-швидкісний привід забезпечує читання (чи запис) дисків у 16 x 1350 = 21600 Кб/з (21,09 Мб/с).

Гологра́ма — зареєстрована у голографії на фотопластинці інтерференційна картина, яка утворена двома когерентними пучками світла: один іде від джерела (опорний пучок) і віддзеркалюється від об'єкта, освітленого тим же джерелом (предметний пучок). Джерелом когерентного світла є лазер. Для відновлення зображення предмета за допомогою голограми її висвітлюють тим же опорним пучком, що був використаний для одержання голограми.

Застосування оптичних захисних елементів (голограм) вважається спеціалістами як ефективний і надійний захист від підробок. Оптичні елементи захисту розміщені на дифракційно-оптичних структурах, які знаходяться в шарі фольги. При відповідному рівні виготовлення голограм підробити чи скопіювати ці елементи практично неможливо.

Для виготовлення голограми застосовують цілий ряд дуже складних і точних процесів, зокрема, лазерну інтерфераційну фотореєстрацію об'єкта, Фур'є-кодування, комп'ютерний синтез, растровий запис. На одну голограму можна записати десятки зображень, створити тривимірні зображення зі стереоскопічними і об'ємними ефектами, цілим рядом ефектів руху і інтенсивними кольорами райдуги, які є складовими частинами білого кольору. В залежності від освітлення ми бачимо різні орнаменти, кольори і зображення. Комплексна структура і безмежні можливості використання голографії — утворюють надійний захист від підробок.

Технологія виготовлення голографічних знаків захисту на замовлення клієнта вимагає значних затрат часу і коштів. Таке виробництво розраховано на великі тиражі. Спеціалістами старанно добирається комплекс операцій і послідовність їх виконання, особливо для захисту. Можна застосовувати на вибір фольгу для гарячого тиснення і наклейки з безкінечними або окремими зображеннями. Зображення стандартної програми спеціально підбирають для тих галузей, в яких спостерігається завдяки своєму вигляду вони перетворюють ознаки захисту в товарний знак і стають невід'ємною складовою частиною інформації про продукт.

Голографічна фольга для гарячого тиснення складається з поліестерової основи, на яку нанесені різні шари лаку, а також клейового грунту. В процесі гарячого тиснення шар, який відділяється, активізується внаслідок нагріву і тиску. При цьому проходить міцне з'єднання лакового пакету з основою з полімерних матеріалів, паперу або термопаперу.

Голографічна етикетка являє собою самоклейку, штамповану етикетку з голографічною структурою, яка при спробі її змістити або зняти, руйнується. Носієм служить силіконовий папір. Голографічні етикетки можна наносити вручну або з використанням машини. Підбір конкретної технології переносу залежить від обладнання і основи, яка використовується. Поліестрова основа знімається пристроєм змотування плівки.